Читать книгу У полоні переконань - Аисс Виал - Страница 5

Екіпаж перекинувся несподівано, коли візник намагався об'їхати розмокшу ділянку дороги. Анжеліна сильно вдарилася головою при падінні і відразу втратила свідомість. Переляканий кучер, не наважуючись підійти до перевернутого екіпажу, одв'язував коня, щоб відправитися просити допомоги. Другий слуга, зовсім ще юний, намагався відкрити двері карети, що заклинили.

Таку тривожну картину побачив Адам, під'їжджаючи до подорожніх. Сент-Джон швидко спішився, підбіг до екіпажу, який лежав на боці, разом з лакеєм, докладаючи всю силу, відкрив дверцята і не без зусиль витягнув нерухому міс Лур'є: дівчина була ще без тями.

– Анжеліна! Анжеліна! Ви мене чуєте? – допитувався Адам, перевіряючи пульс дівчини.

Заспокоївшись, що дівчисько жива, він став перевіряти, чи цілі її голова і кінцівки. Анжеліна потихеньку приходила в себе і відчула впевнені і в той же час ніжні дотики рук: Сент-Джон, прибираючи розпатлане волосся з її обличчя, розв'язував капелюшкову стрічку, яка ледь не удушила підопічну. Нарешті вона відкрила свої смарагдові затьмарені від удару очі.

– Хвала Господу, ви живі! Ви можете встати? – допитувався Сент-Джон.

– Здається можу … – тихо промовила Анжеліна, намагаючись піднятися.

Повністю спираючись на опікуна, Анжеліна встала, але пережите, втома з дороги, голод, нагадали про себе, вона похитнулася, зробила крок назад і, якби не Адам, який вчасно її підхопив на руки, знову опинилася б на вогкій землі.

– Вибачте … – почала виправдовуватися дівчина.

– Тс-с-с! Ви втомилися: стрес, дорога … Я відвезу вас на коні, тут не далеко.

Адам усадив дівчину на свого мерина, сам швидко схопився слідом, і щоб притримувати слабку Анжеліну, сильними руками обійняв її за талію. Кучерові і грумові він дав наказ зібрати багаж і чекати допомоги.

Місця, за якими їм деякий час довелося їхати верхи, були мальовничі. З боків наїждженої дороги гілки дерев нависали над нею, переплітаючись, ніби павутиння, утворюючи арки, тому здавалося, що їдеш по довгій-довгій галереї. Злива закінчився, але з листя ще злегка капала дощова вода. Граф їхав неспішно, щоб кінь не пов'язав в грязі.

Опікун не ввів в оману: через десять хвилин вони опинилися біля садиби Луїзи Дені. Анджеліні вони здалися вічністю. Вона ніколи не залишалася одна так близько з чоловіком, його руки спритно тримали, міцно притиснувши до грудей. Грубість Сент-Джона при їх знайомстві вселила страх у дівчину, чуйна уважність зараз дивувала. Зізнатися до того ж, вона думала, що її благодійник старий, проте вона помилилася. Зовні, якщо придивитися, він виглядав досить молодо, але його манера триматися, говорити, вираз обличчя при цьому, додавали до цілковитого враження зайві роки.

Сент-Джон обережно зсадив підопічну з коня і, не дивлячись на запевнення дівчини, що вже краще себе почуває, самовладно вніс її на руках в будинок Луїзи.

– О, Адам, що трапилося? Дівчині погано? О Господи, який у неї вигляд! Покликати лікаря? – не давала відповісти Луїза.

– Гадаю, докторові варто оглянути дівчину. Карета перекинулася поблизу садиби. Нехай візникові і лакеєві допоможуть, – на ходу пояснював Адам.

– О, бідолаха! Неси її швидше вгору, Сент-Джон, в її кімнату, Марі покаже дорогу.

Луїза метушилася, давала розпорядження слугам, покликала доньку Софі, і повідомила їй про неприємний випадок.

– Я можу чимось допомогти нашій гості? – стурбовано запитала Софі у матері.

– О, дитя, звичайно! Піднімись до неї і побудь поруч, поки не прибуде доктор Уоррен.

В цей час Адам дбайливо поклав Анжеліну в уготоване для неї ліжко, відчуваючи свою провину за те, що залишив її в таку негоду одну в дорозі. Анжеліна спробувала зняти цю незручність:

– Містер Сент-Джон, я вдячна вам за турботу і згоду стати моїм опікуном, – не почувши нічого у відповідь, вона несміливо додала: – Мені, правда, набагато краще. Не треба лікаря …

– Відпочивайте. Лікар – це необхідна обережність, – сухо відповів Адам, поспішаючи до виходу. – Я заїду до вас увечері: дізнатися, як ваш стан, можливо, ви будете вже спочивати, – він подивився на годинник і додав: – Луїза, господиня будинку, доводиться нам деякою ріднею, вона дуже хороший друг сім'ї, в тому числі Вашої матері. Ви якийсь час поживете у неї, поки я не вирішу, що робити далі. Можете довіритися їй.

Сент-Джон круто розгорнувся і вийшов з кімнати.

Анжеліна не встигла отямитися, їй так багато хотілося запитати. Замість цього їй залишалося лише озирнутися. Кімната була невеликою в блякло-жовтих тонах, теплою і затишною. На столику біля узголів'я ліжка стояв свіжозрізаний букет. Покоївка Марі допомогла їй швидко роздягнутися і, виходячи, сказала, що скоро принесе курячого бульйону.

Через кілька хвилин до кімнати увійшла дівчина, але це була не Марі.

Дівчина була юна, в світло-блакитній сукні, видно було, дуже дорогої і модної.

– Вам краще? – запитала Софі, з цікавістю розглядаючи гостю.

– Так, міс …

– Софі. Просто Софі. Я дочка господині, Луїзи Дені. І сподіваюся, стати вашою подругою, якщо, звичайно, дозволите, – представилася дівчина з ангельським обличчям. – Ви не уявляєте, яка це радість для мене – ваш приїзд. Коли містер Сент-Джон повідомив нам про свій намір взяти вас під опіку і попросив, щоб якийсь час ви гостювали у нас, я так зраділа. Тут така глухомань, не те, що в Лондоні. До того ж мені немає ще сімнадцяти, і я з нетерпінням чекаю свій перший вихід у світ. А матінка обіцяла, що обов'язково влаштує бал, як тільки ви приїдете і будете до нього готові. Ви вмієте танцювати?

Анжеліна розгубилася, її порадувало, що вона гостюватиме в будинку цієї юної життєлюбної особи, Софі відразу розташувала до себе своєю простотою, щирою посмішкою. Однак щось тривожило Анжеліну. Чому містер Сент-Джон не запросив її до себе в будинок? У нього, напевно, є дружина, діти, які не в захваті від того, що він став її опікуном.

– Трохи. Вірніше, я вмію, але на балах ніколи не танцювала, – чесно зізналася Анжеліна.

– О, тоді це буде і для вас перший вихід у світ! – не приховуючи радості, вигукнула Софі.

Анжеліна не знала, що відповісти. Її лякала думка про балах. Адже у неї немає ні належного одягу, ні коштовностей, ні права обманювати суспільство (про те, що її мати, Діана Сент-Джон – титулована особа, вона дізналася не так давно).

До кімнати увійшла Луїза в супроводі доктора з саквояжем у руці.

– Ну, душко, це доктор Уоррен, наш сімейний лікар. Ви можете йому довіритися, він вас огляне. Ви встигли зігрітися?

– Так, спасибі за вашу доброту, – відповіла Анжеліна.

– Ми з Софі вас покинемо ненадовго. Сподіваюся, ви вже встигли познайомитися? А може і подружитися?! – змовницьки посміхнулась Луїза і, взявши під лікоть свою дочку, повільно і граціозно вийшла.

– Радий вітати вас, міс Лур'є де Сент-Джон, шкода, що доводиться знайомитися таким чином, а не при більш приємніших обставинах, – почав доктор, обполіскуючи водою руки в чаші, тільки що принесеній Марі.

На вигляд це був молодий чоловік, років тридцяти, з приємними манерами, впевнений в собі, ймовірно, тому , що добре знає свою справу. На подив Анжеліни, він так спритно і швидко зробив огляд, жваво ведучи бесіду, що дівчина не встигла відчути незручності.

Довго чекати свого повернення Луїза і Софі не змусили: їм не терпілося дізнатися про стан гості.

– Що ж, на щастя, переломів і вивихів немає, – зробив висновок Уоррен. – Проте є декілька забить, в тому числі на голові. Кілька днів спокою, свіже повітря, мазі, що я пропишу, і ваша гостя може порадувати нас своїм суспільством. Якщо дозволите, я буду першим, кого ви ощасливите візитом, звичайно, з сімейством Дені наступного тижні. Я сподіваюся, Ваш опікун не заперечуватиме? – невпевнено запитав доктор Уоррен.

– Мені важко вам відповісти, доктор … – не доказала Анжеліна.

– Можна просто – Уільям, – поправив доктор, смутивши чемністю дівчину.

– Як ви завжди галантні, Уільям! – вступила Луїза. – Звичайно, ми з величезним задоволенням відвідаємо Уоррен-Хаус. Ах, як я люблю прогулянки по вашому саду! – відповіла за всіх господиня.

Видно було: Луїзі був симпатичний доктор Уоррен. Однак вона розуміла, що він трохи молодший, і, якщо порівнювати її почуття до Адаму і Уільяму, то, безумовно, перший назавжди підкорив серце Луїзи ще в дівоцтві. Вона і так довго чекала: її не райдужне подружжя з батьком Софі, траур вдови. І таке несподіване щастя – «полум'яна» дружба Адама. Шкода, що їх таємні зустрічі були дуже рідкісні. Турбувало лише Луїзу давно прийняте рішення Сент-Джона, ще до неї, про те, що він не має наміру одружуватися ні на кому. Але Луїза твердо вірила: час все змінить.

– Голубонько, вам варто гарненько відпочити з дороги. Я розпоряджуся, щоб сьогодні Марі принесла вечерю вам в кімнату, прийміть ванну, розслабтеся. Ні про що не хвилюйтеся. Сер Сент-Джон про все подбав. Підемо, доктор Уоррен, повечеряємо, ви так довго до нас не заглядали, – запросила Луїза, поглядом вказуючи і Софі на двері. Але Софі не поспішала покинути кімнату дівчини.

– Хочете, я поснідаю з вами вранці? – з надією запитала Софі у Анжеліни, їй так не хотілося йти від їх гості.

– Буду вдячна, Софі, – з посмішкою відповіла хазяйської доньки гостя, не забувши при цьому подякувати і доктора. – До побачення, доктор Уоррен. Спасибі, за допомогу … і запрошення, – зашарівшись, додала Анжеліна.

– Радий нашому знайомству. Ви дозволите поцілувати вашу руку на прощання?

Анжеліна боязко простягнула руку.

– Рахуватиму дні до нашої зустрічі, – тихо прошепотів Уільям, цілуючи її зап'ясток.

Анжеліна опустила очі, було незручно, його могли почути господиня та її донька. Ніхто ще не чинив їй настільки явних знаків уваги. Вона не знала як поводитися.

Залишившись одна, Анжеліна довго думала про пережитий день. Готуючись за допомогою Марі до сну, дівчина тривожно намагалася уявити собі своє подальше життя, але в пам'яті спливали обривки почутих сьогодні фраз: «Я не запрошував Вас. Це була остання воля вашої матері … »,« Ви якийсь час поживете у неї, поки я не вирішу, що робити далі … »,« Ні про що не хвилюйтеся. Сер Сент-Джон про все подбав … ». Лише чарівне зілля доктора Уоррена зробило свою справу – дівчина, нарешті, міцно заснула.