Читать книгу Небезпека «Дому на околиці» - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 2

Жодне приморське містечко на півдні Англії, як на мене, не зрівняється за привабливістю з Сент-Лу. Воно заслужено носить ім’я «королеви курортів» і сильно нагадує Рив’єру, позаяк, на мою думку, узбережжя Корнуоллу нітрохи не менш мальовниче, ніж південнофранцузьке.

Саме це я і сказав своєму другові, Еркюлю Пуаро.

– Ці слова ви прочитали вчора на меню вагона-ресторану, mon ami[1]. Ваше зауваження неоригінальне.

– Але хіба ви не згодні?

Замість відповіді той лише посміхнувся сам до себе. Тож я повторив запитання.

– Тисяча вибачень, Гастінґсе. Мої думки блукали деінде. Власне, саме тією місциною, про яку ви щойно згадали.

– Рив’єрою?

– Так. Мені пригадалася минула зима, яку я провів там, і події, що тоді сталися.

Я добре пам’ятав, про що він. У «Блакитному потягу» було скоєно вбивство, пов’язану з яким таємницю – заплутану й приголомшливу – мій друг-детектив розгадав із характерною для нього безпомильною проникливістю.

– Як шкода, що мене не було тоді з вами, – зітхнув я із глибоким жалем.

– Ще б пак, – погодився Пуаро. – Ваш досвід став би для мене неоціненним.

Я скоса зиркнув на нього, оскільки, не перший день знаючи свого друга, засумнівався у щирості компліменту, але він здавався абсолютно серйозним. Хоча, зрештою, чом би й ні? Мені ж бо так давно знайомі його методи.

– Чого мені насамперед бракувало, то це вашої живої уяви, Гастінґсе, – замріяно вів далі бельгієць. – Часом треба трішки розвіятися. А мій лакей Жорж – чудова людина, з якою я інколи дозволяв собі обговорити нюанс-другий, – начисто її позбавлений.

Це зауваження здалося мені цілком недоречним.

– Скажіть, Пуаро, – почав я, – ви ніколи не відчуваєте спокуси повернутися у професію? Це бездіяльне життя…

– Якнайкраще мене влаштовує, друже мій. Що може бути приємніше, ніж сидіти на сонечку? Зійти з п’єдесталу в зеніті слави – який жест може бути величнішим? Про мене говорять: «Це Еркюль Пуаро. Той самий, видатний, неперевершений! Рівних йому ніколи не було й довіку не буде!» Eh bien[2], я задоволений. І більшого не прошу. Скромний, знаєте…

Я б на його місці не вживав цього слова. Мені ж бо здавалося, що самозакоханість мого друга з роками анітрохи не зменшилася. А той відкинувся в кріслі, погладжуючи вуса, і ледь не муркотів від удоволеності собою.

Ми сиділи на одній із терас готелю «Маджестик», найбільшого в Сент-Лу. Він стоїть на мисі, що височіє над морем, в оточенні рясно урізноманітнених пальмами власних садів, які розкинулися під нами. Море було прекрасного густо-синього кольору, небо чисте, а сонце сяяло з тими запалом і добросовісністю, які й чекаєш від нього в серпні, але нечасто зустрінеш в Англії. Чувся приємний звук бадьорого гудіння бджіл – коротше кажучи, більшої ідилії й уявити несила.

Ми прибули лише напередодні ввечері, і стояв перший ранок із запланованого нами тижня відпочинку. Тож, якби лише такі погодні умови тривали й надалі, у нас і справді обіцяла видатися чудова відпустка.

Я підняв вранішню газету, яку був зронив, і знову заходився проглядати новини. Політична ситуація здавалася незадовільною, але й нецікавою, писали про негаразди в Китаї, багатослівно переповідали плітки про якусь начебто махінацію в Сіті, але загалом нічого сенсаційного.

– Дивна річ цей орнітоз, – зауважив я, перегортаючи шпальту.

– Украй дивна.

– Пишуть, у Лідсі ще два смертельні випадки.

– Це дуже сумно.

Я взявся до наступної сторінки.

– А про того льотчика, Сітона, що облітає навколо світу, і досі жодної звістки. Відчайдухи вони, ці пілоти. Його аероплан-амфібія, «Альбатрос», – це, напевно, видатний винахід. От шкода буде, якщо він розбився. Хоча поки що лишається надія. Може, він дотягнув до якогось із тихоокеанських атолів.

– Жителі Соломонових островів і досі практикують канібалізм, чи не так? – мило поцікавився Пуаро.

– Він, певно, чудовий хлопець. Читаючи про таких, мимохіть відчуваєш, що, зрештою, непогана це штука – бути англійцем.

– Хоч якась розрада після поразок на Вімблдоні, – прокоментував бельгієць.

– Ні… я зовсім не хотів сказати… – почав я.

Але мій друг граційним жестом відмахнувся від цих спроб перепросити.

– Що ж до мене, – заявив він, – то я не амфібія, як-от літальний апарат бідолашного капітана Сітона, а «всюдихід» – космополіт. Але англійцями, як вам відомо, завжди захоплювався. Взяти хоча б те, як ґрунтовно вони щодня продивляються пресу!

Мою увагу відволікли політичні новини.

– Схоже, міністр внутрішніх справ отримує на горіхи, – зауважив я зі смішком.

– Бідолаха. Йому нині несолодко. Гай-гай! І то аж так сильно, що він шукає допомоги навіть у найнесподіваніших місцях.

Я витріщився на нього.

А той із ледь помітною посмішечкою видобув із кишені свою ранкову кореспонденцію, акуратно скріплену гумовою стьожкою, і, витягши з пачки одного листа, кинув його мені.

– Певно, вчора це послання від нього розминулося з нами, – пояснив Пуаро.

Я прочитав його текст із відчуттям приємного хвилювання.

– Але ж Пуаро, – вигукнув я, – міністр неабияк вам лестить!

– Ви так вважаєте, мій друже?

– Бо згадує про ваш талант у найтепліших виразах.

– І має рацію, – відказав той, скромно відводячи погляд.

– А ще благає вас розслідувати для нього цю справу – мовляв, просить про особисту послугу?

– Саме так. Нема потреби все це мені переказувати. Ви ж розумієте, любий мій Гастінґсе, що я й сам ознайомився з листом.

– От біда! – вигукнув я. – Тут і кінець нашому відпочинку.

– Ні, ні, calmez vous[3], про це й мови немає.

– Але ж міністр пише, що справа нагальна.

– Можливо, він і має рацію, а все ж, може статися, й ні. Ці політики так легко впадають у паніку. Я на власні очі бачив, як у палаті представників у Парижі…

– Так, так, але послухайте, Пуаро, нам, поза сумнівом, час готуватися? Швидкісний потяг до Лондона щойно пішов – він о дванадцятій відходить. А наступний…

– Заспокойтеся, Гастінґсе, заспокойтеся, благаю вас! Завжди у вас метушня, завше ви порете гарячку… Ми не їдемо в Лондон сьогодні, а втім, як і завтра.

– Але ж цей виклик…

– Мене не стосується. Я не служу у вашій поліції, Гастінґсе. Мене просять узятися за цю справу як приватного детектива. А я відмовляюся.

– Відмовляєтеся?

– Звісно. Про що з бездоганною ввічливістю повідомляю листом: пишу, як мені шкода, перепрошую, пояснюю, що я вже зовсім не той – чого ж вам іще? Я відійшов від справ, зі мною покінчено.

– Рано вам списувати себе з рахунків! – палко вигукнув я.

Пуаро ляснув мене по коліну.

– Осьде слова доброго друга… і «вірного пса». Хоч ви й не помиляєтеся. Мої сірі клітинки і досі функціонують… упорядкованість, метод – усе це нікуди не зникло. Але раз я відійшов від справ, mon ami, значить відійшов! Кінець! Це тільки улюбленці райка по десять разів ідуть зі сцени, щоб знову повернутися «на біс». Я з усією великодушністю заявляю: треба дати молодим дорогу. А раптом вони зроблять щось путнє? Хоча й сумнівно, але раптом? Так чи інак, а вони цілком впораються з цим безперечно марудним міністерським розслідуванням.

– Але ж, Пуаро, після всіх його компліментів!

– Я вищий від лестощів. Міністр внутрішніх справ – людина розумна і знає: якщо лише йому вдасться заручитися моєю підтримкою, у нього все буде гаразд. То чого ж ви очікували? Але йому не пощастило. Еркюль Пуаро розкрив свою останню справу.

Я мовчки подивився на нього. У глибині душі мені було до сліз шкода, що він такий упертюх: розплутавши справу подібного штибу, детектив міг би додати ще більше пишноти своїй уже й так усесвітній славі. А все ж я не міг не захоплюватися його непохитністю.

Зненацька в мене промайнула ідея і я всміхнувся, зауваживши:

– Дивно, що ви не боїтеся. Робити таку категоричну заяву – це, як не крути, спокушати богів.

– Я абсолютно виключаю, щоб хтось міг похитнути рішення Еркюля Пуаро, – відрізав він.

– Он як, абсолютно виключаєте?

– Ви маєте рацію, mon ami: такими словами не слід розкидатися. Eh, ma foi[4], я ж не кажу, що навіть якби куля вдарила в цю стіну коло самої моєї голови, то я й тоді не став би розбиратися в цій справі! Зрештою, всі ми люди!

Я посміхнувся. На терасу поруч нас тільки-но впав невеличкий камінчик, і химерна аналогія Пуаро потішила мою уяву. А він, нагнувшись, підібрав його, тим часом ведучи далі:

– Так, усі ми люди. Чи, коли хочете, пси, які сплять, – ну й нехай, от і добре, – але ж такого пса можна й розбудити. У вашій мові є прислів’я з цього приводу[5].

– Власне, – мовив я, – якщо завтра вранці виявиться, що вам підкинули на подушку кинджал, нехай злочинець, який підклав його туди, начувається!

Детектив кивнув, але якось неуважно.

Аж тут раптом, на мій подив, підвівся і став спускатися східцями, що вели з тераси в сад. А тим часом унизу завиднілася дівчина, яка поспішала вгору, до нас.

Не встиг я скласти собі присуд, що вона, поза сумнівом, справжня красуня, як мою увагу привернув Пуаро, який, не дивлячись під ноги, перечепився об корінь і важко гепнувся. На той момент він якраз порівнявся з дівчиною, тож ми з нею, взявшись кожне зі свого боку, допомогли йому підвестися. Я, звісно, був поглинений своїм другом, проте в мене залишилося розпливчасте враження про темне волосся, личко пустунки й великі сині очі.

– Тисяча вибачень, – бурмотів Пуаро. – Ви вкрай люб’язні, мадемуазель. Мені надзвичайно шкода… Ой!.. Моя нога – вона відчутно болить. Ні-ні, це, власне, дрібниця, кісточку підвернув, та на тому й усе. Кілька хвилин – і минеться. Але якби ви могли допомогти мені, Гастінґсе… ви й мадемуазель, із двох боків, якщо лише вона буде така ласкава… Мені так незручно просити її про це…

Ми з дівчиною, я – по одну руку, вона – по іншу, незабаром посадили його в крісло на терасі, а відтак мені спало на думку покликати лікаря, проте мій друг рішуче відхилив цю пропозицію.

– Кажу ж вам, пусте. Кісточку підвернув – ото тільки й горя. Трішки поболить, але скоро пройде. – Він скорчив гримасу. – От побачите: за хвильку я вже й забуду про неї. Мадемуазель, тисячу разів дякую. Ви були дуже люб’язна. Благаю, сідайте.

Дівчина опустилася в крісло.

– Нема за що, – відказала вона, – а все ж краще б ви показалися лікарю.

– Мадемуазель, запевняю вас, це bagatelle! Приємність вашого товариства знімає мій біль як рукою.

Та засміялася.

– Це добре.

– Як щодо коктейлю? – запропонував я. – Тепер саме час…

– Ну… – вона завагалася, – дякую, залюбки.

– Мартіні?

– Так, прошу, сухе мартіні.

І я відійшов. А повернувшись, – і замовивши напої, – застав дівчину та Пуаро заглибленими у жваву розмову.

– Уявіть лише, Гастінґсе, – мовив мій друг, – отой будинок онде, на вістрі мису, яким ми так милувалися, належить нашій мадемуазель.

– Справді? – видобув я, хоча й не спромігся згадати, наче висловлював із цього приводу хоч найменше захоплення. Власне, я навряд чи й помітив його. – Він має досить моторошно-імпозантний вигляд, стоячи ось так осібно, віддалік усього.

– Його називають Енд-гаусом – «Домом на околиці», – сказала дівчина, – і я люблю його, але це стара розвалюха. І їй світить запустіння.

– То ви остання представниця древньої фамілії, мадемуазель?

– От іще, ми невеликі цабе. Та все ж Баклі прожили тут два чи три століття. Мій брат помер три роки тому, тож я остання в родині.

– Як сумно. То ви живете там сама, мадемуазель?

– О, я частенько буваю у від’їзді, а коли повертаюся, то зазвичай у домі ціле гамірке збіговисько: одні приходять, інші йдуть…

– Це так по-сучасному. А я уявляв вас у темному, таємничому маєтку, де вас переслідує родинне прокляття…

– Ну й чудеса! Яка у вас, певно, романтична уява. Ні, привидів там не водиться. А коли й так, то це якийсь добрий дух. Бо я вже тричі уникала наглої смерті за стільки ж днів. Напевно, мені хтось ворожить на життя.

Пуаро насторожено випростався.

– Уникали смерті? Та що ви кажете, мадемуазель!

– О, це було не надто захопливо! Такі собі, знаєте, неприємні випадки. – Вона раптом різко смикнула головою, бо поряд саме пролетіла оса. – А бодай цим комахам! Тут, певно, десь неподалік їхнє гніздо.

– Що, мадемуазель, не любите бджіл із осами? Вони вас були покусали, еге ж?

– Ні… але терпіти не можу, коли вони ось так проносяться повз са́ме обличчя.

– Як кажуть у вас, англійців, «бджола у чіпець»[6].

Але тут якраз принесли коктейлі. Тож ми всі здійняли келихи і обмінялися звичними пустопорожніми фразами.

– Мене, власне, чекають на коктейль усередині, – зауважила міс Баклі. – І вже, гадаю, дивуються, куди я поділася.

Пуаро прокашлявся й відставив свій келих.

– Ех, мені б чашечку доброго, духмяного шоколаду, – промурмотів він. – Але в Англії його не варять. А втім, тут є і деякі дуже милі традиції. Взяти молодих панянок – вони то знімають, то надягають свої капелюшки… і то так легко… так граційно…

Дівчина витріщилася на нього.

– Про що ви? А чом би й ні?

– Ви питаєте, бо юна, мадемуазель, геть-зовсім юна. А для мене видається природним носити високу й укладену зачіску – таку, щоб капелюшок тримався на шпильках – là… là… là… et là[7].

І він чотири рази зловісно проштрикнув повітря.

– Але ж це страх як незручно!

– Ще б пак! – видобув Пуаро. Жодна мучениця-жінка не вклала б у ці слова більшої пристрасті. – Коли дув вітер, це були сущі тортури – і починалася мігрень.

Стягнувши з голови свого простого фетрового крисатого капелюшка, міс Баклі кинула його додолу поруч себе.

– Ну а тепер ми робимо ось так, – сказала вона, розсміявшись.

– І це розсудливо й чарівно, – мовив, злегка вклоняючись, мій друг.

Я з цікавістю подивився на нашу співрозмовницю. Скуйовджене волосся надавало їй ельфійської подоби. Та й узагалі було в дівчині щось казкове: це маленьке жваве личко у формі квітки братків, ці величезні сині очі й дещо іще – захопливе та невідступне. Може, якийсь натяк на відчайдушність? А під очима в неї темніли кола.

Терасою, на якій ми сиділи, користувалися мало. Більшість відвідувачів уподобали головну, одразу за рогом, де стрімчак нависав просто над морем.

Звідти саме з’явився якийсь чоловік, з обвітреним обличчям, ходою перевальцем та напівстиснутими руками ледь не в боки. Було в ньому щось бадьоре й безтурботне – типовий моряк.

– Убийте не збагну, куди поділася ця дівчина, – примовляв він таким голосом, що легко долинав туди, де ми сиділи. – Нік! Агов, Нік!

Міс Баклі підвелася.

– Я так і знала, що вони, напевно, вже нервуються. Гей, Джордже, я тут!

– Фреді до нестями кортить випити. Ходімо, дівчинко.

Він з неприхованою цікавістю зиркнув на мого друга-бельгійця, який, певно, істотно відрізнявся від більшості знайомих Нік.

Дівчина помахом руки представила їх одне одному.

– Це старпом Челленджер… е-е…

Але, на мій подив, Пуаро не повідомив їй прізвища, на яке та чекала. А натомість підвівся, склав украй церемонний уклін і пробурмотів:

– Із британського військово-морського флоту. Я надзвичайно високої думки про британський військово-морський флот.

На зауваження такого штибу англієць не одразу знайде гідну відповідь. Старпом Челленджер почервонів, і Нік Баклі в такій ситуації перебрала командування на себе.

– Ходімо, Джордже. Годі витріщатися. Треба знайти Фреді та Джима.

А сама посміхнулася Пуаро.

– Дякую за коктейль. Сподіваюся, з вашою кісточкою все буде гаразд.

Кивнувши й мені, дівчина спритно взяла моряка під руку, і вони обоє зникли за рогом.

– То це один із приятелів мадемуазель, – замислено пробурмотів мій друг. – Один із її «гаміркого збіговиська». Що скажете про нього? Висловте свою експертну оцінку, Гастінґсе. Він, як у вас говорять, «чудовий хлопець», так?

Якусь мить помовчавши, – а тим часом силкуючись збагнути, про що ж саме, на думку Пуаро, йдеться у вислові «чудовий хлопець», – я не без деякого сумніву погодився.

– Здається, непоганий… еге. Наскільки можна сказати з побіжного погляду.

– Цікаво… – зауважив той.

Дівчина забула свого капелюшка. Пуаро, нагнувшись, підняв його й неуважно покручував на пальці.

– Чи відчуває він до неї tendresse[8]? Як гадаєте, Гастінґсе?

– Любий мій Пуаро! Та звідки ж мені знати? Дайте-но цього капелюшка сюди. Леді спохопиться й шукатиме його. А я віднесу їй.

Бельгієць не звернув жодної уваги на моє прохання, а так само повільно покручував капелюшка на пальці.

– Pas encore. Ça m’amuse[9].

– Та годі вже, Пуаро!

– Так, друже мій, я старію і впадаю в дитинство, хіба ні?

Він так точно описав моє відчуття, що я навіть дещо збентежився, як би тут висловитися. Пуаро видав короткий смішок, а відтак, нахилившись до мене, притис пальця до носа.

– Ну, ні… я не той слинявий ідіот, за якого ви мене маєте! Ми повернемо цього капелюшка – звісно, повернемо! – але пізніше. Принесемо його в «Дім на околиці» і так знову матимемо нагоду зустрітися з чарівною міс Нік.

– Пуаро, – звернувся я. – Підозрюю, що ви закохалися.

– Вона ж бо гарна дівчина, еге ж?

– Ну… ви ж сам її бачили. То навіщо питаєте в мене?

– Тому що – гай-гай! – не беруся судити. Мені тепер як молода, то й гарна. Jeunesse, jeunesse[10]… У цьому трагедія мого віку. Але ви – інша річ. От я й апелюю до вас! Ваш смак, природно, трішки застарів – ще б пак, стільки прожити в Аргентині! – і вас захоплює еталон п’ятилітньої давнини, але, в кожному разі, ви значно сучасніший за мене. Вона гарненька, так? Як зараз кажуть, «сексу пильна»?

– Сексапільна, Пуаро. І відповідь на це, скажу я вам, ствердна. Але чому ви так цікавитеся цією леді?

– А я нею цікавлюся?

– Ну… після того, що ви тільки-но заявили…

– У вас склалося хибне враження, mon ami. Я, може, й цікавлюся нею, так, але куди більший інтерес у мене викликає її капелюшок.

Я витріщився на нього, але Пуаро здавався цілком серйозним.

І кивнув.

– Так, Гастінґсе, ось цей самий капелюшок. – Тут детектив здійняв його в мій бік. – Бачите причину мого інтересу?

– Ну, він гарненький, – спантеличено промовив я, – але цілком звичайний – капелюшок як капелюшок. Чимало дівчат такі носять…

Я придивився пильніше.

– А тепер помічаєте, Гастінґсе?

– Звичайнісінький світло-коричневий фетр. Зі смаком дібраний фасон…

– Я не просив вас описувати його. А втім, звичайно, що не помічаєте. Просто неймовірно, бідолашний мій Гастінґсе, як рідко ви зважаєте на істотне! Це щоразу дивує мене, наче вперше! Але погляньте ж, любий мій старий маразматику, тут навіть сірі клітинки залучати не треба, вистачить і очей… Погляньте… погляньте…

І тут нарешті я побачив те, до чого Пуаро старався привернути мою увагу. Капелюшок повільно обертався, розкручуваний на пальці, просунутому в акуратну дірочку в його крисах. Помітивши, що я збагнув, у чому річ, бельгієць вийняв пальця і простяг мені головний убір. Дірка була невеличка й охайна, правильної округлої форми, але її призначення, якщо вона якесь і мала, я зрозуміти не міг.

– Ви зауважили, як смикнулася мадемуазель Нік, коли повз неї пролетіла бджола? Бджола в чіпці – діра в капелюшку.

– Але бджола не могла залишити таку діромаху.

– Саме так, Гастінґсе! Яка проникливість! Не могла. А от куля, mon cher[11], могла.

– Куля?

– Mais oui![12] Куля, як-от ця!

І він простяг до мене руку з чимось маленьким на долоні.

– Випущена куля, mon ami. От що недавно впало на терасу під час нашої розмови. Випущена куля!

– Ви хочете сказати…

– Я хочу сказати, що ще якийсь дюйм — і ця дірка була б не в капелюшку, а в голові. Тепер збагнули, Гастінґсе, чому я цікавлюся міс Баклі? Ви мали рацію, мій друже, застерігаючи мене від таких слів, як «абсолютно» й «виключаю». Так, усі ми люди! А все ж цей без п’яти хвилин убивця припустився серйозної помилки, вистріливши у свою жертву за дюжину ярдів від Еркюля Пуаро! Для нього це стало воістину la mauvaise chance[13]. Але тепер ви розумієте, чому нам треба потрапити в «Дім на околиці» й ближче зазнайомитися з нашою мадемуазель? «Тричі уникала наглої смерті за стільки ж днів» – от що вона сказала. Нам не можна гаяти часу, Гастінґсе. Небезпека чигає зовсім поруч.