Читать книгу Карибська таємниця - Аґата Крісті - Страница 9

І

Міс Марпл прокинулася дуже рано. Як і багато старих людей, вона спала чутливим сном і мала періоди безсоння, протягом яких міркувала про те, що робитиме впродовж наступного дня або й кількох наступних днів. Зазвичай ішлося про справи приватні або суто домашні, нікому не цікаві, крім неї самої. Але сьогодні міс Марпл думала про ймовірне вбивство й про те, що вона робитиме, якщо її підозри слушні. На жаль, вона мала у своїх руках лише одну зброю – і цією зброєю були балачки.

Старі дами схильні базікати багато й безсистемно. Люди часто нудяться, слухаючи їх, але, безперечно, не підозрюють їх у намаганнях випитати щось важливе. До того ж не йшлося про те, щоб ставити прямі запитання. (Та й не знає вона до пуття, які саме запитання ставитиме!) А про те, щоб довідатися трохи більше про деяких людей. Вона подумки переглянула цих людей.

Можливо, вона могла б здобути деякі додаткові відомості про майора Полґрейва, але чи це їй допомогло б? Навряд. Якщо майора Полґрейва вбили, то не тому, що він мав у своєму житті якусь таємницю, або для того, щоб успадкувати його гроші чи помститися йому. Одне слово, хоч він і жертва, але це один із тих рідкісних випадків, коли більше знань про жертву не допомагають вам викрити вбивцю й не приводять вас до нього. Їй здавалося, що причиною смерті майора Полґрейва – і то єдиною причиною – було те, що він забагато базікав!

Про один досить цікавий факт вона вже довідалася від доктора Ґрема. Майор мав у своєму гамані кілька різних фотографій: одну верхи на поні, другу поруч з убитим тигром і ще кілька світлин у тому самому жанрі. Але чому майор Полґрейв носив усі ці знімки із собою? Очевидно, тому, думала міс Марпл, яка мала вже великий досвід спілкування зі старими адміралами, бригадними генералами та простими майорами, що він полюбляв розповідати людям усілякі історії про себе. Наприклад, починав свою розповідь такими словами: «Дивна історія відбулася зі мною одного разу, коли я полював на тигрів в Індії…» Або спогади про те, як він грав у поло, і тут було вельми доречно показати свою фотографію верхи на поні. Тому й історію про підозрюваного вбивцю він ілюстрував у відповідну мить фотографією, яку діставав із гамана.

Він дотримувався цієї схеми й у розмові з нею. Коли вони заговорили на тему вбивства, то, щоб загострити її інтерес до своєї історії, він зробив те, що, безперечно, робив завжди, – дістав своє фото і сказав щось на зразок: «Чи могли б ви подумати, що цей чоловік – убивця?»

Тут головне було в тому, що він мав таку звичку. Історія про вбивцю належала до його постійного репертуару. Коли розмова торкалася вбивства, майор втручався і мчав уперед на всіх парах.

У такому разі, міркувала міс Марпл, він уже, певно, розповідав свою історію комусь іще з тих людей, які жили тут. А може, навіть не одній особі. Якщо так, то вона зможе довідатися від тієї особи ще якісь подробиці з тієї історії, можливо, навіть про те, який вигляд мав чоловік, знятий на фотографії.

Вона задоволено кивнула головою – з цього можна буде почати. І, звичайно, були ще люди, яких вона подумки називала «чотири підозрювані». Хоч оскільки майор Полґрейв говорив про чоловіка, то залишалися тільки двоє. Полковник Гілінґдон або містер Дайсон, обидва були дуже мало схожі на вбивць, але вбивці так часто бувають несхожими на вбивць. Чи могло йтися й про когось іншого? Вона не побачила нікого, коли повернула голову. Звичайно, там було бунгало. Бунгало містера Рейфаєла. Чи не міг хтось вийти з бунгало й повернутися назад, перш ніж вона встигла повернути голову? Якщо так, то це міг бути лише слуга-масажист. Як його звуть? Здається, Джексон. Чи не міг то бути Джексон, який виглянув у двері? Який був у тій самій позі, що й на фотографії? Чоловік, що вийшов із дверей. Майор Полґрейв міг несподівано впізнати його. Доти він не приділяв найменшого інтересу Артурові Джексону, слузі-масажистові. Його пронозливий і цікавий погляд був поглядом сноба – Артур Джексон не був pukka sahib[3], і майор Полґрейв не подивився б на нього двічі.

Принаймні доти, доки, тримаючи в руці фотографію, він поглянув через праве плече міс Марпл і побачив, як той чоловік виходить у двері…

Міс Марпл повернула голову на подушці. Отже, програму на завтра – чи радше на сьогодні – обмірковано: Гілінґдони, Дайсони та Артур Джексон, слуга-масажист.

ІІ

Доктор Ґрем також прокинувся рано. Зазвичай він перевертався й засинав знову. Але сьогодні він був стривожений, і сон не повернувся. Тривоги, яка перешкодила йому заснути знову, він давно не переживав. Що ж її спричинило? Він ніяк не міг зрозуміти. Лежав, поринувши в думки. Щось пов’язане – атож, щось пов’язане – з майором Полґрейвом. Зі смертю майора Полґрейва? Він, проте, не міг збагнути, чому та смерть стривожила його. Якісь слова тієї балакучої старої леді? Не пощастило їй із фотографією. Та вона поставилася до цього спокійно. Але якісь її слова – можливо, слова цілком випадкові – навіяли йому це дивне відчуття тривоги. Зрештою, не було нічого незвичайного у смерті майора Полґрейва. Анічогісінько. Принаймні він переконаний, що нічого такого в ній не було.

Цілком очевидно, що в тому стані, у якому було здоров’я майора… і тут раптом плин його думок зупинився. А що він насправді знав про стан здоров’я майора Полґрейва? Усі казали, ніби він страждає від високого кров’яного тиску. Але сам він ніколи не розмовляв із майором про це. Та, зрештою, він узагалі дуже мало розмовляв із майором Полґрейвом. Полґрейв був старим занудою, а Ґрем намагався уникати старих зануд. Звідки в такому разі виникла в нього думка, що, можливо, зі смертю майора було не все гаразд? Йому навіяла її ця стара жінка? Але ж вона нічого такого не сказала. Зрештою, йому немає до цього діла. Місцева влада цілком задоволена. У кімнаті старого знайшли пляшечку із «Серенітом», він, певно, не раз розповідав людям про свій високий тиск.

Доктор Ґрем перевернувся в ліжку й незабаром знову заснув.

ІІІ

Поза територією готелю, в одній із халабуд, що стояли на березі струмка, дівчина Вікторія Джонсон перекотилася на спину й сіла в ліжку. Дівчина із Сент-Оноре була чудовим створінням зі станом, ніби виточеним із чорного мармуру, від якого був би в захваті кожен скульптор. Вона провела пальцями по своєму чорному, жорсткому кучерявому волоссі і штурхнула ногою під ребра чоловіка, що спав поруч із нею.

– Прокинься, чоловіче.

Той щось буркнув і перекинувся на другий бік.

– Чого тобі? До ранку ще далеко.

– Прокинься. Я хочу поговорити з тобою.

Чоловік сів, потягнувся й широко роззявив рота, показавши два разки чудових білих зубів.

– Що тебе непокоїть, дівчино?

– Той майор, який помер. Ця смерть не подобається мені. Він помер якось не так.

– Яке тобі діло до його смерті? Він був старий. Тому й помер.

– Послухай, чоловіче. Я про ті пігулки. Про пігулки, про які мене запитав лікар.

– Ну й до чого ті пігулки? Можливо, він прийняв їх забагато.

– Ні. Не в тому річ. Послухай.

Вона нахилилася до нього й швидко заговорила. Він позіхнув і знову ліг.

– Нічого в цьому немає. Про що ти говориш?

– Я все одно розповім про це місіс Кендел уранці. Боюся, тут щось не так.

– Не суши собі голову, – сказав той, кого вона вважала своїм законним чоловіком, хоч вони й не відбули шлюбної церемонії. – Не напитуй собі лиха, – докинув він і перекинувся набік, позіхаючи.

3

Чоловік зі світського товариства (англ.-інд.).