Читать книгу У полоні переконань - Аисс Виал - Страница 3

27 березня 1885 р.

Анжеліна, вийшовши з вагона близько півгодини тому, куталась від холоду в темно-сіру накидку і, ховаючи свої закостенілі руки, порядком хвилюючись, присіла на багаж. Вона не знала про прибуття локомотиву трохи раніше розкладу, і в страху думала, що їй робити далі. Опікун, цілком ймовірно, забув про її приїзд. Як його тепер розшукати? І де шукати притулок зараз? Адже в гаманці у неї не залишилося зовсім нічого. Поки в голові похмурі думки змінювали одна одну, Анжеліна здригнулася, почувши за спиною:

– Міс Анжеліна Лур'є де Сент-Джон?

Анжеліна обернулася і розгублено кивнула, мимоволі розглядаючи того, хто звернувся. Перед нею стояв кремезний чоловік, одягнений зі смаком, в усе чорне, з тростиною в руках. Обличчя його не виражало ніяких емоцій, голос, незважаючи на холодний тон, був приємний.

– Ваш багаж завантажать в екіпаж. Прошу слідувати за мною.

Анжеліні, подавши руку, він допоміг сісти в двомісний екіпаж, роздавши ще декілька розпоряджень візникові, сів сам і звернувся до неї:

– Моє ім'я, як ви вже здогадалися, Адам де Сент-Джон. Я Ваш опікун на прохання вашої матері до двадцяти одного року. Сподіваюся, дорога вас не втомила?

Останні слова благодійника були вимовлені, явно, заради пристойності.

– Дякую, граф, мені було приємно побачити нові місця, до цього я ніде не подорожувала. Я вдячна Вам за запрошення … – не доказала Анжеліна.

– Я не запрошував Вас. Це була остання воля вашої матері. І вам не слід забувати про це, – холодно перебив її де Сент-Джон, дивлячись в своє вікно.

Сльози розчарування стояли в очах Анжеліни, добре, що він не дивиться в її бік. Отже, їй не раді. Чого і слід було очікувати. Бідна родичка – велика радість!

– Вибачте … я не знала про ваше існування … не знала про волю матері … що вам не приємно моя присутність … – затинаючись, лепетала Анжеліна; зрадницькі сльози котилися по щоках.

Де Сент-Джон мовчки простягнув їй носову хустку, і як ні в чому не бувало, запитав:

– Ви отримали якусь-небудь освіту?

Анжеліна не знала, що відповідати і яка реакція буде в опікуна.

– Уроки мені давала мати. Я трохи граю на фортепіано … – не встигла закінчити дівчина.

– Зрозуміло, – сухо перебив де Сент-Джон. – Мені необхідно залишити вас на якийсь час. Кучер знає, куди вас доставити.

Опікун окликнув візника ударом тростини в дах екіпажу, карета зупинилася, і Сент-Джон поспішно залишив новоспечену родичку.

Анжеліна побачила з віконця, як містер Сент-Джон пересів на жвавого гнідого скакуна, якого весь цей час поряд з екіпажом гнав грум, одягнений в шикарну жовто-зелену ліврею. Граф уміло присмирнівши скакуна і, пришпоривши його, пустився у далечінь. Залишившись без коня, грум на ходу спритно стрибнув на підніжку позаду карети, чому екіпаж злегка гойднуло.

Юна міс тяжко зітхнула і приготувалася стійко прийняти мінливості долі.