Читать книгу Небезпека «Дому на околиці» - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 6

Того вечора в готелі влаштували танці. Нік Баклі вечеряла там із друзями і весело помахала нам на знак привітання.

Убрана вона була в яскраво-червону вечірню сукню вільного крою, шифоновий поділ якої підмітав підлогу, а над вирізом здіймалися білі плечі та шия, увінчані невеликою темноволосою зухвало скинутою голівкою.

– Заворожливе чортеня, – кинув я.

– І який контраст із подругою, еге ж?

Фредеріка Райс була в білому. Вона танцювала із млосною, апатичною грацією, яка різнилася зі жвавістю Нік, наче небо й земля.

– Вона дуже вродлива, – зненацька зауважив Пуаро.

– Хто? Наша Нік?

– Ні, інша. От тільки «погана» вона чи «хороша»? А може просто нещасна? Складно сказати. Ця жінка – загадка. Хоча зрештою, напевне, пуста як людина. Але запевняю вас, друже мій, вона – allumeuse[42].

– Що ви хочете цим сказати? – зацікавлено спитав я.

Пуаро, усміхаючись, похитав головою.

– Ви рано чи пізно відчуєте це на собі. Пом’янете моє слово.

І невдовзі, на мій подив, він підвівся. Нік танцювала із Джорджем Челленджером. А Фредеріка й Лазарус щойно зробили перерву й присіли за столик. Відтак кавалер устав і відлучився, лишивши місіс Райс на самоті. Пуаро подався прямо до неї. А я рушив слідом за ним.

Мій друг діяв навпростець, без еківоків.

– Дозволите? – Його рука лягла на спинку стільця, а вже за мить він спритно опустився на нього. – Мені хотілося б побесідувати з вами, доки ваша подруга зайнята танцями.

– Слухаю вас… – Голос жінки прозвучав сухо й байдуже.

– Мадам, не знаю, чи вона розповідала вам, але якщо ні, то це зроблю я: сьогодні на її життя було скоєно замах.

Великі сірі очі місіс Райс поповзли на лоба від жаху й подиву, а розширені зіниці – чорні кружальця – навіть побільшали.

– Про що ви?

– У мадемуазель Баклі стріляли в саду цього готелю.

Жінка раптом посміхнулася – поблажливо, жалісливо, недовірливо.

– Це Нік вам таке сказала?

– Ні, мадам, мені випало бачити це на власні очі. А осьде і куля.

Він простяг її співрозмовниці, і та трішки сахнулася.

– Але тоді… тоді виходить…

– Що це не витвір бурхливої уяви мадемуазель, як ви розумієте. За це я ручуся. Є навіть іще дещо: за кілька останніх днів сталася низка вкрай дивних випадків. Ви, певно, чули, а втім, мабуть, ні: ви ж бо приїхали сюди тільки вчора, авжеж?

– Вчора… так.

– А доти, як я зрозумів, гостювали у друзів, у Тевістоку.

– Все правильно.

– Мені було б цікаво, мадам, почути прізвища тих, у кого ви там зупинялися.

– І з якої такої причини я повинна вам звітуватися? – холодно поцікавилася жінка.

Пуаро вмить перетворився на живе втілення невинного здивування.

– Тисяча вибачень, мадам. Моя поведінка була вкрай maladroite[43]. Я просто й сам маю друзів у Тевістоку, от і подумав, що ви, мабуть, зустрічали їх там… Б’юкенен їхнє прізвище…

Місіс Райс похитала головою.

– Ні, таких не пригадую. Не думаю, що ми могли зустрічатися. – Тепер її тон став навіть сердечним. – Давайте не будемо про якихось зануд. Розкажіть мені краще про Нік. Хто в неї стріляв? І чому?

– Хто – не знаю. Поки що… – сказав на це мій друг. – Але я неодмінно довідаюся. О так, докопаюся, будьте певні. Я ж бо, знаєте, детектив. Мене звуть Еркюль Пуаро.

– Уславлене ім’я.

– Мадам аж надто люб’язна.

Аж тут вона повільно протягнула:

– Чого вам від мене треба?

І цим, гадаю, здивувала нас обох. На таке запитання ми не чекали.

– Я хочу попросити вас, мадам, наглянути за подругою.

– Гаразд.

– Це все.

Мій друг підвівся, коротко кивнув, і ми повернулися за власний столик.

– Пуаро, – сказав я, – чи не надто прямолінійно ви дієте?

– Mon ami, а що мені залишається? Трохи, напевне, грубувато, зате ефективно. Я не можу ризикувати. А так принаймні чітко з’ясувалося одне.

– І що ж?

– У Тевістоку місіс Райс не було. І де ж вона пропадала? А, ну й нехай, дізнаюся! Від Еркюля Пуаро нічого не приховаєш! Дивіться, повернувся красунчик Лазарус. Тепер вона розповідає все йому. Так, кинув погляд у наш бік. А він розумний, цей субчик! Зауважте, яка форма голови. Ех, хотів би я знати…

– Що? – спитав я, коли детектив замовк.

– Те, що знатиму в понеділок, – додав він неясності.

Я лише мовчки поглянув на Пуаро. А той зітхнув.

– Куди поділася ваша допитливість, друже? У старі добрі часи…

– Бувають такі задоволення, – холодно відрізав я, – якими вас краще не тішити.

– Тобто…?

– Як-от залишати мої запитання без відповіді.

– Ah, ce malin[44].

– Ще б пак.

– Ну-ну, сильний мовчун, улюбленець романістів едвардіанської ери, – пробурмотів Пуаро.

І його очі зблиснули колишнім вогником.

Незабаром із нашим столиком порівнялася Нік. Залишивши партнера, вона підлетіла до нас, наче яскраво оперена пташка.

– Танцюю на краю погибелі, – безтурботно кинула дівчина.

– Що, мадемуазель, нове відчуття?

– Так, досить приємне.

І, махнувши рукою, знову пішла до танцю.

– Краще б вона цього не казала, – повільно промовив я. – «Танцюю на краю погибелі» – не до душі мені такі слова.

– Сам знаю. Бо вони недалекі від істини. Ця крихітка – справжня сміливиця. Так, у мужності їй не відмовиш. Але зараз, на жаль, не вона їй потрібна. Обережність, а не хоробрість, voilà ce qu’il nous faut![45]

Назавтра настала неділя. Ми сиділи на передній терасі готелю, і було вже десь о пів на дванадцяту, коли Пуаро раптом звівся на ноги.

– Ходімо, друже мій. Спробуємо поставити невеличкий експеримент. Я впевнився, що мсьє Лазарус та мадам Райс вирушили на автомобільну прогулянку, а мадемуазель Баклі поїхала разом із ними. Тож зникли будь-які перешкоди.

– На шляху до чого?

– Зараз побачите.

Ми спустилися східцями й, перетнувши нешироку смужку трави, вийшли до моря, звідки саме поверталися кілька купальників. Вони проминули нас, весело теревенячи.

Коли ті пішли, Пуаро подався туди, де на непримітній, із заіржавілими завісами хвірточці були виведені напівстертими літерами слова: «“Дім на околиці”. Приватна власність». Людей ніде не було видно. І ми тихенько прошмигнули всередину.

А вже за мить дісталися газону перед будівлею. Довкола ні душі. Пуаро неквапом підійшов до краю стрімчака й виглянув з-за нього. А відтак подався до само́го будинку. Французькі вікна, що виходили на веранду, стояли відчинені, і ми потрапили прямісінько у вітальню. Затримуватися там мій друг не став, а, відчинивши двері, вислизнув у коридор, де пішов нагору сходами, ну а я тримався за ним. Пройшовши прямо в спальню Нік, він сів на краєчок ліжка і, підморгнувши, кивнув мені.

– Тепер бачите, мій друже, як це просто. Ніхто не помітив, як ми ввійшли. Ніхто не помітить, як ми підемо. Можна спокійно провернути якийсь трюк, що спав на думку, і нічого не боятися. Скажімо, підтерти шнур, на якому висить картина – так, щоб за кілька годин він неминуче мав лопнути. Ну а якби хтось випадково таки трапився перед будинком і помітив нашу появу, у нас би знайшлося цілком природне пояснення, якби лише нас тут знали, маючи за друзів дому.

– То ви хочете сказати, що якогось незнайомця можна виключити?

– Саме так, Гастінґсе. За цим стоїть не приблудний вар’ят. Тут треба шукати серед своїх.

Він, розвернувшись, вийшов із кімнати. Я подався за ним. Жоден із нас не порушував тиші – гадаю, обидва занадто стривожилися.

І тут, розвертаючись на сходовій клітці, ми раптом спинилися. Назустріч піднімався якийсь чоловік.

Той теж застиг. Його обличчя огортала тінь, але поза свідчила про цілковиту розгубленість. Він оговтався перший і гучно, ледь не задерикуватим тоном спитав:

– Що ви, в біса, тут робите, хотів би я знати?

– Ох! – мовив Пуаро. – Ви, певно, мсьє… Крофт?

– Саме так мене звуть, але що…

– Чи не побесідувати нам у вітальні? Там, гадаю, буде зручніше.

Той присмирнів і, різко розвернувшись, став спускатися, а ми трималися одразу за ним. У вітальні ж, щойно зачинилися двері, Пуаро склав короткий уклін.

– Дозвольте відрекомендуватися: Еркюль Пуаро до ваших послуг.

Лице співрозмовника проясніло.

– А-а, – протягнув він, – ви той детектив. Читав я про вас.