Читать книгу Небезпека «Дому на околиці» - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 3

– Пуаро, я тут подумав…

– Чудове заняття, друже мій. Не закидайте його.

Ми сиділи один проти одного за накритим для ланчу столиком біля вікна.

– Цей постріл було зроблено звідкись зовсім поруч від нас, а все ж ми нічого не чули.

– А ви гадаєте, що серед мирної тиші, яку порушував хіба що плескіт хвиль, ми неодмінно мали б його почути?

– Ну, це якось дивно.

– Ні, нічого дивного. До певних звуків звикаєш так швидко, що навряд чи й помічаєш їхню присутність. Протягом усього ранку, друже мій, по бухті ганяли моторні човни. Ви спершу нарікали на шум, а незабаром уже й не помічали його. Ma foi[14], коли один із тих човнів у морі, можна хоч із кулемета строчити й ніхто цього не почує.

– Так, ваша правда.

– А! Voilà[15], – пробурмотів Пуаро, – мадемуазель зі своїми друзями. Схоже, вони зібралися поланчувати тут. Тож я змушений повернути капелюшка. Але нічого. Ця справа досить серйозна, щоб сама собою дати привід для візиту.

Він спритно підскочив зі стільця, квапливо перетнув приміщення і, вклонившись, повернув капелюшка, доки міс Баклі з компанією якраз всідалися за столик.

Їх було четверо – Нік Баклі, старпом Челленджер, ще один чоловік і ще одна жінка. Звідти, де ми сиділи, роздивитися їх не виходило. Час від часу до нас долинали розкоти моряцького реготу. Той, хто їх видавав, справляв враження доброї та щирої душі, і я відразу ж уподобав його.

Протягом ланчу мій друг просидів мовчазний і неуважний. Він кришив хліб, уривчасто вигукував щось сам до себе і поправляв усе, що тільки було на столі. Я спробував було зав’язати розмову, але, не знайшовши підтримки, швидко здався.

А той продовжував сидіти за столом ще довгенько по тому, як покінчив із сиром. Але щойно інша компанія вийшла з їдальні, як він і собі підвівся на ноги. Ті саме влаштовувалися за столом у вестибюлі, коли Пуаро, якнайстаранніше чеканячи крок, по-військовому підійшов до їхнього гурту й без еківоків звернувся просто до Нік:

– Мадемуазель, чи можу я попросити вас на два слова?

Та насупилася. А я досить ясно збагнув, що саме вона відчувала – злякалася, що цей дивний недомірок-чужинець зараз почне докучати. І мимоволі поспівчував їй, розуміючи, який вигляд, напевно, мало це в її власних очах. Дівчина з видимою неохотою відійшла на кілька кроків убік.

Аж тут я майже вмить помітив вираз подиву, що проступив на її обличчі від стишених, квапливих слів Пуаро.

Сам я тим часом почувався досить ніяково – ні в сих ні в тих. Тактовний Челленджер з готовністю прийшов мені на допомогу, пригостивши цигаркою і зронивши якесь пустопорожнє зауваження. Ми встигли прицінитися один до одного й схилялись до взаємної симпатії. Мені здалося, наче я краще придавався йому за товариша, ніж чоловік, із яким він тільки-но ланчував. Тепер бо мені випала нагода роздивитися останнього – високого, білявого, досить вишуканого молодика, із радше м’ясистим носом і занадто солоденькою зовнішністю. Він мав бундючну манеру триматися й ліниву, протяжну вимову. Відчувалася в ньому певна єлейність, що особливо мені не сподобалася.

А відтак я поглянув на жінку. Та сиділа прямо навпроти мене у великому кріслі, щойно скинувши капелюшка. Незвичний типаж – його найкраще було описати, назвавши «стомленою Мадонною». Вона мала світле, майже безбарвне волосся, зачесане на проділ посередині й стягнуте, прикриваючи вуха, у вузол на потилиці. Обличчя було безживно-бліде та змарніле, а все ж не без химерної привабливості. Дуже світлу сіризну її очей цяткували великі зіниці. У жінки був якийсь на диво відсторонений вигляд. Вона витріщилася на мене. І зненацька заговорила:

– Присядьте, доки ваш друг перебалакає з Нік.

Її голос прозвучав неприродно – млосно й удавано, – та попри це бриніла в ньому певна незбагненна принадність, якась лунка, протяжна краса. Гадаю, вона справила на мене враження найстомленішої особи, яку я будь-коли зустрічав. І то не тілом, а духом, неначе все в цьому світі було беззмістовне й нічого не варте.

– Міс Баклі вкрай люб’язно допомогла моєму другові, коли він підвернув кісточку цього ранку, – пояснив я, пристаючи на зроблену пропозицію.

– Так-так, Нік говорила. – Її і досі відсторонені очі так само розглядали мене. – А тепер, сподіваюся, з його ногою все добре?

Я відчув, як заливаюся барвою, і відповів:

– Просто невеличкий розтяг.

– А! Ну… тоді я рада чути, що Нік не вигадала всю цю історію. Вона ж бо, знаєте, найспритніша брехунка, яка коли-небудь коптила небо. Напрочуд натхненна – справдешній талант.

Я не знав, що на таке й сказати. А от співрозмовницю моє зніяковіння, схоже, забавляло.

– Це одна з моїх найдавніших подруг, – повела далі жінка, – а я завжди мала відданість за вкрай марудну чесноту, ви зі мною не згодні? Її здебільшого полюбляють шотландці – поряд з ощадливістю й шануванням дня недільного. Але Нік – іще та фантазерка, хіба ні, Джиме? Це ж треба виплести таку шикарну історію про гальма в машині – а от Джим каже, що з ними повний порядок.

Соковитим, медоточивим голосом білявий молодик протягнув:

– Я дещо тямлю в тачках.

І напівобернувся. Знадвору серед інших авто впадало в око одне – видовжене та червоне – схоже, найдовше й найчервоніше з усіх можливих моделей. Його довгастий капот відшліфованого металу аж сяяв. Не автомобіль, а чудо!

– Це ваша машина? – запитав я, скоряючись раптовому імпульсу.

Молодик кивнув.

– Так.

У мене з’явилося божевільне бажання сказати «Я так і подумав!»

Але тут підійшов Пуаро. Тож я підвівся, а той узяв мене за руку й, коротко кивнувши товариству, швидко поволік куди-інде.

– Усе влаштовано, мій друже. Ми завітаємо до мадемуазель у «Дім на околиці» о пів на сьому. Доти вона якраз повернеться з автомобільної прогулянки. Так, так, звісно, повернеться – ціла та неушкоджена.

Проте його лице було стурбоване, а в голосі бриніла тривога.

– Що ви їй наговорили?

– Попросив побесідувати зі мною, і то якомога швидше. Вона, природно, трішки впиралася. Все гадала – я так і бачу ті думки, що пробігали в неї в голові: «Хто він, цей чоловічок? Аферист? Вискочка? Кінорежисер?» Була б відмовила, якби змогла, але коли ось так ні сіло ні впало просять, то легше погодитись. От вона й зізнається, що повернеться до шостої тридцяти. Ça y est![16]

Я зауважив, що все начебто складається якнайкраще, але мій коментар не зустрів схвального ставлення. Власне, Пуаро був не менш смиканий, аніж той кіт із приказки[17]. До самого вечора проходив він по нашій вітальні, бурмочучи щось сам до себе і без кінця-краю поправляючи й розгладжуючи декор. А коли я забалакував до нього, той махав руками й хитав головою.

І зрештою ми вийшли з готелю, коли ще й шостої не було.

– Це просто неймовірно, – зауважив я, спускаючись разом із другом східцями тераси, – скоїти збройний замах на життя в саду готелю. На таке піде тільки псих.

– Не погоджуся з вами. За однієї умови, ризик, як розсудити тверезо, хіба мінімальний. Почнімо з того, що в саду безлюдно. Відвідувачі готелю – наче стадо овець. Звичай велить сидіти на терасі, що виходить до бухти, eh bien[18], всі саме там і сидять. І тільки я, оригінал, обираю ту, що звернена в сад. Але навіть тоді я нічого не бачу. Тут, як ви помітили, чимало укриттів: дерева, групки пальм, чагарники у цвіту. Будь-хто може сховатися і, залишаючись непоміченим, спокійно собі чекати, доки тут не пройде мадемуазель. А вона таки пройде тут. Бо з «Дому на околиці», якщо обходити дорогою, доведеться дати доброго гаку. А мадемуазель Нік Баклі, безперечно, з тих, хто завжди спізнюється й подається навпростець!

– А все ж стрілець колосально ризикував! Його могли помітити, а постріл на нещасний випадок не спишеш!

– Ні, не випадок… аж ніяк.

– Що ви цим хочете сказати?

– Нічого, так, одна ідейка. Можливо, виправдана, а може статися, й ні. Залишмо її поки осторонь і повернімося до того, про що я тільки-но згадав – до неодмінної умови.

– Тобто?

– Ви, певно, і сам можете мені сказати, Гастінґсе!

– Не хотів би позбавляти вас задоволення похизуватися розумом за мій рахунок!

– О, який сарказм! Яка іронія! Що ж, в око впадає наступне: мотив не може здаватися очевидним. Бо, якщо навпаки, ба, тоді ризик і справді виявиться завеликим! Люди казатимуть: «Цікаво, чи не такого-то це робота? Де був такий-то, коли пролунав постріл?» Ні, вбивця – чи, краще сказати, без п’яти хвилин вбивця – не може напрошуватися сам собою. І якраз цього я, Гастінґсе, і боюся! Так, у цю хвилину мені страшно. Я заспокоюю себе, кажу собі: «Їх же четверо. Нічого не станеться, доки вони всі разом. Це було б божевіллям». Але мені весь час страшно. Ці «неприємні випадки», я хочу почути про них!

Він різко розвернувся.

– Ще рано. Підемо іншим шляхом, по дорозі. Сад не має чого повідомити нам. Огляньмо ж традиційний підхід до будинку.

Цей шлях вивів нас за парадні ворота готелю й побрався наверх стрімким пагорбом праворуч від них. Ближче до його маківки завиднілися стежина та напис на огорожі, який сповіщав: «ТІЛЬКИ У “ДІМ НА ОКОЛИЦІ”».

Ми подалися стежкою, і за кілька сот ярдів вона, круто завернувши, вперлася у старезні стулки вхідної брами, яким не завадив би свіжий шар фарби.

Справа за ними стояла сторожка, що своїм виглядом разюче контрастувала і з воротами, і забур’янілою під’їзною алеєю. Садочок довкола неї мав доглянутий та охайний вигляд, рами та штапики були свіжопофарбовані, а на вікнах висіли чисті, яскраві фіранки.

Над клумбою схилився якийсь чоловік у полинялому норфолкському піджаку. Коли заскрипіли ворота, той випростався і, обернувшись, поглянув на нас. Він мав літ шістдесят віку, щонайменше шість футів зросту, могутню статуру і обвітрене обличчя. На голові майже зовсім не збереглося волосся, але очі поблискували насиченою голубінню. Той чолов’яга справляв враження привітної душі.

– Добридень, – кинув він нам, коли ми проминали його.

Я відповів тим самим і, доки ми прямували вглиб алеї, все відчував, як ті його блакитні очі допитливо свердлили наші спини.

– Цікаво… – задумливо видобув Пуаро.

Та на тому і змовк, ніяк не зволивши пояснити, що ж саме його зацікавило.

Сам дім був великий і досить похмурий на вигляд. Його застували дерева, крони яких навіть торкалися даху. Будинок вочевидь потребував ремонту. Пуаро окинув його оцінювальним поглядом, перше ніж смикнути за шнур старомодного дзвоника – щоб добитися від нього результату, потрібна була натуга Геракла, але щойно його таки приводили в дію, непогамовне калатання розлягалося луною.

Двері відчинила жінка середніх років – «пристойна особа в чорному», – саме цей опис, як на мене, їй найдужче пасував. Дуже поважна, досить похмура й дощенту байдужа.

Міс Баклі, повідомила вона, іще не повернулася. Пуаро став пояснювати, що нам призначено аудієнцію, а все ж домігся свого не без деяких труднощів: та належала до жінок того типу, які не схильні довіряти іноземцям. Я, власне, лещу собі, що саме моя зовнішність схилила-таки шальки терезів на нашу користь. Нас впустили й провели у вітальню чекати на повернення міс Баклі.

Там не відчувалося і натяку на непривітність. Вікна виходили до моря, і кімната потопала в сонячному світлі. Проте була досить обшарпана й виказувала стилістичний контраст: дешевого штибу ультрамодерн накладався на вікторіанську солідність. Парчеві гардини вицвіли, але оббивка на меблях сяяла новизною та яскравістю, а диванні подушечки то й відверто пашіли якимось сухотним рум’янцем. Стіни були завішені фамільними портретами. Деякі з них, подумалося мені, мали вигляд навдивовижу довершених. У кімнаті стояв грамофон і де-не-де валялися кілька платівок. Упадали в око портативний радіоприймач, практично нуль книжок і лиш одна розгорнута газета на краєчку дивана. Пуаро взяв її, а відтак поклав на місце із гримасою огиди. То виявилася місцева «Віклі геральд енд дайректорі». Щось спонукало його вдруге взятися за газету, і мій друг саме проглядав якусь колонку, коли двері відчинилися, а Нік Баклі ввійшла у вітальню.

– Принесіть лід, Еллен, – гукнула вона через плече, відтак звернулася до нас.

– Ну, ось і я, насилу здихалася решти. Мене живцем зжирає цікавість. Невже я давно загублена героїня, яка конче потрібна кіношникам? Ви були такий серйозний, – мовила дівчина до Пуаро, – що в мене виникло відчуття, наче ні про що інше йтися просто не може. Ну ж бо, зробіть мені щедру пропозицію.

– Боюся, мадемуазель… – почав детектив.

– От тільки не кажіть, що все навпаки, – змолилася вона. – Не кажіть, що ви пишете мініатюри й хочете, щоб я придбала одну. Хоча ні, – не з такими вусами і проживанням у «Маджестику», який славиться найогиднішою їжею та найвищими цінами в усій Англії, – таке просто неможливо.

У кімнату ввійшла жінка, яка відчиняла нам двері, несучи лід і тацю з пляшками. Не припиняючи теревенити, Нік узялася спритно змішувати коктейлі, але мовчання Пуаро (що так на нього не схоже) зрештою, гадаю, достукалося до неї. Спинивши на півдорозі процес наповнення келихів, вона різко кинула:

– Так, гаразд…

– Саме цього я й хочу: щоб усе було гаразд. – Детектив узяв у неї коктейль. – За ваше здоров’я, мадемуазель, за ваше здоров’я на довгі роки.

Дівчина виявилася не дурною: значущість його тону не пройшла повз її увагу.

– Щось… сталося?

– Так, мадемуазель, це…

І простягнув до неї руку з кулею на долоні. Нік, спантеличено насупившись, узяла її.

– Ви знаєте, що це?

– Так, звісно, знаю. Куля.

– Саме так. Мадемуазель, сьогодні вранці повз ваше личко пролетіла не оса, а ось ця куля.

– Ви хочете сказати… що якийсь небезпечний для суспільства псих пострілював собі в саду готелю?

– Схоже на те.

– Ну й ну, а бодай мене! – щиро здивувалася Нік. – Мені, скидається на те, і справді хтось ворожить на життя. Це вже вчетверте.

– Так, – сказав Пуаро, – вже вчетверте. Мадемуазель, я хотів би почути про три інші… неприємні випадки.

Та витріщилася на нього.

– Мені кортить переконатися, мадемуазель, що всі вони були… саме… випадками.

– Та годі вам, ну звісно! Чим же ще?

– Мадемуазель, благаю, приготуйтеся до потрясіння. А що, коли хтось зазіхає на ваше життя?

Уся реакція Нік на почуте звелася до вибуху реготу. Така думка, здавалося, неабияк повеселила її.

– Геніальна ідея! От тільки, чоловіче добрий, та кому ж, по-вашому, воно могло знадобитися? Я ж не прекрасна юна спадкоємиця, після смерті якої залишаться нічийними мільйончики! Мені б і хотілося, щоб хтось таки спробував, – полоскотала б собі нерви, коли хочете, – але на це, боюся, ні найменшої надії!

– Мадемуазель, ви не розкажете мені про ті випадки?

– А чого ж, залюбки, але за ними нічого не криється. Просто дурні придибачки. Над моїм ліжком висить картина у важкій рамі. Якось уночі вона зірвалася. Але суто випадково я саме почула, що десь у будинку ляскають двері, тож і спустилася, щоб знайти які й зачинити їх – і так врятувалася. Бо та рама, напевно, проломила б мені голову. Це №1.

Пуаро не посміхнувся.

– Продовжуйте, мадемуазель. Перейдімо до №2.

– О, цей узагалі сміховинний. До моря спускається стрімка, обривиста стежка. Я ходжу тим шляхом купатися. Там є скеля, з якої можна пірнати. Ну й от, зверху зірвався валун і прогуркотів донизу, ледь-ледь не поцілив у мене. А третій випадок був нітрохи не схожий. У машини щось сталося з гальмами – не знаю, що саме, – механік у гаражі пояснював, але я мало що зрозуміла. Так чи інак, але якби я виїхала за ворота й стала спускатися з пагорба, вони б відмовили і я, мабуть, врізалася б у ратушу. Ото була б аварія! Ратуша хіба трішки покоцана, зате від мене – мокре місце. Але, завдячуючи своїй феноменальній здатності завжди хоч щось та забути, я розвернулася і просто влетіла в лавровий живопліт.

– А все ж ви не можете сказати, в чому полягала несправність?

– Підіть спитайте в гаражі у Мотта, коли хочете. Там вам пояснять. Здається, відкрутилася якась залізяка, словом, щось зовсім простеньке. Я ще подумала, чи то, бува, не шкодороб Еллен із нею грався… (Так звуть мою «надію та опору», що впустила вас сюди, і в неї є маленький хлопчик – ну а їх хлібом не годуй, дай повозитися з машиною.) Вона, звісно, клялася-божилася, що той і близько не підходив до автомобіля. Гадаю, попри всі балачки Мотта, там просто щось розхлябалося від тривалої експлуатації.

– А де ваш гараж, мадемуазель?

– З іншого боку будинку.

– Його тримають замкненим?

Очі Нік розширилися від здивування.

– О, ні, звісно, ні.

– Тож будь-хто міг возитися з машиною, лишившись непоміченим?

– Ну… напевно… гадаю, що так. Але ж це чиста маячня.

– Ні, мадемуазель. Це не маячня. Ви не розумієте. Вам загрожує небезпека, серйозна небезпека. Це кажу вам я. Я! Невже ви не знаєте, хто я?

– І хто ж? – мовила, затамувавши подих, Нік.

– Я – Еркюль Пуаро.

– А, – кинула та, але радше розчарованим тоном. – Он воно що.

– Вам відоме це ім’я, еге ж?

– О так.

Дівчина тривожно пересмикнулася, а в очах проступив якийсь зацькований вираз. Пуаро пильно спостерігав за нею.

– Вам ніяково, і це, гадаю, означає, що ви не читали моїх книг.

– Ну… ні… не всі. Але ім’я, звичайно, чула.

– Мадемуазель, ви ввічлива маленька облудниця. – Тут я здригнувся, згадавши схожі слова, які прозвучали в готелі «Маджестик» того ж дня після ланчу. – Я й забув, ви ще зовсім дитина – то звідки ж вам знати його? Як швидко минає слава! Ось зараз мій друг вам пояснить…

Нік перевела погляд на мене, а я, дещо збентежено прокашлявшись, проказав:

– Мсьє Пуаро – видатний… е-е… був видатним детективом.

– Ах, mon ami, – вигукнув той, – невже це всі слова, які ви можете підшукати?! Mais dis donc![19] Скажіть мадемуазель, що я унікальний, неперевершений, найвеличніший детектив, який будь-коли жив на світі!

– Тепер у цьому немає потреби, – холодно промовив я. – Ви вже самі їй сказали.

– О так, але все ж вийшло б пристойніше, якби мені не довелося поступитися власною скромністю. Співати осанну самому собі не годиться.

– Не варто тримати пса, якщо сам мусиш гавкати, – погодилася Нік із напускним співчуттям. – А хто, до речі, цей «пес»? Гадаю, доктор Вотсон.

– Мене звуть Гастінґс, – сухо мовив я.

– Як «битву при»[20] у 1066-му, – умить зорієнтувалася та. – Хто сказав, наче я неосвічена? Ну й ну, оце так чудасія. Гадаєте, хтось дійсно хоче вкоротити мені віку? От що полоскотало б нерви. Але такого, звісна річ, насправді не буває – лише у книжках. Підозрюю, мсьє Пуаро – мов той хірург, що розробив нову операцію, чи лікар, який виявив екзотичну болячку, – ставить усім і кожному свій коронний діагноз.

– Sacré tonnerre![21] – гримнув на неї детектив. – Ви посерйознішаєте чи ні? Невже вас, сьогоднішню молодь, нічим не проймеш? Погані були б жарти, мадемуазель, якби ви лежали в саду біля готелю гарненьким трупиком з охайненькою дірочкою – в голові, а не в капелюшку. Тоді б ви не сміялися, еге ж?

– На спіритичному сеансі чувся потойбічний регіт… – відрізала дівчина. – Гаразд, давайте серйозно, мсьє Пуаро: це вкрай люб’язно з вашого боку й усе таке інше, але тут неминуче йдеться про випадковість.

– Ви вперта, наче сам диявол!

– Від нього я й отримала своє ім’я. Про мого дідуся подейкували, що він продав душу нечистому. Вся округа кликала його «Старим Ніком»[22]. Не стариган був, а чистісінька злюка, зате з таким, як він, не засумуєш. Я його просто обожнювала і скрізь хвостиком ходила за ним. От мене й нарекли – услід за «Старим Ніком», «Чортом» – «Малою Нік», «Чортеням». А так я взагалі-то Маґдала.

– Незвичне ім’я.

– Еге, воно в нас на кшталт династичного. У роду Баклі було до холєри Маґдал. Онде висить одна. – Вона кивнула в бік портрета на стіні.

– А! – тільки й сказав Пуаро. А відтак, перевівши погляд на інший портрет, над каміном, спитав: – Оце ваш дідусь, мадемуазель?

– Так. Привертає увагу, еге ж? Джим Лазарус хотів купити цю картину, але я не продала: у мене слабкість до Старого Ніка.

– А-а.

Пуаро хвилинку помовчав, а потому вкрай серйозно промовив:

– Revenons à nos moutons[23]. Послухайте, мадемуазель. Я заклинаю вас поставитися до цього серйозно. Вам загрожує небезпека. Сьогодні хтось стріляв у вас із пістолета «Маузер»…

– Із пістолета «Маузер»?

Вона на якусь мить перелякалася.

– Так, а що? Ви знаєте когось, хто має саме «Маузер»?

Нік посміхнулася.

– У мене і самої такий є.

– Та що ви?

– Так, від батька залишився. Той привіз його додому з війни[24]. От відтоді він тут і валяється. Я днями бачила його в тій шухляді.

Вона вказала на старомодне бюро. І тут, неначе в неї раптом з’явилася ідея, підійшла до нього й висунула шухляду. А потому якось безпорадно обернулася. У її голосі лунала нова нотка.

– Отакої, – сказала міс Баклі, – він зник.