Читать книгу Вбивство у «Східному експресі» - Аґата Крісті - Страница 9

У супроводі доктора Константіна Пуаро вирушив в сусідній вагон, у купе, яке займала жертва. Підійшов провідник і відімкнув їм двері своїм ключем.

Двоє чоловіків увійшли всередину. Пуаро повернувся із запитанням до свого супутника:

– У купе щось пересували?

– Нічого не чіпали. Я намагався не рухати тіло під час огляду.

Пуаро кивнув. Він роззирнувся.

Його одразу ж ударив лютий холод. Вікно відчинено навстіж, а шторку відсунуто.

– Бррр… – зауважив Пуаро.

Лікар вдячно всміхнувся.

– Мені не хотілося зачиняти його, – пояснив він.

Пуаро уважно оглянув вікно.

– Ви маєте рацію, – заявив він. – Ніхто не покидав вагон цим способом. Імовірно, що вікно залишили відчиненим, щоб навести нас на цю думку, але, якщо це так, то сніг зірвав плани вбивці.

Пуаро ретельно оглянув віконну раму. Він витяг із кишені невелику коробку і розсипав по ній трохи порошку.

– Жодних відбитків пальців, – сказав він. – Це означає, що їх витерли. Але, навіть якщо вони й були, це мало б нам допомогло. Вони могли б належати мсьє Ретчетту, його камердинеру чи провіднику. У наші дні злочинці таких помилок не припускаються. І тому, – додав він бадьоро, – ми можемо зачинити це вікно. Без сумніву, тут немов у льодовні!

Він перейшов від слів до діла, а тоді вперше виявив увагу до нерухомої фігури на полиці.

Ретчетт лежав на спині. Його піжамна сорочка, покрита плямами кольору іржі, була розстебнута та відгорнута.

– Я мав побачити характер його ран, – пояснив лікар.

Пуаро кивнув. Він схилився над тілом. Нарешті він випростався, злегка скривившись.

– Неприємна картина, – сказав він. – Хтось над ним стояв і знову, і знову завдавав удари. Скільки саме тут ран?

– Я нарахував дванадцять. Одна-дві рани такі поверхневі, що видаються подряпинами. І в той же час принаймні три удари могли стати причиною смерті.

Щось у лікаревому тоні привернуло увагу Пуаро. Він уважно подивився на лікаря. Невисокий грек втупився в тіло, недовірливо нахмуривши брови.

– Щось здалося вам дивним, чи не так? – м’яко запитав детектив. – Кажіть, друже. Щось вас бентежить?

– Ви маєте рацію, – визнав лікар.

– І що це?

– Бачте, ці дві рани – тут і тут, – показав він. – Вони глибокі, кожна з них мала б перерізати кілька кровоносних судин, але їхні краї не розкриті. Вони не кровили, як очікувалося.

– Що вказує?..

– Цей чоловік був уже мертвий, мертвий деякий час. Але це ж повний абсурд.

– Схоже на це, – задумливо промовив Пуаро. – Хіба що наш убивця подумав, що неналежно виконав свою роботу, тому повернувся, щоб упевнитися. Але це ж очевидна маячня! Щось іще?

– Ну, ще одна річ.

– Яка ж?

– Бачите цю рану, під правою рукою, біля правого плеча? Будь ласка, візьміть мій олівець. Можете відтворити удар?

Пуаро підняв руку.

– Précisément[38] – сказав він. – Я зрозумів. Правою рукою це зробити надзвичайно складно, майже неможливо. Треба вивертати руку, щоб так ударити. Але якщо удар нанести лівою рукою…

– Точно, мсьє Пуаро. Цей удар, безумовно, нанесли лівою рукою.

– Тобто наш убивця шульга? Ні, тут щось більше, еге ж?

– Ви самі сказали, мсьє Пуаро. Деякі з цих ударів, безперечно, наносив правша.

– Двоє людей. Отже, ми знову повернулися до двох людей, – пробурмотів детектив. І раптом запитав:

– Світло було ввімкнене?

– Важко сказати. Бачте, провідник щоранку близько десятої вимикає його.

– Це скажуть вимикачі, – промовив Пуаро.

Він оглянув вимикач верхнього світла, а також світло над ліжком. Перший був вимкнений, а інше закрите.

– Eh bien, – задумливо сказав Пуаро. – Маємо гіпотезу про першого та другого Вбивць, як висловився б великий Шекспір. Перший убивця заколов жертву і вийшов з купе, погасивши верхнє світло. Другий убивця увійшов у темряві і, не побачивши, що робота виконана, наніс покійнику принаймні два удари. Que pensez vous de ça?[39]

– Чудово! – з ентузіазмом сказав маленький лікар.

Очі Пуаро блиснули.

– Гадаєте, це так? Я дуже радий. Бо, як на мене, це здається якоюсь нісенітницею.

– Яке ж іще може бути пояснення?

– Саме це я й запитую себе. Чи це просто збіг, чи що? Чи існують якісь ще невідповідності, що вказують на причетність двох осіб?

– Гадаю, я можу підтвердити це. Деякі удари, як я вже згадував, вказують на слабкість, брак сили чи рішучості. Оті удари злегка подряпали шкіру. А отут… і тут… – Знову показав він. – Для таких ударів потрібна велика сила. Вони пройшли крізь м’язи.

– То, на вашу думку, їх завдав чоловік?

– Цілком імовірно.

– А могла їх нанести жінка?

– Молода, енергійна, спортивна жінка змогла б, особливо під впливом сильних емоцій, та, як на мене, це малоймовірно.

Пуаро на якусь мить замовк.

Його супутник схвильовано запитав:

– Ви розумієте, про що я?

– Повністю, – підтвердив Пуаро. – Справа починає славно прояснюватися! Убивця – чоловік із величезною силою, він же слабак, і жінка, і правша, і шульга… Ah! c’est rigolo, tout ça![40]

Він заговорив із раптовою злістю.

– А жертва… Як він під час цього поводився? Кричав? Боровся? Захищався? – Він засунув руку під подушку і дістав автоматичний пістолет, який Ретчетт показував йому напередодні.

– Бачте, повністю заряджений, – сказав він.

Тоді вони оглянули купе. З гачків на стіні звисав денний одяг Ретчетта. На кришці рукомийника, що служила невеличким столиком, стояли різні предмети: вставні зуби в склянці води, ще одна склянка, порожня, пляшка мінеральної води, велика фляга, попільничка з недопалком сигари, якісь обвуглені рештки паперу і два згорілі сірники.

Лікар підняв порожню склянку і понюхав її.

– Ось пояснення пасивності жертви, – тихо сказав він.

– Накачали ліками?

– Так.

Пуаро кивнув. Він узяв обидва сірники і ретельно розглянув їх.

– Маєте зачіпку? – запитав невисокий лікар.

– Ці два сірники різної форми, – сказав Пуаро. – Один із них пласкіший. Гляньте.

– Саме такі пропонують у потягу, – сказав лікар. – З паперовою обгорткою.

Пуаро обмацав кишені Ретчеттового одягу й з однієї із них витягнув коробку сірників. Він ретельно порівняв їх.

– Той кругліший сірник із коробки містера Ретчетта, – сказав він. – Погляньмо, чи були в нього й ці, пласкі.

Однак подальше дослідження не принесло результатів.

Гострий та проникливий, як у птаха, погляд Пуаро бігав по купе. Ніщо не вислизало від його спостережливих очей.

Ледь скрикнувши, він нахилився та підняв щось із підлоги.

То був маленький квадратик батисту, дуже вишуканий. На кутику вишита монограма «Н».

– Жіноча хустинка, – сказав лікар. – Наш друг chef de train мав рацію. Тут замішана жінка.

– А як зручно вона залишила цю хустинку! – зауважив Пуаро. – Саме так, як буває в книжках чи у фільмах. А щоб полегшити нам життя, її позначено ініціалами.

– Яка удача! – вигукнув лікар.

– Справді? – спитав Пуаро.

Щось у його тоні здивувало лікаря.

Але перш ніж він наважився попросити пояснити, Пуаро знову різко нагнувся. Цього разу на його долоні був йоржик для чистки люльки.

– Може, це власність Ретчетта? – припустив лікар.

У кишені не було ні люльки, ні тютюну, ані кисета.

– Отже, це зачіпка.

– О, безсумнівно. І знову ж, упустили якнайзручніше. Зверніть увагу, цього разу зачіпка вказує на чоловіка! Не можна поскаржитися на відсутність зачіпок у цій справі. Таких зачіпок аж надлишок. До речі, що ви зробили зі знаряддям убивства?

– Я не знайшов його. Убивця, напевно, прихопив із собою.

– Цікаво, чому, – замислився Пуаро.

– Ах! – Лікар обережно оглядав вміст кишень піжамної сорочки покійника. – Цього я не помітив, – сказав він. – Я розстебнув сорочку й відразу ж відгорнув назад.

З нагрудної кишені він витягнув золотий годинник. Корпус був сильно погнутий, а стрілки вказували на чверть по першій.

– Бачите?! – палко викрикнув доктор Константін. – У нас є час вбивства. Це збігається з моїми розрахунками. Я ж казав, що це було зроблено між північчю та другою ранку, імовірно, близько першої, хоча важко бути абсолютно впевненим у такій ситуації. Eh bien, ось і підтвердження. Чверть на другу. Час вчинення злочину.

– Так, це можливо. Звичайно, це можливо.

Лікар зацікавлено глянув на нього.

– Вибачте, мсьє Пуаро, але я не зовсім розумію вас.

– Я й сам не розумію, – сказав Пуаро. – Я абсолютно нічого не розумію, і, як ви помітили, це мене непокоїть.

Він зітхнув і схилився над невеличким столиком, розглядаючи обвуглений клаптик паперу. Він пробурмотів собі під ніс:

– А тепер мені потрібна старомодна коробка для дамських капелюшків.

Доктор Константін не знав, як розуміти це дивне прохання. У всякому разі, Пуаро не дав йому часу запитати. Відчинивши двері в коридор, він покликав провідника.