Читать книгу Карибська таємниця - Аґата Крісті - Страница 8

Заупокійна служба над тілом майора Полґрейва відбулася наступного дня. Міс Марпл була присутня на ній разом із міс Прескот. Канонік відправив службу – після цього життя тривало, як і завжди.

Смерть майора Полґрейва люди сприйняли як нещасливий випадок, прикрий нещасливий випадок, але такий, про який усі скоро забули. Життя тут складалося із сонячного світла, моря й розваг. Похмура смерть на мить накинула на все свою чорну тінь, але ця тінь висіла недовго. Зрештою, ніхто тут не знав небіжчика добре. Він був досить балакучим старим чоловіком, таким, які люблять побазікати в клубах, завжди викладаючи вам свої спогади, що їх ви не дуже налаштовані слухати. Він не мав жодного куточка у світі, де міг би кинути якір. Його дружина померла багато років тому. Він жив самотнім життям і помер смертю самітника. Але то була самотність того виду, коли людина живе серед людей і не цурається розваг. Майор Полґрейв міг бути чоловіком самотнім, але це не перешкоджало йому бути чоловіком веселим. Він розважався у свій власний особливий спосіб. А тепер він мертвий, похований, і ніхто за ним не журиться, а через тиждень уже ніхто не згадає про нього й не присвятить йому бодай швидкоплинну думку.

Єдиною людиною, якій його бракувало, була міс Марпл. Не те щоб вона відчувала якусь особисту приязнь до нього, але він був представником того життя, яке вона знала. Вона помітила, що з віком людина розвиває в собі звичку слухати; слухати, можливо, без особливого інтересу, але було між нею та майором те бажання взаємообміну життєвим досвідом, яке властиве людям старим. У ньому було щось веселе й істотно людське. Вона не тужила за майором Полґрейвом, але їй його бракувало.

Надвечір того дня, коли відбувся похорон і вона сиділа на своєму улюбленому місці, доктор Ґрем підійшов і сів поруч із нею. Вона відклала свої плетільні дротики й привіталася з ним. Він сказав відразу тоном вибачення:

– Боюся, я приніс вам невтішну звістку, міс Марпл.

– Справді? Про мою…

– Так. Ми не знайшли тієї світлини, яка була вам така дорога. Боюся, це буде розчаруванням для вас.

– Атож, це для мене розчарування. Але не таке вже й гірке. Ішлося про звичайну старечу сентиментальність. Тепер я розумію, що була надто сентиментальною. Фотографії не було в гамані майора Полґрейва?

– Ні. Не знайшли ми її й деінде серед його речей. Знайшли тільки кілька листів, газетних вирізок та іншої всякої всячини, але ніде не було тієї фотографії, про яку ви мені розповіли.

– Ну що ж, нічого не вдієш, – сказала міс Марпл. – Дуже вам дякую, докторе Ґрем, за той клопіт, якого я вам завдала.

– О, не такий то вже був і клопіт. Але я добре знаю зі свого власного досвіду, як багато означають для людини родинні дрібнички, а надто тоді, коли до тебе приходить старість.

Стара леді пережила це потрясіння досить легко, подумав він. Майор Полґрейв, либонь, натрапив на знімок, коли щось діставав зі свого гамана й, навіть не замислившись над тим, як він міг туди потрапити, порвав його як щось йому непотрібне. Але, безперечно, те фото було дуже потрібне цій старій дамі. А проте вона була веселою і, здавалося, сприйняла свою невдачу з філософською незворушністю.

Проте внутрішньо міс Марпл була далека як від веселого, так і від філософського настрою. Їй був потрібен певний час, щоб обміркувати ситуацію, і вона була також сповнена рішучості використати свої теперішні можливості з максимальною ефективністю.

Вона затягла доктора Ґрема в розмову з ентузіазмом, який навіть не намагалася приховати. Цей добрий чоловік, пояснюючи її балакучість природною самотністю старої леді, намагався відвернути її думки від втрати фото, весело й приязно розповідаючи їй про життя на Сент-Оноре та в інших цікавих місцях, де міс Марпл, можливо, захочеться побувати. Він і не помітив, як розмова знову повернулася до смерті майора Полґрейва.

– Це дуже сумно, – сказала міс Марпл. – Померти так далеко від дому. Хоч із його розповідей я зрозуміла, що він не мав близької родини. Здається, він жив сам-один у Лондоні?

– Він багато подорожував, я думаю, – сказав доктор Ґрем. – Принаймні взимку. Йому не подобалися наші англійські зими. Я не бачу підстав звинувачувати його за це.

– Та звісно, таких підстав немає, – сказала міс Марпл. – А може, він мав якісь особливі причини, скажімо, слабкі легені або інше захворювання, що примушували його зимувати за кордоном?

– О ні, не думаю.

– У нього був дуже високий тиск, хтось мені казав. Лихо та й годі. Сьогодні ми так часто про це чуємо.

– Він казав вам, що в нього високий тиск?

– Ні, ні. Сам він ніколи про це не згадував. Я чула від когось іншого.

– Он як.

– Я думаю, – провадила міс Марпл, – що за таких обставин його смерть була вельми ймовірною.

– Не обов’язково, – сказав доктор Ґрем. – Сьогодні існують методи контролю за кров’яним тиском.

– Його смерть була дуже несподіваною. Але мені здається, ви не дуже здивовані.

– Мене не могла особливо здивувати смерть чоловіка в такому віці. Але я її, звичайно, не чекав. Щиро кажучи, мені завжди здавалося, що він у чудовій формі, але я ніколи не оглядав його в професійному плані. Я ніколи не вимірював його кров’яний тиск або щось подібне.

– Чи можна визначити – я хочу сказати, чи може лікар визначити, – коли людина має високий кров’яний тиск, лише подивившись на неї? – запитала міс Марпл тоном наївної зацікавленості.

– Ні, з одного вигляду це неможливо визначити, – сказав доктор Ґрем, усміхаючись. – Треба провести певне обстеження.

– О, розумію. Вам треба обмотати оту гумову штуковину навколо руки, а потім її напомпувати – терпіти цього не можу. Але мій лікар сказав, що для мого віку тиск у мене цілком прийнятний.

– Мені приємно це чути, – сказав доктор Ґрем.

– Звісно, майор, мабуть, занадто полюбляв пити пунш, – замислено проказала міс Марпл.

– Так. Алкоголь не на користь, коли в тебе високий тиск.

– Від тиску можна приймати пігулки, це правда?

– Так. Є кілька їхніх різновидів на ринку. Пляшечку з такими пігулками знайшли і в його кімнаті: «Сереніт».

– Яких великих успіхів досягла сьогодні наука, – сказала міс Марпл. – Лікарі багато чого можуть, правда ж?

– Ми маємо одного великого конкурента, – сказав доктор Ґрем. – Природу. А іноді люди пригадують і деякі добрі давні домашні засоби.

– Наприклад, покласти на поріз павутину? – запитала міс Марпл. – Ми часто вдавалися до цього засобу, коли я була дитиною.

– Вельми розумно, – сказав доктор Ґрем.

– І припарку з насіння льону на груди або втирання камфорної олії від кашлю.

– Я бачу, вам відомі всі засоби домашнього лікування, – сміючись, сказав доктор Ґрем. Він підвівся: – Як ваше коліно? Не дуже болить?

– Ні, я почуваюся з ним набагато краще, значно краще.

– Навряд чи ми вгадаємо, що тут більше допомогло, природа чи мої пігулки, – сказав доктор Ґрем. – Пробачте, що я не зміг допомогти вам більше.

– Але ви були дуже добрим до мене – мені соромно, що я забрала у вас стільки часу. Ви сказали, що в гамані майора були якісь фотографії?

– О, так, одна дуже давня, де майор був знятий верхи на поні під час гри в поло, а на другій він наступив ногою на вбитого тигра. Було ще кілька таких світлин, що зберігали пам’ять про його молодість. Але я переглянув їх дуже пильно, повірте, і серед них не було фотографії вашого небожа, такої, яку ви мені описали.

– О, я не сумніваюся, що ви дивилися дуже пильно, мені просто стало цікаво. Ми всі схильні зберігати всілякі дивні дрібнички зі свого минулого…

– Свої давні скарби, – сказав лікар, усміхаючись.

Він попрощався й пішов.

Міс Марпл залишилася, замислено дивлячись на пальми та море. Протягом кількох хвилин вона не звертала уваги на своє плетиво. У неї був тепер факт. Вона мусила подумати про цей факт і про те, що він міг означати. Фото, яке майор дістав зі свого гамана й так швидко запхав назад, не знайшлося там по його смерті. То була не така річ, яку майор міг би викинути. Він засунув її до свого гамана, і вона мусила бути в його гамані, коли він помер. Гроші хтось міг би вкрасти, але ніхто не став би красти фотографію. Якщо тільки в когось не було вагомих причин, щоб так зробити…

Вираз обличчя в міс Марпл був суворий. Вона мусила ухвалити рішення. Залишить вона чи не залишить майора Полґрейва спокійно лежати в його могилі? Чи не буде найліпше так і зробити? Вона процитувала, важко переводячи подих: «Тепер Дункан навіки заснув. Життя лихоманка минула»[2]. Ніщо вже не може завдати болю майорові Полґрейву. Він подався туди, де жодна небезпека його не дістане. Чи було лише збігом обставин, що він помер саме в минулу ніч? Чи це відбулося не випадково? Лікарі сприймають смерть старої людини дуже легко. А надто якщо в її кімнаті знаходять пляшечку з пігулками, що їх люди з високим тиском повинні приймати щодня, поки вони живуть на світі. Але якщо хтось витяг фотографію з майорового гамана, та ж таки людина могла занести до його кімнати пляшечку з пігулками. Щодо неї, то вона жодного разу не бачила, щоб майор приймав пігулки. І про свій кров’яний тиск він ніколи з нею не розмовляв. Єдине, що він дозволяв собі говорити про своє здоров’я, було визнання: «Я вже не такий молодий, яким був». Іноді він трохи засапувався, дихав якимсь трохи астматичним диханням, але чогось серйознішого за ним вона не помічала. Але хтось згадав про те, що в майора був високий кров’яний тиск. Молі? Міс Прескот? Вона не могла пригадати.

Міс Марпл зітхнула, а тоді стала втішати себе словами, які вона не промовляла вголос: «Ну ж бо, Джейн, чого ти там собі навигадувала? Чи маєш ти якусь реальну основу, щоб оперти на неї свої міркування та здогади?»

Вона простежила, крок за кроком, настільки ретельно, наскільки змогла, розмову про вбивство та вбивць, що відбулася між нею та майором.

– О, Господи, – сказала міс Марпл. – Я не бачу найменшої можливості, як за це взятися…

А проте вона знала, що спробує неодмінно.