Читать книгу Тріснуло дзеркало - Агата Кристи - Страница 12

Міс Марпл саме вмостилася у своєму улюбленому кріслі біля вікна, коли з’явилася місіс Бентрі. Вона трохи засапалася.

– Мені дуже багато треба розповісти тобі, Джейн, – сказала вона.

– Про вчорашнє свято? – запитала міс Найт. – Ви ходили на вчорашнє свято чи не так? Я й сама була там пополудні протягом короткого часу. Шатро, у якому подавали чай, було напхом напхане. Людей туди зійшлося видимо-невидимо. Мені проте не пощастило бодай краєчком ока побачити Марину Ґреґ, про що я дуже шкодую.

Вона змела зі столу кілька невидимих порошинок і сказала бадьорим голосом:

– Гадаю, ви хочете трохи побазікати наодинці, – і вийшла з кімнати.

– Схоже, вона нічого не знає, – сказала місіс Бентрі. – Вона подивилася на подругу гострим поглядом. – А ти, Джейн, звичайно, знаєш, я переконана.

– Ти маєш на увазі вчорашню смерть?

– Ти завжди все знаєш, – сказала місіс Бентрі. – Не можу зрозуміти, як тобі це вдається.

– Тут немає нічого дивного, моя люба, – сказала міс Марпл, – я довідуюся про все в той самий спосіб, що і всі інші. Моя денна помічниця Черрі Бейкер принесла мені цю новину. Гадаю, міс Найт скоро про все довідається від різника.

– І що ти про це думаєш? – запитала місіс Бентрі.

– Що я про це думаю? – повторила міс Марпл.

– Не прикидайся, Джейн, адже ти чудово розумієш, що я маю на увазі. Ідеться про ту жінку – хай там як її звуть…

– Гізер Бедкок, – сказала міс Марпл.

– Вона приходить на свято, весела й життєрадісна. Я була там, коли вона прийшла. А десь через півгодини вона опускається на стілець, каже, їй стало погано, кілька разів судомно хапає ротом повітря й помирає. Що ти думаєш про це?

– Не треба так швидко робити висновки, – сказала міс Марпл. – Уся проблема в тому, що думає про це лікар?

Місіс Бентрі кивнула головою.

– Має бути розслідування й посмертний розтин, – сказала вона. – З цього можна зробити висновок, що вони про це думають, чи не так?

– Не обов’язково, – сказала міс Марпл. – Кожен може несподівано захворіти й раптово померти, й у такому випадку лікарі мусять зробити розтин і з’ясувати причину смерті.

– Тут ідеться про більше, – сказала місіс Бентрі.

– Звідки ти знаєш? – запитала міс Марпл.

– Доктор Сенфорд прийшов додому й зателефонував до поліції.

– Хто тобі сказав?

– Старий Бріґс, – мовила місіс Бентрі. – Хоча, власне, він мені не казав нічого. Але ж ти знаєш, надвечір він ходить працювати в саду доктора Сенфорда, отож він обрізав сухі гілки біля вікон його кабінету й звідти почув, як доктор телефонував у поліційну дільницю в Мач-Бенгемі. Бріґс розповів своїй дочці, а дочка згадала про це в розмові з поштаркою, а поштарка сказала мені, – пояснила місіс Бентрі.

Міс Марпл усміхнулася.

– Бачу, що Сент-Мері-Мід не дуже змінилося й залишається майже таким, яким було й колись.

– Чутки розходяться тут так само, – погодилася місіс Бентрі. – А тепер скажи мені, Джейн, якої ти думки про все це.

– Насамперед тут треба подумати про чоловіка, – замислено промовила міс Марпл. – Він був там?

– Так, він був там. Тобі не здається, що вона сама заподіяла собі смерть? – припустила місіс Бентрі.

– Цього не могло бути, – рішуче заперечила міс Марпл. – Вона не належала до такого різновиду людей.

– Як ти на неї натрапила, Джейн?

– Того дня я вийшла прогулятися, подивитися на нові квартали і впала навпроти її будинку. Вона поставилася до мене дуже добре. Вона була надзвичайно доброю людиною.

– А ти бачила її чоловіка? Він не скидався на такого, хто міг би отруїти її?

Міс Марпл зробила жест заперечення, і місіс Бентрі пояснила:

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Він не здався тобі схожим на майора Сміта, або Берті Джонса, або когось такого, кого ти знала багато років тому й хто отруїв свою дружину або намагався отруїти?

– Ні, – сказала міс Марпл, – він не здався мені схожим на жодного чоловіка з тих, кого я раніше знала. Але вона здалася.

– Хто – місіс Бедкок?

– Атож, – сказала міс Марпл, – вона нагадала мені жінку, яку звали Елісон Вайлд.

– І якою вона була, та Елісон Вайлд?

– Вона зовсім не знала, – повільно проказала міс Марпл, – яким є світ. Вона не знала, якими є люди. Вона ніколи про них не думала. А тому, ти розумієш, була безпорадною проти всього, що могло з нею трапитися.

– Я не думаю, що розумію бодай одне слово з того, що ти кажеш, – мовила місіс Бентрі.

– Це дуже важко пояснити точно, – провадила міс Марпл тоном вибачення. – Це походить від того, що людина завжди зосереджена на самій собі, і я не хочу цим сказати, що вона егоїстична, – додала вона. – Така людина може бути доброю, несебелюбною і навіть розважливою. Але якщо ти схожа на Елісон Вайлд, ти ніколи ясно не усвідомлюєш, що ти робиш. А тому ти ніколи не знаєш, що може з тобою статися.

– Ти не могла б висловити це трохи ясніше? – запитала місіс Бентрі.

– Я можу тобі навести метафоричний приклад. Я розповім тобі про те, що насправді ніколи не відбувалося, бо я все це вигадала.

– Розповідай, – сказала місіс Бентрі.

– Припустімо, ти прийшла до крамниці й тобі відомо, що крамарка має сина, схильного жити злочинним життям, хоч він ще й перебуває у віці підлітка. І він слухає, коли ти розповідаєш його матері про гроші, які ти тримаєш удома, або про срібні прикраси чи якісь коштовності. Ці речі збуджують тебе й тішать, і ти хочеш поговорити про них. І можливо, у цій же таки розмові ти згадуєш про вечір, коли тебе не буде вдома. Ти навіть розповідаєш про те, що ніколи не замикаєш свої двері. Ти зацікавлена тим, що говориш, у тому, що ти їй розповідаєш, бо воно весь час у тебе на думці. А потім у той самий вечір ти несподівано повертаєшся додому, бо щось забула, і бачиш, що той поганий хлопець забрався у твій дім, ти ловиш його на гарячому, і він обертається і б’є тебе кийком по голові.

– Сьогодні це може трапитися з ким завгодно, – сказала місіс Бентрі.

– Я так не думаю, – сказала міс Марпл, – адже більшість людей наділені відчуттям самозахисту. Вони усвідомлюють, що нерозумно казати або робити те чи інше перед тією людиною або людьми, які вас слухають, якщо ці люди наділені невідповідним характером. Але, як я вже тобі сказала, Елісон Вайлд ніколи не думала ні про кого, крім самої себе, – вона належала до того різновиду людей, які розповідають тобі тільки про те, що вони робили, що вони бачили, що вони відчували або що вони чули. Вони ніколи не згадують про те, що робили або що казали інші люди. Для них життя – це дорога з одностороннім рухом, рухаються по ній лише вони. Інші люди здаються їм чимось схожим – як би це сказати? – чимось схожим на шпалери, якими обклеєна кімната. – Вона помовчала, а тоді сказала: – Я думаю, Гізер Бедкок належала до таких людей.

Місіс Бентрі запитала:

– Ти думаєш, вона була такою людиною, яка могла вклепатися в халепу, не розуміючи, що робить?

– І не розуміючи, що робити це небезпечно, – сказала міс Марпл. Вона додала: – Я думаю, це єдина причина, з якої її могли вбити. Якщо, звичайно, – додала міс Марпл, – ми не помиляємося у своєму припущенні, що було скоєно вбивство.

– А ти не думаєш, що вона когось шантажувала? – припустила місіс Бентрі.

– Ой, ні, – запевнила її міс Марпл. – Вона була доброю, приязно до всіх налаштованою жінкою. Вона ніколи не стала б робити чогось подібного. – І вона роздратовано додала: – Уся ця історія видається мені просто-таки неймовірною. Цього не мало бути.

– Що ти маєш на увазі? – заохотила її місіс Бентрі.

– Мені раптом спало на думку, а чи не було це помилкове вбивство? – замислено проказала міс Марпл.

Двері відчинилися, і до кімнати майже забіг доктор Гейдок. Міс Найт дріботіла за ним.

– О, я бачу, тут усе гаразд, – сказав доктор Гейдок, дивлячись на двох дам. – Я прийшов з’ясувати, як ваше здоров’я, – сказав він, звертаючись до міс Марпл, – але нічого запитувати мені не треба. Я бачу, ви стали приймати ліки, які я вам приписав.