Читать книгу І не лишилось жодного - Агата Кристи - Страница 23

Голос замовк.

На якусь мить запала гробова тиша, яку перервав розкотистий гуркіт. Роджерс упустив тацю.

У той же час десь за дверима почувся зойк, а потім глухий звук.

Першим зірвався на ноги Ломбард. Він підбіг до дверей і відчинив їх навстіж. На підлозі, наче безформна маса, лежала місіс Роджерс.

– Марстоне! – вигукнув Ломбард.

Ентоні кинувся йому на допомогу. Разом вони підняли жінку й перенесли її у вітальню.

Лікар Армстронґ притьмом метнувся до них. Він допоміг їм покласти її на дивані й схилився над нею.

– Усе гаразд, – повідомив він. – Вона просто знепритомніла. За хвилину прийде до тями.

Ломбард звернувся до Роджерса:

– Принесіть трохи бренді.

Роджерс із побілілим обличчям і тремтячими руками пробурмотів: «Так, сер», – і швидко вислизнув із кімнати.

Віра закричала:

– Хто то говорив?! Де він був? Це звучало… Це звучало, немов…

Генерал Макартур аж затинався:

– Що тут відбувається? Що це за розіграш?

Його рука тремтіла, плечі опустилися. Здавалося, він постарішав років на десять.

Блор витирав хусточкою обличчя.

Тільки суддя Ворґрейв і міс Брент здавалися порівняно незворушними. Емілі Брент сиділа прямо, високо тримаючи голову. На її щоках з’явилася яскрава червінь. Суддя сидів у звичайній позі, опустивши голову на груди. Рукою він легко потирав вухо. Тільки його очі жваво розглядали кімнату, пильні, розумні.

І знову Ломбард почав діяти. Він залишив лікаря Армстронґа опікуватися непритомною жінкою і взяв ініціативу на себе.

– Голос? Звучало, ніби він був у цій кімнаті, – сказав він.

Віра скрикнула:

– Але хто ж то був? Хто це був? Жоден із нас цього не робив!

Як і суддя, Ломбард повільно озирав кімнату. Якийсь час він затримав погляд на відчиненому вікні, а тоді рішуче кивнув. Раптово очі його спалахнули. Він схопився і побіг до дверей поруч із каміном, що вели в сусідню кімнату.

Швидким рухом він схопився за клямку й відчинив двері навстіж. Увійшов досередини й одразу ж задоволено вигукнув:

– От воно що!

Інші поспішили за ним. Тільки міс Брент залишилася самотньо й прямо сидіти в кріслі.

У другій кімнаті до стіни, суміжної з вітальнею, було присунуто стіл. На ньому стояв грамофон – застаріла модель із великою трубою, направленою до стіни. Ломбард відсунув трубу вбік і показав три непомітні маленькі отвори, які хтось висвердлив у стіні.

Налаштовуючи грамофон, він поставив голку на платівку, і одразу ж знову прозвучало:

– Вам висунуто такі обвинувачення…

Віра скрикнула:

– Вимкніть! Вимкніть! Це жахливо!

Ломбард підкорився.

Армстронґ зітхнув із полегшенням.

– Гадаю, це ганебний і безсердечний розіграш.

Тихо, але чітко суддя Ворґрейв перепитав:

– То ви вважаєте, що це жарт, так?

Лікар глянув на нього з подивом.

– А чим іще це може бути?

Легко постукуючи себе пальцями по верхній губі, суддя сказав:

– У цей момент мені важко висловити своє судження.

Втрутився Ентоні Марстон:

– Слухайте, є одна річ, про яку ви забули. Хто, хай йому трясця, увімкнув цю штуку й налаштував її?

– Так, гадаю, це ми повинні з’ясувати, – пробурмотів суддя.

Він повернувся і пішов до вітальні. Інші попрямували за ним.

Роджерс тим часом повернувся зі склянкою бренді. Емілі Брент схилилася над міс Роджерс, яка тихо стогнала.

Роджерс спритно прослизнув між двома жінками.

– Пропустіть мене, мем. Я з нею поговорю. Етель… Етель… усе гаразд. Ти чуєш? Візьми себе в руки!

Місіс Роджерс важко дихала. Її очі, вирячені, перелякані, металися по обличчях присутніх. Роджерс нетерпляче продовжував:

– Етель, опануй себе!

Лікар Армстронґ м’яко заговорив із нею:

– Зараз ви заспокоїтесь. Просто нервове потрясіння.

– Я знепритомніла, сер?

– Так.

– Це все той голос, той жахливий голос, наче вирок…

Її обличчя знову позеленіло, а повіки затремтіли.

Лікар різко перервав її:

– Де ж бренді?

Роджерс поставив склянку на невеличкий столик, хтось передав її лікарю, який схилився над жінкою, що хапала ротом повітря.

– Випийте, місіс Роджерс.

Вона пила, трохи похлинаючись та задихаючись. Від спиртного їй стало краще. Обличчя відновило природний колір.

– Мені вже краще. Просто це так мене вразило, – сказала вона.

– Звісно, що вразило, – швидко сказав Роджерс. – Мене це теж шокувало. Насправді, я аж тацю впустив. То все клята брехня. Хотів би я знати…

Його перебили. Просто кашель, сухий кашель судді Ворґрейва, але він перервав Роджерса на півслові. Слуга глянув на суддю, який знову закашлявся, а тоді сказав:

– Хто поставив платівку на грамофон? Роджерсе, то були ви?

Роджерс залементував:

– Я не знав, що то! Клянуся Богом, сер, я не знав, що то було. Якби я знав, то ніколи б такого не зробив.

Суддя сухо сказав:

– Припустимо, що це правда. Але, гадаю, краще б ви пояснили нам усе.

Дворецький витер обличчя хусточкою. Він говорив переконливо:

– Я просто виконував розпорядження, сер. Це все.

– Чиє розпорядження?

– Містера Оуена.

Суддя Ворґрейв попросив:

– Розкажіть про це детальніше. Що саме наказав містер Оуен?

– Я мав поставити платівку на грамофон, – почав розповідати Роджерс. – Я знайшов її у шухляді. А моя дружина мала ввімкнути грамофон, коли я зайду у вітальню з кавою.

– Дуже дивна історія, – пробурмотів суддя.

Роджерс підвищив голос:

– Це щира правда, сер. Клянусь Богом, це правда. Я не знав, що там, ні на мить не підозрював. На платівці була назва… Я гадав, що то якась музика.

Ворґрейв поглянув на Ломбарда.

– Там є назва?

Ломбард кивнув. Раптом він вищирився, показуючи білі гострі зуби.

– Саме так, сер. Її назва «Лебедина пісня».