Читать книгу Геніальне кохання - Александр Гаврош - Страница 6

Яна поверталася з музею замисленою. Веселий настрій знову розвіяли сумні роздуми. Коли Роман Лук’янович при прощанні по-дружньому поклав їй руки на плечі, її аж перетрусило. Так, слід чесно зізнатися собі, що вона починає божеволіти без чоловічої уваги. Їй хочеться обіймів, прогулянок, зрештою, поцілунків. Чому ні?

Як вона ненавиділа у цю хвилину руду бестію, яка перервала їхнє приємне чаювання! Щойно директор закінчив розповідати про Франка і вони, гризучи вівсяне печиво, почали сповідатися про особисту житуху, як та одразу приперлася. Невже не могла ще потинятися залами музею? Хоча ця підтоптана дівиця, певно, теж місця собі не знаходила від ревнощів.

Яна аж усміхнулася від уявленої сцени, як та тупцяє годину під директорським кабінетом, згоряючи від нетерплячки. Гаразд, живи, страждалице, втішайся моїм добрим серцем! Еге ж, ми – милосердні християни! Та й, зрештою, це не моя справа. Мені потрібні молоді і жваві, аби від бажання пропалювали поглядом дірку. Вона кинула оком на невеликий гурт, який стояв разом із нею на зупинці. Але жодного вартого уваги кандидата на її сердечко не помітила.

Криза! Всюди – криза! Де ж ви, сучасні лицарі? Шляхетні дами стомилися від вашої непомітності та неоковирності. Ех, як тут не втратити традиційну орієнтацію?

У тролейбусі їй навіть вдалося сісти, бо ж у такий суботній час кияни ще вилежуються у спальних кварталах або відучора подалися автівками на вікенд за місто. Вона витягла «Спомини», які їй дав Ромашка, і заходилася розглядати світлини.

Роман Лук’янович щойно прочитав їй цілу лекцію про «Франка, якого ми знаємо». Мовляв, той мав таку драматичну долю, про яку слід знімати гостросюжетний серіал. А далі засипав її запитаннями. Чи знає вона, що Франко – єдиний український письменник, який тричі сидів у в’язниці і весь час несправедливо? У камері бідолашко прокидався від того, що голову притрушувало снігом з вікна, яке мусило бути відчиненим через тісняву.

Чи відає вона, що п’ятеро дівчат, яких сватав Франко, відповіли йому відмовою? Проте жодна з них так і не стала щасливою у подальшому заміжжі, і пам’ятали вони Франка до останніх днів.

Чи знає вона, що поет впадав у любовні шаленства, переслідуючи коханих, як маніяк? Засновував політичні партії і виходив з них. Тричі балотувався до парламенту і програвав. Його, титана думки, кращого галицького письменника, не хотіли приймати до львівської «Просвіти» та Наукового товариства Шевченка. Тричі йому відмовили у посаді професора університету, хоча він захистив докторську дисертацію аж у Відні, на відміну від тих, що обійняли професорські крісла. Розлючений його писанням натовп погрожував йому смертю, а окремі бузувіри стріляли в нього з пістолета та кидали камінням, важко поранивши старшого сина.

«Усе життя Франко тяжко бідував, – ходив як заведений кабінетом Ромашка. – Більшість творів написав заради заробітку. Аби звести кінці з кінцями, змушений був друкуватися у польських та німецьких часописах, бо україномовні його бойкотували. Писав твори на конкурси, де нагороди присуджували значно слабшим, наче навмисно ображаючи Франка. «Украдене щастя» – досі краща галицька п’єса – була визнана лише третьою у змаганні. Про перші два місця нині ніхто й не згадає, а сцени вони так і не побачили. Але бідака Франко був радий і ста гульденам третьої премії, отриманій за свій шедевр».

Та, виявляється, це ще були не всі удари долі! Чимало творів Франка так і не було надруковано, бо їх відкинули редактори та журі конкурсів. «Вони, пігмеї, радили генієві їх переписувати. Скільки ударів по власній гідності може витримати одна людина, та ще й вразлива творча натура? – патетично вигукнув Ромашка, здійнявши театрально руку. – Адже поети – це люди без шкіри!»

Яні досі відлунював у вухах хрипкий голос Романа Лук’яновича. «Яночко, золотенька, якби ви знали, якого белетриста втратила Україна в його особі!» – аж просльозився тоді від розчулення директор, витираючи очі під окулярами. – Це був воістину наш Нобелівський лауреат, але ми не дали йому можливості реалізуватися. Кілька визначних повістей Франка не були дописані, бо закривалися часописи, в яких друкувалися продовження. Усі обставини були проти генія і жодної за нього.

«Забезпечте мене постійним хлібом, і я створю шедеври», – ледь не благав він. Не дали, сучі діти! Навпаки – їли його поїдом, кусали за кожної нагоди, гризли, як голодні пси.

А Франко – це цілком європейська потуга, недарма ще за життя його друкували поляки, німці, чехи, росіяни, угорці, болгари. І лише наше власне самоїдство, заздрість, егоїзм, відсутність національної солідарності не дозволили йому стати нарівні великих сучасників – Сенкевича, Тургенєва, Мопассана, Золя. Тепер ви розумієте, наскільки важливою є наша завтрашня мандрівка?»

Чесно кажучи, Яна не дуже втямила. Як вони могли допомогти цьому великому страждальцеві, коли в нього стільки халеп довкола? Важко навіть назвати, в чому він був щасливим. Мабуть, у шлюбі.

Дівчина розглядала фото Франка з дружиною та чотирма дітьми, а далі заглибилася в читання споминів про його відвідини Києва. Коли вона підвела голову, то зрозуміла, що проїхала потрібну зупинку. Вискочила аж на бульварі Шевченка і вирішила ще зайти до книгарні.

Як і шеф, вона була завзятим книжником. І частина її скромної платні обов’язково йшла на поповнення власної бібліотеки.

У розташованій у напівпідвальчику затишній книгарні в таку пору було небагато відвідувачів. Яна ходила поміж полицями і столами, брала до рук книжки, які її кликали звабливими обкладинками, але думками була ще біля Франка.

Із тих прочитаних споминів вона зрозуміла, що й сімейне життя у генія було нерадісним. Дружина не витримала тиску обставин і врешті збожеволіла. Більшу частину життя провела в божевільні, переживши чоловіка майже на тридцять років.

Особливо вразила вичитана фраза, що якби Франко одружився на галичанці, його доля склалася б інакше. Бо ж київська дворянка не була пристосована до галицького побуту, де належало самій давати раду у всьому. Вона не вміла господарювати, виконувати звичайну хатню роботу, ощадно розпоряджатися грошима, бути позірно ґречною та улесливою, як вимагав тамтешній етикет. Зрештою, львівська публіка оголосила бойкот не тільки Франку, але і його дружині. Замість такої потрібної їй підтримки і співчуття, чужинка отримала осуд, кепкування та зневагу. Разом з матеріальними нестатками через відсутність належної роботи чоловіка суспільне відторгнення стало другою причиною, що добило її невеликі душевні сили.

«Цікаво, якби Франко знав про своє та її майбуття, чи одружувався б він з Ольгою Хоружинською? – міркувала дівчина, гортаючи книжкові новинки, які ще пахли друкарською фарбою. – А вона? Ми весь час торочимо про нього, забуваючи про її страждання. Він-то хоч став класиком, його вивчають у школі, портрет друкують на грошах, а вона, виходить, просто занапастила своє молоденьке життя. Їй було всього двадцять два роки, випускниця інституту. Господи, на три роки молодша за мене!»

У книгарні вона придбала ілюстроване «Мистецтво Давньої Греції», яке вирішила подарувати Юлі на день народження, що випадав наступної суботи. Задорого вийшло, але що зробиш – треба її потішити. Сестри на іменини обмінювалися книжками, таким чином маючи можливість і самим читати подароване. Юля була художницею, точніше книжковим ілюстратором. І цього року закінчувала Київську художню академію, тож напружено працювала над дипломним проєктом. «Як вона там? – задумалась Яна. – Чи зварила обід? Навряд чи. Певно, знову канапками перебивається».

Чомусь ні одна із сестер не любила готувати. Мама в них була така господиня, що як напече тістечок, то аж пальчики оближеш. А для них стояння біля кухонної плити було нудним тягарем. Частенько навіть сварилися, чия черга куховарити.

«Гуманітарії!» – скрушно зітхав батько, привозячи їм смачні передачі від мами, коли заїжджав у Київ. Він виготовляв та ремонтував меблі на замовлення. – І в кого ви такі вдалися?»

Хоча добре відав, що вдалися вони у маму – дуже ніжну і лагідну вчительку хімії. І самі були наче її меншими копіями, з якоюсь шляхетською гордою поставою, що пробивається навіть крізь кілька поколінь. Щоправда, вдома їх тримали під міцною парасолею надмірної батьківської опіки, оберігаючи від усього поганого і злого. От і виросли вони пишними декоративними квітками, не готовими до житейських негод за вікном.

Яна прямувала до станції метро «Театральна», і ноги наче самі вели її повз Національний музей літератури.

«Цікаво, чи він сьогодні працює?» – задумалась вона, минаючи парадний вхід. Важкі масивні різьблені двері якраз відчинилися, і звідти вийшов невисокий молодик з пишною чуприною і незапаленою цигаркою в зубах. Він заходився шукати по кишенях запальничку.

Яна зупинилася, щоб прочитати музейну афішу. І тут він перехопив її погляд. «Ви на презентацію? – посміхнувся білобрисий парубок. – Заходьте, за п’ять хвилин починається».

І простягнув руку, аби перейняти її пакет із театральною сукнею та черевичками. Вона так і не зрозуміла, чому запросто відала йому свої речі.

«Гаразд, покурю потім», – посміхнувся він і, кинувши цигарку у смітник, впевнено схопив її за руку. За мить вони вже зникли в музеї.

«Чому я його слухаюсь? – дивувалась Яна, не пізнаючи саму себе. – Нащо я сюди йду? Хоча можу пересвідчитись, яка ситуація з чарівним кріслом. Чи його, бува, не забрали? Тоді нашу мандрівку слід перенести».

Вони піднялися на третій поверх у простору світлу залу бібліотеки колишньої колегії Павла Галагана, де вже зібрався гурт охочих привітати і послухати ювіляра – відомого дитячого поета, який видав нову книжку віршів. Сивовусий ювіляр із сумними очима та довгою, якоюсь стародавньою зачіскою упівголоса давав інтерв’ю телебаченню біля столу, прикрашеного вишитою скатертиною та трояндами.

– Ігор, – протягнув гарячу руку її опецькуватий провідник, коли вони посідали на останні вільні стільці біля самих дверей. – Поет.

– Яна, – посміхнулася дівчина. – Історикиня.

– А може, історикеса?

– Можу бути й історичкою. Чи то пак істеричкою.

– Овва! – здивувався білявий поет. – Скільки варіантів! А що досліджуєте?

– Людську тупість! – відрізала Яна. Хлопчина їй подобався, але його розв’язність – ні.

Той, ошелешений, не знайшовся, що відповісти. Видно було, що дівчина йому подобалася, і це його сковувало. Він боявся зіпсувати перше враження.

– Мені треба на хвильку вийти! – вирішила Яна не втрачати часу й подивитися на крісло, бо ж експозиція Розстріляного Відродження розташовувалася поруч. – Припильнуйте мої речі, будь ласка!

– Гаразд! Тільки не баріться, бо вже починають! – Шепнув він їй на вушко, хоча в цьому не було потреби. Але й від цього по Яні пробіг заряд електричного струму.

Вона хутко підвелася і шмигнула у двері. «Нічого собі!» – міркувала музейниця, швидко дріботячи округлим коридором, який наче охоплював залу півколом. – Я скоро буду кидатися на будь-яку істоту чоловічого роду. Явний передоз гормонів! Із цим треба щось робити!»

Вона завернула за вигнутий поворот й одразу наткнулася на крісло-гойдалку, яке стояло за червоною стрічкою перед стендом Миколи Хвильового.

Яна хапливо озирнулася довкола. Стілець наглядачки, яка мала сидіти біля високих білих дверей, стояв порожнім. Мабуть, вона зазирнула в зал презентацій або вийшла до вбиральні.

«Треба перевірити крісло! – блискавкою майнула думка в Яни. Хвалена жіноча цікавість одразу заглушила всі інші бажання. – Ромашка мене тільки похвалить. Іншого шансу сьогодні не випаде».

Вона ще раз озирнулася, почувши плескіт у залі. Видно, творчий вечір дитячого віршара розпочався. Наглядачка могла з’явитися будь-якої миті.

Дівчина мигцем проскочила під стрічкою, сіла у крісло-гойдалку, відштовхнулась від паркету і, мов молитву, прошепотіла слова: «Свято наближається!»

Перед очима замиготіли дрібні кольорові цяточки, а в грудях сперло подих. «Я тільки туди й назад, – пульсувала думка у скронях. – Хоча й маю півтори години до завершення презентації. Бо ж куди мені квапитися? Вдома Юля буде бурчати, що заважаю їй докінчувати дипломну. За те, що Ігор повартує мої речі, підемо з ним на каву. Хай порадіє! Зроблю для нього приємність, він, здається, хлопчина тямущий. Амінь!»