Читать книгу Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Кристи - Страница 10

Після чаю Люсі підвелася.

– Мені час повертатися, – мовила вона. – Я вже вам казала, що жоден із тих, хто тепер мешкає в Резерфорд-Холі, не може бути тією людиною, яку ми шукаємо. Там живуть лише старий чоловік, жінка середнього віку і старий, глухий садівник.

– Я не стверджувала, що вбивця там живе, – заперечила міс Марпл. – Я наполягала лише на тому, що він дуже добре знає Резерфорд-Хол. Але ми ще повернемося до цього, коли ви знайдете труп.

– Ви начебто анітрохи не сумніваєтеся в тому, що я його знайду, – сказала Люсі. – Я зовсім не налаштована так оптимістично.

– Я переконана, ви досягнете успіху, моя люба Люсі. Ви людина надзвичайно ефективних дій.

– У деякому розумінні так, але я ніколи не мала досвіду в пошуках трупів.

– Я переконана, що для цього вистачить трохи елементарного здорового глузду, – підбадьорила її міс Марпл.

Люсі подивилася на неї й засміялася. Міс Марпл усміхнулася їй у відповідь.

Наступного дня, пополудні, Люсі розпочала систематичні пошуки.

Вона ретельно обшукала всі надвірні будівлі та кущі й траву, які їх оточували, зарості шипшини навколо старої свинарні й зазирнула до бойлерного приміщення під оранжереєю, коли раптом почула сухий кашель і, обернувшись, побачила старого Гілмена – садівника, який дивився на неї несхвальним поглядом.

– Стережіться, міс, щоб тут не впасти, – остеріг він її. – Ці сходи вже підгнили, а ви ще й на горище щойно лазили, а настил там ледве тримається.

Люсі доклала всіх зусиль, щоб не виявити збентеження.

– Я знаю, ви подумали, що я пхаю носа, куди не слід, – весело сказала вона. – Але мені спало на думку, чи не можна якось використати це місце, скажімо, вирощувати шампіньйони для ринку абощо. Усе тут, схоже, неймовірно занедбане.

– Це провина хазяїна. Він не витратить жодного зайвого пенні. Тут ще треба було б найняти двох чоловіків і хлопця – тоді я міг би утримувати сад у належному порядку, але він і чути про це не хоче. Скільки я доклав зусиль, щоб умовити його купити моторну косарку. Він хотів, щоб я голими руками косив усю траву, яка росте перед будинком.

– Але ж якби вкласти певні гроші, то господарство могло б давати прибуток, хіба ні?

– Таке господарство вже не дасть ніякого прибутку – воно надто занедбане. Та й не потрібен йому ніякий прибуток. Він дбає лише про те, щоб заощаджувати гроші. Бо надто добре знає, що станеться після того, як він помре: молоді джентльмени продадуть нас так швидко, як тільки зможуть. Вони тільки й чекають, коли він уріже дуба. Кажуть, по його смерті їм дістанеться купа грошей – таке, принаймні, я чув.

– Він, певно, дуже багатий? – запитала Люсі.

– «Галантерейні товари Крекенторпа» – ось джерело їхнього багатства. Цю фірму заснував старий джентльмен, батько містера Крекенторпа. То був надзвичайно практичний чоловік, так усі розповідають. Збив собі статок і збудував цей маєток. Кажуть, він був твердий, як ніготь, і нікому не прощав образи. Але попри все він був щедрий і великодушний, його не можна назвати скнарою. Кажуть, обидва сини розчарували його. Він дав їм освіту й виховав джентльменами – Оксфорд та все інше. Але вони були надто джентльменами й не захотіли займатися бізнесом. Молодший одружився з актрисою, а потім розбився в автомобільній аварії, коли сів за кермо п’яний. Старшого, який тепер тут живе, батько ніколи особливо не любив. Той здебільшого жив за кордоном, купував там безліч поганських статуеток і надсилав їх додому. Він не любив свої гроші, коли був молодий, ця хвороба опанувала його десь уже під старість. А з батьком він не ладнав ніколи, так мені, принаймні, розповідали.

Люсі вдавала, ніби слухає цю розповідь лише з чемним інтересом, але насправді намагалася не пропустити жодного слова. Старий садівник прихилився до стіни й наготувався продовжити свою сагу. Він явно більше любив працювати язиком, ніж лопатою або садовими ножицями.

– Він помер перед війною, це я про старого джентльмена кажу. Жахливий був у нього характер. Не терпів, щоб йому заперечували.

– А після того як він помер, сюди приїхав наш сьогоднішній містер Крекенторп і став тут жити?

– Атож, він зі своєю родиною. Діти на той час уже підросли.

– Але ж… О, я зрозуміла, ви говорите про війну 1914 року?

– Та ні. Він помер 1928 року, ось що я мав на увазі.

Люсі здалося дивним, що садівник сказав «перед війною», маючи на увазі 1928 рік. Сама вона цей рік так не охарактеризувала б.

– Я думаю, вам уже хочеться повернутися до своєї роботи, – сказала вона. – Не дозволяйте мені відривати вас від ваших обов’язків.

– Та яке там відривання, – пробурчав старий Гілмен без найменшого ентузіазму. – Уже поночіє. Працювати при такому світлі – лише очі псувати.

Люсі повернулася в дім, оглянувши по дорозі березовий гай та купку азалій.

Вона побачила, що Емма Крекенторп стоїть у холі й читає листа. Вечірня пошта щойно надійшла.

– Мій племінник завтра приїде – зі своїм шкільним другом. Кімната Александера над ґанком. Ту, що поруч із нею, ми надамо в розпорядження Джеймса Стодарта-Веста. Вони користуватимуться ванною навпроти.

– Гаразд, міс Крекенторп. Я простежу, щоб кімнати приготували.

– Вони приїдуть вранці, перед ланчем. – Вона завагалася. – Думаю, вони будуть голодні.

– Звичайно, будуть, – погодилася Люсі. – Може, зготувати їм ростбіф, як ви гадаєте? І пиріг із патокою?

– Александер дуже любить пиріг із патокою.

Двоє хлопців приїхали наступного ранку. Обидва мали гладенько зачесане волосся, підозріло янгольські обличчя й досконалі манери. Александер Істлі мав русяве волосся й сині очі. Стодарт-Вест був темноволосий і в окулярах.

Під час ланчу вони поважно розмовляли про події в спортивному світі, обговорювали найновіші науково-фантастичні романи на космічні теми. У ці хвилини вони були схожі на старих професорів, що втяглися в дискусію про знаряддя палеоліту. Поруч із ними Люсі почувалася зовсім юною.

Ростбіф зник за мить, а від пирога з патокою не залишилося жодної крихти.

Містер Крекенторп пробурчав:

– Так ви все з’їсте в моєму домі, і мені доведеться голодувати.

Александер докірливо подивився на нього своїми синіми очима.

– Якщо ти, діду, не можеш дозволити нам м’ясо, то ми готові їсти хліб із сиром.

– Не можу дозволити? Я можу його дозволити. Але не люблю марнотратства.

– Ми нічого не змарнотратили, сер, – сказав Стодарт-Вест, дивлячись на тарілку перед собою, яка була очевидним підтвердженням його слів.

– Ви, хлопці, з’їдаєте кожен удвічі більше, аніж я.

– Ми в такому віці, коли в нас формуються тіла, – пояснив йому Александер. – Ми потребуємо багато білків.

Старий щось пробурчав у відповідь.

Коли обидва хлопці відійшли від столу, Люсі почула, як Александер вибачливо сказав своєму другові:

– Не звертай уваги на мого діда. Він дотримується дієти чи чогось подібного, і це іноді робить його досить химерним. До того ж він неймовірно скупий. Я думаю, це в нього якийсь комплекс абощо.

Стодарт-Вест відповів тоном розуміння:

– Я маю тітку, яку переслідує думка, що вона стає банкрутом. А насправді в неї купа грошей. Це така патологія, сказав лікар. Ти маєш футбольного м’яча, Алексе?

Прибравши зі столу й вимивши посуд після ланчу, Люсі вийшла з дому. Вона чула крики хлопців на далекій відстані, на моріжку. Вона пішла в протилежному напрямку, по головній під’їзній дорозі й наблизилася до того місця, де росли густі хащі рододендронових кущів. Вона почала оглядати їх дуже ретельно, відгортаючи листя й зазираючи досередини. Вона переходила від куща до куща, намагаючись не пропустити жодного, і тицяла під кожним биткою для гольфу, коли раптом чемний голос Александера Істлі примусив її здригнутися.

– Ви щось шукаєте, міс Айлесберроу?

– М’ячик для гольфу, – відразу відповіла Люсі. – Кілька м’ячиків, правду кажучи. Я тренувалася з ударами биткою протягом кількох днів і втратила багато м’ячів. Маю надію, що сьогодні знайду бодай кілька з них.

– Ми вам допоможемо, – чемно запропонував свої послуги Александер.

– Це дуже люб’язно з вашого боку. Я думала, ви граєте у футбол.

– Неможливо довго грати у футбол, – пояснив їй Стодарт- Вест. – Стає дуже жарко. А ви часто граєте в гольф?

– Я дуже люблю цю гру. Але в мене мало вільного часу.

– Я бачу, його у вас майже немає. Адже ви тут готуєте їжу, чи не так?

– Так.

– Це ви зготували сьогодні ланч?

– Так, я. Він був смачний?

– Атож, він був дуже смачний.

– Фантастично смачний, – сказав Александер. – У школі нас годують жахливою їжею, геть сухою. Я люблю, коли яловичина рожева всередині. Пиріг із патокою був теж такий, що пальчики оближеш.

– Ви повинні сказати мені, які страви вам подобаються найбільше.

– Ви можете приготувати яблучну меренгу в один із наступних днів? Це моя улюблена страва.

– Звичайно, можу.

Александер щасливо зітхнув.

– Під сходами десь є комплект для годинникового гольфу, – сказав він. – Ми могли б розташувати його на моріжку. Як ти дивишся на це, Стоддере?

– Вельми сх-хвально! – сказав Стодарт-Вест, протяжно і з придихом, наче справжній австралієць.

– Насправді він не австралієць, – чемно пояснив Александер. – Але він про всяк випадок тренується, сподіваючись, що батьки візьмуть його на міжнародний турнір із крикету. Наступного року він відбудеться в Австралії.

Підбадьорені Люсі, хлопці пішли розшукувати комплект для годинникового гольфу. Коли згодом вона повернулася в дім, то побачила, що вони вже розташовують його на моріжку й сперечаються, де треба встановити ту або ту цифру.

– Ми не хочемо розташувати цифри, як на годинниковому циферблаті, – сказав Стодарт-Вест. – Ми ж не малюки якісь. Ми хочемо облаштувати справжній майданчик. Ямки на довгих і на коротких дистанціях. Шкода, що цифри дуже заржавіли. Їх важко розгледіти.

– Їх треба пофарбувати білою фарбою, – порадила Люсі. – Купіть завтра білої фарби й підмалюйте.

– Чудова думка. – Обличчя Александера засяяло. – Якщо не помиляюся, то кілька старих банок фарби зберігаються в Довгій коморі – їх залишили художники, які були тут на вакаціях. Ходімо подивімося?

– А що то за Довга комора? – запитала Люсі.

Александер показав на довгу кам’яну будівлю неподалік від дому, біля задньої частини під’їзної дороги.

– Та будівля дуже давня, – сказав він. – Дід називає її Прохідною коморою й каже, вона збудована ще в єлизаветинські4 часи, але, думаю, він лише вихваляється. Вона належала до ферми, яка була тут спочатку. Мій прадід зруйнував ті будівлі й натомість побудував цей жахливий дім. Більшість колекцій мого діда зберігається в цій коморі, – додав він. – Ті речі, які він надсилав додому з-за кордону, коли був молодим чоловіком. Більшість із них неймовірно бридкі. Довгу комору іноді використовують для гри у віст і всього такого. Там також проводять засідання «Жіночого інституту» або влаштовують розпродаж усіляких кустарних виробів. Ходімо з нами, я вам її покажу.

Люсі охоче прийняла запрошення.

Дубові двері комори були оббиті цвяхами з великими голівками. Александер підняв руку, засунув її під плющ, який затуляв верхню частину дверей із правого боку, і знайшов ключ, що висів на цвяхові. Він обернув його в замку, штовхнув двері, які відчинилися, і вони увійшли до приміщення.

Після першого погляду в Люсі виникло враження, що вона опинилася у вкрай поганому музеї. Дві мармурові голови римських імператорів витріщилися на неї вибалушеними очима. Тут-таки стояв величезний саркофаг часів занепаду греко-римського періоду. Манірна Венера стовбичила на п’єдесталі, схопившись руками за шати, що спадали з неї. Крім цих експонатів, так би мовити, мистецтва, там було кілька столів, кілька стільців, складених у піраміду, й усіляка всячина – така, як заржавіла ручна косарка, двоє відер, кілька поїдених міллю автомобільних сидінь і пофарбована зеленою фарбою чавунна садова лавка, яка давно втратила ніжку.

– Здається, я бачив фарбу он там, – сказав Александер невпевненим голосом.

Він пішов у куток і відтягнув убік подерту завісу, що його затуляла.

Вони справді знайшли там кілька банок із фарбою і кілька пензлів, останні позасихали й зовсім не гнулися.

– Вам потрібен скипидар, – сказала Люсі.

Проте скипидару їм знайти не вдалося. Хлопці запропонували поїхати на велосипедах до крамниці, щоб його купити, і Люсі підтримала їхній намір. «Фарбування цифр для гольфу на якийсь час відверне їхню увагу», – подумала вона.

Хлопці зібралися йти, залишивши її в коморі саму-одну.

– Тут треба було б прибрати, – промурмотіла вона.

– Я не радив би вам клопотати цим голову, – сказав Александер. – Тут прибирають лише тоді, коли мають намір використати комору для якоїсь мети, але в цю пору року нею ніколи не користуються.

– Я маю знову повісити ключ на дверях? Це те місце, де його тримають?

– Так. Тут немає чого вкрасти, ви ж розумієте. Нікому не потрібні ці жахливі мармурові скульптури, до того ж кожна з них важить не менш як тонну.

Люсі погодилася з ним. Вона не могла захоплюватися смаком старого містера Крекенторпа в мистецтві. Здавалося, він володів непомильним інстинктом обирати найгірші зразки будь-якого періоду.

Коли хлопці пішли, вона залишилася стояти й роздивлятися навкруги.

Саркофаг…

У коморі трохи пахло пліснявою, так, ніби її давно не провітрювали. Вона підійшла до саркофага. Він був накритий важким віком, яке щільно прилягало до стінок. Люсі подивилася на нього замисленим поглядом.

Потім вийшла з комори, пішла до кухні, знайшла важкий лом і повернулася.

То була нелегка робота, але Люсі доклала всіх своїх сил.

Віко повільно почало підійматися, підважуване ломом.

Воно піднялося досить, аби Люсі могла побачити, що там було всередині…