Читать книгу Геніальне кохання - Александр Гаврош - Страница 3

Яна широко позіхнула і відкинула мобільник подалі від себе. Дістало все! І всі ці милі фоточки і пости у соцмережах, де всі наввипередки хваляться, як класно провели день, відпочили, посмакували, натішилися! Можна подумати, що в них – не життя, а суцільний фестиваль! Не вірю! Тисячу разів не вірю! Бо чому ж у неї цього всього нема? Чому в неї одна суцільна сіра смуга й щоденні обломи?

Яна присіла на широкому двоспальному батьківському ліжку і скорчила пику великому дзеркалу навпроти. От чого їй бракує для щастя? Бог наділив її витонченою вродою. Відколи підстриглася під каре, не раз ловила на собі зацікавлені чоловічі погляди. Нахабніші підходять знайомитися, просять телефончик. Але таких Яна відшиває одразу. У неї на ловеласів алергія: прийшов, побачив – і гуляй додому.

Так, трохи затендітна фігурка, ручки он які худенькі. Батько жартома дорікає мамі, що «недогодували дитину», хоча їсть вона нівроку, навіть більше за Юлю. Але де ж ті калорії випаровуються? Усе йде в повітря, в гудок, мабуть, в її кипучу енергію чи радше злість. Останнім часом вона справді стала малою злючкою. Що ж, кожен має свою халепу: одні журяться, як зайві кіло скинути, а інші – як перестати виглядати підлітком.

– Ти встаєш? – просунула розпелехану кучеряву голову до кімнати сестра Юля, що була на рік молодшою. – Ти ж казала, що тобі на десяту?

– Знаю! – огризнулася Яна і, потягнувшись, мов кішка, скочила на килим і почалапала до ванної кімнати.

І чого їхньому директорові стукнуло сьогодні в голову їх зібрати? Начебто мало п’яти робочих днів у тижні? Ні, ще й треба суботу, законний вихідний, зіпсувати.

Яна стояла під гарячими струменями душу, який потрохи повертав бадьорість коли не духу, то принаймні заспаного тіла. І чого вона злиться? Адже насправді їй самій хочеться поспілкуватися з Ромашкою, чи то пак Романом Лук’яновичем. Бо за ці два тижні, відколи він повернувся з Америки, такої нагоди в них так і не трапилося. Хіба що перша ранкова нарада, де директор Музею раритетів стисло розповів про свою мандрівку-стажування у Штатах, як завжди цікаво і з гумором, але особисто поговорити тет-а-тет їм не випало. Після роботи він кудись квапився, мов на пожежу, тож про колишнє медитативне чаювання у директорському кабінеті відтепер можна забути. Се ля ві!

Ну так, авжеж, вона розуміє, що за півтора місяця відсутності керівника в їхньому музеї накопичилося чимало недоробок. Усі розслабилися і робили вигляд, що працюють. Тож Ромашка тепер тільки те й робив, що гарячково дзвонив, до когось бігав, щось підписував. А на благальні погляди Яни піднімав вказівного перста й таємниче посміхався з-під окулярів: «Я за тебе не забув, Янусю! Дай лише розгребтися з хвостами! У мене для тебе великий сюрприз!»

Що ж, сьогодні побачимо, що воно за американський сюрпрайз. Певно, якась мила заокеанська дрібничка. І за це спасибі, але хочеться чогось надзвичайного, ба навіть божевільного! Без цікавої пригоди вона гине, як квітка без води.

Яна витерлася великим рожевим махровим рушником і пильно придивилася до себе у дзеркалі. Далі прийнялася за звичайні процедури, приводячи до порядку шовкові брови, молоде ніжне личко, пухкенькі губенята.

«Господи Боже мій, мені невдовзі виповниться двадцять п’ять років, чверть століття мого життя минуло, а я ще нічого не зробила для безсмертя! Важко тут не погодитись із думкою славетного Юлія Цезаря. Ба, я навіть пари собі ще не знайшла! Так і вік змарную! Куди ж ці самозакохані бовдури в штанях дивляться?» Останнім часом дівчину переслідувала думка, що вона може залишитися самотньою. Чомусь їй фатально не щастило з хлопцями. Перед тим цілий рік вона угробила на стосунки з Борисом, який виявився лінивим котярою, що живе лише примітивними інстинктами – поїсти, поспати, ну і на великі свята ще дещо.

Щоправда, Борис ходив на роботу, на якій, як він запевняв, дуже втомлюється. Хоча вона не розуміє, що там такого втомливого в офісі з ремонту комп’ютерів. Сиди та пальцями длубайся у залізяччі. Хлопець він був не дурний, мав м’яке незлостиве серце, але страшенно пасивний.

Кудись витягнути його у вихідні було майже неможливо. Він ладен ціле життя провести в ліжку з лептопом на пузі, жуючи бутерброди з ковбасою. Потрібні були титанічні зусилля, аби витягнути Бориса на природу чи бодай у кіно. Про театр і заїкатися не варто. Не дивно, що у свої тридцять він уже мав проблеми із зайвими калоріями і на п’ятий поверх не міг піднятися без задишки.

Вони розійшлися мирно, без претензій. Яна просто перестала до нього заходити. Для чого витрачати даремно час, коли зрозуміло, що воно – не твоє? Як каже тато, баба з воза – коням легше! Краще вже самій проводити вечори за цікавою книжкою чи захопливим фільмом.

Яна все-таки була дівчиною неабиякого розуму і волі. Недарма її Ромашка вже за рік роботи призначив на завідувачку фондів. Тож важкий період сумнівів у ній тривав лише до прийняття рішення, а далі все відбувалося автоматично: раз-два й відрізано. Боляче тільки в момент ампутації. Ну ще й тиждень-два, поки рана загоїться. Якраз доти, поки Бориско схаменувся, що нема кому млинців напекти й подати у ліжко.

Вона завзято чистила білі рівнесенькі зубенята, викидаючи із себе рештки невдоволення. Далі хутко поснідала традиційною вівсянкою з родзинками і молоком, поцілувала сестричку в щічку й побігла на метро.

З Юлею у них склалися непрості взаємини. Вони по-сестринськи любилися, але якийсь дух суперництва постійно витав поміж ними. Можливо, якби була більша різниця у віці, то вони б так ревниво не ставилися одна до одної.

Особливо загострилися їхні стосунки після того, як Яна зробила все можливе, аби Юля розлучилася зі своїм хлопцем з Москви. Це ж треба: у нас – війна, наші вояки вмирають на Донбасі, а вона плете амури по Інтернету з росіянином. А може, це витівки ФСБ, які заманюють українців у свої сіті? І Яна гризла сестру доти, поки та нарешті не здалася. Ще й батьків зворохобила, котрі, бачачи, як хапають у заручники невинних українців у Росії, суворо заборонили молодшій доньці будь-які контакти з Дімою. Бо ж виманить бідолашну дитину, а потім масти собі голову. Особливо лютував батько, який вирізнявся вибуховістю і якого через це вся жіноча частина сімейства побоювалася. Після чергової родинної сварки Юля в сльозах видалила Дімочку з усіх інтернет-контактів і телефону, проте зачаїла образу на старшу сестру.

У пику Яні вона того ж дня підстриглася під каре, так що обидві сестрички нині виглядали, як двійнята. Щоправда, в Юлі від природи волосся було кучерявіше й кістку вона мала ширшу, що викликало притамовану заздрість Яни, яка сумно позирала на сестрині округлі плечики та сіднички.

Зате Яна була миловидніша на обличчя, що вигідно підкреслювало ефектне чорне каре. А тут такого козиря в неї вкрали! Цього було досить, аби надовго зіпсувати настрій завідувачці фондів, що носила свою неповторну зачіску, як королева – корону. Помста Юлі вийшла дієвою, тож рахунок в їхньому протистоянні зрівнявся.

Після тижневого взаємного бойкоту сестрички нарешті заговорили поміж собою, бо жили спільно на батьківській квартирі й німувати було дико та й незручно. (Батьки вже кілька років, як перебралися на дачу під Києвом, яку власноруч збудував тато, залишивши міське помешкання неодруженим донькам.)

Дівчата перепросили одна одну за образи, обійнялися й поцілувалися. Стосунки знову повернулися у звичне русло, хоча вже ніколи не були такими відвертими, як раніше.

Про це міркувала Яна, влітаючи у Музей раритетів, який у суботній дообідній час був майже порожнім. Проминувши хол із вічно сонною черговою, вона перебігла через внутрішній дворик до двоповерхового флігеля, де знаходився кабінет директора. Хутко піднялася старенькими сходами й відчинила чорні, оббиті шкірою двері.

Те, що вона побачила, її приголомшило. Ромашка звично здіймався за своїм широчезним столом зі стаціонарним комп’ютером та відкритим ноутбуком. З-поза його могутнього рамена витикав зацікавлену голову Ясь. А на стільці в куточку біля дверей, закинувши фігурну ногу за ногу, сиділа… Оце так несподіванка! Та сама мамзель із Меморіального музею Шевченка, яку Ясь так дотепно охрестив «овечкою Бертою». Щоправда, дрібні кучерики шевченкознавиці тепер були не білосніжними, а мідно-рудими, що надавало їй вигляду представниці якогось войовничого племені давніх амазонок. Та й у самій її поставі й очах бриніли інші нотки – розкутіші та впевненіші. Як і Ромашка, вона мала приємну насичену засмагу, що, певна річ, викликало заздрість у таку пору в Києві. Півторамісячний ексклюзивний тур та купання поміж пальмами явно пішло обом на користь.

Це вже не була прибита недолею й засушена знаннями музейниця, що сліпає над Шевченковими рядками. Тут вчувався дух хижачки, що бачить жертву і готується до сутички. Її тонкі ніздрі, здавалося, тріпотіли від передчуття свіжої крові.

– О, нарешті повний комплект! – сплеснув долонями Роман Лук’янович. – Яночко, присядьте! Я за вами вже занудьгував. Здається, ви знайомі з Мариною Андріївною?

– Авжеж! – першою взяла слово заступниця директриси Шевченківського музею і ледь не клацнула зубами в американській усмішці. – Здається, це я вас, юна колєжанко, рятувала від спраги рік тому, чи не так?

– Було діло! – почервоніла Яна, сідаючи на стілець у протилежному кутку, пригадавши, як вона хитрістю й нахабством змусила цю дамочку впустити її в музей, який вже зачиняли на сигналізацію.

– Так-так… Є що згадати, та нема чого дітям розказати… – заусміхався Ромашка. – Не будемо ворушити старого! Усі ми поводилися не зовсім… е-е-е… ґречно, але іншого виходу натоді не мали. Мистецтво вимагало жертв, і першими жертвами мусили впасти наша вихованість і чемність. З пані Мариною, Яночко, ми спільно подорожували Америкою. І я під великим секретом розповів їй про наші мандрівки в часі. На щастя, вона мені повірила, – обережно зиркнув він на шевченкознавицю, чи та не заперечує.

– Я довірилася вашому чоловічому… слову, – відповіла та довгим поглядом, від чого директору стало гаряче в грудях, і він знітився.

«Хе-хе, – миттю зауважила зміну в директоровому стані Яна. – Дамочка не промах! Схоже, Ромашка потрапив під потужний обстріл. Незабаром стане спекотно. Назріває інтрижка! «Руйнівний вплив Заходу» не минув для нашого супермена безслідно…».

Настрій у неї одразу покращився, бо ж уявити собі Романа Лук’яновича в ролі закоханого кавалера було геть кумедно. А чого? Він – холостяк, вона, видно, теж самотня. На пальцях не видно обручки. Тигриця виходить на полювання. Оце буде потіха для всього культурного Києва…

Теплі нотки в розмові двох американських стажерів-вояжерів, в яких вчувалося щось більше за ділове партнерство, насторожили Яся, в якого зненацька прокинулися ревнощі. Він сів на підвіконня позаду батька й, склавши руки на грудях, насторожено зиркав на «Тигру», як він ураз перейменував «Овечку Берту» після того, як вона перефарбувалася з альбіноса.

– Отже, мої рідненькі, – встав зі свого крісла Ромашка й заходив широкими кроками по кабінету. – Маю для вас чудову новину! Вчора за посередництва пані Марини я на власні очі побачив крісло-гойдалку, яке ми торік загубили! Воно в чудовому стані. А це значить, що вже завтра ми спробуємо втретє здійснити міжчасову мандрівку. Але цього разу наша подорож буде продуманою і підготовленою! Слово честі, леді й джентльмени!