Читать книгу Вбивство у «Східному експресі» - Аґата Крісті - Страница 8

– Перш за все, – сказав Пуаро, – варто перекинутися кількома словами з молодим Макквіном. Можливо, він надасть нам цінну інформацію.

– Звичайно, – погодився мсьє Бук.

Він звернувся до chef de train:

– Будь ласка, приведіть сюди Макквіна. – Chef de train вийшов із купе.

Провідник повернувся з купкою паспортів і квитків, які подав мсьє Буку.

– Дякую, Мішелю. Гадаю, буде краще, якщо ви повернетеся на свій пост. Ваші свідчення ми запишемо пізніше.

– Добре, мсьє.

Повернувшись, Мішель вийшов із купе.

– Коли ми поговоримо з молодим Макквіном, – сказав Пуаро, – можливо, мсьє le docteur пройде зі мною до купе вбитого?

– Звісно.

– А опісля, коли ми закінчимо з…

Але в цей момент chef de train повернувся в купе з Гектором Макквіном.

Мсьє Бук піднявся.

– Тут трохи тіснувато, – люб’язно зауважив він. – Сідайте на моє місце, мсьє Макквін. Тоді мсьє Пуаро сидітиме навпроти вас…

Він повернувся до chef de train.

– Звільніть вагон-ресторан від пасажирів, – сказав він. – Передамо його в розпорядження мсьє Пуаро. Опитуватимете пасажирів там, mon cher?

– Так, там буде найзручніше, – погодився Пуаро.

Макквін стояв і дивився то на одного, то на іншого, не зовсім розуміючи швидкий потік французької мови.

– Qu’est ce qu’il y a? – почав він старанно. – Pourquoi?..[36]

Енергійним жестом Пуаро вказав йому зайняти місце в кутку. Той сів і почав знову:

– Pourquoi?.. – Потім передумав і перейшов на рідну мову: – Що відбувається у потягу? Щось сталося?

Його погляд блукав від одного чоловіка до іншого.

Пуаро кивнув.

– Точно. Дещо трапилося. Приготуйтеся до удару. Ваш працедавець, мсьє Ретчетт, мертвий!

Макквін присвиснув. Крім того, що його очі трохи ширше розплющилися, він не виказував жодних ознак здивування чи смутку.

– То вони таки дісталися до нього, – сказав він.

– Що саме ви хочете сказати цією фразою, мсьє Макквін?

Макквін вагався.

– Ви припускаєте, – наполягав Пуаро, – що Ретчетта вбили?

– А хіба ні? – На цей раз Макквін здивувався. – Ну, – повільно продовжував він. – Саме так я й подумав. Ви хочете сказати, що він просто помер уві сні? Чому, старий був міцний, як… як…

Він замовк, не підібравши жодного порівняння.

– Ні, ні, – сказав Пуаро. – Ваше припущення цілком вірне. Мсьє Ретчетта вбили. Зарізали. Але хочу знати, чому ви були так упевнені, що то вбивство, а не природна смерть?

Макквін вагався.

– Я маю зрозуміти, – сказав він. – Хто ви такий? І що вам до цього?

– Я представляю міжнародну компанію спальних вагонів, – Пуаро замовк, а потім додав: – Я детектив. Мене звати Еркюль Пуаро.

Якщо він очікував вразити, то тут зазнав невдачі. Макквін просто сказав: «А, так?» – і чекав, що той продовжить.

– Можливо, вам це ім’я відоме?

– Ну, здається, знайоме, але я завжди думав, що так звати жіночого кравця[37].

Пуаро подивився на нього з огидою.

– Неймовірно! – сказав він.

– Що неймовірно?

– Нічого. Перейдімо до предмету обговорення. Я хотів би, мсьє Макквін, щоб ви розповіли все, що знаєте про покійника. Ви з ним родичі?

– Ні. Я… я був… його секретарем.

– Як довго ви обіймали цю посаду?

– Трохи більше року.

– Будь ласка, розкажіть мені все, що можете.

– Ну, я зустрів містера Ретчетта понад рік тому, коли був у Персії…

Пуаро перервав його:

– Що ви там робили?

– Я приїхав із Нью-Йорка, щоб оцінити можливості нафтової концесії. Не думаю, що ви захочете про це слухати. Мене з друзями добре обкрутили на цій справі. Мсьє Ретчетт жив у тому ж готелі. Він саме посварився зі своїм секретарем. Запропонував мені роботу, і я прийняв пропозицію. Тоді я був вільний, тому зрадів, що знайшов добре оплачувану роботу, так би мовити, без проблем.

– А потім?

– Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. У дорозі йому заважало незнання іноземних мов. Тому я швидше працював гідом, ніж секретарем. Гарні були часи.

– Тепер розкажіть мені все, що знаєте про свого працедавця.

Юнак знизав плечима. На його обличчі на мить з’явилося збентеження.

– Це не так просто.

– Яке його повне ім’я?

– Семюель Едвард Ретчетт.

– Він був громадянином США?

– Так.

– З якої частини Америки він походив?

– Не знаю.

– Що ж, розкажіть мені, що вам відомо.

– Правда в тому, містере Пуаро, що я нічого не знаю! Містер Ретчетт ніколи нічого не розповідав ні про себе, ні про своє життя в Америці.

– Як думаєте, чому?

– Не знаю. Я собі уявив, що, можливо, він соромився свого походження, деякі чоловіки такі.

– Чи таке пояснення задовольняє вас?

– Щиро кажучи, ні.

– У нього були якісь родичі?

– Він ніколи не згадував про них.

Пуаро наполягав.

– У вас же мали виникнути якісь здогади щодо цього, містере Макквіне.

– Так, правда ваша. Перш за все, я не вірю, що Ретчетт – його справжнє ім’я. Я припускаю, що він покинув Америку, щоб утекти від когось чи від чогось. І гадаю, що йому це вдавалося аж до останнього часу.

– А тоді?

– Він почав отримувати листи… листи з погрозами.

– Ви їх бачили?

– Так. Його кореспонденція належала до моїх обов’язків. Перший лист прийшов зо два тижні тому.

– Ті листи були знищені?

– Ні, думаю, кілька ще й досі в моїх папках. Один із них Ретчетт розірвав у нападі люті. Принести їх?

– Якщо ви такі люб’язні.

Макквін вийшов із купе. Він повернувся через кілька хвилин і поклав перед Пуаро два аркуші досить потертого поштового паперу.

У першому листі було написано:

«Гадав, зіб’єш нас із пантелику й тобі зійде з рук, чи не так? Ніколи в житті. Ми полюємо на тебе, Ретчетте, і ДІСТАНЕМО тебе!»

Підпису не було.

Без коментарів, лише здивовано звівши брови, Пуаро взяв другий лист:

«Ретчетте, ми з тобою розправимося. Скоро. Ми тебе ДІСТАНЕМО, просік?»

Пуаро відклав листа.

– Стиль однорідний! – сказав він. – Та не все так просто з почерком.

Макквін втупився в нього.

– Ви, може, й не помітили, – ввічливо сказав Пуаро. – Для цього потрібне око, більш звикле до таких речей. Ці листи писала не одна особа, мсьє Макквін. До кожного листа приклали руку принаймні дві особи чи більше. Кожен писав по одній літері у слові. Крім того, листи писали друкованими літерами. Це ускладнює завдання ідентифікації почерку.

Він замовк, а потім продовжив:

– Вам відомо, що мсьє Ретчетт звернувся до мене по допомогу?

– До вас?

Здивований тон голосу Макквіна переконав Пуаро, що молодий чоловік про це не знав. Пуаро кивнув:

– Так. Він був наляканий. Скажіть мені, як він поводився, коли отримав першого листа?

Макквін завагався:

– Важко визначити. Він… він намагався віджартуватися тим своїм тихим смішком. Проте, – Макквін ледь здригнувся, – я відчув, що показний спокійний вимагає багато зусиль.

Пуаро кивнув. А тоді поставив несподіване запитання:

– Містере Макквін, скажіть мені, тільки чесно, що ви думаєте про вашого працедавця? Він вам подобався?

Гектор Макквін відповів не одразу.

– Ні, – нарешті сказав він. – Я не любив його.

– Чому?

– Важко сказати. Він був по-своєму досить приємний. – Він помовчав, а потім сказав: – Я зізнаюся вам, містере Пуаро. Він мені не подобався, і я йому не довіряв. Упевнений, що то був жорстокий і небезпечний чоловік. Хоча, маю визнати, доказів на підтримку своєї думки в мене немає.

– Дякую вам, мсьє Макквін. І ще одне запитання: коли востаннє ви бачили Ретчетта живим?

– Учора ввечері, десь о… – він на мить задумався, – о десятій, гадаю. Я пішов у його купе, щоб записати деякі розпорядження.

– Про що?

– Про кахлі та античні гончарні вироби, які він придбав у Персії. Доставили зовсім не те, що він придбав. Про це велося довге й неприємне листування.

– І тоді ви востаннє бачили Ретчетта живим?

– Так, гадаю, так.

– А вам відомо, коли Ретчетт отримав останнього листа з погрозами?

– Уранці того дня, коли ми покинули Константинополь.

– Маю поставити вам ще одне запитання, містере Макквін. У вас були хороші стосунки з вашим працедавцем?

Очі юнака несподівано блиснули.

– У цей момент у мене мають побігти мурашки по шкірі, чи не так? Книжними словами я відповідаю: «У вас на мене нічого немає». Ми з Ретчеттом добре ладнали.

– Може, мсьє Макквін, ви залишите нам своє повне ім’я та адресу в Америці?

Макквін продиктував своє ім’я – Гектор Вільярд Макквін – і адресу в Нью-Йорку.

Пуаро відкинувся на подушки.

– Наразі все, мсьє Макквін. Я був би дуже вдячний, якби ви якийсь час помовчали про смерть мсьє Ретчетта.

– Його камердинер, Мастерман, має дізнатися.

– Гадаю, він уже знає, – сухо сказав Пуаро. – І якщо так, переконайтеся, що він тримає язика за зубами.

– Це неважко. Він британець і, як каже сам, «тримається на віддалі». Він невисокої думки про американців, а інші національності взагалі вважає не вартими уваги.

– Дякую, мсьє Макквін.

Американець вийшов із купе.

– І що? – вимагав мсьє Бук. – Ви вірите словам цього молодого чоловіка?

– Він здається чесним і щирим. Не вдає, що симпатизував своєму працедавцю, як мав би робити, якби якось був у цьому замішаний. Це правда, що Ретчетт не розповів йому, що намагався скористатися моїми послугами і що йому це не вдалося, але не думаю, що це справді підозріла обставина. Я схиляюся до думки, що Ретчетт належав до тих джентльменів, які тримають свої наміри в таємниці.

– Отож, ви заявляєте, що принаймні один пасажир не винен у цьому злочині? – весело спитав мсьє Бук.

Пуаро кинув на нього докірливий погляд.

– Щодо мене, я підозрюю всіх до останньої миті, – озвався Пуаро. – І водночас маю визнати, що й не уявляю собі, як тверезий, практичний Макквін втрачає голову і наносить жертві дванадцять або чотирнадцять ударів. Ніяк не відповідає його психотипу, взагалі.

– Ніяк, – підтвердив містер Бук задумливо. – Це скоїла людина, майже доведена до божевілля, зі страшною ненавистю, що веде нас до більш латинського темпераменту. Чи підтверджує версію, на якій наполягав наш chef de train, що це зробила жінка.