Читать книгу Карибська таємниця - Аґата Крісті - Страница 10

І

Був пізній ранок на пляжі, нижче від готелю.

Евелін Гілінґдон вийшла з води і впала на гарячий золотий пісок. Вона скинула купальну шапочку й енергійно труснула темним волоссям. Пляж був не дуже великий. Люди збиралися там щоранку й десь о пів на дванадцяту влаштовували щось на зразок громадських зборів. Ліворуч від Евелін в одному з екзотичних плетених сучасних шезлонгів лежала сеньйора де Каспеаро, красуня з Венесуели. Трохи далі сидів старий містер Рейфаєл, який був тепер старійшиною готелю «Золота Пальма» і мав авторитет, якого може досягти лише літній інвалід із великим багатством. Естер Волтерс не відходила від нього. Вона, як завжди, мала при собі записник та олівець на той випадок, якщо містеру Рейфаєлові спаде на думку негайно надіслати одну з ділових телеграм. У пляжному костюмі містер Рейфаєл здавався неймовірно висхлим, на його кістках висіли гірлянди сухої шкіри. Хоч і здавалося, що він стоїть на порозі смерті, на островах стверджували, що він був точно таким упродовж щонайменше восьми останніх років. Його пильні сині очі сяяли на зморшкуватому обличчі, а головною втіхою в його житті було енергійно заперечувати все, що йому скажуть.

Міс Марпл також була тут. Як і завжди, вона сиділа, плела, дослухалася до розмов і дуже рідко приєднувалася до них. Коли вона це робила, всі бували дуже здивовані, бо зазвичай забували, що вона тут. Евелін Гілінґдон подивилася на неї поблажливим поглядом і подумала, що вона приємна й мила бабусенція.

Сеньйора де Каспеаро знову стала натирати кремом свої гарні довгі ноги, щось мугикаючи до себе. Вона не належала до тих жінок, які розмовляють багато. Вона подивилася невдоволеним поглядом на пляшечку з кремом для захисту від сонця.

– Цей крем не такий добрий, як «франхіпаньйо», – сумно промовила вона. – Але «франхіпаньйо» тут не дістанеш. Дуже шкода.

І знову опустила свої довгі вії.

– Ви не хотіли б скупнутися, містере Рейфаєл? – запитала Естер Волтерс.

– Я полізу у воду, коли буду готовий, – сердито буркнув старий.

– Уже пів на дванадцяту, – сказала місіс Волтерс.

– Ну то й що? – огризнувся містер Рейфаєл. – Ви вважаєте мене чоловіком, що залежить від часу? Мені байдуже, чи я зроблю це вчасно, чи на двадцять хвилин раніше, чи на двадцять хвилин пізніше.

Місіс Волтерс давно доглядала містера Рейфаєла й тому випрацювала власні методи спілкування з ним. Вона знала, йому знадобиться тривалий час для того, щоб оговтатися від напруги, якої вимагало від нього купання, а відтак починала нагадувати йому про це за добрі десять хвилин, щоб надати йому можливість спочатку відкинути її пропозицію, а потім поступово пристати на неї, створюючи враження, ніби він усе вирішує сам і нікого не слухає.

– Мені не подобаються ці пантофлі, – сказав містер Рейфаєл, піднявши ногу й дивлячись на неї. – Я сказав про це йолопові Джексону, але той чоловік не слухає жодного мого слова.

– Я принесу вам інші, гаразд, містере Рейфаєл?

– Ні, не треба, сидіть тут і поводьтеся тихо. Терпіти не можу, коли люди бігають навколо, кудкудакаючи, мов кури.

Евелін витягла руки, розворушивши теплий пісок.

Міс Марпл, цілком зосереджена на свому плетінні, – чи так тільки здавалося, – простягла ногу й поквапно попросила пробачення:

– Пробачте мені, пробачте, місіс Гілінґдон. Боюся, я копнула вас ногою.

– Ет, пусте, – сказала Евелін. – На цьому пляжі зібралося забагато народу.

– О, не рухайтеся. Будь ласка, лежіть спокійно. Я трохи відсуну свого шезлонга назад і більше такого не зроблю.

Змінюючи місце свого розташування, міс Марпл не переставала базікати, весело і якось по-дитячому.

– Тут так чудово відпочивати! Мені не доводилося бувати раніше у Вест-Індії. Я думала, це те місце, де я ніколи не побуваю, і ось я тут. І все завдяки доброті свого небожа. Я думаю, ви знаєте цю частину світу дуже добре, місіс Гілінґдон, чи не так?

– Я була на цьому острові раз або двічі раніше і, звичайно ж, була на більшості інших.

– Авжеж, авжеж. Метелики й дикі квіти – ваша пристрасть. Ваша і ваших друзів – чи вони вам родичі?

– Друзі. Не більше як друзі.

– І думаю, ви багато подорожуєте разом, адже інтереси у вас спільні.

– Так. Ми подорожуємо разом протягом кількох останніх років.

– Певно, ви пережили чимало цікавих пригод.

– Не думаю, – сказала Евелін. Її голос звучав рівно й трохи знуджено. – Пригоди, схоже, завжди трапляються з іншими людьми.

Вона позіхнула.

– Жодної небезпечної зустрічі зі зміями, або дикими звірами, або з розлюченими тубільцями?

(«Якою ідіоткою я, либонь, здаюся», – подумала міс Марпл.)

– Нічого, крім комашиних укусів, – запевнила її Евелін.

– А бідолашного майора Полґрейва одного разу вкусила змія, – сказала міс Марпл, зробивши твердження, яке було її чистою фантазією.

– Справді?

– А він хіба ніколи вам про це не розповідав?

– Можливо, і розповідав. Не пам’ятаю.

– Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж?

– Майора Полґрейва? Ні, ми майже зовсім його не знали.

– Він розповідав стільки цікавих історій.

– Бридкий, старий зануда, – сказав містер Рейфаєл. – І цілковитий йолоп. Бо він би не помер, якби шанувався.

– Ет, ви знову за своє, містере Рейфаєл, – сказала місіс Волтерс.

– Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаєш своє здоров’я, ти не маєш із ним проблем. Подивіться на мене. Лікарі сказали, що мені капець, багато років тому. Гаразд, сказав я, у мене свої правила догляду за здоров’ям, і я дотримуватимуся їх. І ось я тут.

Він із гордістю подивився навкруг себе.

Те, що він досі тут, на цьому світі, справді здавалося якоюсь помилкою природи.

– Бідолашний майор Полґрейв мав високий кров’яний тиск, – сказала місіс Волтерс.

– Нісенітниця, – заперечив містер Рейфаєл.

– Але ж він справді його мав, – сказала Евелін Гілінґдон.

Якась несподівана авторитетність пролунала в тоні її голосу.

– Хто вам про це сказав? – запитав містер Рейфаєл. – Він сам?

– Хтось сказав.

– Він мав дуже червоне обличчя, – втрутилася до розмови міс Марпл.

– Ну то й що? – запитав містер Рейфаєл. – У нього не було високого кров’яного тиску, він сам мені сказав.

– Невже справді? – здивувалася місіс Волтерс. – Ніхто не може з певністю стверджувати, що в нього нема тієї або тієї хвороби.

– А чом би й ні? Одного разу, коли він поглинув неймовірну кількість пуншів і дуже багато з’їв, я йому сказав: «Ви повинні стежити за своєю дієтою і менше пити. У вашому віці людина має стежити за своїм кров’яним тиском». А він мені відповів, що з цього боку йому нема чого остерігатися, бо кров’яний тиск у нього цілком нормальний для його віку.

– Але він приймав якісь ліки, щоб понизити тиск, – знову втрутилася до розмови міс Марпл. – Ліки, що називалися «Сереніт» або якось так.

– Якби ви запитали мене, – озвалася Евелін Гілінґдон, – то я сказала б вам, що, на мою думку, він ніколи не визнавав, що він хворий або має якісь проблеми зі здоров’ям. Як на мене, то він належав до людей, які бояться хвороб, а тому завжди заперечують, що з ними щось не так.

Для Евелін то була задовга промова. Міс Марпл замислено подивилася на верхівку її темної голови.

– Проблема в тому, – сказав містер Рейфаєл диктаторським тоном, – що люди надто цікавляться хворобами своїх ближніх. Вони думають, що кожен, кому більш як п’ятдесят років, має скоро померти від високого кров’яного тиску, або закупорювання коронарних судин, або чогось подібного – нісенітниця! Якщо людина каже, що зі здоров’ям у неї все гаразд, то, думаю, так воно і є. Людина повинна знати про своє власне здоров’я. Котра година? За чверть дванадцята? Я мусив би вже давно зануритися у воду. Чому ти не нагадуєш мені про такі речі, Естер?

Місіс Волтерс не стала сперечатися. Вона підвелася на ноги й досить спритно допомогла містерові Рейфаєлу зіп’ястися на свої. Удвох вони пішли до води, вона вправно підтримувала його. Удвох увійшли в море.

Сеньйора де Каспеаро розплющила очі й промурмотіла:

– Які вони бридкі, старі чоловіки! Їх усіх треба вбивати у сорок або навіть тридцять п’ять років. Ви зі мною згодні?