Читать книгу І не лишилось жодного - Агата Кристи - Страница 10

На оукбриджській станції стояла групка людей, нерішуче роззираючись. Позаду них тупцяли на місці носильники з валізами. Хтось із них вигукнув:

– Джиме!

Один із таксистів підійшов до них.

– Ви, певно, на Солдатський острів? – запитав він із м’яким девонським акцентом.

Четверо людей підтакнули й одразу ж почали поглядати одне на одного.

Водій звернувся до судді Ворґрейва як до найстаршого з групи.

– Тут два таксі, сер. Але одне з них повинно почекати на пасажирський потяг із Ексетера – це лише кілька хвилин – ним добирається ще один джентльмен. Можливо, хтось із вас зачекає? Вам буде комфортніше їхати.

Віра Клейторн, добре пам’ятаючи про свою посаду секретаря, одразу ж відповіла.

– Я зачекаю, – сказала вона. – Якщо ви не заперечуєте. – Вона зиркнула на інших трьох, у її погляді та голосі відчувався відтінок владності, який з’являється, коли обіймаєш керівну посаду. Можливо, так само вона вказувала, хто з дівчаток грає у якому тенісному сеті.

Міс Брент сухо відказала: «Дякую», і, схиливши голову, сіла в таксі, дверцята якого таксист тримав відчиненими.

Суддя Ворґрейв попрямував за нею.

Капітан Ломбард сказав:

– Я почекаю із міс…

– Клейторн, – підказала Віра.

– Мене звати Ломбард. Філіп Ломбард.

Носильники виклали валізи на таксі. Ворґрейв із притаманною юристу обачністю звернувся до міс Брент:

– Гарна сьогодні погода.

– Так, справді, – озвалася та.

«Дуже статечний старий джентльмен, – подумала вона. – Таких рідко зустрінеш у пансіонатах на узбережжі. Очевидно, у місіс чи міс Олівер вишукана компанія…»

– Ви добре знаєте ці місця? – запитав Ворґрейв.

– Я бувала в Корнволлі й у Торкі, але вперше опинилася у цій частині Девону.

Суддя продовжив:

– Я теж ці краї зовсім не знаю.

Таксі рушило.

Водій другого таксі запропонував:

– Можливо, присядьте в машину, поки чекаєте?

– Ні, дякую, – рішуче відмовилася Віра.

Капітан Ломбард розсміявся.

– Та стіна, освітлена сонцем, набагато приємніша. Чи, можливо, ви хочете увійти всередину вокзалу?

– Ні, дякую. Так приємно вибратися із задушливого потяга.

– Так, подорож потягом – справжнє випробування за такої погоди.

– Сподіваюся, що вона затримається, я про погоду, – підтримала розмову Віра. – На жаль, англійське літо таке мінливе.

Не намагаючись бути оригінальним, Ломбард запитав:

– Ви добре знаєте ці краї?

– Ні, я тут уперше. – І швидко додала, вирішивши одразу ж чітко прояснити своє місце: – Я навіть свого роботодавця ще не бачила.

– Роботодавця?

– Так. Я – секретарка місіс Оуен.

– О, зрозуміло. – І непомітно його тон змінився, він став упевненішим, невимушеним. – Правда ж, це дивно?

Віра розсміялася:

– Ні, я так не думаю. Просто її секретарка раптово захворіла, і вона зателефонувала в агентство, щоб знайти заміну, а вони направили мене.

– Он як це трапилося. А якщо, припустімо, робота вам не сподобається?

Віра знову розсміялася.

– О, це тимчасово. Праця на час відпустки. У мене постійна робота в школі для дівчаток. Правду кажучи, я надзвичайно захоплена можливістю побачити Солдатський острів. Я стільки читала про нього в газетах. Він і справді такий чудовий?

– Не знаю. Я його не бачив.

– Справді? Гадаю, Оуени надзвичайно захоплені своїм островом. Що то за люди? Розкажіть мені.

Ломбард задумався: «Як незручно. Я мав би їх знати чи ні?» І швидко вигукнув:

– По вашій руці повзе оса! Ні… не рухайтеся. – Він різко змахнув рукою. – Усе, полетіла.

– Дякую. Цього року багато ос.

– Гадаю, це через спеку. Не знаєте, кого ми чекаємо?

– Не маю найменшого уявлення.

Почувся голосний протяжний гудок.

– А от і потяг, – мовив Ломбард.

На виході зі станції з’явився високий старий чоловік, судячи з усього, колишній військовий. Коротке сиве волосся, акуратно підстрижені білі вуса.

Носильник, трохи похитуючись від ваги масивних шкіряних валіз, указав на Віру та Ломбарда.

Віра впевнено виступила вперед і промовила:

– Я – секретарка місіс Оуен. На нас чекає машина. – І додала: – А це містер Ломбард.

Вицвілі голубі очі, проникливі, попри вік, оцінювали Ломбарда. На мить у них майнуло судження, яке б прозвучало так.

«Приємний молодий чоловік. Але щось у ньому насторожує…»

Трійця сіла в таксі. Вони проїхали сонними вуличками Оукбриджа, потім – милю головною дорогою на Плімут, і нарешті звернули на лабіринт ґрунтових путівців: вузьких, урвистих, оточених зеленню.

Генерал Макартур сказав:

– Зовсім не знаю цю частину Девону. Я живу в східному Девоні, на кордоні з Дорсетом.

– Тут дуже гарно, – промовила Віра. – Пагорби, червонозем і все таке зелене й квітуче.

Філіп Ломбард критично зауважив:

– Дещо закрито… Мені подобаються вільні простори. Там, де видно, що відбувається навколо…

– Певно, ви побачили трохи світу? – звернувся до нього генерал Макартур.

Ломбард знехотя знизав плечима:

– Та довелося поблукати світами, сер.

«Зараз запитає, чи був я на війні, – подумав він. – Ці старі військові завше питають».

Але генерал Макартур і словом не обмовився про війну.