Читать книгу Вбивство у «Східному експресі» - Аґата Крісті - Страница 5

Наступного дня Пуаро трохи запізнився на обід у вагон-ресторан. Устав він рано, поснідав майже на самоті й провів увесь ранок, проглядаючи записи по справі, через яку їхав до Лондона. Свого попутника він майже не бачив.

Мсьє Бук, який вже сидів за столиком, жестом привітався з Пуаро та запросив свого друга зайняти порожнє місце навпроти нього. Пуаро сів і незабаром виявив, що опинився у вигідній позиції за столиком, за яким обслуговували першочергово і пригощали добірними стравами. Їжа була надзвичайно смачна.

Лише тоді, коли вони насолоджувалися ніжним вершковим сиром, мсьє Бук дозволив собі перейти до духовної поживи. Він досяг тієї стадії ситості, коли людина любить пофілософувати.

– Ах! – зітхнув він. – Якби я вмів писати так, як Бальзак! Я б описав усе це. – Він обвів рукою навколо.

– А це ідея, справді, – сказав Пуаро.

– О, ви згодні? Про це ще не писали, правда? І все ж тут присутня романтика, мій друже. Навколо нас – люди різного соціального становища, різних національностей, різних вікових груп. Три дні ці люди, незнайомці одне для одного, житимуть разом. Вони спатимуть та їстимуть під одним дахом, вони не зможуть уникнути одне одного. І через три дні вони розійдуться, підуть своїми дорогами і ніколи вже не зустрінуться.

– І все ж, – сказав Пуаро, – припустімо, що якийсь нещасний випадок…

– О ні, друже…

– Погоджуюся, з вашої точки зору, то було б прикро. Проте хоча б на мить уявімо таке. Тоді, можливо, усіх цих людей поєднає смерть.

– Ще трохи вина, – сказав мсьє Бук, швидко наповнюючи келих. – Ви пригнічені, мій любий друже. Це, напевно, через травлення.

– Це правда, – погодився Пуаро, – їжа в Сирії, напевно, не надто годилась для мого шлунка.

Він зробив ковточок вина. Потім, відхилившись на спинку, замислено пробіг поглядом по вагону-ресторану. Там було тринадцять пасажирів, і, як зазначав мсьє Бук, вони належали до різних національностей і соціальних верств. Він заходився їх вивчати.

За столиком навпроти сиділо троє чоловіків. Він припустив, що ті подорожують на самоті, і безпомилковий інстинкт персоналу ресторану визначив це і посадовив їх за один столик. Кремезний смаглявий італієць з ентузіазмом длубався в зубах. Навпроти нього сидів худорлявий охайний англієць з непроникним, несхвальним виразом досвідченого служника. Поруч з англійцем був огрядний американець у крикливому костюмі – можливо, комівояжер.

– Тут головне – розмах, – викрикнув він гугнявим голосом.

Італієць витяг зубочистку із зубів, щоб вільно нею жестикулювати.

– Певна річ, – відповів він. – Ось те, про що я кажу весь час.

Англієць подивився у вікно і закашлявся.

Пуаро відвів від них погляд.

За невеличким столиком, надто виструнчившись, сиділа одна з найпотворніших дам, які доводилося бачити Пуаро. Це була неординарна повторність – вона швидше зачаровувала, ніж відштовхувала. Дама сиділа прямо, як струна. Її шию оповивала низка величезних перлин, які, хоча здавалося, що це неможливо, були справжніми. Пальці рук вкриті перснями. На плечах – накинута соболева шуба. Крихітний, дорогий чорний ток жахливо не пасував до жовтуватого жаб’ячого лиця під ним.

Вона саме зверталася до офіціанта чітким, ґречним, але абсолютно владним тоном:

– Будьте ласкаві принести в моє купе пляшку мінеральної води та велику склянку апельсинового соку. І переконайтеся, що сьогодні на вечерю курку мені приготують без соусу, і ще відварену рибу.

Офіціант шанобливо відповів їй, що все буде зроблено.

Вона граційно кивнула й підвелася. Її погляд знічев’я спинився на Пуаро, байдужий погляд аристократки.

– Це княгиня Драґомірова, – сказав приглушеним голосом Бук. – Росіянка. Її чоловік ще до революції перевів свої статки в гроші та вклав їх за кордоном. Надзвичайно багата. Космополітка.

Пуаро кивнув. Він чув про княгиню Драґомірову.

– Незвичайна, – сказав мсьє Бук. – Страшна як смертний гріх, але змушує поважати себе. Ви згодні?

Пуаро погодився.

За іншим великим столом сиділа Мері Дебенгем із двома іншими жінками. Одна з них була висока жінка середнього віку, у картатій блузці та твідовій спідниці. Копиця її вицвілого жовтуватого волосся була недбало закручена у вузол; в окулярах та з видовженим, лагідним, приємним лицем, вона чимось нагадувала вівцю. Вона слухала третю жінку: опасисту, немолоду особу з приємним обличчям, яка говорила повільно, чітко та монотонно, не зупиняючись, навіть щоб вдихнути повітря чи закінчити фразу.

– …І тому моя дочка сказала: «Чому в цій країні не можна просто застосовувати американські методи? Природно, що люди тут ліниві, – каже вона. – У них немає й краплі поспіху». Але все ж ви були б здивовані, дізнавшись, чим займається наш коледж. У нас чудовий штат учителів. Гадаю, ніщо не зрівняється з хорошою освітою. Ми маємо запроваджувати наші західні ідеали і навчити Схід визнавати їх. Моя дочка каже…

Потяг пірнув у тунель. Він приглушив тихий, монотонний голос.

За наступним невеличким столиком сидів полковник Арбатнот – сам. Він не зводив очей з потилиці Мері Дебенгем. Вони сиділи нарізно. Хоча без проблем могли сісти за один стіл. У чому ж річ?

Пуаро вирішив, що, можливо, Мері Дебенгем була проти. Гувернантка мусить бути обережна. Пристойність важлива. Дівчина, що заробляє собі на прожиття, має бути розсудливою.

Погляд Пуаро перемістився у протилежний бік вагона. У дальньому кінці, біля стіни, сиділа жінка середніх років, одягнена в чорне, із широким невиразним обличчям. Німкеня чи скандинавка, вирішив він. Напевно, покоївка німецької леді.

Столик за нею зайняла пара, що, схилившись одне до одного, жваво щось обговорювала. На чоловікові був англійський твідовий костюм, але сам він англійцем не був. Хоча Пуаро міг бачити тільки його потилицю, та форма його голови й лінія плечей видавали його. Кремезний чоловік, гарної статури. Раптом він повернувся, і Пуаро побачив його профіль. Дуже красивий чоловік, тридцять із хвостиком, з густими рудими вусами.

Жінка, що сиділа навпроти, була зовсім юна – приблизно двадцяти років. Обтягуючий чорний піджачок і спідниця, біла сатинова блузка, крихітний, елегантний, чорний ток, надто перекошений, як данина сучасній моді. У неї було красиве матово-бліде екзотичне обличчя, величезні карі очі, і волосся, чорне, як воронове крило. Вона курила цигарки через довгий мундштук. Манікюр на доглянутих руках був насиченого червоного кольору. Єдиний перстень із великим смарагдом, уставлено у платину. У її очах та голосі відчувалося кокетство.

– Elle est jolie – et chic[21], – пробурмотав Пуаро. – Чоловік і дружина, так?

Мсьє Бук кивнув.

– Із посольства Угорщини, наскільки мені відомо, – сказав він. – Красива пара.

Залишилося ще двоє відвідувачів вагона-ресторану: супутник Пуаро, Макквін, та його працедавець, містер Ретчетт. Останній сидів обличчям до Пуаро, який уже вдруге роздивлявся те непривітне лице, помічаючи фальшиву привітність брів та маленьких жорстоких очей.

Без сумніву, мсьє Бук помітив зміни у виразі обличчя друга.

– Ви оце на вашого дикого звіра так дивитеся? – запитав він.

Пуаро кивнув.

Коли принесли каву, мсьє Бук підвівся. Оскільки він почав обідати раніше, то й закінчив уже давно.

– Я повертаюся до свого купе, – сказав він. – Заходьте пізніше, побесідуємо.

– Із задоволенням.

Пуаро допив каву і замовив наливку. Офіціант ходив між столиками, приймаючи оплату по рахунках. Голос літньої американки став ще пронизливішим і жалісливішим.

– Моя дочка сказала: «Візьміть талони на харчування і не матимете жодних проблем, узагалі жодних». Але все не так. Здається, їм треба дати десять відсотків чайових, і тоді вам дістануть пляшку мінеральної води. І це якась дивна вода. Тут немає ні «Евіан», ні «Віші», що викликає в мене подив.

– Тому що… вони мають… як би це сказати… подавати мінеральну воду їхньої країни, – сказала жінка з овечим обличчям.

– Ну, мені це здається дивним, – жінка гидливо дивилася на купку дрібних грошей перед нею. – Подивіться на це барахло, яке мені понадавали. Динари це чи що. Скидається, що це купа непотребу. Моя дочка каже…

Мері Дебенгем відсунула стілець і, злегка вклонившись своїм товаришкам, вийшла. Полковник Арбатнот піднявся і рушив за нею. Зібравши свої нікчемні гроші, американка вчинила аналогічно, а за нею пішла жінка, схожа на вівцю. Угорська пара покинула вагон ще раніше. У вагоні-ресторані, окрім Пуаро і Ретчетта з Макквіном, більше нікого не залишилося.

Ретчетт звернувся до свого супутника, і той встав і покинув вагон. Нарешті підвівся Ретчетт, але він не пішов за Макквіном, а зовсім несподівано зайняв крісло навпроти Пуаро.

– Може, маєте чим прикурити? – запитав він. У нього був м’який, ледь гугнявий голос. – Мене звати Ретчетт.

Пуаро вклонився. Устромив руку в кишеню і витягнув коробку сірників, яку простягнув Ретчетту, що взяв їх, але прикурювати не збирався.

– Гадаю, – сказав він, – я маю приємність розмовляти із мсьє Еркюлем Пуаро. Чи не так?

Пуаро знову кивнув.

– Вас правильно поінформували, мсьє.

Детектив відчував, як ті дивні пронизливі очі вивчають його перед тим, як продовжити розмову:

– У моїй країні, – сказав він, – ми швидко переходимо до суті справи. Містере Пуаро, я хочу, щоб ви попрацювали на мене.

Брови Пуаро злегка піднялись.

– Моя clientèle[22] тепер обмежена. Я беруся за дуже мало справ.

– Чому ж, звісно, я вас чудово розумію. Але, містере Пуаро, ми говоримо про великі гроші. – Він знову повторив тихим, переконливим голосом: – Великі гроші.

На хвилину чи дві Пуаро замовк, а потім сказав:

– Що ж ви хочете від мене, мсьє е-е-е… Ретчетт?

– Містере Пуаро, я багатий чоловік, дуже багатий. У таких людей є вороги. У мене є ворог.

– Тільки один?

– Що ви хочете цим сказати? – різко запитав Ретчетт.

– Мсьє, спираючись на мій досвід, можу сказати, що, коли людина має, як ви самі зауважили, ворогів, їх кількість здебільшого не обмежується одним.

Здавалося, що Ретчетту полегшало від відповіді Пуаро. Він поквапно сказав:

– Чому ж, я розумію вашу точку зору. Ворог або вороги – це не має значення. Важливою є моя безпека.

– Безпека?

– Моє життя в небезпеці, містере Пуаро. А я один з тих, хто добре вміє дбати про себе. – На мить в руці у нього блиснув пістолет і повернувся назад у кишеню піджака. Ретчетт продовжував похмурим тоном: – Я не з тих, кого можна застати зненацька. Але, гадаю, варто зайвий раз перестрахуватися. І в мене відчуття, що ви саме той, кого мені варто найняти, мсьє Пуаро. І пам’ятайте, що гроші чималі.

Пуаро задумливо дивився на нього кілька хвилин. Його обличчя не відображало жодної емоції. Ретчетт ніяк не міг зрозуміти, які думки роїлися в його голові.

– Мені прикро, – сказав нарешті Пуаро. – Я не працюватиму на вас.

Чоловік пильно глянув на нього.

– Назвіть суму, – сказав він.

Пуаро похитав головою.

– Ви мене не зрозуміли, мсьє. Мені щастить з роботою. У мене достатньо грошей, щоб задовольнити і свої потреби, і свої примхи. Тепер я працюю тільки з такими справами, що зацікавлять мене.

– У вас залізні нерви, – сказав Ретчетт. – Може, вас привабить сума в двадцять тисяч доларів?

– Не привабить.

– Якщо ви розраховуєте на більше, більше не буде. Я знаю, скільки це мені вартуватиме.

– Я теж, мсьє Ретчетт.

– То що ж не так у моїй пропозиції?

Пуаро підвівся.

– Пробачте мені, що переходжу на особистості, та мені не подобається ваше обличчя, мсьє Ретчетт, – сказав він.

І з цими словами Пуаро вийшов з вагона-ресторану.