Читать книгу Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Кристи - Страница 9

– Думаю, ви не станете заперечувати, якщо я трохи потренуюся в гольф у парку? – запитала Люсі.

– О, звичайно ж, ні. А ви любите гольф?

– Я граю не дуже добре, але люблю попрактикуватися. Такі вправи набагато приємніші, аніж просто вирушити на прогулянку.

– Тут нема де прогулятися поза нашим маєтком, – прогарчав містер Крекенторп. – Там немає нічого, крім тротуарів і жалюгідних коробок, які вони чомусь називають будинками. Вони хотіли б прибрати до рук мою землю й побудувати на ній ще більше таких ящиків. Але їм не вдасться цього зробити, поки я живий. А я не збираюся помирати, аби потішити когось. Обіцяю вам, що я не помру, аби догодити нехай там кому!

Емма Крекенторп лагідно промовила:

– Годі тобі, тату.

– Я знаю, про що вони думають – і чого чекають. Усі вони. І Седрік, і той хитрий лис Гарольд із його самовдоволеною фізіономією. Що ж до Альфреда, то я просто дивуюся, чому він досі не пустив мені кулю в лоб. Хоч я не певен, що на Різдво він не мав намір укоротити мені віку. Я тоді неабияк здивував, можна сказати, приголомшив старого Квімпера. Він тоді поставив мені безліч обережних запитань.

– У кожного бувають подібні розлади шлунку, батьку.

– Я тебе зрозумів, ти хочеш сказати, що я забагато їм? Он що в тебе на думці. А чому я тоді багато з’їв? Тому що на столі було забагато їжі, надто багато їжі. Марнотратство й екстравагантне розтринькування грошей. І це нагадало мені про вас – ви, молода жінко. Ви зготували на ланч п’ять картоплин – і то досить великих. Двох картоплин вистачить кожному. Тож не готуйте більш як чотири наступного разу. П’яту картоплину ви змарнували сьогодні.

– Я її не змарнувала, містере Крекенторп. Я використаю її для іспанського омлету, який приготую вам на вечерю.

– Он як!

Коли Люсі виходила з кімнати, щоб винести тацю з кавою, вона почула, як він сказав:

– Яка хитра ця молода жінка, завжди знайде правильну відповідь. Але готує вона смачно та й непогана із себе.

Люсі Айлесберроу дістала зі своєї сумки найлегшу битку з тих, які здогадалася взяти із собою, і вийшла в парк, перелізши через паркан.

Вона почала вправлятися, раз у раз б’ючи по м’ячу. Через п’ять хвилин або десь так, м’яч, по якому вона погано влучила, упав на схил залізничного насипу. Люсі подерлася вгору й стала його шукати. Вона оглянулася й подивилася на будинок. Той був далеко, і ніхто не виявив найменшої цікавості до того, що вона там робить. Вона продовжила свої пошуки м’яча. Вряди-годи вона била по м’ячеві з насипу, і він падав у високу траву. Протягом полудня обшукала десь третю частину насипу та землі під насипом. Нічого. Вона послала м’яч назад до будинку.

Але наступного дня вона на щось натрапила. Колючий кущ, який ріс десь на середині схилу, був поламаний. Його гілля було розкидане навколо. Люсі пильно оглянула ті гілки куща, які не зламалися. Вона знайшла клаптик хутра, настромлений на одну з колючок. Він був майже того самого кольору, що й кора дерева, світло-брунатного кольору. Люсі дивилася на нього протягом якоїсь миті, потім дістала з кишені ножиці й перерізала навпіл. Ту половинку, яку вона взяла собі, поклала до конверта, що був у неї в кишені. Потім спустилася по крутому схилу, намагаючись знайти щось іще. Вона пильно обдивлялася жорстку траву, яка росла попід насипом. Їй здалося, вона розгледіла слід, який хтось залишив, ідучи крізь високу траву. Але той слід був ледь помітний – далеко не такий виразний, який залишала за собою вона сама. Певно, він утворився чималий час тому й був надто мало помітний, аби вона могла бути переконаною, що це не гра її уяви.

Люсі розпочала ретельні пошуки в траві біля підніжжя насипу, навпроти зламаного колючого куща. Зрештою її пошуки були винагороджені. Вона знайшла емальовану коробку з компактною пудрою, невеличкий дешевий предмет. Загорнула у свою хусточку й поклала до кишені. Потім продовжила пошуки, але не знайшла більше нічого.

Наступного полудня вона сіла за кермо свого автомобіля й поїхала навідати хвору тітку. Емма Крекенторп сказала їй своїм лагідним голосом:

– Не поспішайте повертатися назад. Ми вас не чекатимемо раніше обіднього часу3.

– Дякую, але я повернуся не пізніше шостої години.

Будинок під номером 4 по Медісон-роуд був маленьким сірим будинком на маленькій сірій вулиці. Проте його вікна були завішені чистими ноттінґемськими шторами, його білі парадні сходи були начищені до блиску, як і добре відполірована ручка дверей. Двері відчинила висока жінка з похмурим поглядом, у чорній сукні, з великим вузлом чорного волосся на голові.

Вона подивилася на Люсі підозріливим поглядом, перш ніж провела її в дім, до міс Марпл.

Міс Марпл розташувалася в задній вітальні, вікна якої виходили на невеличкий і добре доглянутий садочок. Кімната здавалася до неможливості чистою, з безліччю мат і серветок, великою кількістю китайських прикрас, з гарнітуром якобістських меблів і двома великими папоротями у вазонах. Міс Марпл, чия увага була захоплена плетінням, сиділа в глибокому кріслі біля вогню.

Люсі увійшла до кімнати й зачинила за собою двері. Вона сіла в крісло навпроти міс Марпл.

– А ви, либонь, мали рацію, – сказала вона.

Вона показала свої знахідки й розповіла, як вони потрапили їй до рук.

Легка барва втіхи зафарбувала щоки міс Марпл.

– Можливо, мені не слід так себе почувати, – сказала вона, – але приємно сформулювати теорію й потім переконатися, що вона відповідає дійсності.

Вона помацала пальцями невеличкий клапоть хутра.

– Елспета сказала, що на жінці було пальто зі світлого хутра. Я думаю, пудрениця була в кишені пальта й випала звідти, коли тіло покотилося вниз по схилу. Пудрениця не має жодних прикметних ознак, але вона може допомогти. Ви не забрали звідти все хутро?

– Ні, половину я залишила на колючці куща.

Міс Марпл схвально кивнула.

– Правильно зробили. Ви дуже розумна жінка, моя люба. Поліція захоче переконатися, як воно було насправді.

– Ви підете до поліції – з цими речами?

– Ні… Поки що ні… – Міс Марпл замислилася на якусь мить. – Думаю, спочатку треба знайти труп. Ви зі мною згодні?

– Так, звичайно, але чи не здається вам, що знайти його буде не так легко? Якщо всі ваші припущення правильні, то вбивця викинув тіло з поїзда, потім, імовірно, вийшов у Брекгемптоні, а потім – мабуть, у ту ж таки ніч – повернувся сюди й забрав тіло. Але що сталося потім? Він міг віднести його куди завгодно.

– Не куди завгодно, – заперечила міс Марпл. – Я не думаю, що ви зробили всі логічні висновки, моя люба міс Айлесберроу.

– Називайте мене Люсі. Чому ви вважаєте, що він не міг віднести труп куди завгодно?

– Бо в такому разі йому було б набагато легше вбити дівчину в якомусь усамітненому місці й забрати тіло звідти. Ви неправильно оцінили…

Люсі урвала її.

– То ви хочете сказати, – то ви маєте на увазі, – що це було наперед задумане вбивство?

– Спочатку я так не думала, – сказала міс Марпл. – Та й хто б подумав так спочатку. Було дуже ймовірно, що між ними відбулася сварка, чоловік утратив самовладання й задушив дівчину, після чого опинився перед проблемою, яку мусив розв’язати за кілька хвилин. Але було б надто великим збігом, якби він задушив дівчину в нападі люті, а потім виглянув у вікно й побачив, що потяг рухається по дузі й перебуває саме в такому місці, де він може викинути труп і бути впевненим, що зможе повернутися туди згодом і віднести його до якогось іншого місця. Якби він викинув тіло у випадковому місці, то нічого більше не міг би зробити, і його б уже давно знайшли.

Вона замовкла. Люсі здивовано витріщилася на неї.

– Ви знаєте, – замислено проказала міс Марпл, – цей злочин був спланований надзвичайно розумно – і я певна, злочинець обміркував його дуже ретельно. У поїзді є щось дуже анонімне. Якби він убив її там, де вона жила або просто перебувала, хтось міг би помітити, як він прийшов або пішов. Або якби він запросив її поїхати з ним кудись на природу, хтось би запам’ятав номер і марку його автомобіля. Але поїзд заповнений незнайомими людьми, які їдуть невідомо куди, і там майже ніхто нікого не знає. А в приміському поїзді, переконавшись, що він сам-один із нею у вагоні, задушити її було надзвичайно легко, а надто якщо він точно знав, що робитиме далі. Він знав – він мусив знати – усе про Резерфорд-Хол, про його географічне розташування, про його незвичайну усамітненість – такий собі острів, оточений залізничними коліями.

– Саме так воно там і є, – сказала Люсі. – Це анахронізм із минулого. Гамірне міське життя буяє навколо, але не зачіпає його. Уранці туди навідуються торговці, ото й усе.

– Отже, ми припускаємо, як ви сказали, що вбивця навідався до Резерфорд-Холу вночі. Було вже поночі, коли тіло скотилося з насипу, і навряд чи хтось міг натрапити на нього до наступного дня.

– Справді, не міг.

– Отже, вбивця туди з’явився. Як саме? Приїхав на машині?

Люсі замислилася.

– Там є занедбана дорога, попід стіною фабрики. Він, певно, приїхав тією дорогою, завернув під аркою залізничного мосту й опинився на території маєтку. Потім переліз через паркан і пішов попід насипом, знайшов труп і переніс його до машини.

– А потім, – продовжила її думку міс Марпл, – він відвіз його в те місце, яке обрав заздалегідь. Він усе обміркував, можна не сумніватися. І не думаю, – я вже про це сказала, – що він вивіз його з Резерфорд-Холу, а якщо й вивіз, то десь недалеко. Найімовірніше, він закопав його десь там, принаймні, так мені підказує логіка.

Вона подивилася на Люсі.

– Певно, що так, – сказала Люсі, трохи поміркувавши. – Але це було б для нього не так легко, як здається.

Міс Марпл ствердно кивнула головою.

– Він не міг закопати його в парку. То була б надто важка робота й надто помітна. Хіба що в такому місці, де земля вже перекопана.

– Можливо, городець біля кухні, але там зовсім близько будиночок садівника. Правда, садівник старий і глухий – а проте його присутність могла б становити ризик.

– Там є собака?

– Ні, немає.

– Тоді він міг заховати труп у якомусь сараї або прибудові.

– Так і справді було б для нього простіше й швидше… Там багато старих будівель, якими тепер не користуються. Напіврозвалені свинарні, склади збруї, майстерні, до яких ніхто й близько не підходить. Або він міг викинути тіло в хащі рододендронів чи кущів.

Міс Марпл кивнула головою.

– Атож, я думаю, це набагато ймовірніше.

У двері постукати, і похмура Флоренс увійшла з тацею в руках.

– Це добре, що у вас гості, – сказала вона міс Марпл. – Я спекла свої особливі тістечка, які ви колись дуже любили.

– Флоренс завжди частувала мене надзвичайно смачним печивом до чаю, – сказала міс Марпл.

Задоволена Флоренс розтягла свої риси в цілком несподівану усмішку й вийшла з кімнати.

– Я гадаю, моя люба, нам не слід говорити про вбивство за чаєм, – сказала міс Марпл. – Це така неприємна тема.