Читать книгу Тріснуло дзеркало - Агата Кристи - Страница 9

Місіс Бентрі відступила на крок або два, подивилася на себе у дзеркалі, злегка поправила капелюх (вона не звикла носити капелюхи), натягла шкіряні рукавички високої якості й вийшла з дому, ретельно зачинивши й замкнувши за собою двері. Минуло близько трьох тижнів після її розмови з міс Марпл. Марина Ґреґ та її чоловік прибули до Ґосінґтон-Холу й уже більш або менш оселилися там.

Сьогодні там мала відбутися зустріч головних персон, які брали участь у підготовці до прийому на честь «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна». Місіс Бентрі не входила до організаційного комітету, але вона одержала листа від Марини Ґреґ, у якому та просила її прийти на чай, який мав відбутися перед засіданням комітету. У цидулці було згадано про їхню зустріч у Каліфорнії, і вона була підписана «Зі щирим привітом, Марина Ґреґ». Звичайно ж, місіс Бентрі була вельми задоволена і втішена. Зрештою знаменита кінозірка – це знаменита кінозірка, а літні леді, хоч і можуть мати певну значущість у своєму провінційному масштабі, не можуть не розуміти, що вони нічого не означають у світі знаменитостей. Тому місіс Бентрі переживала приємне відчуття дитини, якій пообіцяли цінний подарунок.

Коли місіс Бентрі йшла під’їзною дорогою, її гострий погляд шастав на всі боки, збираючи враження. Садиба стала значно кращою, відтоді як кілька разів переходила з рук до рук. «Витрат тут не пошкодували», – подумала місіс Бентрі, задоволено кивнувши головою. З доріжки, по якій ішла місіс Бентрі, не видно було квіткових клумб, і вона з превеликим задоволенням могла уявляти їх собі такими, якими вони були в ті уже далекі дні, коли вона жила в Ґосінґтон-Холі. Особливо ностальгійні спогади пробудили в ній іриси. Її ірисові клумби були найкращими в усій Англії, твердила вона собі з гордістю.

Підійшовши до нових, пофарбованих свіжою фарбою дверей, вона натиснула на кнопку дзвінка. На її превеликий подив двері відчинилися відразу. Перед нею стояв дворецький, вочевидь, запрошений сюди з Італії. Він провів її прямо до кімнати, в якій колись була бібліотека полковника Бентрі. Як вона вже чула, її було об’єднано з кабінетом. Результат справляв враження. Стіни були обшиті панелями, підлога вистелена паркетом. В одному з кінців нової зали стояло велике фортепіано, а під стіною розташувався висококласний стереопрогравач. У протилежному кінці кімнати виділявся невеличкий острів, де були перські килими, чайний столик і кілька стільців. За чайним столиком сиділа Марина Ґреґ, а до полиці над каміном прихилився чоловік, який здався місіс Бентрі найбридкішим з усіх, кого їй раніше доводилося бачити.

Лише за кілька хвилин до того, як рука місіс Бентрі піднялася, щоб натиснути на кнопку дзвінка, Марина Ґреґ сказала чоловікові своїм лагідним, але сповненим ентузіазму голосом:

– Цей будинок мені подобається, Джинксе, дуже подобається. Це те, чого мені завжди хотілося. Англійська тиша й англійське село. Я можу уявити собі, як я тут живу й проживу до кінця життя, якщо буде треба. І ми житимемо тут згідно з англійськими традиціями. Ми щодня питимемо китайський чай із мого чудового ґеорґіанського сервізу. І ми милуватимемося з вікна цими моріжками та цим англійським бордюром із трав. Я нарешті повернулася додому, так себе почуваю. Я відчуваю, що можу тут оселитися, що тут мені буде затишно і я тут буду щаслива. Цей будинок стане моїм домом. Ось що я почуваю. Тут – мій дім. Дім.

І Джейсон Рад (відомий своїй дружині як Джинкс) усміхнувся до неї. То була поблажлива і згідлива усмішка, але вона була й досить стриманою, бо зрештою він чув це від своєї дружини вже не раз. Можливо, цього разу й буде, як вона сказала. Можливо, саме тут Марина Ґреґ почуватиме себе вдома. Але він надто добре знав, як швидко згасає її початковий захват. Вона щоразу була цілком переконана, що знайшла саме те, чого їй раніше не вистачало. Він сказав своїм глибоким голосом:

– Чудово, моя люба. Справді чудово. Я дуже радий, що тобі тут подобається.

– Подобається? Та я в захваті від цього місця. А ти хіба від нього не в захваті?

– Звичайно, у захваті, – сказав Джейсон Рад. – Звичайно.

Садиба й справді непогана, подумав він. Добра, міцно збудована, не позбавлена переконливої потворності у вікторіанському стилі. Вона вселяє відчуття надійності та безпеки, визнавав він. Тепер, після того як її головні фантастичні незручності усунуто, в ній можна буде досить комфортабельно жити. Непогане місце, щоб навідуватися сюди вряди-годи. Якщо їм пощастить, то Марині, можливо, протягом бодай двох або навіть двох із половиною років не набридне перебувати тут. Усе залежатиме від багатьох причин.

Марина сказала, легко зітхнувши:

– Яка то радість, коли тобі знову добре. Коли ти знову почуваєш себе сильною і готовою терпіти проблеми життя.

А він знову їй відповів:

– Це чудово, моя люба, справді чудово.

І саме в цю мить двері відчинилися, й італійський дворецький пропустив перед собою місіс Бентрі.

Марина Ґреґ зустріла її надзвичайно приязно. Вона пішла їй назустріч, простягаючи перед собою руки й кажучи, яка вона рада знову з нею зустрітися. І яким чудовим збігом став той факт, що вони тоді познайомилися в Сан-Франциско, а через два роки вона й Джинкс купили дім, який раніше належав місіс Бентрі. І вона сподівається, вона щиро сподівається, що місіс Бентрі не стане протестувати проти того, що вони стільки тут перебудували, і не вважатиме їх непроханими гостями.

– Ваш приїзд сюди – одна з найцікавіших подій, які будь-коли тут траплялися, – весело сказала місіс Бентрі, дивлячись у бік каміна.

Ніби спохопившись, Марина Ґреґ сказала:

– Ви не знайомі з моїм чоловіком? Джейсоне, це місіс Бентрі.

Місіс Бентрі подивилася на Джейсона Рада з певною цікавістю. Її перше враження, що потворнішого чоловіка вона ніколи не бачила, знайшло підтвердження. У нього були дивовижні очі. Вона ще ніколи не бачила очей, так глибоко занурених у голову. Глибокі спокійні озера, подумала місіс Бентрі, почувши себе в ролі авторки любовних романів. Решта його обличчя була вкрай нерівною, майже до безглуздя суперечною будь-яким пропорціям. Ніс стримів угору, і якби його намазати червоною фарбою, він би легко перетворився на ніс клоуна. Рот у нього теж був ротом клоуна – великим і сумним. Вона не могла зрозуміти, чи то він тепер чимось розгніваний, чи в нього завжди такий вигляд, ніби він розгніваний. Та коли він заговорив, голос у нього виявився напрочуд приємним. Глибоким і співучим.

– Про чоловіка завжди згадують в останню чергу, – сказав він. – Але дозвольте мені слідом за моєю дружиною сказати, що ми дуже раді вітати вас тут. Я сподіваюся, ви не жалкуєте, що могло би бути й навпаки.

– Ви не повинні думати, – сказала місіс Бентрі, – що я почуваюся так, ніби мене викинули з мого рідного дому. Цей будинок ніколи не був моїм рідним домом. Я рада-радісінька, що мені вдалося його продати. Доглядати його було неймовірно важко. Я любила свій сад, але будинок завдавав мені щораз більше клопоту. Продавши його, я дістала можливість чудово бавити час, подорожуючи за кордоном та навідуючи своїх одружених дочок та онуків і своїх друзів у всіх куточках світу.

– Дочок, – повторила Марина Ґреґ, – ви маєте дочок і синів?

– Двох синів і двох дочок, – сказала місіс Бентрі, – і вони розкидані по всьому світу. Одне в Кенії, друге – в Південній Африці. Одне неподалік від Техасу, а ще одне, дякувати Богові, в Лондоні.

– Четверо, – сказала Марина Ґреґ. – Четверо – а онуків?

– Дев’ятеро на сьогодні, – сказала місіс Бентрі. – Бути бабусею – велика втіха. Ти вільна від материнських турбот і материнської відповідальності. Ти можеш псувати їх, як тобі заманеться.

Джейсон Рад урвав її.

– Боюся, сонце світить вам у вічі, – сказав він і підійшов до вікна поправити штору. – Ви повинні розповісти нам усе про це чудове село, – сказав він, повертаючись назад.

Він подав їй філіжанку чаю.

– Хочете гарячий млинець, або сандвіч, або тістечко? У нас італійська кухарка, і вона готує дуже смачні тістечка та печиво. Як бачите, ми вже цілком повернулися до традиції англійського полудневого чаювання.

– Чай у вас просто чудовий, – сказала місіс Бентрі, попиваючи запашний трунок.

Марина Ґреґ усміхалася і здавалася задоволеною. Раптове нервове пересмикування пальців, яке Джейсон Рад помітив у неї дві хвилини тому, припинилося. Місіс Бентрі дивилася на актрису з великим захватом. Марина Ґреґ досягла зеніту своєї слави до того, як стали надавати такого великого значення об’єму грудей, талії та клубів. Її ніхто не назвав би «секс-бомбою», «розкішним бюстом» або «незрівнянними клубами». Вона була висока, струнка і гнучка. Форми її обличчя та голови мали щось від тієї краси, яку ми приписуємо Ґреті Ґарбо. У свої фільми вона принесла не тільки секс, а й свою особистість. Несподіваний оберт її голови, погляд глибоких і прегарних очей, легке тремтіння губів – і серце у глядача завмирало, бо він бачив перед собою красу, від якої йому перехоплювало подих і яка залежить не від правильності рис обличчя, а від магії тіла, що захоплює зненацька кожного, хто її споглядає. Усе це досі в ній збереглося, хоч і не було таким очевидним. Як і багато актрис кіно та театру, вона була наділена вмінням свідомо змінювати свою особистість. Вона могла замкнутися в собі, бути тихою, лагідною й у такий спосіб розчарувати шанувальника свого таланту. А потім несподіваний оберт голови, порух рук, раптова усмішка – і чари поверталися до неї.

Чи не найбільшу славу вона здобула своєю грою у фільмі «Мері – королева Шотландії», і саме її гру в цьому фільмі пригадала місіс Бентрі тепер, коли дивилася на неї. Погляд місіс Бентрі ковзнув на чоловіка. Він також дивився на Марину. Коли його погляд на мить відірвався від неї, на його обличчі відбилися всі його почуття. «Господи праведний, – подумала місіс Бентрі, – та він обожнює її».

Вона сама не могла збагнути, чому вона так здивувалася. Либонь, тому, що преса приділяла надто багато уваги кінозіркам, їхнім любовним та подружнім стосункам, і мало хто сподівався побачити все це в реальній дійсності. Піддавшись несподіваному пориву, вона сказала:

– Я сподіваюся, вам тут сподобається й ви зможете пожити тут протягом якогось часу. Ви купили цей будинок надовго?

У широко розкритих очах Марини був подив, коли вона обернула голову.

– Я хочу жити тут завжди, – сказала вона. – Не думаю, що мене тут часто не буде. Але вряди-годи від’їздити звідси доведеться, звичайно. Існує можливість моєї участі у фільмі, який зніматимуть в Африці наступного року, хоч поки що конкретної домовленості немає. Хай там як, а мій дім буде тут. Я завжди повертатимуся сюди. Я завжди прагнутиму сюди повернутися. – Вона зітхнула. – Як це чудово, коли ти зрештою знайшла собі дім.

– Я вас розумію, – сказала місіс Бентрі, але водночас подумала: «Проте я ні на хвилину не повірю, що все буде саме так. Я не вірю, що ти належиш до людей, спроможних оселитися на одному місці».

Вона знову скинула швидким скрадливим поглядом на Джейсона Рада. Він уже не супився. Посміхався натомість несподівано ніжною і лагідною усмішкою, але то була сумна усмішка.

«Він також це знає», – подумала місіс Бентрі.

Відчинилися двері, й увійшла жінка.

– Бартлети кличуть вас до телефону, Джейсоне.

– Нехай перетелефонують.

– Вони кажуть, це терміново.

Він зітхнув і підвівся.

– Дозвольте мені відрекомендувати вам, місіс Бентрі, – сказав він. – Елла Зелінські, моя секретарка.

– Випийте чаю, Елло, – сказала Марина, коли Елла Зелінські відповіла на слова рекомендації звичним: «Приємно познайомитися з вами».

– Сандвіч я з’їм, – сказала Елла. – А китайський чай пийте без мене.

Еллі Зелінські можна було дати років тридцять п’ять. На ній був добре пошитий костюм, мереживна блузка, і вона, здавалося, дихала самовпевненістю. Коротко підстрижене волосся відкривало широкий лоб.

– Ви тут жили, наскільки мені відомо, – сказала вона, звертаючись до місіс Бентрі.

– Це було вже досить давно, – відповіла місіс Бентрі. – Коли помер мій чоловік, я продала будинок, і відтоді він змінив кілька власників.

– Місіс Бентрі запевняє, що не має нічого проти тієї перебудови, яку ми тут здійснили, – сказала Марина.

– Я була б дуже розчарована, якби ви тут нічого не перебудували, – сказала місіс Бентрі. – Я прийшла сюди, охоплена цікавістю. У селі про цю перебудову ходять просто-таки неймовірні чутки.

– Я ніколи не думала, що так важко знайти водопровідників у цій місцевості, – сказала міс Зелінські, діловито жуючи сандвіч. – Хоч, власне, то була не моя робота, – провадила вона.

– Усе тут – твоя робота, – сказала Марина, – і ти це знаєш, Елло. Керувати обслугою, наглядати за встановленням водогону, сперечатися з будівельниками.

– Вони тут навіть не чули про венеціанські вікна.

Елла подивилася у вікно.

– А краєвид тут чудовий, мушу визнати.

– Стара добра Англія, – сказала Марина. – І атмосфера в домі відповідна.

– Панорама не здавалася б тут такою сільською, якби не дерева, – сказала Елла Зелінські. – Он там житловий масив росте просто на очах.

– Його не було, коли я тут жила, – сказала місіс Бентрі.

– Ви хочете сказати, що тоді тут не було нічого, крім села? Місіс Бентрі кивнула головою.

– Певно, тут важко було щось купити в крамницях?

– Я так не думаю, – сказала місіс Бентрі. – Навпаки, з цим ніяких проблем не було.

– Вирощувати квіти цікаво й приємно, – сказала Елла Зелінські, – але ж ви тут висаджуєте й городину. Чи не простіше й легше було б купувати овочі – сподіваюся, супермаркет тут є?

– Думаю, до цього йдеться, – сказала місіс Бентрі, зітхаючи. – Проте овочі із супермаркету мають зовсім інший смак.

– Ти даремно хочеш зіпсувати атмосферу доброго англійського села, Елло, – сказала Марина.

Двері відчинилися, й у них зазирнув Джейсон.

– Моя люба, – сказав він, звертаючись до Марини. – Мені дуже не хотілося б тебе турбувати, але їх цікавить твоя особиста точка зору.

Марина зітхнула й підвелася. Вона повільно поплентала до дверей.

– Завжди одне й те саме, – пробурмотіла вона. – Пробачте, місіс Бентрі. Не думаю, що це забере в мене більш як хвилину або дві.

– Атмосфера, – сказала Елла Зелінські, коли Марина вийшла й зачинила за собою двері. – Ви вважаєте, що цей дім мав свою атмосферу?

– Я ніколи так про нього не думала, – сказала місіс Бентрі. – Це був просто дім. Досить незручний у чомусь одному й досить приємний і затишний – в іншому.

– Так я й подумала, – сказала Елла Зелінські. Вона скинула швидким поглядом на місіс Бентрі. – Якщо ми вже заговорили про атмосферу, то коли тут було скоєно вбивство?

– Жодного вбивства тут не було скоєно, – сказала місіс Бентрі.

– Ет, облиште. Чутки дійшли й до мене. Чутки не зупиниш, місіс Бентрі. Тіло лежало на килимку, он там? – запитала міс Зелінські, киваючи головою в бік каміна.

– Так, – підтвердила місіс Бентрі. – Там воно й лежало.

– Отже, вбивство було?

Місіс Бентрі похитала головою.

– Убивство скоїли не тут. Дівчину, яку було вбито, занесли сюди й поклали в цій кімнаті. Вона не мала до нас жодного стосунку.

Міс Зелінські здавалася зацікавленою.

– Певно, вам було нелегко переконати людей повірити в це? – зауважила вона.

– Тут ви маєте цілковиту слушність, – підтвердила місіс Бентрі.

– Коли ви його знайшли?

– Покоївка щоранку приносила нам чай, – сказала місіс Бентрі. – Ми тоді мали покоївок, ви ж, либонь, знаєте.

– Та знаю, – сказала міс Зелінські. – У шелестючих ситцевих сукнях.

– Щодо суконь, тут у мене певності нема, – сказала місіс Бентрі. – Можливо, на той час вони вже носили робочі комбінезони. Хай там як, а того ранку вона вбігла до нашої кімнати і сказала, що в бібліотеці лежить мертве тіло. Я сказала «нісенітниця», потім розбудила чоловіка, і ми пішли подивитися, що там таке.

– І побачили труп, – сказала міс Зелінські. – Чого тільки не буває в нашому житті. – Вона рвучко відвернулася до дверей, потім повернула голову знову. – Не розповідайте про це міс1 Ґреґ, якщо нічого не маєте проти, – попросила вона. – Такі історії їй не на користь.

– Звісно, я не скажу їй жодного слова, – пообіцяла місіс Бентрі. – Власне, я ніколи про це нікому не розповідаю. Це було так давно. Але ж, думаю, міс Ґреґ почує це так чи інак?

– Вона не дуже входить у контакт із реальністю, – сказала Елла Зелінські. – Кінозірки нерідко живуть дуже усамітненим життям, ви ж знаєте. Нерідко їх доводиться оберігати від усього на світі. Усе на світі завдає їм прикрості. Те саме відбувається і з нею. Вона серйозно хворіла протягом останнього року чи двох. Лише рік тому почала одужувати.

– Схоже, їй подобається цей дім, – сказала місіс Бентрі, – і вона відчуває, що буде тут щаслива.

– Сподіваюся, ця переконаність не покине її протягом року або двох, – сказала Елла Зелінські.

– А довше вона не триватиме?

– Сумніваюся. Знаєте, Марина належить до тих людей, які завжди думають, що знайшли те, чого бажає їхнє серце. А проте життя значно складніше, чи не так?

– Так, звичайно, – мусила погодитися місіс Бентрі.

– Для нього це означатиме багато, якщо вона буде тут щаслива, – сказала міс Зелінські. Вона поглинула ще два сандвічі з якоюсь дивною поквапною жадібністю – так їдять люди, які бояться запізнитися на поїзд. – Він геній, ви знаєте? – провадила вона. – Ви бачили бодай один із фільмів, які він поставив?

Місіс Бентрі відчула легке збентеження. Вона належала до жінок того типу, які ходять у кіно лише заради самого кіно. Довгий список акторів, режисерів, продюсерів, операторів тощо не становив для неї найменшої цікавості. Нерідко вона навіть не помічала прізвища кінозірок. Але зізнаватися в цій своїй слабкості їй зовсім не хотілося.

– Не пригадую, але в мене такий безлад у голові, – сказала вона.

– Йому доводиться багато з чим змагатися, – сказала Елла Зелінські. – І з її химерами теж, а це непросто. Вона хоче почуватися щасливою, а зробити людину щасливою дуже й дуже нелегко. Хіба що вона… – Елла Зелінські завагалася.

– Хіба що вона сама захоче бути щасливою, – продовжила її думку місіс Бентрі. – Деякі люди, – замислено додала вона, – страшенно полюбляють почувати себе нещасними.

– О, Марина не така, – сказала Елла Зелінські, хитаючи головою. – Проте її злети й падіння бувають надто бурхливими. Вона може бути неймовірно щасливою протягом кількох хвилин, радіти й усім розповідати, як їй добре і як чудово вона себе почуває. Але потім трапляється якась дрібничка, і вона відразу скочується до протилежної крайності.

– Я думаю, справа в темпераменті, – туманно зауважила місіс Бентрі.

– Так воно і є, – погодилася Елла Зелінські. – Справа в темпераменті. Усі ми наділені темпераментом, але Марина Ґреґ має його значно більше, ніж інші люди. Я могла б розповісти вам про неї такі історії! – Вона з’їла останній сандвіч. – Богу дякувати, я лише секретарка.