Читать книгу Небезпека «Дому на околиці» - Агата Кристи, Agatha Christie, Detection Club The - Страница 4

Саме з цього моменту тональність розмови змінилася. Досі Пуаро та дівчина, самі того не розуміючи, говорили різними мовами – їх розділяла вікова прірва. Для неї слава й репутація бельгійського детектива не важили нічогісінько: вона належала до покоління, яке знає тільки ті великі імена, що на слуху конкретно сьогодні. Тож і його застереження залишали її байдужою. Для неї він був лише досить кумедним підстаркуватим іноземцем із напрочуд мелодраматичною уявою.

І таке її ставлення збивало мого друга з пантелику. По-перше, страждало його самолюбство. Він бо завжди авторитетно заявляв, що Еркюля Пуаро знає весь світ. Але осьде знайшлася та, яка й чутки про нього не чувала. «Йому піде на користь отриманий досвід», – мимоволі подумалося мені, а все ж це не надто сприяло успіху поточного починання!

Однак із виявленням пропажі пістолета події перейшли в нову фазу. Нік більше не сприймала цю історію як такий собі потішний жартик. Вона й досі ставилася до неї легковажно, бо такі вже мала вдачу та кредо – не перейматися ну просто нічим, але її манера триматися відчутно змінилася.

Міс Баклі відійшла від бюро і, присівши на бильце крісла, замислено насупилася.

– Дивно, – зауважила вона.

А Пуаро обернувся до мене.

– Ви не забули, Гастінґсе, «ідейку», про яку я згадував? Ну й ось, він підтвердився, мій невеличкий здогад! Припустимо, що мадемуазель знаходять на землі в саду готелю з вогнепальною раною. І то, можливо, виявляють аж за кілька годин – народу ж бо там ходить зовсім мало. А поруч руки покійної – так, наче щойно випав із долоні, – лежить її власний пістолет. Славна мадам Еллен, поза сумнівом, упізнала б його. І тут, звісна річ, почалися б припущення про тривожність або про безсоння…

Нік неспокійно пересмикнулася.

– А й правда. Я до смерті психована, всі кажуть, що в мене розладнані нерви. Еге… от і тут повторили б те саме…

– І винесли б вердикт «самогубство». На зброї дуже до речі знайшлися б тільки ваші відбитки – так, усе на позір було б дуже просто та переконливо.

– Страшенно захопливо! – кинула Нік, але, як радо зауважив я, не те щоб захопленим тоном.

Мій друг-бельгієць сприйняв сказане у традиційному сенсі, на який вона й сподівалася.

– N’est ce pas?[25] Але ж ви розумієте, мадемуазель: це не повинно повторитися. Так, чотири замахи закінчилися невдачею… але п’ятий може увінчатися успіхом.

– Готуйте катафалк на гумовому ходу, – промимрила дівчина.

– Але осьде ми, мій друг і я, щоб не допустити цього!

Я відчув вдячність за це його «ми». Бо Пуаро подекуди мав звичку взагалі забувати про моє існування.

– Так, – утрутився я. – Вам не варто хвилюватися, міс Баклі. Ми вас захистимо.

– Це страх як мило з вашого боку, – відказала вона. – Гадаю, вся ця історія неймовірно цікава, аж дух перехоплює.

Дівчина й досі зберігала свою безжурно-відсторонену манеру, але в її очах, здалося мені, проступила стурбованість.

– І перше, що нам слід зробити, – сказав детектив, – це опитати вас.

Він сів і по-дружньому їй усміхнувся.

– Почнемо, мадемуазель, із традиційного запитання… а все ж… у вас є вороги?

Нік якось ледь не з жалем похитала головою.

– Боюся, ні, – вибачливо сказала вона.

– Bon[26]. Тоді ми відкидаємо таку можливість. І натомість поставимо інше запитання, як у кіно чи детективному романі: «Кому вигідна ваша смерть, мадемуазель?»

– І гадки не маю, – промовила дівчина. – Тому-то все це й видається аж такою маячнею. Є, звісно, цей клятий старезний хлів, заставлений-перезаставлений до ручки та з дахом, що тече, на додачу, але в стрімчаку під ним ніяк не можуть критися поклади вугілля або ще чогось привабливого.

– То, кажете, будинок заставлений, hein?[27]

– Так. Мені довелося віддати його під заставу. Бачте, яка справа: два податки на спадщину та ще й ледь не поспіль. Шість років тому помер спершу дідусь, а затим невдовзі і брат. Це й стало, вважайте, останнім ударом по моєму фінансовому добробуту.

– А ваш батько?

– Він повернувся з війни інвалідом, а в дев’ятнадцятому захворів на пневмонію й помер. Матері не стало, коли я була ще малям. Ми тут жили з дідусем. Вони з батьком не надто ладнали (і це мене не дивує), тож тато визнав за зручніше збагрити мене йому, а сам подався блукати світом, нічим не обтяжений. Джеральд – так звали мого покійного брата – теж не ладнав зі Старим Ніком. Я, напевно, скажу вам, і сама б із ним не зжилася, якби народилася хлопчиком. Мене врятувало, що я дівчинка. От і чула, що я його «зменшена копія» й успадкувала «дідівський дух». – Вона розсміялася. – Гадаю, він був іще той старий гріховода, от тільки страшенний везунчик. В окру́зі ходили чутки, наче все, чого він торкався, відразу ж перетворювалося на золото. Але азартні ігри робили своє, і дідусь знову спускав усе дощенту. А після смерті не залишив майже нічого, крім ось цього будинку й землі. Коли він помер, мені сповнилося шістнадцять, а Джеральду було двадцять два. Брат загинув в автомобільній аварії всього три роки тому, і дім відійшов мені.

– А після вас, мадемуазель? Хто ваш найближчий родич?

– Чарльз, мій кузен. Чарльз Вайз. Тутешній юрист. Дуже статечний і добропорядний, але страшенний зануда. Дає мені добрі поради й силкується приборкати мої екстравагантні смаки.

– Він веде ваші справи, еге ж?

– Ну… можна назвати це й так, коли хочете. У мене не так багато «справ», які треба «вести». Він влаштував усе для застави будинку і ще примусив мене здати в оренду сторожку.

– Ага! – сторожка. Я саме збирався запитати вас про це. Її здали?

– Так… якимось австралійцям. Їхнє прізвище Крофт. Такі, знаєте, відкриті душі… ну й усе інше докупи. Проходу від них немає. Завжди приносять черешки селери і скороспілий горох. Жахаються з того, який запущений парк. Вони, власне, досить набридливі, а надто він. Такий збіса люб’язний, що й словами не передати. А вона, бідолашна, каліка і день при дні пролежує на дивані. Так чи інак, а вони платять оренду, і це, зрештою, найголовніше.

– Скільки Крофти тут прожили?

– О, щось із півроку!

– Ясно. Так, а крім цього вашого кузена – до речі, по батькові чи матері?

– По матері. Її звали Еймі Вайз.

– Bien![28] Так от, як я й говорив, крім цього кузена, у вас є інші родичі?

– Кілька багатоюрідних сестер… теж Баклі… у Йоркширі.

– І більше нікого?

– Ні душі.

– Вам, мабуть, самотньо?

Нік витріщилася на Пуаро.

– Самотньо? От іще. Я тут, знаєте, мало буваю, живу здебільшого в Лондоні. А з ріднею клопоту не оберешся. Вічно вона докучає й суне носа не у свої справи. Значно веселіше бути самій по собі.

– Тоді не марнуватиму на вас співчуття. Бачу, ви дуже сучасна мадемуазель. Ну а як щодо челяді?..

– Ого, як шикарно звучить! Еллен – от і вся моя «челядь». Ну і ще її чоловік, який начебто садівник, а втім, не надто хороший. Плачу я їм, щоправда, сущі сльози, бо дозволила дитині жити з ними. Еллен обслуговує мене, коли я наїжджаю сюди, а вечірки ми готуємо всі гуртом, допомагаємо, хто чим зможе. Найближчу я влаштовую в понеділок. Адже наступного тижня почнеться регата.

– У понеділок… а сьогодні субота. Так-так. Тепер, мадемуазель, поговоримо про ваших друзів, скажімо, тих, з якими ви сьогодні ланчували?

– Ну, Фреді Райс – це та білявка – моя, напевно, найкраща подруга. Життя в неї не склалося: вискочила за худобину – п’яницю, наркомана й узагалі неописа́нного придурка. Довелося піти від нього рік чи два тому. Відтоді й тиняється, як неприкаяна. Я щиро бажаю їй отримати розлучення й вийти за Джима Лазаруса.

– Лазаруса? Це часом не родич антиквара з Бонд-стріт?

– Так, Джим – його єдиний син. Грошей у нього, звісно, кури не клюють. Бачили оту його машину? Він, звісна річ, єврей, але дуже пристойний хлопчина. І сильно прив’язаний до Фреді. Вони ледь не скрізь з’являються разом. Вік-енд вони пробудуть у «Маджестику», а в понеділок завітають сюди на вечірку.

– А як же чоловік місіс Райс?

– Той недоумок? О, він давненько ніде не з’являється. Ніхто не може сказати, куди він подівся. І це ставить Фреді у страшенно лажове становище. Не розлучиться ж вона з чоловіком, який невідомо де.

– Évidemment![29]

– Бідолашна Фреді, – у заду́мі мовила Нік, – безталанниця. Якось усе вже майже владналося. Вона виловила чоловіка й поставила перед фактом, а той сказав, що нітрохи не проти, от тільки йому банально бракує готівки, щоб привести якусь повію в готель[30]. Усе скінчилося тим, що Фреді розщедрилася, а той узяв грошики – і тільки його й бачили. І досі ні слуху ні духу. Вчинив, як падлюка – ось як це називається.

– Боже милосердний! – вигукнув я.

– Мій друг Гастінґс шокований, – пояснив Пуаро. – Вам, мадемуазель, варто бути обачнішою. Розумієте, він старомодний. Тільки-но повернувся з «відкритих всім вітрам просторів прерій», чи як їх там називають, і ще тільки має познайомитися з прозою наших днів.

– А що? Нема тут чого шокуватися… – сказала міс Баклі, зробивши великі очі. – Ну тобто всім відомо, що такі людці трапляються, хіба не так? А все ж я називаю їхні фокуси паскудством. Горопашній Фреді стало тоді так збіса скрутно, що вона не знала, куди й дітися.

– Так, так, зовсім негарна історія. А що ваш інший приятель, мадемуазель, славний старпом Челленджер?

– Джордж? Його я знаю все життя… ну, останні років п’ять точно. Він хороший хлоп.

– І хоче, щоб ви пішли за нього, еге ж?

– Час від часу він заводить про це мову – перед світанком чи після другої склянки портвейну.

– Але ви жорстокосерда й невблаганна.

– Яке пуття могло б вийти з того, якби Джордж і я побралися? Ми з ним обоє зосталися на бобах. А ще із Джорджем від нудьги помреш. Усі ці його «командний дух» і «старе добре виховання». Йому ж бо, зрештою, без п’яти хвилин сорок.

Від такого зауваження мене дещицю пересмикнуло.

– Він, власне, вже однією ногою в могилі, – сказав на це Пуаро. – О, мадемуазель, не зважайте на мене. Я старий пень, ніхто і звуть мене ніяк. А зараз розкажіть мені детальніше про всі ті випадковості. Наприклад, про історію з картиною…

– Її знов повісили на місце, на новому шнурі. Можна піти і подивитися, коли хочете.

Нік вивела нас із кімнати, і ми подалися за нею. Картина, про яку йшлося, становила собою олійне полотно у важкій рамі й висіла прямо над узголів’ям.

Пробурмотівши «З вашого дозволу, мадемуазель», Пуаро скинув туфлі й заліз на постелю. Він уважно оглянув картину та шнур, обережно з’ясував її вагу й, вишукано насупившись, спустився.

– Щоб таке звалилося на голову – ну ні, тут приємного мало. А шнур, на якому вона висіла раніше, був, як і цей, дротяним кабелем?

– Так, але тоншим. Цього разу я звеліла взяти цупкіший.

– Вас можна зрозуміти. А ви оглядали розрив? Його краї були потерті?

– Здається, так, та я не надто придивлялася. Чого б це раптом?

– Цілком слушно. Як ви кажете, чого б це раптом? А все ж мені б дуже хотілося поглянути на той шнур. Він десь у вас зберігся?

– Обривки так і лишалися на картині. Гадаю, чоловік, який чіпляв новий, просто зняв і викинув зношений.

– Шкода. Хотів би я побачити його.

– Ви все ж не думаєте, наче йдеться про звичайну випадковість? Але ж іншого пояснення й бути не може.

– Це могла бути й випадковість, тут неможливо сказати напевне. А от пошкоджені гальма у вашій машині – їх на випадковість не спишеш. Як і той камінь, що скотився з кручі. Я бажав би подивитися, де саме це сталося.

Нік вивела нас у парк і підвела до краю стрімчака. Внизу, під нами, блищала синява моря. До нього крутою скелею спускалася важкопрохідна стежина. Міс Баклі показала точне місце, де трапився інцидент, і Пуаро задумливо кивнув. А відтак запитав:

– Як можна пройти до вас у парк, мадемуазель?

– Крізь головну браму, повз сторожку. Далі є вхід для постачальників – хвіртка в огорожі на півдорозі до неї. Потім іще одні ворітця – тут, зовсім поряд, на краю урвища, – вони виходять на доріжку-серпантин, яка веде від того пляжу до «Маджестика». Ну а крім того, можна, звісна річ, майнути навпростець, крізь лаз у живоплоті і далі через сад при готелі. Туди я й пішла сьогодні вранці. Як не крути, а зрізати садом – це найкоротший шлях до містечка.

– А ваш садівник – де він зазвичай працює?

– Ну, здебільшого він порається на городі або сидить у повітці для реманенту й удає, наче гострить секатора.

– Тобто з іншого боку будинку? Тож якщо хтось зайшов би сюди і спихнув той валун, його навряд чи помітили б?

Нік раптом дрібно здригнулася.

– Ви що… дійсно гадаєте, наче сталося саме так? – запитала вона. – Мені якось не віриться. По-моєму, марно було й намагатися…

Пуаро витяг із кишені кулю і знову глянув на цю знахідку.

– Це не дрібниця, мадемуазель.

– То, певно, був якийсь псих.

– Можливо. Таке цікаво обговорювати, відпочиваючи після обіду: чи всі злочинці насправді психічнохворі? Існує ймовірність, що їхні сірі клітинки дещо неправильно сформувалися, так, це цілком вірогідно. Але тут уже лікарям карти в руки. Що ж до мене – переді мною стоїть інше завдання. Я дбаю не про винних, а про безвинних – про жертв, а не про злочинців. І от тепер, мадемуазель, мене турбуєте ви, а не ваш невідомий нападник. Ви молода, вродлива, сонце сяє, світ прекрасний, попереду у вас життя й кохання… Тож усім цим я і опікуюсь, мадемуазель. Скажіть, оці ваші друзі, місіс Райс і містер Лазарус, скільки вони тут пробули?

– Фреді дісталася в наші краї у середу, зупинилася на кілька ночей у якихось людей неподалік Тевістока. Сюди приїхала вчора. А Джим, гадаю, крутився неподалік.

– А старпом Челленджер?

– Він живе в Девонпорті. А сюди наїжджає машиною, коли може, здебільшого на вихідних.

Пуаро кивнув. Ми саме йшли назад до будинку. Аж раптом він, порушуючи мовчанку, спитав:

– Мадемуазель, у вас є подруга, на яку можна покластися?

– Є, Фреді.

– А крім місіс Райс?

– Ну, не знаю. Напевно, знайдеться. А чому ви питаєте?

– Бо хочу, щоб ця подруга приїхала до вас, і то негайно.

– Он як!

Нік, схоже, на мить-другу розгубилася й задумливо помовчала. А відтак невпевнено припустила:

– Може, Меґґі? Її, гадаю, вдалося б виманити…

– А хто така Меґґі?

– Одна з моїх йоркширських кузин. Їх там ціле кодло – родина священика, знаєте. Ми з нею майже однолітки, і влітку я зазвичай запрошую її сюди погостювати. Хоча вона справжня зануда, одна з тих до болю цнотливих дівуль із зачісками, які тепер випадково повернулися в моду. Цього року я сподівалася обійтися без неї.

– У жодному разі. Ваша кузина, мадемуазель, підійде якнайкраще. Я саме когось такого і мав на увазі.

– Гаразд, – зітхнувши, змирилася міс Баклі, – напишу їй. Бо хоч убийте не знаю, кого б іще можна отак узяти й вичепити. У кожного свої плани. А от вона неодмінно приїде, якщо тільки не переб’є пікнік для хлопчиків із церковного хору або бенкет з нагоди Свята матерів. Але що вона тут, по-вашому, робитиме…

– Ви зможете влаштувати, щоб вона спала у вашій кімнаті?

– Думаю, так.

– А їй не здасться дивним це прохання?

– О, знаєте, коли здається, Меґґі хреститься. А решту часу діє, заповзято й без вагань. По-християнському – з непохитною вірою. Гаразд, я дам їй телеграму, мовляв, приїжджай у понеділок.

– А чому не завтра?

– Недільним потягом? Вона подумає, що я тут при смерті лежу, коли таке прочитає. Ні, я б сказала, у понеділок. А ви збираєтеся розповісти їй про жахливу долю, що нависла наді мною?

– Nous verrons[31]. А ви все жарти жартуєте? Радий бачити, що мужності вам не бракує.

– Ну, це якось відволікає, – промовила Нік.

Щось невловиме в її тоні вразило мене, і я зацікавлено звів на неї очі – з’явилося таке відчуття, наче вона чогось недоговорює. Тим часом ми знову зайшли у вітальню, і Пуаро саме вертів у руках газету, що лежала на дивані.

– І ви таке читаєте, мадемуазель? – запитав він зненацька.

– Тутешній «Геральд»? Радше, проглядаю. А розгорнула, бо дивилася прогноз припливів. Його там щотижня друкують.

– Ясно. До речі, мадемуазель, ви, часом, не складали заповіту?

– Склала. Десь із півроку тому. Перед тим як лягати під ніж.

– Qu’est ce que vous dites?[32] Як це – «під ніж»?

– На операцію. Апендицит видаляти. Хтось був сказав, що мені варто скласти заповіт, от я і склала. Зате відчула себе не абиким.

– І які ж він містить розпорядження?

– Будинок я залишила Чарльзові. Ну а крім нього, мало що могла заповісти, однак усе, що все-таки знайшлося, залишила Фреді. Хоча мені, зрештою, здається, що… як це їх?.. боргові зобов’язання перевищують вартість спадщини.

Пуаро з відсутнім виглядом кивнув.

– Тепер я, мадемуазель, піду. Au revoir[33]. Пильнуйте.

– Чого? – спитала та.

– Ви дівчина розумна, думайте сама. Так, це найвразливіший момент – звідки ж очікувати небезпеки? Хтозна. Але довіртеся мені, мадемуазель. За кілька днів я докопаюся до правди.

– А доти остерігайтеся отрути, бомб, пострілів із револьвера, автомобільних аварій і стріл, вмочених у потаємне зілля індіанців із Південної Америки, – докінчила гостроязика міс Баклі.

– Мадемуазель, не насміхайтеся над собою, – серйозно сказав Пуаро.

Дійшовши до дверей, він зупинився й запитав:

– До речі, скільки пропонував містер Лазарус за портрет вашого дідуся?

– П’ятдесят фунтів.

– Ого! – вигукнув детектив, озирнувшись, і пильно подивився на темне, похмуре лице над каміном.

– Але, як я вам і казала, мені не хочеться продавати старого.

– Авжеж, – замислено промовив мій друг. – Авжеж, я розумію.