Читать книгу Небезпека «Дому на околиці» - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 5

– Пуаро, – сказав я, щойно ми вийшли на дорогу. – Є одна річ, про яку вам треба знати.

– І що ж це за річ, mon ami?

Я переповів йому те, що почув від місіс Райс, мовляв, із машиною проблем не було.

– Tiens! C’est interesant, ça[34]. Існує, звісно, тип марнославних істериків, які прагнуть привернути увагу до своєї особи чудесним уникненням гаданої смерті й розповідатимуть вам дивовижні історії про те, чого ніколи не бувало! Так, він добре відомий, цей тип. Такі люди навіть здатні заподіяти собі серйозні тілесні ушкодження для підкріплення цих своїх вигадок.

– Ви ж не думаєте, наче…

– Мадемуазель Нік одна з них? Ну, ні. Ви ж помітили, Гастінґсе, з якими величезними труднощами нам вдалося переконати її в реальності небезпеки? І як вона до самого кінця ламала комедію напівіронічного скепсису? Вона у своєму репертуарі, ця крихітка, як і все її покоління. Але слова мадам Райс викликають цікавість. Чому вона таке сказала? Нащо, навіть якби це була правда? Якийсь непотрібний крок, ба навіть gauche[35].

– Так, – погодився я, – ви маєте рацію. Як на мене, цілком безпричинний. Приплела це до розмови ні до ладу ні до прикладу…

– Дивно. Так, дуже дивно. Люблю, коли вони з’являються – такі ось чудернацькі фактики. Вони важливі, бо вказують шлях.

– Шлях?.. І куди ж він веде?

– Оце ви спитали, як в око влучили, славний мій Гастінґсе. Куди? А й справді, куди? Гай-гай, цього ми не дізнаємося, аж доки не здолаємо його!

– Скажіть, Пуаро, – поцікавився я, – чому ви наполягли на приїзді кузини?

Детектив, спинившись від хвилювання, посварився на мене пальцем.

– Ви тільки подумайте! – вигукнув він. – Замисліться на хвилиночку, Гастінґсе! Яку фору має зловмисник! Як міцно в нас зв’язані руки! Відшукати вбивцю, коли злочин уже скоєно – c’est tout simple![36] Чи принаймні це просто для такого вмільця, як я. Нападник, так би мовити, ставить свій підпис під скоєним. Але тут злочин іще не відбувся, навіть більше: нам його і не треба. А розслідувати ще не скоєне вбивство – це й справді становить неабиякі труднощі. Яка наша найперша мета? Убезпечити мадемуазель. А це нелегко, Гастінґсе. Ні, аніскілечки не легко! Ми не можемо пильнувати над нею вдень і вночі чи хоч би прислати полісмена у формених черевиках, який робитиме те саме за нас. У спальні молодої дами нічний пост не влаштуєш. Це не справа, а суцільні палки в колеса! Ми можемо зробити лиш одне – ускладнити вбивці завдання. Звеліти мадемуазель остерігатися і приставити до неї безстороннього свідка. Щоб обійти ці дві перешкоди, знадобиться непересічний розум.

Він змовк, а відтак зовсім іншим тоном додав:

– Але чого я боюся, Гастінґсе…

– Ну-ну?

– Чого я боюся, то це того, що вбивця і справді має непересічний розум.

– Пуаро, – сказав я, – ви змушуєте мене всерйоз нервувати.

– Я й сам нервуюся. Послухайте, друже мій, та газета… тутешній «Віклі геральд»… Вона була розгорнута й загнута – на чому б ви думали? На коротенькій замітці, у якій зазначалося: «Серед поточних постояльців готелю «Маджестик» значаться Еркюль Пуаро та капітан Гастінґс». Припустимо, просто припустимо, що хтось прочитав цю звістку. Він знає моє ім’я – воно відоме кожному…

– Але не міс Баклі, – зауважив я з посмішкою.

– Вона шалапутка, а тому не рахується! Серйозній людині – злочинцю – воно добре відоме. Він має злякатися! Насторожитися! Почати мучитися запитаннями. Після трьох замахів на життя мадемуазель в околиці з’являється Еркюль Пуаро. «Чи спроста такий збіг?» – запитує він себе. І неминуче побоюється, що це ніякий не збіг. І що ж він зробить тоді?

– Замете сліди й заляже на дно, – припустив я.

– Так… так… або ж… якщо йому справді не бракує сміливості, завдасть удару швидко, не гаючи часу. Не встиг я навести довідки, аж тут pouf[37] – мадемуазель мертва. От як учинить сміливець.

– Але чому ви гадаєте, що ту замітку читав хтось інший, а не сама міс Баклі?

– Бо вона не читала її. Коли я назвався, моє ім’я нічого їй не сказало, навіть не здалося знайомим. Вираз її обличчя залишився незмінним. А крім того, вона сама нам сказала, що розгортала газету, бо дивилася прогноз припливів і нічого більше. Ну от, а на тій сторінці його не було…

– То ви гадаєте, що хтось у будинку…

– Хтось у будинку чи той, хто має доступ туди. Останнє зовсім не важко – його двері відчинені для всіх. Друзі міс Баклі, поза сумнівом, товчуться там, коли кому забажається.

– Ви маєте якісь здогади? Чи підозри?

Пуаро безсило скинув руки.

– Жодних. Хоч яким є мотив, він, як я й передбачав, неочевидний. От чому зловмисник почувається в безпеці, от чому він наважився вранці на такий відчайдушний учинок. На позір ні в кого начебто немає підстав бажати «маленькій Нік» смерті. Її майно? «Дім на околиці»? Він відійде кузенові, але чи так уже потрібен йому заставлений-перезаставлений, старий і дуже ветхий будинок? Для нього це навіть не родинне гніздо, адже він, не забувайте, не Баклі. Треба, звісно, зустрітися із цим Чарльзом Вайзом, але така версія здається фантастичною.

Далі мадам – нерозлийвода-подруга – з її дивними очима й аурою заблудлої Мадонни…

– Ви теж її відчули? – злякано запитав я.

– Як вона може бути до цього причетна? Назвати у розмові з вами власну подругу брехухою – c’est gentille, ça![38] Нащо вона вам це сказала? Боїться того, що може розповісти нам Нік? Про щось, пов’язане з машиною? А чи просто прикрилася цим і насправді побоюється чогось іншого? Чи дійсно хтось пошкодив гальма, і якщо так, то хто? І чи відомо їй це?

Далі красунчик-блондин, містер Лазарус. Як він у це вписується – грошовитий, із тим своїм шикарним авто? Та чи й може він бути хоч якось причетний? Старпом Челленджер…

– …Тут ні до чого, – миттю втрутився я, – за це поручуся. Справдешній pukka sahib[39].

– Він, поза сумнівом, і справді отримав те, що ви називаєте «гарною школою». На щастя я, іноземець, вільний від таких упереджень і проводжу розслідування без огляду на них. Хоча, мушу визнати, мені досить складно пов’язати старпома Челленджера з такою історією. Я, власне, не бачу, як він може бути замішаний.

– Звісно, не може, – з почуттям мовив я.

Пуаро задумливо подивився на мене.

– Дивно ви впливаєте на мене, Гастінґсе. У вас до того немає нюху на правду, що мені так і кортить пустити вас по сліду, а самому податися в протилежному напрямку! Ви саме той прекрасний тип людини, – чесної, довірливої, гідної, – яка неминуче потрапляє в сіті кожного шахрая. Саме такі, як ви, вкладають заощадження в сумнівні нафтові родовища й наявні тільки на папері золоті копальні. Завдяки сотням вам подібних аферисти й заробляють на хліб насущний. Що ж, займуся-но я цим старпомом Челленджером. Ви пробудили в мене підозри.

– Любий мій Пуаро, – гнівно вигукнув я, – ви мелете несказанні дурниці! Людині, яка поблукала цим світом з моє…

– …Весь її досвід так і не пішов на користь, – сумно докінчив детектив. – Це неймовірно, але факт.

– Гадаєте, я досяг би успіху на своєму аргентинському ранчо, якби був тим довірливим дурником, якого ви змалювали?

– Не гнівайтеся, mon ami. Ви досягли величезного успіху – і ви, і ваша дружина.

– Белла, – сказав я, – завжди дослухається до моєї думки.

– Вона така ж мудра, як і чарівна, – мовив на це Пуаро. – Не будемо, мій друже, сваритися. Дивіться, онде попереду напис: «Гараж Мотта». Гадаю, це той, про який казала мадемуазель Баклі. Кілька питань – і правда про той інцидент проясниться.

Ми з належною поважністю зайшли всередину, і Пуаро, назвавшись, пояснив, що йому рекомендувала це місце Нік Баклі. Поцікавився кількома деталями щодо оренди автомобіля для пообідніх прогулянок, а відтак спритно перевів розмову на пошкодження, які не так давно отримала машина мадемуазель.

Власник закладу умить зробився балакучим. Це найдивніша річ, яку він будь-коли бачив! І поринув у технічні подробиці. Я, на жаль, із технікою не дружу, а Пуаро, підозрюю, навіть до мене далеко. Але все ж певні факти проступили з усією очевидністю: автомобіль пошкодили, і спричинити таку поломку нескладно, це займе всього нічого часу.

– Ну от і все, – підсумував Пуаро, коли ми неквапливо простували пріч. – Маленька Нік мала рацію, а багатій мсьє Лазарус помилявся. Гастінґсе, друже мій, усе це дуже цікаво.

– І що ми тепер робитимемо?

– Зазирнемо на пошту й дамо телеграму, якщо тільки встигнемо.

– Телеграму? – обнадієно перепитав я.

– Так, – замислено підтвердив детектив, – телеграму.

Поштове відділення ще працювало. Пуаро склав свою телеграму й відправив її, не вдостоївши мене поясненнями щодо змісту. Відчуваючи, що він хоче почути моє запитання, я старанно утримувався від того, щоб його поставити.

– Прикро, що завтра неділя, – зауважив мій друг, коли ми поволі поверталися до готелю. – І тепер відвідати мсьє Вайза вийде хіба в понеділок уранці.

– Його можна розшукати і за приватною адресою.

– Звісно. Але саме цього мені вкрай не хотілося б. Я волів би, насамперед, отримати у нього професійну консультацію і вже під цим кутом зору складати присуд про нього.

– Так, – задумливо погодився я. – Гадаю, це було б найкраще.

– Наприклад, відповідь на одне маленьке запитаннячко могла б важити дуже багато. Якщо сьогодні вдень, о пів на першу, мсьє Чарльз Вайз був у своїй конторі, значить, не він зробив той постріл у саду готелю «Маджестик».

– А чи не варто нам перевірити алібі решти з тієї трійці в готелі?

– Оце вже значно складніше. Одному з них було досить неважко залишити на кілька хвилин товариство, швиденько вийти крізь якесь із незліченних французьких вікон, – у вестибюлі, курильній, вітальні або читальні, – хутко проскочити під прикриттям туди, де має проходити дівчина, а далі постріл і поспішний відхід. Mon ami, наразі ми навіть не певні, чи всі дійові особи п’єси вже з’явилися на сцені. Є ж бо ще й церемонна Еллен та її поки що невидимий чоловік. Обоє проживають у домі і – а звідки нам знати? – могли затамувати образу на нашу маленьку мадемуазель. Або навіть ті невідомі австралійці зі сторожки. А можуть знайтися й інші, друзі чи знайомі міс Баклі, яких та не має причини підозрювати, тож ні словом про них не згадала. Я мимоволі відчуваю, Гастінґсе, наче за всім цим щось криється – таке, що поки не випливло на світ Божий. Є в мене невеличка підозра, наче міс Баклі не сказала нам усього, що знає.

– Гадаєте, вона щось приховує?

– Так.

– Може, має на думці не вмішувати когось?

Пуаро вкрай енергійно похитав головою.

– Ні-ні. У цьому сенсі в мене склалося враження, наче вона була з нами цілковито відвертою. Не маю сумніву, що про замахи на своє життя дівчина розповіла нам усе, що знає. Але є ще дещо – те, що, на її думку, взагалі ніяк не пов’язане з ними. І я хотів би довідатися, що ж це за «дещо» таке. Бо я – з усією скромністю хай буде сказано – незрівнянно розумніший, ніж une petite comme ça[40]. Я, Еркюль Пуаро, можу вгледіти зв’язок там, де вона не бачить анінайменшого. І це, чого доброго, дасть мені необхідний ключ. Бо я вам, Гастінґсе, заявляю щиро й смиренно, що наразі, як мовиться у вашої нації моряків, «не бачу землі». І доки не вловлю за всім цим проблиску хоч якоїсь причинності, доти і блукатиму в темряві. За цією справою неминуче щось криється – певний фактор, який я не можу вхопити. Що це? Je me demande ça sans cesse. Qu’est-ce que c’est?[41]

– З’ясуєте… – заспокійливо сказав я.

– От тільки чи не запізно? – похмуро промовив він.