Читать книгу Щасливі не плачуть - Зоряна Лешко - Страница 4

Розклавши речі у своїй кімнаті в гуртожитку, Роман зітхнув із полегшенням. Мама нарешті заспокоїлась і дозволила йому жити звичним студентським життям. У перші дні, позбувшись її нав’язливого бажання зробити з нього зірку, Роман не знав, що із собою робити. Першим поривом було забрати документи з театрального вишу й податись у щось більш приземлене, як-от юриспруденція, чи екологія, або навіть літературознавство.

Останні два роки Роман, як йому здавалось, жив у кошмарі. Після розлучення мама заповзялась довести колишньому чоловікові, що й без його допомоги забезпечить синові блискуче майбутнє. Й обрала якраз те, що її чоловік зневажав, – моделінг та акторство. Роман аж шкодував, що на суді обрав жити з мамою. Хоча з двох зол він віддав перевагу меншому: краще вже постійні кастинги й гіперактивність мами, аніж життя з батьком, який ніколи особливо не цікавився сином, та його новою дружиною, котра не приховувала своєї неприязні.

Як не дивно, обраниця батька не була шаблонно молодшою, гарнішою та розумнішою від його колишньої дружини. Навпаки, Катруся виявилася на два роки старшою, гострою на язик і досить категоричною. Це саме вона, а не татусь повідомила законній дружині, Вірі Олегівні, і її синові, перестрівши їх біля дверей будинку, що в неї з Петриком серйозні стосунки і вони чекають дитину.

Мама зблідла й відповіла, що не тримає Петрика на ланцюгу. А вдома в неї сталась істерика.

– Двадцять років! Двадцять років я терпіла його безхарактерність, і навіть зараз він сам не спромігся мені щось сказати. Підіслав коханку. Який сором! Яка ганьба! Та хай удавиться ним! Хай спробує!.. Хай знає!.. А сам?! А які моралі читав! Який правильний! Сам… сам… ненавиджу…

Роман сидів навпроти мами й не міг поворухнутись, не міг і не знав, як її заспокоїти. Йому було так холодно, що аж зуби цокотіли. Мама кидалась із кутка в куток, ридала, жбурляла батьковими речами – і від того було ще гірше. Не хотів вірити в усе це, але повірив.

Батько ніколи не виявляв особливого тепла, рідко коли цікавився його успіхами в навчанні чи планами, а коли збирався на силі вчити сина бути справжнім чоловіком, Романові здавалося, що його мозок кипить. Хлопець ніколи не бачив, щоб батько робив те, про що втовкмачував йому самому монотонним голосом.

Петро Звягівський працював фінансовим директором у досить великій компанії і вважав, що, віддавши дружині пів зарплатні, повністю виконує свої подружній та батьківський обов’язки, а все інше – відповідальність жінки. Дружина повинна дбати про дім, сім’ю, забезпечувати затишок, порядок, пильнувати дитину, оплачувати рахунки, бути люблячою, терплячою й не дуже вимогливою до глави сім’ї. Дивно тільки, що його нова обраниця не відповідала жодному з пунктів.

Роман мусив пожити з ними тиждень, щоб вирішити, з ким залишитись. Катруся, як називав її батько, виявилась генералом у спідниці й ганяла Петрусем, як помелом. Роман рідко коли бачив батька таким активним після роботи. Зазвичай той, посилаючись на виснажливий день, після роботи засідав за комп’ютер відпочивати, а тут і сміття виносив, і їсти готував, і сам робив ремонт у кімнаті для майбутньої дитини, і до Катрусі був уважним, аж навіть запопадливим.

Роман кривився й тамував у собі образу, що з кожним днем набухала, перекриваючи кисень. Батько навіть не намагався зробити бодай щось, щоб переконати його обрати нову сім’ю. Зосередився на Катрусі й майбутній дитині. Батько ніколи, принаймні при Романові, не був таким уважним до мами, ставився до неї, як до… Ні, Роман не міг сказати, що мама була для батька сірою й нецікавою домогосподаркою, але той сприймав її й усе, що вона робила, як належне. Навіть часто висловлював незадоволення всілякими дрібницями. Катруся ж не дозволяла до себе так ставитись. У цій сім’ї вона була головою й керувала парадом. І Роман зробив висновок: така не вдавиться.

Віру та Петра Звягівських розлучили швидко, за згодою сторін, призначили аліменти, і, вийшовши із зали суду, батьки розійшлись у різні боки, навіть не поглянувши одне на одного.

Мама плакала тиждень, а тоді в один день змінилась до невпізнання. Коли Роман прийшов зі школи, удома його зустріла зовсім інша жінка. Віра коротко підрізала волосся, пофарбувала в платиновий блонд, оновила гардероб. Її очі горіли нездоровим азартом.

– Якщо таткові насрати на твоє майбутнє, то мені – ні. Ми зробимо з тебе зірку. Зовнішність дозволяє, задатки є. Я вже записала нас на кастинг у модельну агенцію.

– Ма, а як же твоя робота?

– Перевага фрілансу в тому, що я сама складаю графік. Тому в мене буде багато часу, щоб подбати про твоє майбутнє.

З того дня Роман жив мов у тумані. Школа, кастинги, зйомки, репетитори – у нього майже не було вільного часу, з друзями спілкувався лише в школі, і то з часом їх об’єднувало все менше спільних тем. Зрештою залишилось лише «привіт – до завтра».

Після школи Роман планував подати документи на філологію, але мама вмовляннями й сльозами змусила його спробувати вступити в театральний. Хлопець особливо не готувався, сподіваючись, що після відмови мама нарешті заспокоїться й покине спроби зробити його зіркою, особливо враховуючи, що в моделінгу особливих успіхів не було. Але несподівано для Романа його зарахували, розгледівши «непересічні акторські здібності».

Рік навчання минув ніяк. Мама наполягла, щоб він жив удома, бо «раптом зателефонують з агенції». Але насправді Роман бачив: жінка боїться залишатись сама в порожній квартирі. Хлопець вдавав, що не помічає її почервонілих очей та награної безтурботності, і, зціпивши зуби, терпів її гіперопіку.

Коли в житті Віри Олегівни з’явився Орест, Роман зітхнув із полегшенням. Йому було навіть трохи смішно бачити, що мама наче почувається винною за своє несподіване щастя. Вона так хвилювалась, знайомлячи сина зі «своїм добрим другом», що розбила дві чашки й порізала палець, а Роман відчував вдячність до цього чоловіка вже за те, що він просто є.

Віра з Орестом тихо розписались у кінці липня, а в серпні на сімейній нараді мама визнала, що не мала права тиснути на Романа і тепер він може сам вирішити, на кого вчитись. Через тиждень мама з вітчимом поїхали в шлюбну подорож, а хлопець нарешті вдихнув на повні груди.

Перший порив покинути театральний швидко минувся. Навчання давалось Романові легко, навіть подобалось, єдине – хлопець критично ставився до своєї зовнішності, його вабила радше режисура, аніж акторство.

Другий рік навчання став для юнака переломним у всьому. Позбувшись гіперопіки й тиску мами, він нарешті розслабився, став розкутішим, заглибився в навчання й отримував задоволення навіть від роботи моделлю. Його почали частіше запрошувати, й одного дня агентка запропонувала пройти проби на невеличку роль у молодіжному серіалі.

Роман ні на що особливо не сподівався, йому чи не вперше захотілося зробити це заради мами. І він отримав роль. Його персонаж з’явився лише в одній серії, але юнака помітили, характер запам’ятався – і «поганця» додали ще у дві серії. А на третьому році навчання Роман познайомився з першокурсницею Галиною Кос…

Якби ж можна було повернутись назад, не піддатися чарам Гали, не пережити того розчарування, болю і втрати. Можливо, не був би тим, ким є зараз. Можливо, мав би спокійне та щасливе життя…