Читать книгу Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Кристи - Страница 4

– Менш серйозними? Дурниці! – вигукнула місіс Макґілікаді. – То було вбивство!

Вона з викликом подивилася на міс Марпл, а міс Марпл подивилася на неї.

– Ну ж бо, Джейн, – заохотила її місіс Макґілікаді. – Скажи, що я помилилася! Скажи, що це плід моєї фантазії! Ось що тепер ти думаєш, хіба ні?

– Кожен може помилитися, – лагідно зауважила міс Марпл. – Кожен, Елспето, і навіть ти. Думаю, нам слід завжди пам’ятати про це. Але як на мене, то в тому випадку ти все ж таки не помилилася… Ти користуєшся окулярами для читання, проте маєш дуже добрий далекий зір – і те, що ти побачила, справило на тебе глибоке враження. Немає сумніву, ти переживала справжній шок, коли приїхала сюди.

– Я ніколи не забуду того, що бачила, – сказала місіс Макґілікаді, здригнувшись усім тілом. – Але що мені робити з цим далі?

– Не думаю, – замислено промовила міс Марпл, – що ти тут можеш щось зробити (якби місіс Макґілікаді уважніше дослухалася до інтонації, яка прозвучала в голосі подруги, вона могла б помітити легенький наголос на слові «ти»). – Ти повідомила про те, що бачила, залізничників і поліцію. Більше нічого зробити ти не можеш.

– Це дає мені певне відчуття полегкості, – сказала місіс Макґілікаді, – бо, як ти знаєш, я маю намір поїхати на Цейлон відразу після Різдва – побачитися з Родеріком, і я, звичайно, не хочу відкладати цей візит надалі, я так давно про нього мріяла. Проте, звичайно, я його відклала б, якби знала, що це мій обов’язок, – додала вона зі щирою переконаністю.

– Не сумніваюся, ти його відклала б, Елспето, але я вже тобі сказала: ти зробила все, що могла зробити.

– Тепер це справа поліції, – сказала місіс Макґілікаді. – І якби поліція не була такою дурною…

Міс Марпл категорично похитала головою.

– О, ні, – сказала вона, – поліція не дурна. І якщо вона нічого не змогла виявити, то це робить справу набагато цікавішою, чи не так?

Місіс Макґілікаді подивилася на неї з нерозумінням у погляді, і міс Марпл ще раз переконалася в тому, про що знала давно: її подруга – жінка на диво принципова й совісна, але позбавлена найменшої уяви.

– Хотілося б знати, – замислено промовила міс Марпл, – що ж там насправді сталося…

– Її задушили.

– Так, але хто її задушив, і чому задушив, і куди поділося тіло? Де воно тепер?

– З’ясувати це – справа поліції.

– Справді так, але їй нічого з’ясувати не вдалося. А це означає, – хіба ні? – що вбивця був розумний, дуже розумний. Ти знаєш, я не можу собі уявити, як йому вдалося позбутися трупа, – сказала міс Марпл, нахмуривши брови. – Припустімо, чоловік убиває жінку в нападі гніву – навряд чи він обміркував це вбивство заздалегідь, хто ж стане вбивати нехай там кого за таких обставин, коли залишається лише кілька хвилин до великої станції. Ні, між ними, звичайно ж, виникла суперечка, можливо, він її приревнував або щось таке. Він душить її, і ось він, як я сказала, з мертвим тілом на руках, а потяг наближається до станції. Що йому лишається, як я відразу сказала, крім як прихилити тіло спиною в куток, ніби вона задрімала, заховавши обличчя, а тоді якнайшвидше покинути поїзд. Я не бачу іншої можливості, а проте, схоже, він таки щось придумав…

Міс Марпл поринула у свої думки.

Місіс Макґілікаді двічі до неї озвалася, перш ніж міс Марпл їй відповіла.

– Ти стаєш глухою, Джейн?

– Можливо, мій слух трохи й погіршився. У мене враження, що люди тепер не вміють вимовляти слова так чітко й виразно, як вимовляли раніше. Але це не означає, що я тебе не чула. Я просто пустила твої слова повз вуха.

– Я тебе лише запитала, які поїзди відходять завтра до Лондона. Чи є такий, що відходить пополудні? Я збираюся заїхати до Маргарет, а вона не чекає мене раніше чаю.

– А чи влаштує тебе, Елспето, потяг, який відходить о дванадцятій із чвертю? Ми могли б пообідати раніше.

– Звичайно, і…

Проте міс Марпл провадила, заглушивши відповідь своєї подруги:

– І дозволь мені запитати тебе, чи Маргарет не заперечуватиме, якщо ти не встигнеш на чай – якщо ти приїдеш, скажімо, десь о сьомій вечора?

Місіс Макґілікаді подивилася на подругу з цікавістю.

– Що ти надумала, Джейн?

– Я пропоную, Елспето, що поїду в Лондон із тобою, і ми знову вирушимо до Брекгемптона в тому самому поїзді, у якому ти подорожувала в той день. Потім ти повернешся до Лондона з Брекгемптона, а я приїду сюди, як і ти тоді приїхала. Звичайно, усі витрати я беру на себе, – цю останню фразу міс Марпл промовила з твердою рішучістю.

Місіс Макґілікаді проігнорувала фінансову сторону справи.

– Що, у Бога, ти там сподіваєшся побачити, Джейн? – запитала вона. – Ще одне вбивство?

– Звичайно, ні, – сказала міс Марпл, шокована словами подруги. – Але, признаюся, мені хотілося б самій побачити – під твоїм керівництвом, звісно, – ну, розумієш… так важко підібрати потрібний термін… те місце, де сталося вбивство.

Таким чином, наступного дня міс Марпл і місіс Макґілікаді розташувалися в протилежних кутках купе вагона першого класу в поїзді, який о четвертій годині п’ятдесят хвилин від’їздив від лондонського вокзалу Педдінґтон. У той день на пероні сновигало ще більше людей, аніж у попередню п’ятницю, адже до Різдва залишалося тільки два дні, але потяг, який від’їздив о 4 : 50, був не повний, принаймні у своїй хвостовій частині.

У той день їх не наздогнав жоден потяг, і вони не порівнялися з жодним. Вряди-годи на великій швидкості їх проминали лише зустрічні поїзди, які мчали в напрямку Лондона. Двічі поїзди промчали повз них у протилежному напрямку, але вони їхали на надто великій швидкості. Місіс Макґілікаді знову й знову дивилася на свій годинник із виразом сумніву.

– Мені важко сказати, коли це було… Ми проїхали ту станцію, яка мені запам’яталася…

Але вони безперервно проминали станції.

– Ми будемо в Брекгемптоні через п’ять хвилин, – сказала міс Марпл.

У дверях з’явився контролер. Міс Марпл запитально підняла брови. Місіс Макґілікаді похитала головою. Це був інший контролер. Він пробив компостером їхні квитки й пішов далі, хитаючись, бо поїзд саме гойднуло на довгому повороті. Він стишив хід, коли проїздив той поворот.

– Здається, ми вже приїхали до Брекгемптона, – сказала місіс Макґілікаді.

– Ми проминаємо його передмістя, гадаю, – сказала міс Марпл.

За вікнами замиготіли вогні, будинки, вулиці, трамваї. Швидкість поїзда дедалі зменшувалася. Колеса застукотіли по стрілках.

– Через хвилину ми будемо на вокзалі, – сказала місіс Макґілікаді, – і я не бачу, щоб із нашої подорожі була якась користь. Ти щось з’ясувала для себе, Джейн?

– Боюся, що ні, – сказала міс Марпл, і в її голосі прозвучав сумнів.

– Даремне витрачання грошей, – сказала місіс Макґілікаді, але з меншим осудом, аніж би вона вклала у свої слова, якби платити довелося їй. У цьому міс Марпл не мала найменшого сумніву.

– Хай там як, – сказала міс Марпл, – а хочеться побачити на власні очі те місце, де стався злочин. Цей поїзд запізнюється на кілька хвилин. Той, у якому ти їхала в п’ятницю, теж запізнювався?

– Здається, що так. Я не звернула уваги.

Поїзд повільно витягувався понад довгим пероном Брекгемптонського вокзалу, який кишів людьми. Лунав хрипкий голос із гучномовця, двері відчинялися й зачинялися, люди виходили й заходили, сновигали вгору й униз по платформі. Повсюди панувала метушня.

«Як легко, – подумала міс Марпл, – убивці розчинитися в цьому натовпі, покинути станцію затиснутому в густій масі людей або просто пересісти в інший вагон і поїхати далі цим самим поїздом, а потім вийти десь на одній із наступних станцій. Чоловікові легко заховатися серед багатьох інших чоловіків. Але заховати мертве тіло було б не так просто. Тіло десь має бути».

Місіс Макґілікаді вийшла з вагона. Вона тепер говорила до подруги з платформи, крізь відчинене вікно.

– Потурбуйся про себе, Джейн, – казала вона. – Не застудися. Зараз ми маємо підступний час року, а ти вже не така молода, якою колись була.

– Я знаю, – сказала міс Марпл.

– І припини сушити собі голову над тим, що від мене почула. Ми зробили все, що могли.

Міс Марпл кивнула головою й сказала:

– Не стовбич на холоді, Елспето. Бо ти застудишся, а не я. Іди й випий філіжанку гарячого чаю в кімнаті-ресторані. Ти маєш час, ще дванадцять хвилин до того, як твій потяг відійде назад, до міста.

– Я подумаю й, можливо, так і зроблю. До побачення, Джейн.

– До побачення, Елспето. Щасливого тобі Різдва. Сподіваюся, з Маргарет усе гаразд. Бажаю тобі цікаво провести час на Цейлоні й привітати від мене дорогого Родеріка, якщо він досі пам’ятає мене, у чому я сумніваюся.

– Звичайно ж, він пам’ятає тебе – і дуже добре. Ти ж допомогла йому, коли він ще навчався в школі, – пам’ятаєш, як у нього зникли гроші із замкненої шафки, – він ніколи про це не забуде.

– А, он ти про що, – сказала міс Марпл.

Місіс Макґілікаді відвернулася, пролунав свисток, і поїзд став набирати швидкість. Міс Марпл дивилася, як віддаляється кремезне й повне тіло її подруги. Елспета могла їхати на Цейлон із чистою совістю: вона виконала свій обов’язок і була вільна від подальших зобов’язань.

Міс Марпл не відхилилася на спинку сидіння, коли потяг почав набирати швидкість. Натомість вона випросталася й віддалася серйозним роздумам. Хоч у розмові міс Марпл нерідко була багатослівною й неуважною, її думки завжди були чіткими й гострими. Вона мала розв’язати проблему, проблему своєї власної подальшої поведінки; і хоч це й могло здатися дивним, проте вона постала перед нею, як і перед місіс Макґілікаді, як проблема обов’язку.

Місіс Макґілікаді сказала, вони обидві зробили те, що могли зробити. Так воно й справді було в стосунку до місіс Макґілікаді, але щодо себе самої міс Марпл такою певною не була.

Можливо, їй слід би скористатися зі свого не зовсім звичайного обдарування. Але чи не надто вона самовпевнена… Зрештою, що може вона зробити? Слова її подруги повернулися до неї: «Ти вже не така молода, якою колись була…»

Подібно до генерала, який холоднокровно опрацьовує план своїх бойових операцій, або до бухгалтера, що обмірковує наступну торговельну оборудку, міс Марпл зважувала й упорядковувала у своїй свідомості факти за й проти своїх подальших дій. Ось ті факти, які можна було визнати сприятливими:

1. Мій тривалий досвід життя та моє знання людської природи.

2. Сер Генрі Клітерінґ та його хрещеник (здається, він тепер працює в Скотленд-Ярді), який так добре показав себе під час розслідування вбивства в Літл-Педоксі1.

3. Другий син мого небожа Реймонда Дейвід, який працює, я майже переконана, у системі англійських залізниць.

4. Син Ґрізельди Леонард, який так добре тямить у мапах.

Міс Марпл розглянула ці факти й схвалила їх. Вони були дуже необхідні на тлі фактів несприятливих – насамперед слабкості її тіла.

«Навряд чи я змогла б, – подумала міс Марпл, – поїхати туди, сюди й куди завгодно, щоб здійснити розслідування і з’ясувати те або те».

Атож, саме в цьому була головна складність – її вік і слабкість організму. Хоч для свого віку вона має непогане здоров’я, але вона стара. І якщо доктор Гейдок суворо заборонив їй працювати в саду, то навряд чи він дозволить їй їздити по країні, щоб розслідувати вбивство. Бо саме це, по суті, вона збирається робити – і саме тут її чекають щонайбільші труднощі. Бо якщо досі її просили взяти участь у розслідуванні й допомогти поліції, то тепер вона сама взяла на себе ініціативу знайти злочинця. І вона навіть не була переконана в тому, що їй дуже хочеться зайнятися цією справою… Вона стара – стара і стомлена. Тепер, після такого стомливого дня, вона не має найменшого бажання розпочинати нехай там що. Вона хоче лише добутися додому, посидіти біля вогню, добре повечеряти й лягти спати, а завтра попрацювати в садку: підрізати гілля або щось підправити, не нахиляючись і не перенапружуючи себе…

– Я надто стара, щоб уплутувати себе в нові авантюри, – сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе й неуважно дивлячись у вікно на довгу й вигнуту лінію насипу.

Вигин…

Щось легенько заворушилося в її пам’яті… Той поворот відразу після того, як контролер пробив їхні квитки…

У неї раптом виникла ідея. Лише ідея. Зовсім нова ідея…

Обличчя міс Марпл зарожевіло. Несподівано її втому як рукою зняло.

– Завтра вранці я напишу Дейвіду, – сказала вона собі.

І в ту ж мить ще одна цінна думка зблиснула в її голові.

– Як я могла забути! Моя вірна Флоренс!