Читать книгу Геніальне кохання - Александр Гаврош - Страница 4

Роман Лук’янович Попадинець, якому за кілька місяців мало виповнитися 49 років, переживав непростий період у житті. Начебто особливих підстав для нарікань не було. Сім років він успішно керував Музеєм раритетів, який за зведеними показниками був серед кращих у Києві. Завдяки його палкій фантазії та невгамовній енергії їхній унікальний заклад з історії книгодрукування в Україні привертав до себе постійну увагу.

Його гасло «Музей – це не мертва територія, а живий простір» знаходило гарячий відгук як серед звичайних відвідувачів, так і серед провідних науковців. Проте останнім часом пан Роман відчув, що внутрішня батарейка підсідає. Робота перестала приносити насолоду, як раніше. Одномаїття директорських буднів, оцей циклічний біг по колу в ролі завгоспа його виснажував. Він відчував, що втома накопичується, а ентузіазм вщухає.

Та й здоров’я почало здавати. Ото справді – від праці будеш не багатий, а горбатий. Від постійного читання помітно підупав зір. Довелося виписувати ще потужніші окуляри, які він носив із аспірантських часів.

Через болючі коліна, які застудив іще студентом під час археологічної практики, коли дощового літа довелося ночувати кілька тижнів у наметах, він змушений був облишити поїздки на велосипеді та гру у великий теніс. Для Романа Лук’яновича це було справжньою трагедією, бо він не тямив себе без фізичної активності. А при його зрості у 189 сантиметрів та вазі у сто п’ять кілограмів це було занадто великим навантаженням на ревматичні колінні чашечки. Лікар порекомендував утриматися від спорту, якщо хоче бодай безпроблемно ходити.

Відсутність активних вправ одразу відбилася на статурі – заокруглилося черевце, якого Роман Лук’янович дуже соромився, адже раніше не виглядав повним. Дедалі частіше приходили невеселі думки про недалеку старість. Невлаштованість особистого життя уже майже сформувалася у комплекс.

«Кому я такий потрібен? Обрезклий, присліпуватий і лисіючий, бо й раніше пишна чуприна стала помітно рідшати, – зітхав часто директор, розглядаючи себе у дзеркалі. – Що ж, старий: ти вже йдеш з гори, а не в гору. Час таки бере своє. Змирися і прийми це як належить. Принаймні маєш сина, який потребує твоєї уваги, а головне – справу свого життя: один із найцікавіших музеїв України, якому віддав майже двадцять років, пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника та екскурсовода до керівника».

Поїздка в Америку дала можливість Попадинцю-старшому не тільки передихнути від вічних музейних клопотів та витівок бунтівного тинейджера перехідного віку, але й спокійно порозмислити про власне життя-буття. Директор відчував, що нині воно наближається до поворотної точки, за якою гряде докорінна переміна.

«Кожні п’ять років людина має щось кардинально змінювати: місце роботи, місце проживання або й сімейний статус, – згадав він слова свого давнього спаринг-партнера Джуса, який мав другу освіту психолога. – Зміни не дають нам костеніти і змушують мобілізуватися перед новими викликами. Це як приплив свіжої крові в організмі. Інакше – застій і поступовий занепад».

«Джус має рацію, – міркував Ромашка, споглядаючи безкраї простори Америки з високого вікна їхнього шикарного автобуса, яким їх перевозили з одного музею в інший. – Потрібна зміна. Але що міняти, трясця його матері – роботу, місце проживання чи сімейний стан? Посаду я не здам, бо ж на кого залишу музей?»

Без зайвої скромності Роман Лук’янович усвідомлював, що є такою харизматичною особистістю, поруч із якою будь-хто з підлеглих втрачав яскравість. Та й команду він вибудував під своє безумовне лідерство. Це були чудові виконавці, але не керівники. Можливо, завідувачка фондів Яна Приймак мала необхідні бійцівські якості, але вона ще замолода, аби звалити на тендітні дівочі плечі таку неповоротку обтяжливу махину, як державний музей.

Забиратися геть зі столиці, де є власне житло у центральному районі, – абсолютно безглуздо. Хоч Київ і втомлює, як лиха година, але саме тут відбувається більшість культурних подій та атракцій. Тут твориться сучасна історія.

Залишався сімейний статус. Еге ж, в останній рік Ромашка часто сушив над цим голову, кидаючи прискіпливим оком на офіційних заходах та неформальних акціях на самотніх цікавих жінок своєї вікової категорії. Але чомусь жодна з них не запалювала його уяву. Були серед них розумні й доглянуті пані, але від них віяло такою очевидною передбачуваністю, що директор навіть не розпочинав робити перші кроки.

Довга відсутність жінки в його холостяцькому житті породила невпевненість у власній привабливості. У ньому засіявся острах перед фемінами, і чим привабливішою здавалася йому дама, тим більший здіймався переляк. Бо ж вродливі – часто зрадливі. Зрештою, він вирішив себе даремно не мордувати і все пустив на самоплив. «Як Бог дасть, то й у вікно подасть», – згадав він приказку свого мудрого батечка, який доживав віку на пасіці під Києвом.

Була ще одна річ, яка могла перевернути його життя до основи. І вона значно більше його хвилювала. Відкриття міжчасового коридора, яким вони здійснили дві подорожі у минуле, стало тією ідеєю-фікс, яка так збуджувала його мозок, що Ромашку починало тіпати.

Як учений він розумів епохальність такого відкриття для людства. І те, що доля дала йому цей винахід просто в руки, вказувало на особистий сенс існування, який шукає кожна мисляча людина в земному житті. Коли ж двічі з ним трапився облом, і кляте крісло-гойдалка зникало або втрачало чарівні властивості, це мало не приводило емоційного директора музею до втрати адекватності. Але що зробиш: Бог дав, та чорт забрав!

Він втримувався від шоку тільки тому, що не втрачав надії виправити ситуацію. У характері він мав щось від Івана-покивана: що дужче його нагинали, то сильніше він опирався.

Тож коли за іронією долі в американській подорожі разом з ним опинилася і заступниця з музею Шевченка, він оцінив це як знак Провидіння і взявся до дії. Його метою було зачарувати білокуру музейницю і делікатно витягнути з неї інформацію про зникле крісло-гойдалку, через яке здійснювався перехід в інші часи.

Перший тиждень Ромашка акліматизовувався до Америки і пильно спостерігав за Мариною Кононенко. Потім поволі розпочав процес зближення, ретельно сплановуючи ситуації, аби опинитися буцімто ненароком поруч із «овечкою Бертою». Така тактика невдовзі дала результати, і за два тижні вони вже сиділи разом за обіднім столом і в автобусі, що викликало легкі кпини їхніх жартівливих колег.

Але насправді далі посмішок та люб’язностей справа у стосунках не просувалася, бо Ромашці весь час бракувало сміливості запропонувати дамі щось більше за прогулянку черговим вечірнім містом. Врешті, коли він збагнув, що останній шанс вислизає з рук, у ніч перед вильотом в Україну він запросив свого нового друга (чи радше подругу) відзначити цю сумну подію за келихом гарного вина в його номері. Бідолашна жіночка, яка вже втратила надії на більше, ніж балачки про оглянуті музеї та американські чудернацтва, ледь не кинулася йому за вечерею на шию. Бо ж уночі всі жінки – красуні.

І саме там у нью-йоркському чотиризірковому готелі все і трапилося. Після несподіваного палкого поцілунку на балконі під зоряним небом, від чого у Ромашки ледь не закрутилася голова, бо цілувався він востаннє з власною дружиною, він вирішив повідати Марині свою сокровенну таємницю.

– Я мушу вам зізнатися в одній речі, – схвильовано мовив він, коли вони з балкона перейшли до безпечнішої канапи.

– Авжеж, – ледь чутно видихнула музейниця, замріяно прикривши від передчуття очі. – Я готова!

– Але пообіцяйте, що не будете сміятися.

– Чесне піонерське! – здивовано розплющила вона блакитні оченята.

– Я хочу вас запросити у мандрівку історією!

– Що?! – тепер її очі були не просто відкриті, а розплющені на максимальну широту. – Яку ще в Бога мандрівку? В таку мить?.. Себто я хотіла сказати – у такий пізній час? Ви глузуєте?

– Ні, я серйозний як ніколи! Але заспокойтеся, дорогенька, вам нічого не загрожує!

– Я вас геть не розумію! – спробувала вона піднятися з канапи, але Ромашка зробив те, що належало будь-якому джентльмену в таку вирішальну хвилю. Він наче почув голос Джуса з їхнього бару «Олімпійський», де вони частенько обмивали закінчення тренувальних поєдинків: «Коли не маєш чим дамі заперечити, закрий їй рота поцілунком. Цей аргумент діє безвідмовно».

Другий поцілунок тривав куди довше, ніж перший, і тепер голова вже затуманіла у Марини Андріївни, яка цілувалася востаннє на випускному вечорі з нагоди закінчення університету. У неї настільки ослабли руки й ноги, що, аби прийти до тями, вона сама вхопилася за розмову про дивні мандри.

– І куди ми з вами помандруємо? – тремтячим голосом промовила натягнута, мов струна, краля.

– Куди захочете, моя королівно! – аж зі-рвався з місця зраділий Роман Лук’янович і заходив по кімнаті слонячими кроками. Він більше не міг себе стримувати і почав їй розповідати про минулу подорож на День святого Миколая у часи заснування Лаврської друкарні, про зустріч з першодрукарем Памвом Бериндою, про проповідь Захарія Копистенського, далі перескочив на мандрівку в 1847 рік і спробу порятувати Тараса Шевченка.

Тут уже Марина Андріївна нарешті ввімкнулася як професійний шевченкознавець, і лише тепер до неї почала доходити дивовижна суть мовленого. Ромашка ходив як божевільний по м’якому килиму, розмахуючи могутніми лапами, і відтворював голосом і мімікою персонажів, про яких оповідав. Слова лилися з нього потоком, наче він роками тримав обітницю мовчання. Мов вправний жонглер, він сипав цифрами, іменами, цитатами, Це був неперевершений театр одного актора. І, зауважимо, актора, закоханого у свою роль. Коли ж він нарешті, до краю вичерпаний, замовк, запанувала виразна мовчанка.

– То ви потребуєте оте плетене крісло з нашого музею? – почувся із напівтемряви слабкий жіночий голосок. – Сподіваюся, не заради цього ви мене запросили у свої апартаменти?

– Ні! Присягаюсь! – вигукнув Ромашка, якому стало вкрай соромно за підступні наміри. І він кинувся до жінки, мов сентиментальний юнак, аби приховати рум’янець, що густо залив його щоки і шию.

– Ви впали мені в око з першого погляду! – шепотів він, цілуючи її зблідле обличчя. – Ще там! В музеї!..

– Гаразд, я вам скажу, де знаходиться оте кляте крісло, – задихано мовила жіночка. – А далі ви вчиняйте зі мною так, як велить ваше сумління!

Ця несамовита сцена знову промайнула перед очима директора у власному кабінеті після пронизливого погляду Марини Кононенко. «Який же я негідник! – подумалося йому, і він втупив очі у монітор лептопа, на якому висвічувалася вражаюча світлина Івана Франка зі скрюченими паралізованими кистями.

– І куди ми махнемо цього разу, шефе? – озвавсь іззаду Ясь. Він уже давно чекав на цю розмову, але татусь мовчав, як океанська глибоководна риба, запевняючи, що незабаром все розповість докладно. Хлопчина не наполягав, бо весь вільний час віддавав опису своєї дивовижної мандрівки у Хусті. В його голові й зараз незбагненним чином перетиналася сучасність із трагічними подіями березня 1939 року.

– Ми поїдемо… Ми поїдемо… Ми поїдемо на весілля до Івана Франка! – переможним голосом продзвенів Ромашка, наче виграв мільйон у лотерею.

– Куди? Ха-ха! – зареготала Яна. Настрій у неї піднявся ще на кілька поділок. – Романе Лук’яновичу, оце вас заносить на поворотах. То Шевченка рятувати від тюрми, то одружувати наступного генія України! Боюся навіть подумати, куди ми потрапимо з Лесею Українкою.

– Це не випадкова примха, Яночко, а добре обміркована пропозиція! Завжди ставте собі у житті найвищу планку…

– …І тоді доскочиш до середини, – додав із підвіконня Ясь завчену татову мудрість.

– А чому саме на весілля? – ніяк не могла збагнути Яна. – Були куди драматичніші події в його складному житті.

– А тому, що Франко одружувався саме в Києві й завтра минатиме річниця цієї знаменної події. І щоб ви знали, моя юна незаміжня помічнице, весілля стало для Каменяра переломною віхою. Це був не просто шлюб, а визначення всієї подальшої долі. Поворотна точка біографії. І найважливіша мотивація для нас – весілля недостатньо описане сучасниками.

– Круто! Я – за! – задоволено кивнув Ясь. – До речі, я ще не був на жодному весіллі. Треба ж колись починати!

– Але ж нам слід відповідно вбратися! – занепокоїлася Яна. – Як же ми туди заявимося без маскараду?

– А ось на це ми й потратили два тижні. Поки я досліджував франкіану, про вбрання попросив потурбуватися нашу Марину Андріївну, – Роман Лук’янович зробив жест рукою в бік огнистої дамочки.

– Я маю знайому в Молодому театрі, то вона дещо підібрала з вистав про ХІХ століття, – несміливо мовила руда музейниця і показала на два чорних повних кульки з одягом, що лежали поруч із нею на стільцях.

– Свято наближається, мої любі! – заусміхався Ромашка і першим кинувся витягати костюми для примірки. – Аби здоров’я, а гріхи будуть!