Читать книгу Поїзд о 4.50 з Педдінгтона - Агата Кристи - Страница 8

У своєму маленькому автомобілі Люсі Айлесберроу в’їхала в монументальну чавунну браму. Відразу за брамою стояла невеличка сторожка, тепер цілком зруйнована чи то внаслідок недогляду, чи то ще від часів війни – про це важко було сказати. Довга й покручена під’їзна дорога вела до будинку крізь похмурі хащі рододендронів. Люсі перехопило подих, коли вона побачила будинок, схожий на занедбаний Віндзорський замок у мініатюрі. Щоправда, кам’яні сходи перед парадними дверима були напівобвалені й засмічені, а крізь притрушену гравієм під’їзну дорогу пробивався бур’ян.

Люсі смикнула за шворку старомодного металевого дзвінка, і його дзенькіт відлунням розійшовся всередині будинку. Неохайна жінка, витираючи руки об фартух, відчинила двері й подивилася на неї підозріливим поглядом.

– Вас чекають, чи не так? – запитала вона. – Міс Хай-Там-Вас-Як-Берроу, так мені сказали.

– Усе правильно, – підтвердила Люсі.

Будинок був до розпачу холодний усередині. Служниця провела її через темний хол і відчинила двері, які були праворуч. На превеликий подив Люсі, за дверима була досить приємна вітальня з книжками й обтягнутими кольоровою тканиною стільцями.

– Я їй доповім, – сказала жінка й зачинила за собою двері, спершу обдарувавши Люсі вкрай несхвальним поглядом.

Через кілька хвилин двері відчинилися знову. Після першого ж погляду Люсі вирішила, що Емма Крекенторп їй подобається.

Це була жінка середнього віку, у якій не було нічого особливого: ані симпатична, ані негарна, скромно вдягнена у твідову сукню та в пуловер, із зачесаним назад чорним волоссям, яке обрамлювало обличчя зі спокійними очима горіхового кольору.

– Міс Айлесберроу? – запитала вона надзвичайно приємним голосом й подала їй руку.

Потім на її обличчі з’явився вираз сумніву.

– Я не певна, – сказала вона, – чи це справді та посада, яку ви шукаєте. Розумієте, мені не потрібна управителька дому, яка наглядала б за порядком. Мені потрібна жінка, яка виконувала б роботу.

Люсі відповіла, що саме цього потребує більшість людей.

Емма Крекенторп сказала тоном вибачення:

– Так багато людей, схоже, думають, що їм досить витерти пилюку, і вони зроблять свою домашню роботу. Але я й сама спроможна витерти пилюку.

– Я вас цілком розумію, – сказала Люсі. – Вам потрібна служниця, яка вміла б готувати, прати одяг, робити всю хатню роботу й завантажувати вугілля в бойлер. Не турбуйтеся, я все це вмію робити. Я не боюся роботи.

– Це, боюся, надто великий дім, і дуже незатишний. Щоправда, ми живемо лише в кількох кімнатах – тобто я й мій батько. Він, можна сказати, інвалід. Ми живемо скромно, плита в нас на кухні найзвичайнісінька, фірми «Аґа». Я маю кількох братів, але вони тут бувають нечасто. До нас приходять дві жінки – місіс Кіддер щоранку й місіс Гарт три дні на тиждень – почистити бронзу й усе таке. Ви маєте власний автомобіль?

– Так. Він може стояти й просто неба, якщо нема куди його помістити. Йому не звикати.

– О, ми маємо досить місця у старих стайнях. Про це можете не турбуватися. – Вона спохмурніла на мить, а тоді сказала: – «Айлесберроу» – досить незвичайне прізвище. Хтось із моїх друзів розповідав мені про Люсі Айлесберроу – чи не Кеннеді?

– Родину Кеннеді я знаю. Я була з ними в Північному Девоні, коли місіс Кеннеді народила дитину.

Емма Крекенторп усміхнулася.

– Я пам’ятаю, вони сказали мені, що ніколи їм не жилося так чудово, як тоді, коли ви доглядали за всім. Але я тоді подумала, що ваші послуги, либонь, коштують надзвичайно дорого. Сума, яку я назвала у своєму оголошенні…

– Цілком мене задовольняє, – сказала Люсі. – Розумієте, для мене найважливіше бути поблизу від Брекгемптона. Я маю стареньку тітку в критичному стані здоров’я, і мені треба перебувати не надто далеко від неї. Тому розмір платні для мене зараз не головне. Звичайно, я повинна щось заробляти, але для мене також надзвичайно важливо мати змогу щодня відлучатися бодай на кілька годин.

– Звичайно, ви матимете таку можливість. Скажімо, відразу після полудня й до шостої вечора, це вас улаштує?

– Цілком.

Міс Крекенторп на мить завагалася, перш ніж сказати:

– Мій батько вже старий, і… часом терпіти його буває важко. Він не любить, коли хтось тринькає гроші, й іноді може образити людину. Мені не хотілося б…

Люсі швидко урвала її:

– Я звикла мати справу зі старими людьми будь-якого різновиду, – сказала вона. – Мені завжди вдається зберігати з ними добрі стосунки.

Емма Крекенторп, схоже, заспокоїлася.

«Певно, складні стосунки з батьком, – зробила свій діагноз Люсі. – Схоже, він неабиякий самодур».

Їй надали велику похмуру спальню, яку марно намагався нагріти невеличкий електричний обігрівач, а потім господиня показала їй весь дім – великий і незатишний особняк. Коли вони проминали двері, що виходили в хол, чоловічий голос проревів:

– Це ти, Еммо? З новою дівкою? Ану, тягни її сюди, я хочу подивитися на неї.

Емма почервоніла й подивилася на Люсі вибачливим поглядом.

Дві жінки увійшли до кімнати. Її стіни були обтягнуті чорним оксамитом, вузькі вікна пропускали дуже мало світла, і кімната була заставлена важкими вікторіанськими меблями з червоного дерева.

Старий містер Крекенторп напівлежав в інвалідному кріслі, до якого притулився його ціпок зі срібною голівкою.

Це був високий худий чоловік, шкіра в нього на обличчі звисала складками. Тому його обличчя було схоже на морду бульдога із забіякуватим підборіддям, що виступало вперед. Він мав густе чорне волосся із сивиною, маленькі підозріливі очі.

– Ану, дайте-но подивитися на вас, молода леді.

Люсі підійшла до нього, стримана й усміхнена.

– Я хочу, щоб ви відразу зрозуміли одну річ. Те, що ми живемо у великому домі, не означає, що ми багаті. Ми не багаті. Ми живемо просто – ви мене чуєте? – просто. Не уявляйте собі, що ми тут їмо казна-що. Тріска – риба нічим не гірша, ніж палтус, і нею можна харчуватися щодня, не забувайте про це! Я не терплю марнотратства. Я живу тут, бо цей дім побудував мій батько, і мені він подобається. Коли помру, вони можуть його продати, якщо захочуть – і, думаю, вони захочуть. Їм чуже почуття родини. Цей дім добре збудований – він міцний, і ми маємо при ньому власну землю. Він дозволяє нам жити приватним життям. Ми могли б виторгувати багато грошей, якби продали землю на забудову, але цього не буде, поки я живий. Ви мене не виселите з моєї землі доти, доки не винесете звідси ногами вперед.

Він блиснув поглядом на Люсі.

– Отже, ваш дім – ваша фортеця? – сказала вона.

– Ви глузуєте з мене?

– Звичайно, ні. Мабуть, це дуже цікаво – жити в справжньому сільському домі посеред великого міста.

– Саме так. Хіба ви можете побачити звідси інший будинок? Ні, ви побачите лише поле, на якому пасуться корови, – і то в самому центрі Брекгемптона. Іноді ви можете почути слабкий гуркіт вуличного руху, коли вітер віє в цьому напрямку – але загалом ви живете в тихій сільській місцевості.

Без паузи й не змінюючи тон, він сказав, звертаючись до дочки:

– Зателефонуй тому ідіотові лікарю. Скажи йому, що з останніх ліків, які він мені приписав, не було ніякої користі.

Люсі й Емма вийшли з кімнати. Він закричав їм навздогін:

– І не впускай сюди ту кляту жінку, яка витирає тут порох! Вона всі мої книжки попереставляла.

Люсі запитала:

– І давно містер Крекенторп став інвалідом?

Емма відповіла досить ухильно:

– О, вже багато років тому… А ось наша кухня.

Кухня була величезною. Неймовірних розмірів кухонна плита стояла холодна й занедбана… «Аґа» притулилася поруч неї.

Люсі запитала, у який час вони їдять, й оглянула комору з продуктами. Після чого весело сказала, звертаючись до Емми Крекенторп:

– Тепер я знаю все. Не турбуйтеся. Довіртеся мені.

Емма Крекенторп зітхнула з великою полегкістю, лягаючи в той вечір спати, і промовила:

– Кеннеді казали правду. Вона просто диво.

Наступного ранку Люсі прокинулась о шостій. Вона прибрала в домі, почистила овочі, приготувала й подала сніданок. Разом із місіс Кіддер вони застелили ліжка й об одинадцятій годині випили міцного чаю з печивом на кухні. Розм’якла від того, що Люсі «не бундючиться», та від міцного й солодкого чаю, місіс Кіддер дозволила собі розслабитися й побазікати. Це була маленька, худорлява жінка з гострими очима й міцно стиснутими губами.

– Він справжній скнара. Як їй, бідолашній, доводиться з ним важко! А проте вона не належить до тих жінок, які дозволяють по собі топтатися. Вона здатна домогтися свого, коли це необхідно. Коли приїздять джентльмени, вона завжди наполягає, щоб їжа була пристойна.

– Джентльмени?

– Так. Це досить велика родина. Найстарший син – містер Едмунд – убитий на війні. Містер Седрік живе десь за кордоном. Він не одружений. Малює картини з іноземними сюжетами. Містер Гарольд живе в Лондоні, має якусь контору в Сіті2, одружений із дочкою графа. Потім містер Альфред, чоловік вельми приємний, але він тут як біла ворона, раз або двічі потрапляв у скрутні ситуації, а ще є містер Браєн, чоловік міс Едіт, завжди такий люб’язний, вона померла кілька років тому, але він залишився з родиною, ну й ще панич Александер, синок міс Едіт, малий хлопчисько. Він навчається в школі, але завжди приїздить сюди на вакації. Міс Емма його обожнює.

Люсі намагалася запам’ятати всі ці відомості, не забуваючи доливати чаю своїй співрозмовниці, яку потягло на відвертість. Нарешті місіс Кіддер неохоче підвелася на ноги.

– Схоже, ми добре почаювали сьогодні вранці, – сказала вона з подивом у голосі. – Допомогти вам почистити картоплю, моя люба?

– Я вже її почистила.

– Невже справді? І коли ви встигаєте всьому дати раду? Ну то я, певно, піду, бо мені тут уже немає чого робити.

Місіс Кіддер пішла собі, а Люсі, маючи вільний час, почала шкребти кухонний стіл – вона вже давно прагнула його обшкребти, але мусила зачекати, щоб не образити місіс Кіддер, бо ця робота належала до її прямих обов’язків. Потім вона почистила срібло, аж поки воно не засяяло, як сонце. Зготувала ланч, подала його на стіл, прибрала зі столу, помила тарілки й о пів на третю була готова вирушити в пошукову експедицію. Але спершу вона поставила на тацю речі, необхідні для чаю, поклала туди ж таки сандвічі, хліб та масло й накрила їх вологою серветкою, щоб не засохли.

Вона оглянула сад, що було цілком нормальним для нової людини. Біля кухні знайшла лише кілька грядок, городини було зовсім мало. Теплиці лежали в руїнах. Стежки повсюди заросли бур’янами. Лише трав’яний бордюр біля будинку був у відносно доброму стані й не заріс бур’янами, і Люсі подумала, що тут доклала своїх рук Емма. Садівник був дуже старим чоловіком, майже глухим і тільки вдавав, ніби працює. Люсі приязно погомоніла з ним. Він жив у хатині, що стояла біля стаєнь.

Від стаєнь була прокладена через парк алея, обгороджена з обох боків, яка вела до залізничного насипу й проходила під аркою залізничного мосту, де з’єднувалася з неширокою дорогою.

Через кожні кілька хвилин по арці залізничного мосту з гуркотом проїздили потяги. Люсі спостерігала за ними й звернула увагу на те, що, виїжджаючи на дугу, яка охоплювала ззаду маєток Крекенторпів, вони значно уповільнювали хід. Вона пройшла під аркою залізничного мосту й вийшла на дорогу. Було схоже, що тією дорогою мало хто користувався. По один її бік височів залізничний насип, по другий – висока стіна, що оточувала якісь фабричні будівлі. Люсі йшла по тій дорозі, аж поки не вийшла на вулицю, де стояли невеличкі будинки. Там вона почула, як від головної вулиці, що була неподалік, долинає гуркіт міського руху. Вона подивилася на годинник. З будиночка поблизу вийшла жінка, і Люсі її зупинила.

– Пробачте, ви не скажете мені, чи є десь тут поблизу телефон-автомат?

– Біля пошти, он там, за поворотом дороги.

Люсі подякувала й рушила далі, аж поки дійшла до пошти – власне, до будівлі, у якій розташувалися і крамниця, й пошта. Збоку до пошти притулилася телефонна кабіна. Люсі увійшла до кабіни й зателефонувала. Вона сказала, що хоче поговорити з міс Марпл. Жіночий голос відповів їй досить брутальним тоном.

– Вона відпочиває. Я не маю наміру її турбувати! Вона потребує відпочинку – це вже стара леді. Хто їй телефонує?

– Міс Айлесберроу. Нема потреби турбувати її. Лише перекажіть їй, що я вже прибула на місце, й усе йде добре, і що я їй повідомлю, коли матиму якісь новини.

Вона повісила слухавку й пішла назад до Резерфорд-Холу.