Читать книгу Щасливі не плачуть - Зоряна Лешко - Страница 5

Настя зателефонувала о дев’ятій вечора. Соломія саме зручно вмостилась у ліжку і взяла в руки давно заплановану до прочитання книжку.

Поруч, підперши спину подушкою, сидів Андрій і шукав в Інтернеті матеріали для свого журналістського розслідування.

Дзвінок змусив Соломію здригнутись, і вона крадькома зиркнула на Андрія. Вираз його обличчя не залишав сумніву: навіть у навушниках чоловік почув звук телефона й дуже незадоволений.

– Соломійко, будь подругою, виручи. Мене нирка схопила, підміни завтра. Я в боргу не залишусь.

Дівчина вагалась недовго. Якщо завтра вийде на роботу замість Насті, то матиме три вихідних – цілий вікенд із Андрієм. Можна відіспатись, спокійно обдумати і влаштувати два романтичні вечори, і хтозна, може, коханий нарешті зробить їй пропозицію.

– Добре, але в суботу й неділю мене не турбувати.

– Ок.

– От коза, навіть не подякувала.

– Що там?

Андрій витяг навушники й чекав відповіді, не відриваючи погляду від екрана ноутбука.

– Я завтра на роботу. Настя захворіла й попросила підмінити.

– Знов? У штаті… скільки вас там? Двадцять? А вона завжди просить тебе.

– Але потім я три дні буду вдома…

Соломії аж неприємно стало від власного благально-жалісливого голосу. Ненавиділа виправдовуватись перед Андрієм і почуватися винною без причини.

– Як знаєш… ти ж уже й так погодилась. Не розумію, Солю, нащо тобі така робота? – Андрій розвернувся до дівчини, і, зустрівшись із ним поглядом, Соломія приготувалася до суперечки. – Ти можеш добре заробляти вдома фрілансом. Ти блискуче пишеш тексти, у тебе талант – і його треба розвивати, а не їздити на квартири прибирати за людьми бруд.

– Але коханий…

– Не треба! Я знаю всі твої пояснення напам’ять. Мені не подобається така твоя робота. Я б міг змиритись, якби ви їздили парами. А так… А якщо якийсь збоченець?..

– Ну що ти таке кажеш? У нас авторитетна клінінгова компанія, усі клієнти солідні, перевірені. І за рік на мене ніхто навіть косо не подивився.

– А ти б хотіла…

– Ну, знаєш…

Соломія аж задихнулась від обурення. Останнім часом Андрій постійно знервований. Згораючи від бажання стати відомим журналістом ще до закінчення навчання, він перевівся на заочне й увесь вільний час витрачає на пошук сенсації. Чоловік поставив собі за мету написати скандальний репортаж про щось визначне й вагоме, щоб одразу заявити про себе. Брався то за політику, то за релігію, потім хотів поєднати, а тоді знайшов щось про підміну ікон у церквах. Про це шепотілись, але ніхто не хотів озвучувати вголос.

Андрій ухопився за тему, але не знав, як правильно її подати й чи варто взагалі, адже «добрі люди» порадили студентові-третьокурснику не лізти туди, де крутяться великі гроші. Матеріали накопичувались, на столику лежала гора чернеток, та Андрій не знав, як зібрати їх докупи в притомний репортаж, адже мав за основу лише неперевірені чутки й здогадки, а братися за щось нове не дозволяли впертість та амбіції.

Соломія направду намагалася зрозуміти, підтримати й навіть допомогти, але все частіші натяки Андрія про те, що на своїй роботі вона шукає заможного залицяльника, ображали дівчину до глибини душі.

– Вибач…

Соломія відвернулась, ледь стримуючи сльози.

– Ну вибач, маленька моя. Ти ж знаєш, як я тебе люблю… Ти в мене така красуня, справжня Роксолана… От тільки ім’я тобі неправильне дали.

Андрій торкнувся плеча дівчини, але вона смикнулась, скидаючи його руку.

– Я не маленька. І нормальне в мене ім’я.

Соломія чула, як Андрій поставив ноут на тумбочку, і вирішила, що цього разу не дозволить «замирити» ситуацію любощами. Тим часом Андрій спритно вийняв китайські палички з гульки на її голові, і волосся, розкручуючись, важким каскадом упало дівчині на плечі.

– Я так люблю твоє волосся, твою шийку, плечі – усю тебе…

Соломія міцно заплющила очі, і, хоч подумки повторювала «не хочу, не хочу, не хочу…», тепло від Андрієвих дотиків та поцілунків розтікалося тілом, тож вона мимоволі сама потягнулася до чоловіка.

– Андрію, ну чому ти так зі мною? Ти ж знаєш, що статус і гроші для мене не мають значення.

– Так, гроші не мають значення. Лише їх кількість.

– Андрію! То ти такої думки про мене? Ми два роки разом, а ти…

– Вибач, вибач. Але щоразу, коли ти їдеш прибирати чийсь пентхаус, квартиру на пів поверху чи будинок, мені здається, що ти не повернешся, хтось обов’язково вкраде тебе в мене. Ти ж така гарна, розумна, яскрава… Якийсь принц запропонує тобі пів світу…

– …і я плюну на свої погляди, почуття, переконання й погоджуся. Так?

– Солю, – Андрій відсторонився, повернув дівчину обличчям до себе й дивився на неї серйозно, навіть трохи вороже, – як ти не хочеш зрозуміти: такі люди дивляться на тебе як на обслугу, другий сорт, вони не поважають тебе, мають за ніщо. Ти варта кращого, нормальної роботи… А як хтось захоче твоє тіло?

– Чому ти знов?..

– Соломіє, ти мене не чуєш…

– Ні, ти мене не чуєш. Кожен клієнт нашої компанії підписує угоду, і там чітко вказано: «Інтим не входить у перелік надаваних послуг»…

– …хіба що за згодою сторін…

– Та скільки можна! Ти серйозно зараз?

– Так, я серйозно. Я не хочу, щоб моя майбутня дружина була чиєюсь «обслугою».

Соломія дивилася на Андрія великими очима, серце шалено калатало в грудях, розганяючи тілом гаряч.

– Ти?..

– Так, я збирався завтра… замовив столик у ресторані. А ти все зіпсувала.

Андрій підтиснув губи і з ображеним виглядом потягнувся до ноутбука. Соломія вхопила його за руку.

– Коханий, я пообіцяла Насті… Але коли здаватиму зміну, напишу заяву на розрахунок за власним бажанням. Обіцяю.

Андрій усміхнувся, намотав її волосся на кулак і владно притягнув до себе. В ту ніч любощів дівчина вперше почувалась не жаданою жінкою, а його власністю…

* * *

Соломія прокинулася від болю в очах. Яскраве сонячне світло било в обличчя, змішувалось зі сльозами й пекло. Жінка зі стогоном відвернулась. У голові бив набат, учорашня вечеря тугим клубком полізла до горла, змушуючи Соломію бігти до туалету. Вона кілька разів ледь не впала, плутаючись у власних ногах і боляче вдаряючись об стіни.

Відкашлявшись, Соломія витерла рот шматком туалетного паперу і спустила воду. Зірвалась. Уперше за три місяці зірвалась. І головне ж – без поважної причини. Сама собі вигадала, сама себе накрутила й сама собі зробила погано. І як сьогодні сторіз знімати?..

У свідомості почали зринати уривки вчорашньої розмови з Надею, і Соломія була впевнена, що саме зараз Романа гримують для фотосесії.

Видавши під ніс потік добірної лайки, жінка підвелась і підійшла до дзеркала. На неї дивилось до болю знайоме й ненависне обличчя – розпатлане волосся, бліда, аж синюшна, шкіра, набряки під почервонілими очима й губи, перекошені від ненависті до цілого світу. Вона знову плакала у сні.

Від згадки защипало в очах, і Соломія, стиснувши руками обідок умивальника, зціпила зуби й прошипіла своєму відображенню:

– Холодний душ, кава, таблетки. Ти молода, красива, успішна, відома, багата і щаслива. Ти завжди усміхаєшся й ніколи не плачеш.

Усмішка не вдалась, і Соломія відвернулася від дзеркала, очі застелило слізьми. Жінка роздяглась, зайшла в душову кабінку й на повну відкрила воду. Тіло трусилось, ледве стояла на ногах, а в голові ковадлом билася думка: «Будь проклятий той день… будь проклятий той день… і Настя…»

На телефоні не було пропущених, лише повідомлення від Наді: «О десятій чекаю в Макса». Соломія вилаялася. Годинник показував за п’ять дванадцяту. Надя зробила це навмисно: не зателефонувала, не розбудила – типу дала їй час самій прийти до тями.

Останнім часом активність подруги відчутно дратувала Соломію. Постійні нагадування про недописаний текст, зауваження й поради… Соломія від усього відмахувалась, не хотіла заглядати в майбутнє. Саме зараз, уперше за багато років, почувалася живою і щасливою, жила одним днем… аж до вчора.

Відверто – повинна була радіти й стрибати від щастя. Роман Звягівський зіграє головну роль у її фільмі. Натомість влаштувала скандал і додала собі купу проблем. А Надя скористалася ситуацією. Занадто довго знаються, десять років працюють разом – от тільки в Соломії враження, що подруга забагато собі дозволяє, влазить у її особистий простір і вирішує за неї.

За пів години Соломія при повнім параді зайшла у фотостудію. Від таблеток голова перестала боліти, але загальне самопочуття ніяк не змінилося. Дратувало все: світло, звуки, запахи, живіт крутило від голоду, але вигляд їжі викликав нудоту, кава пекла шлунок, хотілося заритися на метр у землю і впасти в сплячку.

– Фантастично!

Надин радісний вереск боляче різонув слух. Соломія було подумала вийти, поки ніхто її не помітив, але побачила Романа. Чоловік стояв у яскраво освітленій фотозоні в образі Арсена до перетворення на вампіра: полотняний костюм під вісімнадцяте століття сидів на ньому аж занадто добре, а перука з чорного волосся до пліч і помітний навіть здалеку пронизливо зелений колір очей змінили Романа практично до невпізнання.

Чоловік дивився на неї, ледь схиливши голову вбік і з натяком на іронічну посмішку. Соломія зціпила зуби від злості й відчула, що знову починає боліти голова.

– Міє, нарешті! Ходи подивишся, які фото класні.

– Надюсю, можна тебе на два слова?

Соломія намагалася не виказати жодних емоцій, але голос зрадив.

Надя мило всміхнулася Максові, але коли повернулась до Соломії, вираз її обличчя не залишав сумніву: вона збирається прибити подругу просто зараз.

– Що тобі знов не так? – прошепотіла Надя, зупинившись за крок до Соломії. – Ти дала мені повну свободу дій, пам’ятаєш? Усе ж класно.

– Аж занадто. Він тобі нікого не нагадує?

– Арсена нагадує – і дуже переконливо.

– А ти придивись уважніше.

Надя демонстративно повернулась у бік подіуму, і Соломія переможно всміхнулась, побачивши, як «здулась» подруга.

– От же ж бляха муха…

– …Ратмир, воєвода князя Романа. Один в один. Буде здаватися, що ми фото із серіалу собі позичили.

– А не треба було один в один списувати образ.

– А не треба було його взагалі на цю роль кликати.

– А всі претензії не до мене. – Надя розвернулась до Соломії із почервонілим обличчям. – От Олегові й викажеш, це він усе влаштував, а я роблю своє.

Соломія стисла пальцями скроні, тоді почала розтирати.

– Не кричи. Краще домовся про фото в інших образах. Сивий Арсен із сірими контактними лінзами – чудовий образ.

– Сіро й нецікаво. Краще вже сучасний Арсен.

Біль посилювався, страшенно хотілося пити.

– Кави?

Надя наче відгадала її бажання, хоча Соломія знала: то питає досвід.

– Мене від неї вже нудить.

– Води?

– Хочеш, щоб я «попливла»?

– Не починай… І взагалі, хтось мені обіцяв…

Соломія зловила на собі явно зацікавлений погляд Романа й через силу всміхнулася.

– Усе добре, я в порядку. Роби як хочеш, а я до холодильника.

В іншому кутку фотостудії, відгородженому ширмою, Макс облаштував собі цілком домашню обстановку: зручний диванчик, телевізор, мікрохвильовка й холодильник із «повним фаршем».

Відчинивши холодильник, Соломія на кілька секунд завмерла із заплющеними очима, шкірою втягуючи прохолоду. Потім її хитнуло, ніс вловив амбре напівфабрикатів – і жінка з відразою відступила на крок. Погляд сам зачепився за почату пляшку вина, у роті зразу ж пересохло, і Соломія, швидко вхопивши газований напій, гримнула дверцятами.

Вмостившись у крісло під стіною так, щоб бачити всю фотостудію, жінка відкрила водичку і з насолодою відпила добру половину. Стало легше, аж наче радісно, хоча довелося міцно стиснути пляшку, щоб не тремтіли руки.

«Це востаннє. Учора я напилася востаннє. Ці кілька місяців будуть найважливішими в моєму житті, і я нікому не дозволю їх зіпсувати. Навіть собі».

* * *

На тумбочці пікнув телефон. Роман натиснув на сповіщення й задоволено усміхнувся: Соломія Лісовська виклала його фотопортрет – чітку яскраву світлину, на якій добре видно й неприродно зелені очі, і родимку біля губи, і татушку на зап’ястку. Крім кольору очей, Соломія у своїй «Крові» змалювала його зовнішність до дрібниць. Роман не сумнівався, що жінка писала з нього, точніше з Ратмира. Саме після прем’єри цього серіалу він прокинувся справжньою зіркою.

Скидається на те, що пані Лісовська теж його шанувальниця, але тоді незрозуміло, чому замість радіти його участі в екранізації виказує явну й притому геть не вмотивовану неприязнь. Зрештою – байдуже. Для нього це єдиний спосіб відволіктися…