Читать книгу Вбивство у «Східному експресі» - Аґата Крісті - Страница 7

Знову заснути виявилося проблематично. По-перше, Пуаро не вистачало руху потяга. Якщо зовні була станція, то вона була на диво тиха. І навпаки, шум потяга здавався незвично голосним. За сусідніми дверима він чув метушню Ретчетта: клацання, коли він висунув рукомийник, звук води з крана, плюскіт, ще одне клацання, коли рукомийник знову склався. З коридору почулося чиєсь човгання у хатніх капцях.

Еркюль Пуаро лежав, утупившись у стелю. Чому на цій станції так тихо? Він відчув, що в нього пересохло в горлі. Він забув замовити пляшку мінеральної води, як робив зазвичай. Пуаро знову глянув на годинник. Лише чверть на другу. Викличе провідника і попросить води. Він саме зібрався натиснути ґудзик дзвінка, але зупинився, тому що в тиші пролунав інший дзенькіт. Зрештою, провідник не зможе відповісти на обидва дзвінки одночасно!

Дзень… дзень… дзень…

Знову й знову. Де ж той провідник? Хтось явно втрачав терпіння.

Дзень…

Хто б то не дзвонив, він уперто тримав палець на ґудзику дзвінка. Раптом почулися квапливі кроки провідника, вони луною віддавали у проході.

Він постукав у чиїсь двері неподалік від Пуаро.

Тоді почулися голоси: шанобливий і примирливий голос провідника та жіночий – наполегливий гомінкий. Місіс Габбард!

Пуаро всміхнувся!

Суперечка – якщо це була вона – тривала деякий час. У пропорціях дев’яносто відсотків слова місіс Габбард переважали заспокійливі десять відсотків провідника. Нарешті справу, здається, владнали. Пуаро чітко розчув:

– Bonne nuit[24], мадам. – І двері зачинилися.

Пуаро натиснув на ґудзик дзвінка.

Провідник з’явився миттю. Здавалося, він збуджений і схвильований.

– De l’eau minerale, s’il vous plait[25].

– Bien, Monsieur[26]. – Напевно, блиск в очах Пуаро змусив провідника вилити душу.

– La Dame Americaine…[27]

– Так?

Він витер піт із чола.

– Тільки уявіть, що в мене з нею було! Вона твердить, – так, і досі твердить, – що в її купе чоловік! От уявіть собі, мсьє. У такому обмеженому просторі, – він обвів рукою навколо. – Де б він там заховався? Я переконую її. Стверджую, що це неможливо. А вона наполягає. Вона прокинулася, а в купе чоловік. То я й запитав, як він міг вийти і замкнути двері зсередини. Але вона не чує жодних аргументів. Начебто в нас і без цього недостатньо проблем. Цей сніг…

– Сніг?

– Авжеж. Мсьє не помітив? Потяг зупинився. Ми заїхали в замет. Бозна як надовго ми тут застрягли. Пам’ятаю, як одного разу сніжило весь тиждень.

– А де ми є?

– Між Віньківцями та Бродом.

– Là là? – сказав роздратовано Пуаро.

Провідник пішов і повернувся з водою.

– Bon soir, Monsieur[28].

Пуаро випив склянку води і вклався спати.

Він саме засинав, коли щось знову розбудило його. Цього разу наче щось важке глухо гепнуло біля дверей.

Він схопився з ліжка, відчинив двері та виглянув. Нічого. Але справа, далі по коридору віддалялася жіноча постать, убрана в червоне кімоно. У протилежному кінці коридору на невеличкому стільці сидів провідник і щось підраховував на великих аркушах паперу. Панувала мертва тиша.

– Мабуть, усе це нерви, – сказав Пуаро й знову ліг спати. Цього разу він спав до ранку.

Коли він прокинувся, потяг усе ще стояв. Пуаро підняв шторку й виглянув. Високі кучугури снігу оточували вагон.

Він глянув на годинник і побачив, що вже було по дев’ятій.

За чверть десята охайний, чепурний та елегантний, як завжди, він увійшов у вагон-ресторан, де лунав хор скорботи.

Бар’єри, які досі розділяли пасажирів, тепер зникли. Усіх об’єднала спільна біда. Голосніше за всіх волала місіс Габбард.

– Моя дочка сказала мені, що це найлегша подорож у світі. Просто сядеш у потяг і зійдеш у Парижі. А тепер ми тут надовго, – простогнала вона. – Моє судно відпливає післязавтра. Як мені на нього встигнути? І що ж, я навіть не можу зателеграфувати, щоб скасувати бронювання. Мене аж трусить, коли про це кажу.

Італієць сказав, що й у нього невідкладні справи в Мілані. Кремезний американець сказав, що «йому шкода, мем», і м’яко висловив надію на те, що, можливо, потяг надолужить затримку.

– Моя сестра, її діти чекають мене, – сказала шведка й схлипнула. – Я не можу попередити їх. Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося щось погане.

– Скільки ми тут пробудемо? – вимагала відповіді Мері Дебенгем. – Комусь хоч щось відомо?

У її голосі звучало роздратування, але ознак тієї гарячкової тривоги, яку вона проявила в Таврському експресі, Пуаро не помітив.

Місіс Габбард знову завелася:

– У цьому потягу нікому нічого невідомо. І ніхто навіть не намагається хоч щось зробити. Просто групка непотрібних іноземців. От якби ми були на батьківщині, хоча б хтось спробував щось виправити.

Арбатнот повернувся до Пуаро й заговорив виваженою французькою з британським акцентом:

– Vous êtes un directeur de la ligne, je crois, Monsieur. Vous pouvez nous dire…[29]

Усміхнувшись, Пуаро поправив його.

– Ні, ні, – сказав він англійською. – Це був не я. Ви сплутали мене з моїм другом, мсьє Буком.

– Ой! Перепрошую.

– Нічого. Природно, що ви помилилися. Тепер я займаю купе, що раніше належало йому.

Мсьє Бука у вагоні не було. Пуаро розглянувся, щоб побачити, кого ще не вистачало.

Не вистачало княгині Драґомірової, угорської пари. А також Ретчетта, його камердинера та покоївки-німкені.

Шведська дама витерла очі.

– Я така нерозумна, – сказала вона. – Плачу, як дитина. Усе буде гаразд, що б не трапилося.

Проте не всі поділяли цей християнський дух.

– Усе це дуже добре, – сказав неспокійно Макквін. – Але ми можемо тут і кілька днів простояти.

– До речі, у якій ми країні? – запитала зі сльозами місіс Габбард.

Дізнавшись, що то Югославія, вона сказала:

– А! Одна з тих балканських країн. Чого ж ви очікуєте?

– Мадемуазель, ви єдина зберігаєте спокій, – Пуаро звернувся до міс Дебенгем.

Вона ледь знизала плечима.

– А що тут вдієш?

– А ви філософ, мадемуазель.

– Філософія передбачає безпристрасне ставлення. Гадаю, моє ставлення до ситуації більш егоїстичне. Я навчилася не піддаватися марним емоціям.

Вона навіть не дивилася на нього. Її погляд ковзнув по Пуаро й зупинився на вікні, за яким високими кучугурами лежав сніг.

– Мадемуазель, у вас сильна вдача, – стиха сказав Пуаро. – Гадаю, у вас найсильніша вдача з усіх присутніх тут.

– О, ні. Зовсім ні. Я знаю декого набагато сильнішого за мене.

– І це…

Здавалося, вона отямилася, усвідомивши, що розмовляє з незнайомцем, чужинцем, з яким до сьогоднішнього ранку перекинулась лише десятком фраз.

Вона засміялася ввічливо, але відчужено.

– Ну, візьмімо, до прикладу, ту поважну леді. Мабуть, ви помітили її. Надзвичайно потворна стара дама, але чомусь заворожує. Варто їй просто підняти мізинець і ввічливо щось попросити, весь потяг намагається їй догодити.

– Як і моєму приятелю, мсьє Буку, – сказав Пуаро. – Але причина в тому, що він директор цієї лінії, а не через владний характер.

Мері Дебенгем усміхнулася.

Ранок повільно минув. Декілька людей, серед яких був і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Здавалося, що в компанії час пролетить швидше. Пуаро дізнався багато нового про дочку місіс Габбард, про звички містера Габбарда, уже покійного: від підйому вранці та споживання вівсянки на сніданок до нічного сну в шкарпетках, які для цього власноруч в’язала йому місіс Габбард.

А коли він слухав заплутану розповідь шведки про її місіонерське завдання, у вагон увійшов один з провідників і зупинився поруч із Пуаро.

– Pardon, Monsieur.

– Слухаю.

– Мсьє Бук передає вітання і був би радий, якби ви зробили ласку й погодилися підійти до нього на кілька хвилин.

Пуаро підвівся, чемно вибачився перед шведкою і покинув вагон-ресторан.

То був провідник не з його вагона, а кремезний блондин.

Пуаро попрямував коридором за провідником до сусіднього вагона. Чоловік постукав у двері й відійшов убік, пропускаючи Пуаро всередину.

Купе було не мсьє Бука. Він був у купе другого класу, яке, імовірно, обрали через те, що воно було трохи просторіше. Та попри все, воно також здавалося переповненим.

Сам мсьє Бук займав невелике сидіння навпроти дверей. У кутку біля вікна перед ним сидів, дивлячись на сніг за вікном, невисокий брюнет. Перед Пуаро, не даючи йому можливості пройти далі, стояв кремезний чоловік у блакитній формі (chef de train[30]) і провідник вагона Пуаро.

– О, мій любий друже! – викрикнув мсьє Бук. – Проходьте. Ви нам дуже потрібні!

Невисокий чоловік біля вікна посунувся, і Пуаро, втиснувшись поміж іншими двома чоловіками, сів навпроти свого приятеля.

Вираз обличчя мсьє Бука змусив Пуаро, як би це сказати, гарячково роздумувати. Було очевидно, що трапилося щось незвичайне.

– Що сталося? – запитав він.

– І ви ще питаєте. Спершу сніг, ця зупинка. А тепер…

Він замовк, і почувся придушений стогін провідника.

– А тепер що?

– А тепер мертвий пасажир лежить у своєму ліжку зарізаний.

Мсьє Бук говорив із тихим розпачем.

– Пасажир? Який пасажир?

– Американець. Його звали… звали… – Він глянув на записи перед собою. – Ретчетт… Правильно, Ретчетт?

– Так, мсьє, – ковтнув провідник.

Пуаро подивився на нього. Чоловік був білий як стіна.

– Краще дозвольте цьому чоловіку сісти, – сказав він. – Інакше він втратить свідомість.

Chef de train трохи відсунувся, і провідник упав на лавку в кутку й затулив обличчя руками.

– Ого! – сказав Пуаро. – Це серйозно!

– Звичайно, це серйозно. Почнімо з того, що вбивство саме по собі вже велика біда. Але це ще не все, обставини вбивства – незвичайні. От, будь ласка, ми тут застрягли. Це може тривати кілька годин, та не тільки годин, – днів! Інша обставина. У більшості країн до транзитних потягів сідає поліція тих країн. Тільки в Югославії цього не роблять! Розумієте?

– Ситуація складна, – погодився Пуаро.

– І це ще квіточки. Докторе Константін, зовсім забув, що не представив вас. Доктор Константін, мсьє Пуаро.

Невисокий брюнет схилив голову, Пуаро відповів тим же.

– Доктор Константін вважає, що смерть настала близько першої ранку.

– У таких випадках важко сказати точно, – сказав лікар, – але, гадаю, я можу впевнено стверджувати, що смерть настала в проміжку від півночі до другої ранку.

– Коли востаннє Ретчетта бачили живим? – спитав Пуаро.

– Відомо, що він був живий приблизно за двадцять перша, коли говорив із провідником, – сказав мсьє Бук.

– Це правда, – підтвердив Пуаро. – Я сам чув, як це сталося. Це було востаннє?

– Так.

Пуаро повернувся до лікаря, який продовжував:

– Вікно в купе мсьє Ретчетта було відчинене навстіж, що дозволяє припустити, що вбивця втік саме так. Проте, на мою думку, вікно відчинили, щоб збити нас із пантелику. Той, хто втік би в такий спосіб, мав залишити чіткі сліди на снігу. А їх не було.

– Отож, злочин виявили… Коли? – спитав Пуаро.

– Мішель!

Провідник випрямився. Його обличчя й досі було бліде й перелякане.

– Розкажіть цьому джентльмену, що саме сталося, – наказав мсьє Бук.

Чоловік говорив уривками.

– Камердинер того мсьє Ретчетта сьогодні вранці кілька разів стукав у його двері. Відповіді не було. Потім, приблизно півгодини тому, підійшов офіціант із вагона-ресторану. Він цікавився, чи мсьє замовлятиме déjeuner[31]. Ви ж розумієте, була одинадцята година. Я відімкнув йому двері власним ключем. Але дверний ланцюжок також був застібнутий. Ніхто не озвався, і було дуже тихо, і холодно, дуже холодно. Вікно відчинене, і сніг залітав у купе. Я подумав, що, можливо, у того джентльмена стався напад. Тому покликав chef de train. Ми зламали ланцюжок і увійшли всередину. Він був… Ah! c’était terrible![32]

Він знову затулив обличчя руками.

– Двері були зачинені зсередини на ключ і ланцюжок, – задумливо сказав Пуаро. – То ж не самогубство, га?

Лікар-грек уїдливо хмикнув.

– Чи чоловік, що коїть самогубство, завдасть собі десять, дванадцять чи п’ятнадцять ножових поранень? – запитав він.

Очі Пуаро широко розплющилися.

– Нечувана жорстокість.

– Це жіночих рук справа, – уперше втрутився в розмову chef de train. – Судячи з усього, це зробила жінка. Тільки жінка може завдати стільки ран.

Доктор Константін задумливо зморщив обличчя.

– То мала б бути неймовірно сильна жінка, – сказав він. – Я не планую обговорювати технічні деталі, оскільки це лише заплутає справу, але можу вас запевнити, що два чи три удари були такої сили, що пройшли крізь тверді тканини кісток і м’язів.

– Зрозуміло, що злочин учинив непрофесіонал, – сказав Пуаро.

– Узагалі дилетант, – підтвердив доктор Константін. – Здається, ударів завдавали безладно, навмання. Деякі просто ковзнули, майже не нашкодивши. Неначе хтось заплющив очі, а тоді сліпо знову й знову шалено наносив удари.

– C’est une femme[33], – сказав chef de train. – Жінки такі. Коли їх розлютити, у них страшна сила. – І він так переконано закивав, що всі запідозрили, що chef de train знав це з власного досвіду.

– Можливо, я зроблю свій внесок до інформації, яку ви зібрали, – сказав Пуаро. – Мсьє Ретчетт учора звертався до мене. Він сказав, наскільки я зрозумів, що його життя в небезпеці.

– Його «грохнули», як кажуть американці, еге ж? – сказав мсьє Бук. – Тому це не жінка. Це гангстер чи бандит.

Здавалося, chef de train образився, що його теорія звелася нанівець.

– Якщо це так, – сказав Пуаро, – здається, це робота дилетанта.

У його тоні звучало професійне несхвалення.

– У потягу є кремезний американець, – зауважив мсьє Бук, наполягаючи на своїй ідеї. – Звичайної зовнішності, жахливо одягається. Жує гумку, що, на мою думку, не прийнято в гарному товаристві. Ви знаєте, кого я маю на увазі?

Провідник, до якого він звернувся, кивнув.

– Так, мсьє, це купе номер 16. Але це не він. Я помітив би, якби він вийшов чи зайшов у купе.

– Може, і ні, може, і ні. Та ми це скоро з’ясуємо. Запитання таке: що ж нам робити? – Бук подивився на Пуаро.

Пуаро глянув на нього у відповідь.

– Ну ж бо, друже, – сказав мсьє Бук. – Ви розумієте, про що я хочу попросити вас. Мені відомі ваші можливості. Візьміться за це розслідування! Ні, ні, не відмовляйтеся. Бачте, для нас це серйозне питання. Я звертаюся від імені міжнародної компанії спальних вагонів. Коли прибуде югославська поліція, простіше буде запропонувати їм готове рішення! В іншому разі затримка, неприємності, мільйон незручностей. Хтозна, можливо, у багатьох невинних людей будуть серйозні неприємності. І навпаки, якщо ви вирішуєте цю загадку! Ми кажемо: «Сталося вбивство, ось злочинець!»

– Припустімо, я не впораюся.

– Ah! mon cher! – заворкував мсьє Бук. – Я знаю вашу репутацію. І знаю дещо про ваші методи. Ця справа для вас просто ідеальна. Проглянути минуле всіх цих людей, виявити їхні bona fides[34] – усе це забере багато часу і додасть купу незручностей. Але хіба не від вас я неодноразово чув, що для того, щоб розгадати загадку, треба просто відкинутися на спинку крісла й помислити? Отак і зробіть. Опитайте пасажирів потяга, огляньте тіло, перевірте докази, і тоді… Я у вас вірю! Я абсолютно переконаний, що ви не просто вихвалялися. Тож сядьте й подумайте, скористайтеся (як я часто від вас чув) маленькими сірими клітинами мозку… і ви дізнаєтеся.

Він нахилився вперед, замилувано дивлячись на свого друга.

– Ваша віра зачепила мене, мій друже, – емоційно сказав Пуаро. – Як ви зауважили, ця справа не може бути занадто складною. Я й сам учора ввечері… але не час говорити про це зараз. Мушу зізнатися, цей випадок заінтригував мене. Ще півгодини тому я замислювався, що попереду багато нудних годин, поки ми тут застрягли. А тепер… загадка сама потрапила в мої руки.

– То ви беретеся за це? – нетерпляче запитав мсьє Бук.

– C’est entendu[35]. Віддаєте справу в мої руки.

– Чудово! Ми всі до ваших послуг.

– Почнімо з того, що мені потрібен план вагона «Стамбул – Кале» з короткою інформацією про пасажирів, які займають кілька купе. Також я хотів би побачити їхні паспорти та квитки.

– Мішель вам їх принесе.

Провідник вийшов із купе.

– Які ще пасажири їдуть цим потягом? – запитав Пуаро.

– У цьому вагоні я та доктор Константін – єдині пасажири. У потягу з Бухареста їде старший джентльмен, кульгавий. Провідник добре його знає. Далі йдуть звичайні вагони, але справи це не стосується, тому що минулого вечора їх замкнули після того, як подали вечерю. Перед вагоном «Стамбул – Кале» є лише вагон-ресторан.

– Тоді схоже, – сказав повільно Пуаро, – що ми маємо шукати нашого вбивцю у вагоні «Стамбул-Кале». – Він повернувся до лікаря. – Гадаю, ви на це натякали?

Грек кивнув.

– О пів на першу ми в’їхали в замети. Відтоді ніхто не міг вийти з потяга.

Мсьє Бук промовив урочисто:

– Убивця серед нас… у цьому потягу…