Читать книгу І не лишилось жодного - Агата Кристи - Страница 24

Несподівано їх обірвав генерал Макартур:

– Усе це немислимо, просто немислимо. Ось так узяти й закинути нам звинувачення. Треба щось зробити. Цей тип Оуен, хто б він там…

Його перервала Емілі Брент.

– У тому-то й річ, хто ж він? – різко запитала вона.

Втрутився суддя. Він говорив владно – уміння, набуте за роки судової практики:

– Власне це ми й повинні уважно дослідити. Гадаю, спершу вам потрібно вкласти дружину в ліжко, Роджерсе. А тоді повертайтеся до нас.

– Так, сер.

– Я допоможу вам, Роджерсе, – запропонував лікар Армстронґ.

Спершись на двох чоловіків, місіс Роджерс попленталася у свою спальню. Коли вони вийшли з кімнати, Тоні Марстон сказав:

– Я не знаю, як ви, а я б чогось випив.

– І я, – озвався Ломбард.

– Піду чогось пошукаю, – мовив Тоні й вийшов із кімнати. Через мить він повернувся. – Усе це чекало на таці в коридорі.

Він обережно поставив свою ношу на стіл. Наступні кілька хвилин пішли на розливання напоїв. Генерал Макартур, як і суддя, налили собі нерозведеного віскі. Усі відчували потребу випити щось стимулююче. Тільки Емілі Брент попросила склянку води.

До кімнати увійшов лікар Армстронґ.

– З нею все гаразд. Я дав їй заспокійливе. Що це, алкоголь? І мені не зайве випити.

Чоловіки знову наповнили чарки. Через мить у кімнаті з’явився Роджерс.

Суддя Ворґрейв узявся вести розслідування справи. Кімната перетворилася на імпровізований зал суду.

– Ну, Роджерсе, – почав суддя, – мусимо докопатися до суті. Хто такий містер Оуен?

Роджерс витріщився на нього.

– Власник цього будинку, сер.

– Це мені відомо. Я хочу почути, що саме ви знаєте про цю людину.

Роджерс похитав головою.

– Нічого не можу сказати, сер. Я ніколи не бачив його.

Кімнатою пройшов легкий шумок.

Генерал Макартур перепитав:

– Ви його ніколи не бачили? Гм… Що ви маєте на увазі?

– Ми працюємо тільки тиждень, сер, моя дружина і я. Нас найняли листом через агентство. «Реджіна Ейдженсі» в Плімуті.

Блор кивнув:

– Компанія стара й добре відома, – підтвердив він.

Ворґрейв продовжив:

– Маєте того листа?

– Листа, за яким нас наймали? Ні, сер, я його не зберіг.

– Ну, то продовжуйте. Як ви сказали, вас найняли листом.

– Так, сер. Ми мали прибути у вказаний день. Так ми й зробили. Тут усе було в порядку. У запасі повно їжі, та й загалом усе відмінно. Знадобилося лише повитирати пил і все таке.

– А далі?

– Нічого, сер. Ми отримували розпорядження – знову листами – підготувати кімнати для гостей. А вчора пополудні я отримав ще один лист від містера Оуена. Там повідомлялося, що містер і місіс Оуен затримуються, що ми повинні підготуватися якнайкраще, також були вказівки щодо вечері та кави й коли ввімкнути грамофон.

Суддя різко запитав:

– А цей лист ви, звісно, зберегли?

– Так, сер, він зі мною.

Дворецький вийняв із кишені листа й передав судді.

– Гм, бланк із готелю «Рітц», надруковано на машинці.

Блор стрімко підбіг до нього.

– Дозвольте й мені глянути.

Він вихопив листа й пробіг по ньому очима.

– Друкарська машинка «Коронейшн». Майже нова – без дефектів. Папір із водяними знаками, найпоширеніша марка. З цього жодної користі. Цілком можливо, що є відбитки пальців, але я сумніваюся.

Ворґрейв пильно подивився на нього.

Ентоні Марстон стояв поруч із Блором і заглядав через плече.

– Дуже дивне ім’я, правда? – спитав він. – Алік Норман Оуен… Можна язика зламати.

Старий суддя сказав після невеликої паузи:

– Я вам дуже вдячний, містере Марстон. Ви звернули мою увагу на дуже цікаву й важливу деталь.

Він обвів усіх очима і, витягнувши голову вперед, як розсерджена черепаха, мовив:

– Гадаю, настав час усім нам поділитися інформацією. Було б добре, якби кожен із нас розповів усе, що знає про власника будинку. – Він замовк, та за мить продовжив: – Ми всі його гості. Думаю, якщо кожен із нас пояснить свою присутність тут, це піде тільки на користь справі.

Якийсь час було тихо, а тоді рішуче заговорила Емілі Брент:

– У всьому цьому є щось дивне, – сказала вона. – Я отримала лист із підписом, який було непросто розібрати. У мене склалося враження, що воно від однієї жіночки, з якою я познайомилася під час відпустки два чи три роки тому. Мені здалося, що в листі було прізвище Оґден або Олівер. Я знайома і з міс Оґден, і з міс Олівер. Та впевнена, що нікого не зустрічала й не дружила з кимось на прізвище Оуен.

Суддя Ворґрейв запитав:

– Міс Брент, у вас зберігся той лист?

– Так, піду принесу його вам.

Вона вийшла й через хвилину повернулася з листом.

Суддя прочитав його й сказав:

– Я починаю розуміти… А що у вас, міс Клейторн?

Віра пояснила обставини, за яких її найняли як секретарку.

– Містер Марстон? – звернувся суддя.

Ентоні сказав:

– Отримав телеграму від старого друзяки Берклі, Борсука. Я ще тоді здивувався, бо гадав, що старий огир відправився до Норвегії. Наказав мені заявитися сюди.

Ворґрейв знову кивнув.

– Лікар Армстронґ?

– Мене запросили як фахівця.

– Зрозуміло. І раніше ви з цією сім’єю не перетиналися?

– Ні. У листі посилалися на мого колегу.

– Щоб було правдоподібно… Так, а той колега, припускаю, на той час був поза межами досяжності.

– Е-е-е… Так.

Ломбард, який спостерігав за Блором, раптом сказав:

– Слухайте, мені тут дещо спало на думку…

Суддя підняв руку.

– Одну хвилинку.

– Але я…

– Не все зразу, містере Ломбард. Поки що ми досліджуємо обставини, за яких ми всі тут зібралися сьогодні. Генерал Макартур?

Посмикуючи вуса, генерал пробурмотів:

– Отримав листа від того типа, Оуена… Він згадував про деяких моїх старих приятелів, що мали сюди приїхати. Вибачався за неофіційне запрошення. Боюся, листа я не зберіг.

Ворґрейв звернувся до Ломбарда:

– А ви?

Мозок Ломбарда швидко працював. Викрити себе чи ні? Він надумав:

– Схожий випадок, – сказав. – Запрошення, згадка про спільних друзів. Я не запідозрив лихого. А листа розірвав.

Суддя звернув свою увагу на Блора. Погладжуючи верхню губу вказівним пальцем, він промовив занадто ввічливим голосом:

– Існує ще один тривожний момент. Той безтілесний голос звертався до нас на імена, викладаючи конкретні звинувачення проти кожного. Зі звинуваченнями розберемося згодом. А зараз мене цікавить одна деталь. Серед імен згадано Вільяма Генрі Блора. Наскільки нам відомо, серед присутніх немає нікого з цим ім’ям. А от прізвище Девіс не згадувалося. Маєте щось сказати, містере Девіс?

Блор невдоволено пробурмотів:

– Здається, це вже не секрет. Гадаю, мені краще визнати, що моє прізвище не Девіс.

– Ви Вільям Генрі Блор?

– Саме так.

– Я дещо додам, – сказав Ломбард. – Ви не просто ховаєтеся під чужим прізвищем, містере Блор, але, крім того, цього вечора я підмітив, що ви першокласний брехун. Стверджуєте, нібито повернулися з Наталя, з Південної Африки. Я знаю Південну Африку й Наталь і міг би заприсягтися, що ноги вашої там не було.

Усі погляди звернулися до Блора. Сердиті, підозріливі погляди. Ентоні Марстон підійшов до нього, стиснувши кулаки.

– І що тепер, свинюко, – сказав він, – зможеш пояснити?

Блор задер голову й стиснув квадратну щелепу.

– Джентльмени, ви помиляєтеся. У мене із собою документи, ви можете пересвідчитися. Я колишній працівник карного розшуку. Тепер керую детективним агентством у Плімуті. Мене найняли на одну роботу.

Суддя Ворґрейв запитав:

– Хто?

– Той чоловік, Оуен. До листа додавався щедрий грошовий переказ на витрати та інструкція щодо моєї роботи. Я мав приєднатися до вашої компанії як гість. Я мав список усіх запрошених. Мав стежити за вами.

– З якої причини?

Блор в’їдливо сказав:

– Коштовності місіс Оуен. Місіс Оуен, ага, саме так! Я вже не вірю, що вона існує!

Суддя знову торкнувся губи вказівним пальцем, цього разу схвально.

– Так, ваші висновки, гадаю, підтверджуються, – сказав він. – Алік Норман Оуен! У листі міс Брент, хоча прізвище надряпано нерозбірливим почерком, імена можна напрочуд легко прочитати – Ана Ненсі. В обох випадках ініціали ті ж самі. Алік Норман Оуен, Ана Ненсі Оуен. Щоразу отримаємо А. Н. Оуен. Чи, додавши трохи фантазії: НЕВІДОМИЙ4.

Віра зойкнула:

– Але це немислимо… якесь божевілля.

Суддя ледь кивнув:

– Так. Особисто я не сумніваюся, що нас запросив безумець, а можливо, і небезпечний маніяк-убивця.