Читать книгу Щасливі не плачуть - Зоряна Лешко - Страница 6

Природа наділила Галину Кос чудовою фігурою, пишним волоссям, гармонійними рисами обличчя, пухкими губками, великими карими очима і трохи неврівноваженим характером. Дівчина чудово знала, що, варто лиш мило всміхнутись або зобразити благальну чи винувату міну, їй багато вибачать і навіть подарують авансом.

Незабаром стало очевидним, що зарахування її до вишу теж було великим авансом від приймальної комісії.

Галина небезпідставно вважала себе однією з найкрасивіших дівчат вишу і була певна, що краса цілком компенсує «поки що невиразні акторські здібності». А оскільки дівчина постановила собі стати відомою й успішною акторкою, то, добре подумавши, вже у другому семестрі звернула всю свою увагу на Романа як на успішного та перспективного студента, що вже має досвід та корисні знайомства у сфері кіно. Приводом для ближчого знайомства стала вечірка з нагоди Романового дня народження.

Галина – Гала, як дівчина відрекомендувала себе, вітаючи Романа, – спочатку здалася юнакові трошки не при своєму розумі. Вона то намагалася вести серйозну розмову посеред галасливої вечірки, то кидала все й тягнула Романа танцювати під її улюблену пісню, то реготала, мов навіжена, то горнулась, наче дитина, що потребує ласки.

Заінтригований Роман згадував «вар’ятку» всі вихідні, а дівчина, зустрівши його на перерві між парами, ковзнула поглядом, наче не впізнала, і пішла собі далі під руку з подругою. А далі все закрутилось із шаленою швидкістю. Гала вдавала із себе недоступну, але притому відверто заохочувала Романові залицяння. Ошелешений юнак і сам не зрозумів, коли і як потрапив на її гачок. Наступних пів року минули в цілковитому запамороченні. Гала вміла бути ніжною, чуттєвою, доброю, а могла стати некерованою істеричкою, якщо іншими методами не вдавалось отримати бажане.

Дівчина огорнула Романа своїми чарами, пристрастю, ледь не дитячим захопленням його талантами й успіхами й уміло виплекала в ньому зіркову хворобу. Галі вдалося переконати Романа, що лише вона цінує його, щиро радіє успіхам і зичить йому добра, а всі інші, навіть викладачі, заздрять і його успіхам, і їхньому щастю.

Роман і не спам’ятався, як спробував «травку, щоб розслабитись, ти так багато працюєш», потім «мет – прочистити мозок, і ти швидко все вивчиш. Лише один раз. А думаєш як студенти в Америці готуються до іспитів?». Засліплений пристрастю Роман не питав, звідки й за що вона все це бере, чому сама тільки «косяки» курить, і не думав, навіщо це йому. Жагучі поцілунки та наркотичний дурман наче підтверджували слова Гали про його винятковість, і Роман справді почувався «кращою версією себе». На натяки, а потім і прямі зауваги друзів юнак реагував усе агресивніше і зрештою з’їхав з кімнати в гуртожитку, винайнявши їм з Галою квартиру.

Самостійне життя трохи вистудило його запал і опустило з небес на землю. Спочатку мама приїхала на квартиру й відмовилася допомагати з оплатою, оскільки не збиралась фінансувати утворення «наркоманського кубла». Віра Олегівна категорично вимагала від сина опанувати себе й повернутись або в гуртожиток, або додому.

Романові майже вдалося переконати маму, що його оббрехали заздрісники, аж тут із кімнати вийшла заспана й не зовсім притомна Гала й кинулась захищати коханого Ромчика.

Мама пообіцяла повернутися з Орестом, щоб вибити із сина всі дурощі та вигнати ту дівку драною мітлою, і вийшла, гримнувши дверима.

Роман казився. Не так через відмову мами, як через висновки, що їх зробив із її слів. Отже, він слабак, який піддався поганому впливу, псує собі кар’єру та майбутнє, йому світить наркодиспансер або реабілітаційний центр у кращому випадку, кохана дівчина використовує його…

Одна думка гнала за собою іншу, накручувала оберти, нагнітаючи агресію та гнів, що загрожували от-от вирватись якимось неконтрольованим вчинком. Ледве стримував себе, а все тіло нервово смикалось…

– Коханий… Ромчику… на, затягнись і розслабся…

Роман вихопив підпалений «косяк» і, затягнувшись на повні груди, затримав подих, аж поки не почало розривати легені й обпалювати горло.

Разом із видихом та кашлем вийшла агресія, світ перестав здаватися ворожим. Якщо добре подумати, то й без маминої допомоги можна обійтися. Останню фотосесію для нового українського бренду чоловічого одягу дуже навіть непогано оплатили, і агентка вже другий день вимагає сходити на кастинг у серйозний фільм. Нема чим перейматись.

– Я нікому не дозволю тебе ображати, навіть твоїй мамі. Вона просто хоче тебе контролювати, а я кохаю тебе…

І все було таким правильним, таким гранично чітким і розмитим водночас… Здається, саме того дня вони зачали сина…

* * *

Сказати, що Надю розчарував результат, – то не сказати нічого. Соломія з байдужим виразом обличчя виклала світлину Романа на своїй сторінці. Саме таку, як Надя собі задумала від початку, ще й підписала: «Мрії збуваються, і це ви, мої любі підписники, вимріяли Романа Звягівського для “Крові”».

Рейвах тривав рівно три з половиною дні. Тисячі вподобайок та захоплених коментарів і кілька тисяч нових підписників, але до мільйона, як сподівалася Надя, так і не дотягнуло.

Менеджер Аліси Ждан радився зі своєю підопічною близько пів години й повідомив Наді, що та погоджується на роль на тих же умовах, що й пан Звягівський.

Медіа досить спокійно сприйняли та подали новину про «спільний проєкт колишніх закоханих» і обіцяли час від часу тішити новинами зі знімального майданчика. Ніяких скандальних чи провокаційних заяв – лише кілька жартівливих припущень та натяків.

А от фан-групи обох зірок влаштували між собою грандіозний тижневий срач. Вони озвучили всі ті теорії змов, яких так боялася Надя. Один день жінка присвятила вивченню коментарів і моментами аж забувалась від захоплення – здавалося, читає детективний трилер – і дивувалась буйству людської фантазії.

Аліса Ждан подала новину під соусом великодушності та смирення: «Українське кіно треба розвивати, особливо такі цікаві, але не популярні в нас жанри. Тому я погодилась на гонорар, закладений у бюджеті фільму… Час лікує… Я професійна акторка, і мої особисті переживання ніяк не вплинуть на роль та стосунки в знімальній команді…»

Надя слухала інтерв’ю й дивувалась: така різка зміна поведінки не віщувала нічого хорошого. А Соломії наче й байдуже до всього. Жінка стала мовчазною й задуманою.

Надя вже почала хвилюватись. У своїх відеозверненнях Соломія іскрила радістю, щастям та зáхватом, але щойно вимикала камеру – наче впадала у ступор. Такі різкі перепади настрою можна було пояснити «зав’язкою», але Надя занадто добре знала подругу. Соломія могла не пити місяцями й бути в стабільному емоційному стані. То було щось інше.

– Соломіє, можна з тобою поговорити?

– Відколи тобі потрібен дозвіл?

Соломія продовжувала дивитися на дощ за вікном, механічно помішуючи лате. Кафе з його теплою та затишною атмосферою видавалось Наді найкращим місцем для душевної розмови, але Соломія явно не горіла таким же бажанням.

– Що з тобою?

– А що зі мною?

Соломія перевела погляд на подругу, зобразивши на обличчі максимальне незадоволення, але Надя не збиралася відступати.

– Ти на себе не схожа. Похмура, замкнута. Усе йде краще, аніж можна було мріяти, а ти не задоволена.

– Я застрягла.

– Тобто?

– Текст не йде, і я не розумію чому.

– То розкажи, може, щось пораджу.

Соломія голосно вдихнула. Ніколи не розповідала, над чим працює, вважала це поганою прикметою, але конкретно зараз їй нічого втрачати. Відчувала, навіть була певна: якщо не закінчить цієї книжки – не зможе написати нічого іншого. Блок у тексті перетворився на блок у її мозку.

Надпивши лате, Соломія почала переказувати Наді сюжет роману, спостерігаючи за виразом її обличчя. Подруга слухала захоплено, але вже десь від середини її настрій змінився спочатку здивуванням, тоді ледь прихованим розчаруванням.

Соломія змусила себе закінчити розповідь і вичікувально подивилась на подругу.

– Міє… тільки не ображайся… Нащо ти вбила Кіру?

– Як нащо? Так задумано. І щоб покарати Лєру.

– Лєру можна покарати, навіть якщо – особливо якщо – Кіра виживе. Але після її смерті зовсім не цікаво, що буде далі і хто як розплатиться за свої гріхи. Принаймні мені зовсім не цікаво. Кіра стільки пережила, ще й умерла… Хепі-енду і справедливості не буде так чи так…

– Ти маєш рацію… – Соломія із завмиранням серця прислухалась до власних відчуттів: спиною пробіг легкий холодок, у животі приємно скрутило, вона побачила… – Фінальну сцену в лікарні я написала гарно, чудово-сльозливо, але насправді вона до неможливого абсурдна, жодне рішення Тараса не буде правильним… Кіра повинна жити й отримати винагороду за всі страждання. Дякую.

Соломія стисла Надину руку, аж та скривилась, і, підхопившись із крісла, метушливо зібрала свої речі.

– Я закінчу книжку ще до початку зйомок.

– За місяць?

– Так. Третина вже написана. Я сьогодні ж реанімую Кіру і… я це бачу… Бувай.

Усю дорогу додому Соломія намагалась не тиснути на газ. Серце калатало, вона тремтіла від збудження, а перед очима з’являлися нові лінії історії. Мала б із собою ноутбук – припаркувалась би на першій же вуличці й почала б писати.

Соломія влетіла у квартиру, увімкнула ноутбук, тремтячими пальцями відкрила файл із текстом і… завмерла перед екраном. Піднесено-нервове збудження змінилося страхом. А якщо, попри бажання, не зможе? Стільки часу не писала, днями сиділа й не могла скласти жодного притомного речення. Але ж тепер усе інакше, тепер вона нарешті розуміє, у чому проблема, і знає, як її виправити. Треба тільки почати спочатку.

Набраний у ворді текст Соломія читала й редагувала майже дві години. Захопилась, наче читала чуже, і знову завмерла перед останньою крапкою. Історія кликала, вимагала продовження та справедливості.

Соломія, усміхнувшись, почала набирати продовження. То буде вперше, коли її книжка відповідатиме всім шаблонам класичного любовного роману.

* * *

Зйомки запланували на початок жовтня, як і було описано в романі.

Соломія, відірвавшись нарешті від ноутбука, приїхала оглянути змонтовані в павільйоні кімнати. Пройшовши в глиб приміщення, жінка пошкодувала, що легко одягнулась. Надворі буяло бабине літо, а в павільйоні з губ зривалися ледь помітні хмаринки пари, ще й крізь тонку підошву мокасинів добре відчувався холод плитки.

Із дальнього кутка луна доносила голоси, і Соломія насупилась. Хотіла зустрітись із Денисом на самоті, а він привів компанію.

Хоч як тихо Соломія намагалась рухатися, ляпання її мокасинів об плитку почули – і голоси затихли. Підходячи ближче, жінка збилася з кроку й сама себе вилаяла за незрозумілий страх. Пальці на руках захололи, аж стерпли, а це – у її випадку – було найгіршим виявом поганого передчуття.

– Усе добре… усе добре, я просто змерзла… усе чудово…

– Доброго ранку, Соломіє. Радий тебе бачити.

Щиру усмішку Дениса Кіщука не змогла сховати навіть густа борода, яку – Соломія була певна – молодий режисер виплекав для солідності. Жінка ледве розтягнула уста, щоб усміхнутись у відповідь. Погане передчуття лише посилилось, а присутність Романа Звягівського зайвий раз переконала її, що щось піде не так.

– Доброго ранку, Денисе. І я рада. Надя написала, що кімнати вже готові, і я дуже хочу подивитись. А де вона сама?

– Пізніше приїде.

Соломії здалось, що Денис чогось не договорив. Усередині знову тенькнуло, і Соломія повернулася до Романа, уважний погляд якого, здавалося, вже пропік у ній дірку.

– Вітаю, Романе. Як вам у нас? Ще не знудились?

– Ні, що ви. Дякую за турботу. Люкс у «Нобілісі» чудовий, я два дні почувався справжнім князем.

– Рада за вас. Але до розкоші ви й так звикли. Треба було пожити в якомусь задрипаному гостелі, щоб кріпаком себе відчути. Це був би набагато корисніший досвід.

Соломія зчепила руки, розтираючи пальці, але нічого не допомагало. Надмірна, зосереджена на ній увага Романа наче огортала її сверблячим коконом, і жінка за всяку ціну хотіла її позбутись. Несподівано чоловік усміхнувся.

– Мені подобається ваше почуття гумору.

– О! То у вас буде багато можливостей відчути його на собі.

Денис кашлянув, привертаючи її увагу. Соломія аж надто різко розвернулась до нього. Не так зовнішній, як внутрішній холод почав виходити дрібним тремтінням.

– Поки ви розмовляєте, я подивлюся кімнати.

Щось тепле опустилося Соломії на плечі, огорнуло хмаркою дорогих чоловічих парфумів, і жінка, оглянувшись, зі здивуванням зрозуміла, що то Роман віддав їй свій піджак.

– Ви змерзли.

– Дякую, але не варто було. Я походжу й зігріюся.

– Почекай, Соломіє. Пізніше походиш. Я хочу, щоб ти подивилася, де ми будемо фільмувати сцени біля маєтку й у лісі.

Внутрішній холод посилився настільки, що Соломія мимоволі поправила піджак, закутуючись у нього.

– Так наче ж давно узгоджено…

– Ми змінили одну з головних локацій. Дивись.

Пальці не слухались, коли Соломія брала файл зі світлинами. Вона впізнала місцевість, заледве поглянувши на першу. Файл висковзнув, і світлини розсипались на підлогу.

– Вибач… але Нéслухів?.. Чому? Ми ж планували Стрийський парк.

– У парку й так будуть зйомки. – Денис схилився й почав збирати світлини. – Треба, щоб локації відрізнялись. Крім того, садиба Дідушицьких пасує ідеально. Там гарний будинок, а все потріскане й обсипане замалюємо на комп’ютері. Ще там чудовий дендропарк, а в дальньому кутку – справжні хащі, ще й ставок на території. А по сусідству – двозірковий готель, власник якого люб’язно погодився надати нам приміщення для зйомок сцен у нічному клубі. Усі зручності в одному місці. На території садиби й біля будинку відзнімемо всі костюмовані епізоди на природі, маємо впоратися за тиждень, план чітко прописаний і вписується в бюджет, а вже потім у місті й тут – решту. Павільйон завжди на місці, а натуру треба ловити, поки погода дозволяє. Буси з технікою, костюмами і трейлери поїдуть завтра, а ми всі – у середу…

Соломія слухала Дениса мов крізь густий туман і майже не дихала. Повернутись у місце, що було її особистим раєм і пеклом одночасно – ось про що її погане передчуття. Доля карає її за те, що десять років не відвідувала могили батьків і дідуся з бабусею…

– О, Надя приїхала…

Соломія надривно вдихнула, повертаючись у реальність, і подивилась на Дениса. Його голос, тон, те, як він почав скручувати в рулончик файл зі світлинами… Усе ще перемагаючи шум крові у вухах, Соломія перевела погляд на Романа – брови в чоловіка на мить злетіли вгору, вуста стислись у тонку риску, очі примружились… Цокіт підборів нарешті змусив жінку обернутись.

Однією рукою притримуючи на грудях поли бірюзового кардигана, до них, карбуючи кожен крок, ішла Аліса Ждан. За кілька кроків позаду – явно засмучена Надя. І це нарешті змусило Соломію опанувати себе: ніхто, навіть суперзірка, не має права ображати її єдину подругу.

– Вітаю, Денисе. Рада нарешті попрацювати з тобою. – Аліса простягнула руку для привітання, тоді повернулась до Звягівського, простягаючи руку і йому. – Вітаю, Романе. Не скажу, що так само рада, але ж колись ми мріяли знятися разом.

Соломія спостерігала за чоловіками: Денис усміхався, але кидав швидкі погляди то на Алісу, то на Романа. А Звягівського було не впізнати: за ті кілька секунд, поки до них підходила Аліса, він повністю опанував себе й зараз здавався втіленням спокою та безтурботності.

– Вітаю, Алісо. І з тим, що твоя мрія збулася, – теж.

– Який ти милий. А ви, – Аліса обернулась до Соломії і зміряла її поглядом, подивилась на Романа, знов на Соломію, – напевно, та сама письменниця, ем-м-м… Мія Лісовська?

– Так, та сама. Вітаю в команді.

– Дякую за запрошення. – Соломія мимоволі зиркнула на Романа, але на його обличчі не відобразилось зовсім нічого. – Я прочитала ваш роман і сподіваюсь, що фільм буде… цікавішим.

– Безперечно. І саме завдяки вашій акторській грі.

Рипнув файлик у Денисових руках, а Роман кахикнув. Аліса задерла підборіддя й примружила очі:

– Дякую. Денисе, – Аліса повернулась до режисера, – якщо ти не проти, я поїду в готель. Переліт був жахливим, годину чекала в аеропорту на вашу помічницю, і тут страшенно холодно. Романе, ти не змерз?..

Піджак на плечах Соломії враз став важким. Роман схрестив руки на грудях і вигнув брову. Денис знов рипнув файликом. Повітря, здавалось, загусло до стану киселю.

– Як вас там?.. – Аліса ледь повернула голову до Наді й кілька разів клацнула пальцями, тоді махнула рукою. – Викличте мені таксі.

– Так, зараз…

Надя з бурячковим обличчям відійшла подалі й дістала телефон. Соломія ж із задоволенням вслухалась у себе: праведний гнів ріс – саме те, що їй зараз треба.

– Її звати Надя. Для вас – Надія Олександрівна.

– Справді?.. Вибачте, у мене погана пам’ять на імена.

– Та-а-ак? Сподіваюся, вам суфлер не знадобиться?

– Як ви смієте так зі мною розмовляти? Я роблю вам послугу і в будь-який момент можу передумати.

– Здивуйте мене.

Жінки пропікали одна одну поглядами, і Соломія отримувала від того шалене задоволення.

– Таксі буде за п’ять хвилин.

– Денисе, скинеш мені локацію. Сама приїду.

Аліса круто розвернулась, аж підбори рипнули об плитку, і, надміру голосно цокаючи ними, пішла до виходу.

– Соломіє, що ти наробила?

Надя дивилась на неї розширеними очима, Денис, здавалось, узагалі не дихає, а Роман… усміхався. Соломія ж відчула дивне спустошення і пустку в голові – усе летить до дідька зі скаженою швидкістю. А Звягівському весело.

– Чому ви усміхаєтесь? Усе було ідеально, поки не з’явились ви.

– Не я запросив Алісу.

Лавина слів рвалася назовні, але по суті сказати не було чого, тож Соломія лише важко дихала, стиснувши кулаки. Через своє п’яне вражене самолюбство отримала величезну проблему, ще й посварилась із нею вже під час знайомства.

Соломія заплющила очі, глибоко вдихнула й повільно видихнула, тоді глянула на Дениса й Романа.

– Аліса – не проблема. З нею чи без неї – усе буде як заплановано. Я не дозволю їй ображати Надю чи будь-кого з команди. Якщо пані зірка не приїде на зйомки, то приїде попередньо затверджена акторка. Тут не Київ, і ніхто перед нею не буде бігати на задніх лапках. Як, зрештою, і перед вами, пане Звягівський.

Роман склав руки за спиною й церемонно вклонився.

– Як скажете, пані Лісовська.

– От і добре. Дякую за піджак. Денисе, я теж сама приїду. Ходімо, Надю, я хочу кави.