Читать книгу Тріснуло дзеркало - Агата Кристи - Страница 10

На прийом на користь «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна» прийшла неймовірно велика кількість людей. Вхідна плата становила один шилінг, і гірка монет зростала на очах, набиралася досить пристойна сума. Свою роль відіграла погода: день був сонячний і ясний. Але головною притягувальною силою була неймовірна цікавість місцевого люду, який прагнув зблизька подивитися, що ж ці «кіношники» зробили з Ґосінґтон-Холом. Висувалися найекстравагантніші припущення. Зокрема, велику увагу привертав до себе плавальний басейн. Люди здебільшого уявляють собі голівудських зірок на березі басейну, де вони засмагають на сонці в екзотичному оточенні та в екзотичних компаніях. Ніхто не брав до уваги, що клімат Голівуду був набагато сприятливішим для купання в басейнах, аніж клімат Сент-Мері-Мід. Зрештою Англія має принаймні один жаркий тиждень на літо і принаймні один такий день, коли недільні газети друкують статті на теми «Як зберегти прохолоду», «Як приготувати прохолодний обід» і «Як приготувати прохолодні трунки». Басейн був майже достоту таким, яким кожен його собі уявляв. Великий, наповнений голубою водою, з екзотичним павільйоном для перевдягання, оточений штучно вирощеними кущами та живоплотами. Реакція натовпу була такою, якої й слід було сподіватися, і знайшла своє вираження в багатьох вигуках:

– О, як гарно!

– Приємно було б зануритися туди бодай двічі!

– Я вже бачив такий, коли був на курорті!

– Я називаю це розпустою! Її не слід дозволяти!

– А подивись на мармур! Це, певно, мільйони коштує!

– Не розумію, чому вони вважають, що можуть приїздити сюди й смітити тут грішми!

– Можливо, це все ще покажуть на телеекрані. Ото буде втіха!

Навіть містер Семпсон, найстарший дід у Сент-Мері-Мід, який нахвалявся, що йому дев’яносто шість років, хоч його родичі твердо наполягали, що йому тільки вісімдесят вісім, приплентав подивитися на це диво, спираючись на ціпок, щоб допомогти своїм ревматичним ногам. Він дав йому свою найвищу оцінку:

– О, тут буде справжня розпуста, я не сумніваюся. Голі чоловіки та голі жінки питимуть і куритимуть те, що вони називають косяками. Усе це тут буде, я певен, що буде. Авжеж, – сказав Семпсон із великою втіхою в голосі, – тут буде добра розпуста.

Отже, остаточна печать схвалення сьогоднішнім урочистостям була поставлена. За ще один шилінг доплати людям дозволялося заходити в дім і роздивлятися нову музичну кімнату, вітальню, геть невпізнавану їдальню, стіни якої були тепер обшиті панелями з темного дуба й обтягнуті шкірою, та інші дивовижні куточки перебудованого дому.

– Я ніколи не подумала б, що це Ґосінґтон-Хол, ніколи його не впізнала б, – сказала невістка Семпсона.

Місіс Бентрі прийшла сюди досить пізно й задоволено відзначила, що гроші все надходять і надходять, а кількість людей, які прийшли повитріщатися на її перебудований дім, феноменально велика.

Велике шатро, де подавали чай, було напхом напхане людьми. Місіс Бентрі сподівалася, що булочки з родзинками просто будуть передавати з рук в руки. Проте всім розпоряджалися кілька діловитих жінок. Сама вона попрямувала до трав’яного бордюру й стала оглядати його ревнивим оком. Вона з радістю відзначила, що коштів на нього не шкодували, бордюр вельми пристойний, добре спланований, квіти для нього підібрані дуже гарні та й недешевих сортів. Цей бордюр створено не зусиллями окремих людей, вона була певна. Немає сумніву, що був укладений контракт із якоюсь авторитетною фірмою садового будівництва. Очевидно, їм дали карт-бланш, та й з погодою пощастило, а тому результат вийшов просто чудовий.

Оглядаючись навколо, вона все більше переймалася відчуттям, ніби присутня на якомусь святі з тих, що влаштовують в одному з парків Букінгемського палацу. Усі витягували шиї, щоб побачити все, що можна було побачити, і вряди-годи обраних вели в якісь потаємні приміщення дому. До неї також підійшов стрункий молодик із довгим хвилястим волоссям.

– Місіс Бентрі? Ви місіс Бентрі?

– Так, я місіс Бентрі.

– Гейлі Престон, – відрекомендувався він, потиснувши їй руку. – Я працюю на містера Рада. Я запрошую вас піднятися зі мною на третій поверх. Містер і місіс Рад збирають там кількох своїх близьких друзів.

Задоволена тим, що їй віддають таку шану, місіс Бентрі пішла за ним. Вони увійшли в будинок крізь двері, які в її час називалися дверима в сад. Червона стрічка була натягнута перед головними сходами. Гейлі Престон зняв її з гачка, і вона пройшла нагору. Якраз перед собою місіс Бентрі побачила радника та місіс Олкок. Місіс Олкок була дуже гладка й геть засапалася.

– Чудову роботу вони зробили, правда ж, місіс Бентрі? – відсапуючись, промовила місіс Олкок. – Я хотіла б подивитися на ванні кімнати, але навряд чи дістану таку нагоду, – додала вона майже зі смутком у голосі.

Нагорі сходів Марина Ґреґ та Джейсон Рад приймали свою обрану еліту. Одна з колишніх спалень була зруйнована й приєднана до горішнього майданчика сходів, утворивши там щось на зразок холу. Джузеппе, дворецький, розносив трунки.

Гладкий чоловік у лівреї називав гостей:

– Радник і місіс Олкок, – оголосив він.

Марина Ґреґ була такою, якою й описувала її місіс Бентрі у своїй розмові з міс Марпл, цілком природною й чарівною. Місіс Бентрі вже чула, як місіс Олкок згодом захоплено розповідатиме: «І така вона, знаєте, незіпсована попри свою велику славу!»

– Яка я рада, що ви прийшли, місіс Олкок, і ви, раднику, і сподіваюся, сьогодні ви чудово збавите час! Джейсоне, будь ласка, потурбуйся про місіс Олкок.

Радник і місіс Олкок були проведені далі, до Джейсона та трунків.

– О, місіс Бентрі, як приємно, що ви прийшли.

– Я б не пропустила цю нагоду нізащо у світі, – сказала місіс Бентрі й рушила туди, де наливали мартіні.

Молодик на ім’я Гейлі Престон обслужив її з великою делікатністю, а потім відійшов, дивлячись на невеличкий список у своїх руках, розшукувати, безперечно, інших обранців, гідних постати перед Великими. «Усе в них чудово організовано», – подумала місіс Бентрі, повертаючись із мартіні в руці, щоб подивитися, кого сюди приведуть іще. Привели вікарія, довготелесого, аскетичного на вигляд чоловіка з розгубленим і злегка приголомшеним поглядом. Він сказав зі щирим почуттям у голосі, звертаючись до Марини Ґреґ:

– Я дуже вдячний вам за те, що мене запросили. Я не маю телевізора, але, звичайно, я… мої молоді люди тримають мене в курсі.

Ніхто не знав, що він має на увазі. Міс Зелінські, яка була на чергуванні, приязно усміхаючись, налила йому лимонаду. Наступними піднялися по сходах містер і місіс Бедкок. Гізер Бедкок, розчервоніла й радісна, йшла трохи попереду свого чоловіка.

– Містер і місіс Бедкок, – оголосив лакей у лівреї.

– Місіс Бедкок, – сказав вікарій, обертаючись, із келихом лимонаду в руці, – невтомний секретар нашої служби. Вона одна з наших найкращих працівників. Я навіть не знаю, як би «Служба святого Іоанна» змогла обходитися без неї.

– Не сумніваюся, що вам справді ціни немає, – сказала Марина.

– Ви мене не пам’ятаєте? – грайливим тоном запитала Гізер. – Та як ви могли б запам’ятати мене, адже ви зустрічаєтеся із сотнями людей. До того ж це було багато років тому. І не так близько звідси – аж на Бермудах. Я була там з однією з наших груп швидкої допомоги. О, відтоді минуло вже багато часу.

– Ще б пак, – відповіла Марина Ґреґ, чарівно всміхаючись.

– Я так добре це пам’ятаю, – сказала місіс Бедкок. – Я була схвильована, ви знаєте, дуже глибоко схвильована. Була тоді зовсім юною дівчиною. Подумати тільки – я матиму нагоду побачити Марину Ґреґ у плоті – о, яке щастя! Я завжди була вашою палкою шанувальницею.

– Мені дуже приємно почути це від вас, дуже приємно, – лагідно промовила Марина, ковзаючи поглядом понад плечем Гізер до наступних запрошених, які вже наближалися.

– Не хочу надто набридати вам, – сказала Гізер, – але я мушу…

«Бідолашна Марина Ґреґ, – сказала місіс Бентрі, звертаючись до самої себе. – Мабуть, для неї це повсякденна ситуація. Якого треба терпіння!»

Гізер, вочевидь, була сповнена рішучості завершити свою оповідь.

Місіс Олкок важко дихала над плечем місіс Бентрі.

– Скільки тут вони всього змінили! Я не повірила б, якби не побачила на власні очі. Це ж скільки грошей!..

– …загалом-то хворою я себе не почувала. І подумала, що повинна…

– Це горілка, – сказала місіс Олкок, із підозрою дивлячись на свій келих. – Містер Рад запропонував мені скуштувати її. Це щось дуже по-російському. Не думаю, щоб вона сподобалася мені…

– …І я сказала собі: я не хочу визнавати свою поразку. Добре підмалювалася…

– Мабуть, буде нечемно, якщо я просто поставлю його кудись. – У голосі місіс Олкок пролунали нотки розпачу.

Місіс Бентрі лагідно її заспокоїла:

– Зовсім ні. Горілку треба просто вилити в горло одним ковтком. – Місіс Олкок витріщилася на неї з подивом. – Але це потребує практики. Поставте свій келих на стіл і візьміть мартіні з тієї таці, яку розносить дворецький.

Вона відвернулася до Гізер Бедкок, яка ще не закінчила свою натхненну балаканину.

– Я ніколи не забуду, якою гарною ви були в той день. Я сто разів мала слушність, що знехтувала своїм нездужанням.

Цього разу відповідь Марини не була такою машинальною. Тепер її погляд, який ковзнув понад плечем Гізер Бедкок, здавалося, прикипів до стіни десь на половині сходів. Вона дивилася туди, і було щось таке моторошне у виразі її обличчя, аж місіс Бентрі ступила крок уперед. Їй здалося, Марина зараз упаде непритомна. Що там могло її так настрахати? Але перш ніж вона підійшла до Марини, остання опанувала себе. Її затьмарений і розфокусований погляд повернувся до Гізер. Вона знову усміхнулася, хоч її усмішка стала тепер ще більш машинальною.

– Яка цікава невеличка історія. Що ви будете пити? Коктейль? Джейсоне!

– Я краще випила б лимонаду або помаранчевого соку.

– Ви повинні випити чогось міцнішого. Сьогодні в нас свято, не забувайте.

– Дозвольте мені вмовити вас спробувати американського дайкірі, – сказав Джейсон, підходячи з двома келихами в руках. – Це улюблений трунок Марини.

Він простяг один келих дружині.

– Я більше не питиму, – сказала Марина. – Це вже четвертий.

Але келих узяла.

Гізер також прийняла трунок від Джейсона. Марина відвернулася, щоб привітати наступну особу, яка підіймалася сходами.

Місіс Бентрі сказала місіс Олкок:

– Ходімо подивимося ванні кімнати.

– Ви гадаєте, буде зручно? Господарям це не здасться безцеремонним?

– Я переконана, що ні, – сказала місіс Бентрі. Вона звернулася до Джейсона Рада. – Ми хочемо оглянути ваші чудові нові ванні кімнати. Ви дозволите нам задовольнити цю суто домашню цікавість?

– Звичайно, – сказав Джейсон, усміхаючись. – Ідіть і втішайтеся, дівчата. Можете прийняти ванну, якщо захочете.

Місіс Олкок пішла за місіс Бентрі по коридору.

– Дуже вдячна вам, місіс Бентрі. Я сама ніколи б на таке не наважилася.

– Треба бути сміливішою, якщо ти хочеш чогось досягти, – сказала місіс Бентрі.

Вони пройшли по коридору, відчиняючи різні двері.

Безперервні «охи» й «ахи» вихоплювалися в місіс Олкок та ще у двох жінок, що приєдналися до їхньої компанії.

– Мені дуже подобається рожева ванна, – сказала місіс Олкок. – Ох, як вона мені подобається!

– А мені до вподоби та, що викладена плиткою з дельфінами, – сказала одна з двох жінок.

Місіс Бентрі з превеликим задоволенням виступала в ролі господині дому. На якусь мить вона справді забула, що дім уже їй не належить.

– Ох, ці душові, – з благоговійним страхом промовила місіс Олкок. – Не люблю митися в душі. Ніколи не знаєш, як при цьому зберегти волосся сухим.

– Було б цікаво зазирнути в спальні, – замріяно промовила одна з жінок. – Але така цікавість, либонь, буде надмірною. Ви як вважаєте?

– Я думаю, нам не слід цього робити, – сказала місіс Олкок.

Обидві з надією подивилися на місіс Бентрі.

– Я теж так думаю, – сказала місіс Бентрі, але потім їй стало їх шкода. – Але думаю, ніхто не знатиме, якщо ми зазирнемо туди лише один раз.

І поклала руку на ручку дверей.

Але проти такої цікавості господарі дому вжили заходів. Спальні були замкнені. Глибоке розчарування опанувало цікавих дам.

– Гадаю, кожному дозволено мати свої таємниці, – лагідно промовила місіс Бентрі.

Вони пішли назад коридорами. Місіс Бентрі виглянула в одне з вікон сходового майданчика. Вона побачила внизу місіс Міві (жінку з Нового Кварталу), що здавалася дуже ошатною у своїй серпанковій мереживній сукні. Вона помітила також, що з місіс Міві була Черрі, служниця міс Марпл, чиє прізвище місіс Бентрі не могла пригадати. Схоже, ті обидві жінки дуже втішалися, вони весело сміялися й розмовляли.

Несподівано дім здався місіс Бентрі старим, занепалим і дуже штучним. Так, його пофарбували новою блискучою фарбою, цілком перебудували, але це була не більш як стомлена й обтяжена роками вікторіанська садиба. «Добре, що я звідси пішла, – подумала місіс Бентрі. – Будинки як і все в цьому житті. Їхній час минає. Мій колишній будинок також мав свій час. Його підновили, перебудували, але не думаю, що він став кращим».

Несподівано до неї долинув гомін голосів, який дедалі гучнішав. Дві жінки, які були з нею, кинулися вперед.

– Що відбувається? – запитала одна. – Чутно якісь крики, ніби там щось сталося.

Вони завернули назад по коридору до сходів. Елла Зелінська бігла їм назустріч і швидко проминула їх. Вона смикнула за ручку дверей до спальні і швидко промовила:

– О, хай йому чорт! Я ж їх усі позамикала.

– Що сталося? – запитала місіс Бентрі.

– Одній людині стало погано, – коротко відказала Емма.

– О, люба, мені дуже прикро. Чи не можу я чимось допомогти?

– Я сподіваюся, серед присутніх тут є лікар?

– Я не бачила жодного з наших місцевих лікарів, – сказала місіс Бентрі, – але не сумніваюся, що хтось із них тут є.

– Джейсон телефонує, – сказала Елла Зелінські, – але їй дуже зле.

– Кому зле? – запитала місіс Бентрі.

– Місіс Бедкок, здається.

– Гізер Бедкок? Але ж із нею все було гаразд, зовсім недавно.

Елла Зелінські нетерпляче відповіла:

– З нею стався напад або щось подібне. Ви не знаєте, може, вона має якісь проблеми із серцем абощо?

– Я взагалі нічого про неї не знаю, – промовила місіс Бентрі. – Вона оселилася тут недавно. Вона з Нових Кварталів.

– Нових Кварталів? А, ви маєте на увазі оті новозбудовані оселі. Я навіть не знаю, де тепер її чоловік і який він на вигляд.

– Середніх років, русявий, скромний, – сказала місіс Бентрі. – Він прийшов із нею сюди, тож він повинен бути десь тут.

Елла Зелінські увійшла до ванної кімнати.

– Я не знаю навіть, що їй дати, – сказала вона. – Можливо, нюхальної солі, як ви вважаєте?

– Вона знепритомніла? – запитала місіс Бентрі.

– Гірше, – відповіла Елла Зелінські.

– Я подивлюся, чи зможу чимось допомогти, – сказала місіс Бентрі.

Вона обернулася й швидко рушила до сходів. Завернувши за ріг, наштовхнулася на Джейсона Рада.

– Ви бачили Еллу? – запитав він. – Еллу Зелінські?

– Вона увійшла до однієї з ванних кімнат. Вона там чогось шукає. Нюхальну сіль чи щось таке.

– Уже не треба, – сказав Джейсон Рад.

Щось у тоні його голосу вразило місіс Бентрі. Вона рвучко підвела голову.

– Їй погано? Їй зовсім погано?

– Можна сказати й так. Та бідолашна жінка померла.

– Померла? – Місіс Бентрі була приголомшена. Вона повторила те, що вже сказала раніше: – Але ж із нею все було гаразд зовсім недавно.

– Я знаю. Знаю, – сказав Джейсон. Його обличчя потемніло. – Це ж треба такому статися!