Читать книгу Тріснуло дзеркало - Агата Кристи - Страница 6

Либонь, із тим самим почуттям, із яким Колумб вирушив на пошуки Нового Світу, міс Марпл перейшла місточок, пішла далі стежкою і через чотири хвилини вже вийшла на вулицю, яка називалася Обрі-клоз.

Звичайно ж, міс Марпл бачила будинки Нового Кварталу з вулиці Маркет-Бейзинґ-роуд, тобто бачила здалеку ці вулиці-клози та ряди охайних і міцно споруджених будинків із їхніми телевізійними антенами та дверима й вікнами, пофарбованими в синій, рожевий, жовтий і зелений колір. Але досі вони мали для неї реальність такої собі географічної мапи. Вона не була ні в них, ні біля них. Але тепер вона тут і дивиться зблизька, як виростає цей чудовий новий світ, світ, котрий, за всіма розповідями, які чула про нього, був чужий тому, що вона досі знала. Він скидався на акуратну модель, збудовану з дитячих цеглинок. І навряд чи здавався реальним для міс Марпл.

Люди теж здавалися їй нереальними. Молоді жінки в штанях, досить зловісні на вигляд молодики та підлітки, величезні груди п’ятнадцятирічних дівчат. Міс Марпл не могла позбутися враження, що це світ жахливо розбещений. Ніхто не звертав на неї особливої уваги, поки вона плентала між тими будинками. З вулиці Обрі-клоз звернула на Дарлінґтон-клоз. Ішла повільно, а йдучи, жадібно дослухалася до уривків, що долітали до неї з розмов між матерями, які котили дитячі візки, між дівчатами й молодиками, між зловісними на вигляд піжонами (вона анітрохи не сумнівалася в тому, що вони піжони), які обмінювалися між собою якимись брутальними репліками. Матері виходили на ґанки своїх осель і кликали дітей, що, як і завжди, вичворяли все те, що їм заборонено вичворяти. «Діти ніде й ніколи не змінюються», – подумала міс Марпл із почуттям розчуленої вдячності. І незабаром вона стала всміхатися й перейшла до звичних для себе порівнянь.

Он та жінка дуже схожа на Карі Едвардс, а ота чорнява – викапана Мері Гупер, і немає сумніву, що їй так само не пощастить у шлюбі, як не пощастило Мері. Оті хлопці – темноволосий дуже схожий на Едварда Ліка, що любить потеліпати язиком, утім, жодної шкоди від того нема, він непоганий хлопець зрештою, а русявий нічим не відрізняється від Джоша місіс Бедвел. Приємні хлопці вони обидва. А отой, схожий на Ґреґорі Бінза, навряд чи чогось досягне в житті, певно, і мати в нього така сама…

Вона завернула за ріг і вийшла на Волсінґем-клоз. Настрій у неї з кожним кроком поліпшувався.

Новий світ нічим не відрізнявся від старого. Будинки інші, вулиці називаються клозами, одяг інший, голоси інші, але люди тут такі, як і всюди. Хоч їхня мова трохи й відрізняється, але теми розмов ті самі.

Знову й знову звертаючи за ріг вулиці у своїх дослідницьких мандрах, міс Марпл зрештою втратила відчуття напрямку й знову вийшла на самий край нової забудови. Вона йшла тепер по вулиці Карисбрук-клоз, половина будинків на якій ще будувалися. У вікні другого поверху щойно закінченого будинку стояли хлопець і дівчина. Їхні голоси линули над вулицею – вони обговорювали вади та переваги нових осель.

– Ти повинен визнати, що цей будинок дуже зручно розташований, Гаррі.

– Той перший нічим не гірший.

– Тут на дві кімнати більше.

– За них доведеться більше й платити.

– Мені до вподоби цей.

– Ще б пак, аби він був тобі не до вподоби!

– О, не будь таким занудою. Ти ж знаєш, що сказала мама.

– Твоя мама не стуляє рота.

– Не кажи нічого проти моєї мами. Де б я була, якби не вона? До речі, вона могла б поставитися до тебе набагато суворіше. Вона могла б притягти тебе до суду.

– Облиш, Лілі, зміни тему.

– Звідси такий гарний вид на пагорби. – Вона вихилилася з вікна далеко вперед, вигнулася ліворуч. – І водойму майже видно…

Вона вихилилася ще більше, не розуміючи, що злягла майже всією своєю вагою на нічим на закріплені дошки, які лежали на підвіконні. Під тиском тіла вони посунулися й потягли її за собою. Вона зойкнула, намагаючись відновити рівновагу.

– Гаррі!

Молодик стояв нерухомо – на відстані фута або двох за нею. Він ступив крок назад…

Останнім розпачливим рухом, ухопившись за стіну, дівчина змогла випростатися.

– Ой! – Вона перелякано хапнула ротом повітря. – Я мало не випала з вікна. Чому ти не підтримав мене?

– Усе сталося надто швидко. Але ти зрештою втрималася.

– Ти, либонь, і не дивився на мене. А я мало не полетіла вниз, кажу я тобі. І подивися, на що перетворився мій джемпер.

Міс Марпл рушила далі, але, ступивши кілька кроків, під впливом раптового імпульсу повернулася назад.

Лілі уже вийшла на вулицю й чекала на молодика, що замикав двері будинку.

Міс Марпл підійшла до дівчини і швидко й тихо заговорила:

– На вашому місці, моя люба, я б не стала одружуватися з тим хлопцем. Вам потрібен чоловік, на якого ви могли б покластись у хвилину небезпеки. Пробачте мені за мої слова, але я відчуваю: вас треба застерегти.

Вона пішла геть, а Лілі провела її здивованим поглядом.

– Та яке ваше…

Її хлопець підійшов до неї.

– Що вона сказала тобі, Лілі?

Лілі відкрила рота – але відразу й стулила його.

– Дала мені циганське застереження, якщо це тебе цікавить.

Вона зміряла його замисленим поглядом.

А міс Марпл, прагнучи відійти якомога швидше, завернула за ріг вулиці, спіткнулася об камінь і впала.

З будинку навпроти вибігла жінка.

– О, моя люба, як вам не пощастило! Сподіваюся, ви себе не поранили?

Виявивши майже надмірне співчуття, вона обхопила міс Марпл руками й поставила її на ноги.

– Ви не зламали собі якусь кістку абощо? Ну, ось ви й на ногах. Мабуть, пережили неабияке потрясіння.

Її голос звучав гучно й приязно. Це була повна, кремезно збудована жінка років сорока, з каштановим, уже прибитим сивиною волоссям, синіми очима й великим добродушним ротом, у якому дещо приголомшений погляд міс Марпл побачив забагато білосніжних зубів.

– Заходьте до мене, трохи посидите й відпочинете. Я зготую вам чай.

Міс Марпл подякувала. Вона дозволила провести себе крізь пофарбовані в синій колір двері до невеличкої кімнати, де було чимало обтягнутих кретоном стільців та кілька канап.

– Сідайте, прошу, – сказала її рятівниця, показуючи на крісло з подушками. – Посидьте спокійно, а я поставлю чайник.

Вона швидко вийшла з кімнати, у якій запанували тиша й спокій, після того як вона її покинула. Міс Марпл зробила глибокий вдих. Вона не поранилася, але падіння її добре потрясло. Падати в її віці не рекомендується. Але якщо їй трохи пощастить, винувато подумала вона, то міс Найт, можливо, не довідається про її лиху пригоду. Вона обережно поворушила руками й ногами. Нічого не зламано. Якби тільки їй пощастило нормально дійти додому. Можливо, після філіжанки чаю…

Філіжанка чаю прибула майже відразу по тому, як вона про неї згадала. Господиня дому принесла її на таці з чотирма солодкими бісквітами на маленькій тарілці.

– Ось маєте. – Філіжанку було поставлено на столик перед нею. – Налити вам? Укиньте побільше цукру.

– Дякую, цукру не треба.

– Вам треба підсолодити чай. Адже ви пережили потрясіння. Я служила в санітарних бригадах під час війни. Цукор чудово лікує від потрясіння. – Вона вкинула до філіжанки чотири грудки й енергійно їх розмішала. – А зараз проковтніть цю рідину, і ви будете здоровісінька.

Міс Марпл виконала наказ.

«Добра жінка, – подумала вона. – Когось мені нагадує – але кого?»

– Дякую за ваше добре ставлення до мене, – сказала вона, усміхаючись.

– О, це пусте. Мене тут називають маленьким янголом-помічником. Я люблю допомагати людям. – Вона виглянула у вікно, почувши, як клацнула клямка хвіртки. – Прийшов мій чоловік. Артуре, ми маємо гостю.

Вона вийшла в хол і повернулася з Артуром. Він подивився на міс Марпл дещо спантеличеним поглядом. Це був високий блідий чоловік, досить небалакучий.

– Ця дама впала – впала якраз перед нашими ворітьми, тому я, звичайно, запросила її до хати.

– Ваша дружина дуже добра, містере…

– Його прізвище Бедкок.

– Містере Бедкок, боюся, я завдала їй багато клопоту.

– О, для Гізер це зовсім не клопіт. Гізер завжди з великою радістю робить послуги людям. – Він подивився на неї з цікавістю. – Ви кудись ішли конкретно?

– Ні, просто вийшла прогулятися. Я живу в Сент-Мері-Мід, у будинку, що за садибою вікарія. Моє прізвище – Марпл.

– От уже ніколи не сподівалася! – вигукнула Гізер. – Отже, ви міс Марпл. Я про вас чула. Ви фахівець у галузі вбивств…

– Гізер, що ти базікаєш…

– О, ти знаєш, що я маю на увазі. Не в галузі скоєння вбивств, а в галузі їхнього розслідування. Це правда, чи не так?

Міс Марпл скромно промурмотіла, що їй справді довелося брати участь у розслідуванні вбивств раз або двічі.

– Я чула, що були вбивства й у цьому селі. Про одне з них розповідали однієї ночі у клубі «Бінґо». Воно сталося в Ґосінґтон-Холі. Я б ніколи не купила дім, у якому було скоєно вбивство. Я б не сумнівалася, що туди приходять привиди.

– Вбивство було скоєне не в Ґосінґтон-Холі. Туди було підкинуто труп.

– Його знайшли на килимку в бібліотеці, так розповідають?

Міс Марпл кивнула головою.

– Справді? Можливо, вони мають намір зняти фільм про те вбивство. Можливо, саме тому Марина Ґреґ купила Ґосінґтон-Хол?

– Марина Ґреґ?

– Так. Вона та її чоловік. Він чи то продюсер, чи то режисер – звати його Джейсон, а як далі, не пам’ятаю. Але Марина Ґреґ, яка вона гарна жінка, правда ж? Звичайно, вона не грала в багатьох кінофільмах останніх років – бо хворіла протягом тривалого часу. Але я досі думаю, що ніхто не може зрівнятися з нею. Ви бачили її в «Карменеллі»? А у фільмах «Ціна кохання» та «Мері – королева Шотландії»? Вона вже не така молода, як колись, але завжди буде чудовою актрисою. Я завжди буду її палкою шанувальницею. У підлітковому віці вона мені часто снилася. Я була неймовірно щаслива, коли для «Служби Святого Іоанна» на Бермудах організували доброчинний концерт і Марина Ґреґ приїхала, щоб відкрити його. Я мало не збожеволіла від збудження, і раптом у той день у мене піднялася температура, й лікар заборонив мені виходити з дому. Але я не збиралася визнавати поразку. Власне, я почувалася не так погано. Тож я підвелася з ліжка, добре нафарбувалася та напудрилася й пішла на концерт. Мене відрекомендували їй, і ми розмовляли не менш як три хвилини, і вона дала мені свій автограф. Це було чудово. Я ніколи не забуду той день.

Міс Марпл подивилася на неї пильним поглядом.

– Сподіваюся, вам потім не стало гірше після таких хвилювань? – зі щирою тривогою в голосі запитала вона.

Гізер Бедкок засміялася.

– Аж ніяк. Я ніколи не почувала себе так чудово. Вважаю, що коли чогось дуже хочеш, то мусиш іти на ризик. Я завжди так роблю.

І знову засміялася – радісним, дзвінким сміхом.

Артур Бедкок сказав із захватом у голосі:

– Ніщо не може стримати Гізер. Вона завжди все зробить по-своєму.

– Елісон Вайд, – промурмотіла міс Марпл із задоволеним виразом обличчя.

– Даруйте мені? – перепитав містер Бедкок.

– Та нічого. Просто я згадала одну давно знайому мені людину.

Гізер подивилась на неї із запитанням у погляді.

– Ви нагадали мені про неї, це все.

– Справді? Сподіваюся, вона була приємною жінкою.

– Вона була дуже приємною, – відказала міс Марпл. – Добра, здорова, сповнена життя.

– Але вона мала й свої вади, звичайно ж? – засміялася Гізер. – Я їх маю.

– Елісон завжди так ясно бачила, чого їй треба, що не завжди бачила, якими можуть здаватися речі іншим людям або як вони можуть впливати на них.

– Це як ото ти дала притулок евакуйованій родині, що втратила дах над головою, а вони потім подалися геть, прихопивши всі наші чайні ложечки, – сказав Артур.

– Але ж, Артуре, я не могла залишити їх просто неба. Це було б не по-людському.

– А то ж були сімейні ложечки, – сумно промовив містер Бедкок. – Ґеорґіанської доби. Вони належали бабусі моєї матері.

– О, забудь нарешті про ті старі ложечки, Артуре. Скільки можна бубоніти про одне й те саме.

– Боюся, я не вмію так легко забувати, як ти.

Міс Марпл подивилася на нього замисленим поглядом.

– А що ваша подруга робить тепер? – запитала Гізер у міс Марпл із живою цікавістю.

Міс Марпл помовчала якусь хвилину, перш ніж відповісти.

– Елісон Вайлд? О – вона померла.