Читать книгу Карибська таємниця - Аґата Крісті - Страница 3

– А скільки ми чуємо балачок про Кенію, – сказав майор Полґрейв. – Кожен, кому не ліньки, ладний базікати нісенітниці про ту країну. А я прожив там чотирнадцять років життя – і то були чи не найкращі мої роки!

Стара міс Марпл нахилила голову. То був лагідний жест чемної уваги. Поки майор Полґрейв бомбардував її досить занудними спогадами про своє нецікаве життя, міс Марпл спокійно віддавалася власним думкам. До таких банальних ситуацій вона давно звикла. У тих розповідях ішлося тільки про різні місцевості. У минулому розповідали переважно про Індію. Майори, полковники, генерали – одна й та сама послідовність слів: Симла, носії, тигри, Чота-Газрі, Тифін, Кітмаґарс і так далі. У майора Полґрейва термінологія була трохи іншою. Сафарі. Кікую. Слони. Суахілі. Але конструкція розмови нічим не відрізнялася. Старий чоловік мав потребу в слухачах, щоб розбудити в пам’яті дні, коли він був щасливий. Ті дні, коли його спина була прямою, зір – гострий, а слух – бездоганний. Декотрі з тих балакунів досі були гарними старими солдатами, інші втратили будь-яку привабливість. І майор Полґрейв належав до другої категорії – червонопикий, зі скляним оком, схожий на опудало жаби.

Проте Міс Марпл ставилася до всіх старих вояків з однаковою лагідною доброзичливістю. Вона вдавала, ніби уважно слухає, вряди-годи киваючи головою, думаючи про щось своє й милуючись красою навколишнього краєвиду – в цьому випадку бездонною блакиттю Карибського моря.

«Який він усе ж таки милий, мій любий Реймонд, – із глибокою вдячністю думала вона, – такий милий і такий добрий…» Чому він так щиро турбується про стару тітку, вона ніяк не могла зрозуміти. Почуття обов’язку, можливо, почуття родини? А може, він і справді так глибоко її любить…

Загалом вона не мала підстав сумніватися, що він таки її любить – він завжди її любив, і ця любов завдавала їй чимало клопоту. Він докладав неабияких зусиль, щоб вона не відставала від життя. Надсилав книжки, щоб вона їх читала. Сучасні романи. Читати їх було для неї тяжким обов’язком – адже в них розповідається про таких неприємних людей, що так дивно поводяться й навіть не вміють утішатися життям. «Секс» – це слово навіть не згадували в молоді роки міс Марпл; але його вистачало – хоч про нього так багато й не говорили – і втішалися ним значно більше, ніж тепер, чи принаймні так їй здається. Хоч його зазвичай і називали Гріхом, але вона не могла позбутися враження, що він був тоді набагато приємнішим, ніж сьогодні, коли перетворився на щось, подібне до Обов’язку.

На мить її погляд ковзнув по книжці, що лежала в неї на колінах, розгорнута на сторінці двадцять третій, до якої вона все ж таки змогла добутися – а читати далі її, либонь, не примусить ніяка сила!

«Ти хочеш сказати, що взагалі не маєш ніякого сексуального досвіду? – недовірливо запитав молодик. – У дев’ятнадцять років? Такого просто не може бути. Це надто важливо».

Дівчина сумно похнюпилася, її пряме масне волосся впало їй на обличчя.

«Я знаю, – прошепотіла вона. – Я знаю».

Він подивився на неї – заляпана жиром блузка-джерсі, босі ноги, брудні нігті на ногах, гострий запах поту… Він не міг збагнути, чому вона здавалася йому такою збіса принадною.

Міс Марпл також не могла цього збагнути! Подумати тільки! Секс їм накидають, наче ліки, що тонізують організм! Бідолашна молодь…

– Моя люба тітко Джейн, чому ви занурюєте голову в пісок, наче старий привабливий страус? По шию закопалися у ваше ідилічне старе життя. Справжнє життя – ось до чого слід прагнути!

Так говорив Реймонд, і його тітка Джейн розгублено погоджувалася, вона боялася, що й справді її погляди на світ надто старомодні.

Хоч реальне сільське життя було далеким від ідилічного. Люди, схожі на Реймонда, нічого в ньому не розуміли. Виконуючи свої обов’язки на сільській парафії, міс Марпл здобула досить повне знання фактів сільського життя. Вона не мала бажання говорити про них, а ще менше – писати, але вона їх знала! Тут вистачало сексу – природного й неприродного. Зґвалтування, інцест, збочення всіх видів і різновидів. (Тут траплялося таке, про що розумні молодики з Оксфорда, які пишуть книжки, навіть не чули.)

Міс Марпл повернулася думками до Карибського моря й підхопила нитку розмови, яку розмотував майор Полґрейв…

– Ви здобули там цікавий досвід, – сказала вона підбадьорливо. – Надзвичайно цікавий.

– Я міг би розповісти вам значно більше. Проте деякі факти не призначаються для вух леді…

Тривалий досвід підказав міс Марпл, як треба повестися в цій ситуації. Вона скромно опустила вії, і майор Полґрейв продовжив свою очищену від брутальних подробиць розповідь про звичаї племен, а міс Марпл змогла повернутися думками до свого улюбленого небожа.

Реймонд Вест був успішним письменником-романістом, збив собі чималий статок і робив усе від нього залежне, щоб полегшити життя своїй літній тітоньці. Минулої зими вона тяжко захворіла на запалення легенів, і лікарі порадили їй тривале перебування на сонці. З притаманною йому щедрістю Реймонд запропонував тітці подорож до Вест-Індії. Міс Марпл хотіла було відмовитися – її лякали висока ціна, велика відстань, труднощі подорожі, необхідність покинути свій будинок у Сент-Мері-Мід. Проте Реймонд зумів залагодити всі проблеми. Його друг, який писав книжку, хотів пожити на селі, у тихому місці. «Він догляне за будинком. Він любить вести домашнє господарство. Як і всі гомики. Тобто…»

Він замовк, трохи збентежившись, – проте навіть його люба стара тітка Джейн, безперечно, чула про гомиків.

Він залагодив і наступні проблеми. Подорожувати сьогодні було легко. Вона полетить літаком – їхній друг Діана Горокс летить до Тринідаду й проведе тітку Джейн аж туди, а на Сент-Оноре вона оселиться в готелі «Золота Пальма», де хазяйнують Сендерсони. Найприємніше подружжя у світі. Вони доглянуть за нею. Він напише їм негайно.

Та сталося так, що Сендерсони повернулися до Англії. Але їхні наступники Кендели повелися по-дружньому й запевнили Реймонда, що його тітка не матиме жодних проблем. На випадок чого на острові був дуже добрий лікар, і вони особисто не спускатимуть із неї очей та подбають про її комфорт.

І вони дотримали свого слова. Молі Кендел, гарненька білявка років двадцяти, завжди перебувала в пречудовому гуморі. Вона тепло привітала стару леді й доклала всіх зусиль, щоб забезпечити їй добрий комфорт. Тім Кендел, її чоловік, худий, темноволосий, років тридцяти, також був утіленням самої доброти.

Отож міс Марпл опинилася далеко від суворого англійського клімату, у затишному власному бунгало з усміхненими вест-індійськими дівчатами, що обслуговували її, Тім Кендел завжди зустрічав її в їдальні й відпускав жарти на тему сьогоднішнього меню, а коли їй хотілося, вона йшла стежкою, яка приводила її від бунгало на берег моря та пляж, де вона сиділа в зручному плетеному кріслі й дивилася на тих, хто купався. Вона навіть мала товариство з кількох літніх курортників: старий містер Рейфаєл, доктор Ґрем, канонік Прескот і його сестра та її нинішній кавалер майор Полґрейв.

Чого ще треба старій дамі?

Але вона не була такою задоволеною, якою мала б бути, і десь у глибині душі міс Марпл почувала себе в цьому винною.

Тут було гарно й тепло, і дуже добре для її ревматизму, чудові краєвиди – хоч, мабуть, трохи одноманітні. Забагато пальмових дерев. І щодня одне й те саме – тут нічого не відбувалося. Не те, що в Сент-Мері-Мід, де без прикметних подій не минало жодного дня. Якось її небіж порівняв життя в Сент-Мері-Мід із піною на поверхні ставка, а вона обурено відповіла йому, що якби цю піну розмазати по склу, то під мікроскопом там можна було б побачити бурхливе життя. Атож, у Сент-Мері-Мід і справді завжди щось відбувалося. Інцидент за інцидентом блискавично виникали в пам’яті міс Марпл: помилка, якої місіс Лінет припустилася, готуючи собі мікстуру від кашлю, дивна поведінка молодого Полґейта, випадок із матір’ю Джорджі Вуда, коли та вирішила провідати сина (але чи справді та жінка була його матір’ю?), справжня причина сварки між Джо Арденом і його дружиною. Так багато цікавих людських проблем, які давали поживу для нескінченних приємних роздумів про сутність життя. От якби знайшлося що-небудь і тут – ну, щось таке, у що вона з приємністю могла б устромити зуби.

Вона стрепенулася, до неї раптом дійшло, що майор Полґрейв покинув Кенію й перескочив до кордону з провінцією Трансвааль у Південній Африці, розповідаючи про те, як служив там молодшим офіцером. Саме в цю мить він запитував її з великою щирістю в голосі:

– Хіба ви зі мною не згодні?

Тривала практика допомогла міс Марпл не розгубитися й відповісти на запитання, якого вона не чула:

– Я не переконана в тому, що маю достатній досвід, аби про це судити. Боюся, я жила надто усамітненим життям.

– І це добре, моя люба леді, це добре! – галантно вигукнув майор Полґрейв.

– А ваше життя було таким розмаїтим, – провадила міс Марпл, сповнена рішучості залагодити свою прикру неуважність.

– Атож, – поблажливо погодився майор Полґрейв. – Можна сказати, цікаве було життя. – Він озирнувся навколо себе оцінливим поглядом. – Гарний тут краєвид.

– Тут і справді гарно, – сказала міс Марпл і вже була неспроможна зупинити себе. – Але чи трапляється тут щось коли-небудь?

Майор Полґрейв здивовано витріщився на неї.

– Аякже. Скандалів і тут вистачає. Знаєте, я міг би вам розповісти…

Але міс Марпл потрібні були не скандали. Тим паче, що в сучасних скандалах не було нічого цікавого. Просто чоловіки й жінки, що змінюють партнерів і намагаються привернути до цього увагу, замість пристойно приховувати свої походеньки й відчувати глибокий сором через них.

– Десь два роки тому тут було навіть убивство. Того чоловіка звали Гарі Вестерн. Та ви, либонь, пам’ятаєте, газети тоді багато про це писали.

Міс Марпл кивнула головою без будь-якого ентузіазму. То було вбивство не в її стилі. Газети так багато писали про нього, певно, тому, що всі причетні особи були дуже багаті. Майже не доводилося сумніватися, що Гарі Вестерн застрелив графа Феррарі, коханця своєї дружини, і було не менш імовірно, що за його ретельно обмірковане алібі було заплачено добрі гроші. Усі були тоді п’яні, і чимало з тих людей споживали наркотики. Нецікаві люди, подумала міс Марпл, хоч, безперечно, вони були на видноті й привертали до себе увагу. Але її вони не цікавили.

– А якщо ви запитаєте мене, то я скажу вам, що то було не єдине вбивство в той час. – Він похитав головою й підморгнув їй. – Я підозрював… о, я справді підозрював…

Міс Марпл випустила з рук свій клубок вовни, і майор нахилився й подав його їй.

– Якщо ми вже заговорили про вбивство, – провадив він, – то мені одного разу трапився надзвичайно цікавий випадок – хоч і не особисто мені.

Міс Марпл усміхнулася підбадьорливо.

– Якось у клубі зібралося чимало хлопців й один почав розповідати свою історію. Він був лікар і розповів нам про один із випадків зі своєї практики. Молодий чоловік прийшов і розбудив його серед ночі. Його дружина повісилася. У них не було телефону, тож після того як він витяг її із зашморгу й зробив усе, що міг, він вивів машину з гаража й поїхав шукати лікаря. Жінка не померла, хоч і була близька до смерті. Проте вона оклигала. Молодик, схоже, дуже її любив. Він плакав, як дитина. Він помітив, що протягом останнього часу вона була якась дивна, поринула в депресію чи щось таке. Та все нібито обійшлося. Але через місяць та сама жінка прийняла завелику дозу снодійних пігулок і відійшла до кращого світу. Сумна історія.

Майор Полґрейв зробив паузу й похитав головою. Позаяк він свою розповідь вочевидь не закінчив, міс Марпл чекала її продовження.

– А що тут особливого, могли б ви сказати. Жінка була надто нервова – ось вам і результат. Але десь через рік той лікар правив теревені з колегою, і той другий ескулап розповів йому про жінку, що намагалася втопитися, чоловік витяг її з води, покликав лікаря, й удвох вони повернули її до життя – та минуло кілька тижнів, і вона отруїлася газом.

Трохи дивний збіг, чи не так? По суті, та сама історія. Мій знайомий каже: «У мене теж була подібна історія. Мого чоловіка звали Джонсом (чи як там його звали). А твого?» – «Точно не пам’ятаю. Здається, Робінсоном. Але, безперечно, не Джонсом».

Отже, ті двоє подивились один на одного й погодилися на тому, що все це дуже дивно. А тоді мій знайомий дістав фотознімок і показав його колезі. «Ось він, той чоловік, – сказав він. – Я приїздив до нього наступного дня, щоб розпитати подробиці, і побачив біля його парадних дверей чудовий екземпляр китайської троянди, різновид, якого я раніше ніколи не бачив у цій країні. Мій фотоапарат був зі мною в машині, і я зробив фото. У ту мить, коли я клацнув затвором, той чоловік з’явився у дверях і я сфотографував його теж. Не думаю, щоб він це помітив». Я запитав його про китайську троянду, але він не знав, як називається той її різновид. Другий лікар подивився на знімок і сказав: «Фокус трохи порушений, але я готовий заприсягтися – у всякому разі я майже переконаний, що це той самий чоловік».

Я не знаю, чи дали вони тій справі якийсь хід. А якщо й дали, то нічого не домоглися. Думаю, той містер Джонс, чи містер Робінсон, чи хто він там був, прикрив свої сліди дуже вміло. Але дивна історія, правда ж? Навіть не хочеться вірити, що таке буває.

– Таке буває, – спокійно відказала міс Марпл. – І мало не щодня.

– Ет, облиште, це надто фантастичний збіг.

– Якщо чоловік знайшов формулу, яка працює, він уже не зупиниться. Він робитиме те, що почав.

– Як той, що топив своїх наречених у ванні, – так?

– Щось подібне до того.

– Лікар подарував мені той знімок – як такий собі курйоз…

Майор Полґрейв почав длубатися в туго набитому гамані, бурмочучи сам до себе:

– Скільки тут усіляких речей – не знаю, навіщо я їх зберігаю…

А я знаю, подумала міс Марпл. Ці речі правлять за ілюстрації до його комплекту історій. А та, яку він щойно розповів і яку, певно, добре відпрацював, повторюючи її безліч разів, можливо, на самому початку була зовсім іншою.

Майор усе ще совався й мурмотів:

– Геть забув, куди я її запхав. А ось ця була гарною жінкою, хто б міг подумати… То де ж я її… То ось чому я ніяк не міг пригадати, куди її подів, – які бивні! Я мушу вам показати…

Він раптом замовк – витяг зі стосика маленьку світлину й утупився в неї.

– Хочете подивитися на фотографію вбивці?

Він уже наготувався показати світлину їй, але раптом його рука зупинилася у своєму русі. Ще більше схожий на опудало жаби, ніж раніше, майор Полґрейв раптом прикипів поглядом до якоїсь точки над її правим плечем – звідти долинали голоси й шарудіння кроків, що наближалися.

– Чорт забирай… Я хотів…

Він швидко запхав усе назад у свій гаман і поклав його до кишені.

Його обличчя стало ще більш багровим, ніж раніше, і він промовив гучним і якимсь неприродним голосом.

– Отже… Я радий, що показав вам ті слонові бивні… То був найбільший слон із тих, яких я будь-коли застрелив… А, привіт! – вигукнув він фальшиво-приязним тоном. – Погляньте, хто сюди прийшов! Великий квартет – Флора і Фауна. Ну то як сьогодні – вам пощастило?

Кроки, що наближалися, належали чотирьом постояльцям готелю, яких міс Марпл уже знала в обличчя. То були дві подружні пари, і хоч міс Марпл ще не була знайома з їхніми прізвищами, проте знала, що до високого чоловіка з кучмою густого посивілого волосся зверталися як до «Ґреґа», а його дружина, жінка із золотавим волоссям, була відома як Лакі, а двох інших, які складали другу подружню пару, худого темноволосого чоловіка та вродливу жінку з обвітреним і засмаглим обличчям, називали Едвардом та Евелін. Вони були ботаніками, наскільки вона зрозуміла, й цікавилися також птахами.

– Можна сказати, не пощастило, – відповів Ґреґ. – Принаймні ми не знайшли те, чого шукали.

– Я не знаю, чи знайомі ви з міс Марпл? Полковник і місіс Гілінґдон та Ґреґ і Лакі Дайсони.

Вони приязно привіталися з нею, і Лакі голосно сказала, що помре, якщо їй негайно або трохи згодом не дадуть чогось випити.

Ґреґ помахом руки покликав Тіма Кендела, який сидів неподалік із дружиною, переглядаючи якісь бухгалтерські книги.

– Привіт, Тіме. Принесіть нам чогось випити. – Він обернувся до інших і запитав: – Пунш?

Усі ствердно кивнули головами.

– Для вас те саме, міс Марпл?

Міс Марпл подякувала, проте сказала, що ліпше вип’є свіжого лимонаду.

– Отже, свіжий лимонад і п’ять пуншів, – сказав Тім Кендел.

– Приєднуйтеся до нас, Тіме.

– Я б залюбки. Але мені треба заповнити рахунки. Не можу скинути всю роботу на Молі. Сьогодні виступає шумовий оркестр, до речі.

– Чудово! – вигукнула Лакі. – Прокляття! – спохмурніла вона. – Я вся в колючках. Ой! Едвард навмисне затягнув мене в колючий чагарник!

– То були гарні рожеві квіти, – сказав Гілінґдон.

– І гарні довгі шпичаки. Ти справжній садист, Едварде!

– Не те що я, – сказав Ґреґ, усміхаючись. – Саме втілення людської доброти.

Евелін Гілінґдон сіла поруч із міс Марпл і стала весело базікати, звертаючись до неї.

Міс Марпл поклала своє плетіння на коліна. Повільно й долаючи певні труднощі через ревматизм у шиї, вона обернула голову через своє праве плече й подивилася назад. На певній відстані там стояло велике бунгало, у якому жив багатий містер Рейфаєл. Але там не видно було ознак життя.

Вона цілком доречно відповідала на зауваження Евелін (справді, якими добрими були до неї люди!), а її погляд замислено ковзав по обличчях двох чоловіків.

Едвард Гілінґдон здавався добрим чоловіком. Спокійний, але дуже чарівний… А Ґреґ був великим, збудженим, переповненим галасливою радістю. Він і Лакі нагадували їй канадців або американців.

Вона подивилася на майора Полґрейва, який явно перегравав у своєму намаганні здаватися добродушним.