Читать книгу Геніальне кохання - Александр Гаврош - Страница 5

Уже розстаючись із Романом Лук’яновичем на летовищі у Борисполі, Марина Андріївна зрозуміла, що пропала. Пропала безнадійно й назавжди.

Оксана, подруга з Національного музею літератури, яка й запропонувала податися разом на конкурс в американський вояж, тягнула шевченкознавицю за рукав до парковки, де їх уже виглядав її чоловік, підтягнутий ставний брюнет з оберемком квітів. Поки він складував їхні валізи в багажник чорного «Міцубісі», вона озиралася, шукаючи поглядом Ромашку, але той уже десь загубився в натовпі.

«Ми навіть не поцілувалися на прощання, – притулила вона до уст долоню, що пахла терпким ароматом парфумів, і ледь не розплакалася. – Треба було піти з ним на автобус, у нас ще був шанс побути удвох… От дурепа!»

– Мариню, та сідай уже! – гримнула Оксана Чухліб із салону на товаришку, яка все ще стовбичила біля авто. – Час їхати! Петрусь заради нас відпросився зі служби!

– Я щось геть дезорієнтована. Наче приїхала не додому, а в гості. Це все через той жахливий переліт! – поправила зачіску Марина, вмощуючись на задньому сидінні й провинно посміхаючись приємному чоловікові за кермом, якому важко було приховати виправку офіцера СБУ.

Той мовчки вирулив з парковки, очима непомітно вказуючи дружині на задуману приятельку.

– Вдома розповім, – шепнула йому на вухо Оксана і притулилася світлою голівкою до його дужого плеча. – Я так скучила!

– А як скучили ми з малими! – заусміхався білосніжними зубами водій. – Що ж, сьогодні пофестивалимо з нагоди закінчення півторамісячного суворого режиму! Оце вже дам собі волю! Марино Андріївно, ви приєднуєтеся до кола обраних?

– Петрику, дай їй спокій! Не бачиш, у нас – напад ностальгії! – підморгнула чоловікові Оксана. Мовляв, видно по личку, як подруга провела нічку.

– Зрозуміло! – засміявся підполковник у цивільному. – Не кожен переживе такий шок: побачити Америку і повернутися додому.

Далі Марина Андріївна все пам’ятала, мов у тумані: як її вивантажували біля під’їзду, як забирала кота від старенької сусідки, як розпаковувалася вдома… Майже добу вона прововтузилась у ліжку, намагаючись емоційно й фізично відійти від останніх потрясінь. Але відчуття, що вона закохалася – глибоко і по-справжньому, – не давало їй не те що жити, а й дихати. Біля серця щось давило, а вона знову й знову хотіла чути такий рідний голос, бачити милі кумедні риси обличчя.

Однак обранець її серця вперто не озивався. Сама ж вона не насмілювалася зробити перший крок, хоча сучасні жінки вважають це старомодним дурисвітством. Але сорокарічну науковицю так виховали, що кодекс шляхетної жінки був для неї священним і непорушним. Минув день, другий, тиждень, вона давно ходила на роботу, як примара, а Роман Лук’янович усе мовчав. Чи не занедужав, бува, після такої виснажливої поїздки? А може, щось трапилося надзвичайне? Або телефон загубив з її номером? Вона вже не знала, що й гадати. Зрештою, якби хотів, то знайшов би її в музеї Шевченка, який знаходився одразу при Майдані Незалежності, в самому серці столиці.

На роботі її не пізнавали й знизували плечима від такої переміни. Боялися, чи не підхопила вона в Америці який-небудь вірус. Поїхала жіночка у розквіті, а прилетіла лише тінь від неї.

Марина Андріївна картала себе щохвилини за останню сцену в їхньому готельному вечорі у Нью-Йорку. Коли все так гарно складалося, для чого було бовкати про сумління? Після цих слів Роман Лук’янович начебто прокинувся зі сну, одразу перемінився, втратив відвагу і зів’яв. Вона, розпалена пристрастю, прагнула продовження поцілунків, а він застиг, мов неживий. Після довгої гнітючої паузи вони ніяково попрощалися й відтоді навіть нормально не побесідували.

«Я сама винна у всьому! Один раз доля дала мені шанс, і я його так безглуздо змарнувала!» – втирала вона сльози під Шевченковою шовковицею, відвернувшись від вікон меморіального будинку, аби ніхто з колег не помітив її страждань. – Печально, та повчально! І що мені тепер робити з цим болючим почуттям у грудях? Де мої заспокійливі краплі? Ні, я більше так не витримаю! Завтра поїду до Лаври будь-що-будь, начебто оглянути нову виставку в Музеї раритетів, а там мимоволі побачу його…»

Але Ромашка начебто почув її далекий голос, бо за мить телефон музейниці завібрував від його дзвінка.

– Так, слухаю, – вклала вона в це коротке слово все своє довго тамоване бажання, мовби даючи згоду на вінчальній церемонії. Серце забилося, як хвіст у теляти.

Роман Лук’янович чемно привітався і спробував пожартувати про Америку, але навіть на відстані відчувалося його хвилювання.

– Мариночко… Марино Андріївно, нам треба зустрітися, аби обговорити деталі наступної подорожі… Пригадуєте наш останній вечір перед відльотом?

– Так, – мовила вона, тремтячи від напруження. – Чудово пригадую!

З неслухняного язичка ледь не зірвалося: «Я вже його ніколи не забуду!», але вчасно схаменулася, пам’ятаючи, що несамовита жіноча любов відлякує чоловіка так само, як і цілковита байдужість. Тому треба бодай голову зберігати холодною. Але як це зробити, коли в жінки буквально все пронизано почуттями?

Вони зустрілися того ж вечора, неспішно прогулюючись травневим парком над величним Дніпром. Дізнавшись, що плетене крісло забрала Оксана в Літературний музей України, обмінявши його на шевченківські раритети з їхніх фондів, Ромашка кинувся пильно вивчати все, що пов’язано з цією відомою історичною будівлею. І таки відкопав потрібну подію – саме тут у капличці колегії Павла Галагана 4 травня вінчався Іван Франко зі своєю дружиною Ольгою Хоружинською. Це була велика удача для мандрівників у часі, адже на носі було якраз 16 травня, що відповідало 4 травню за старим стилем.

Марина Кононенко на все погоджувалася, пропускаючи промову коханого повз вуха, думаючи зовсім про інше – як він кумедно рухається, запально жестикулює, як мило посміхається сіточкою веселих зморщок біля сірих очей, схованих за скельцями окулярів. Усе в ньому їй подобалося. І вона просто вмирала від бажання погладити його по голові, розкуйовдити такого хлопчачого білого чуба, припасти губами до повнявих уст під смішними вусиками.

Вона сама запропонувала знайти костюми для подорожі, адже це був чудовий привід далі перебувати у тісному контакті й можливість телефонувати коли завгодно нібито у справах. Того вечора вона сама хапливо поцілувала його на прощання, бо Ромашка щось замешкався, не наважуючись на інтимність. Побігла щаслива на метро й не спала аж до третьої ранку.

Вдруге вони побачилися вчора – вже у літературному музеї, де Оксана зробила їм короткий огляд залами й показала давнє крісло-гойдалку, яке тут припасували в експозицію про українське Розстріляне Відродження. Далі ще почастувалися келишком американського віскі, яким їх пригостила господиня у своєму кабінетику, згадуючи незабутню спільну подорож.

Домовилися з Оксаною, яка чергуватиме в неділю, 16 травня (бо ж треба відпрацьовувати відгули, які пішли на Америку), що вона приділить їм увагу за потреби. Вони ж заінтригували завідувачку відділу екскурсій костюмованим сюрпризом.

Синьоока волинянка весь час весело підштовхувала подругу ліктем і крадькома показувала очима на зосередженого поважного Романа Лук’яновича, якому було ніяково від прозорих натяків щебетухи. Але він і сам відчував, що потрапляє під любовні чари, і не знав, як має чинити із цим давно забутим почуттям: піддаватися чи боронитися?

На прощання тепер уже Роман Лук’янович міцно поцілував Марину на запрудженій вулиці, і вона йшла додому, мов у легкому дурмані, відчуваючи любовний шал на устах.

І ось сьогодні вони побачилися в Києві втретє. Тепер уже в його кабінеті, який шевченкознавиця старалася розгледіти до дрібниць, ніби мусила запам’ятати на всеньке життя. Той дурнуватий трафунок навесні минулого року, коли вона сама викликала через нього поліцію, Марина Андріївна хотіла забути, як кошмарний сон. Яких тільки дурниць ми не коїмо власноруч! Але тепер все буде по-іншому. Вона ладна й на холодну воду дути, аби не обпектися. Лиш би його не втратити!

Костюми були розкішні – з вистави Островського, яка вже десять років не йшла на сцені. Однокласниця Марини нині була провідною актрисою, тож взяти їй на кілька днів старі шати під особисту відповідальність не стало проблемою.

На Романові Лук’яновичу білий класичний костюм-трійка сидів як улитий. Бракувало тільки капелюха та тростини, що довершували б респектабельний вигляд. Натомість парадна жіноча кремова сукня виявилася завеликою для хлопчачої статури Яни. Зате більш-менш по фігурі підійшла значно скромніша сіра. Дівчина ще й зраділа такому жеребу, бо не любила привертати зайвої уваги, яку неминуче б викликало пишне вбрання. Сукню улюбленого темно-синього кольору, яку відібрала собі шевченкознавиця, вона не продемонструвала, бо напередодні її випрала. Найбільші труднощі виявилися з Ясем, який хоч і наслідував у зрості батька, але мав лише чотирнадцять років. Такого персонажа-підлітка у виставі не виявилося, тож одягати його треба було вдома.

– Я почищу ваш одяг, – вихопила Марина з рук Романа Лук’яновича кульок з шатами. – Жіночі руки це зроблять краще. А завтра принесу! Не хвилюйтеся!

Її хапливий жест викликав єхидну усмішку в Яни, яка ще раз переконалася, що ця мідна кучерявка по вуха залипла в їхнього директора. Ох уже ці бабські запобігання, що видають їх з головою! Цікаво, що на це Ромашка?

Вона кинула пильний погляд на його обличчя, але він зробив вигляд, що заклопотано вивчає стосик книжок на столі.

– До речі, Яночко, візьміть для ознайомлення, – простягнув він їй чималенькі «Спомини про Івана Франка». – Саме тут є тих кілька збережених спогадів про весілля Івана Яковича. Мусимо завтра бути краще підготовленими, ніж у попередні рази.

– Яке завдання нашого спецзагону? – Ясь гупнув себе п’ястуком у груди, обтягнені улюбленою чорною майкою «Born to die». – Кого викрадаємо чи ліквідовуємо?

– Нікого! – заперечливо хитнув головою татусь. – Ми міняємо філософію наших переміщень у часі. Я проаналізував попередні мандрівки і зрозумів, що саме в бажанні втрутитися у природний хід подій і крилися наші невдачі. Відтепер ми не прагнутимемо більше нічого змінювати в минулому. Ми тільки спостерігаємо і фіксуємо. І цього досить для грандіозних відкриттів.

– То що – завтра просто гульбанимо на гостині у Франка? – здивувався «Народжений померти». – Нам не зашкодить чарочка вина, будьмо здорові, пиймо до дна?

– І так, і не так! Просто більше ми в часові пастки не потрапляємо. Побули на вінчанні, побачили всіх видатних осіб і негайно назад додомоньку фіксувати все на папері. Не треба пороти гарячки, бо ж віднині крісло в нашому розпорядженні. І ми зможемо зробити телепортацію буденним інструментом дослідництва.

– Це якщо будемо мати вільний доступ до крісла, – слушно зауважила Яна.

– Що ж, доведеться долучити до складу нашої команди й працівницю літмузею, – зітхнув Ромашка. – Хоча чим більше свідків, тим швидший провал.

– Оксанця нас не видасть. Вона вміє берегти таємниці. Хіба що своєму чоловікові розповість. Але ж це святе – ділитися сокровенним із найріднішими! – заспокоїла присутніх Марина, гадаючи, що саме в цьому криється подружній обов’язок.

– Гаразд, завтра на місці вирішимо! – піднявся з крісла Роман Лук’янович. – Збираємося в холі Національного музею літератури об 11.00. Через годину там розпочнеться обряд вінчання, тож на запізнення відмовок нема. Є питання?

– Ви проведете мене до метро? – несміливо озвалася руда хитрунка. – Бо ж знову на таксі їхати накладно. А з клунками пертися самій важкувато. Та й погода нині чудова!

– Гаразд, але маю ще трошки роботи!

– Нічого, я прогуляюся вашим музеєм. Була тут ще студенткою. Вдома й так мені нема чого робити.

Ясь і Яна мимоволі перезирнулися, розуміючи одне одного без слів. Нав’язливість цієї дамочки починала нервувати.

– О’кей, деді! Я погнав! – вдарив Ясь п’ядь об підставлену долоню батька, щойно за мадам зачинилися двері і її каблучки зацокотіли сходами вниз. – Маю завершити одне дільце.

– Біжи, синку! – пригорнув його батько до себе, поцілувавши в чоло. – Борщ у холодильнику. Можеш вдома для загального розвитку переглянути…

– Гаразд, перечитаю «Лиса Микиту», – зрозумів його думку з півслова шибеник.

Яна теж підвелася, маючи намір скоротати дорогу до метро разом з хлопцем. Здається, він порозумнішав за ці місяці. Навіть на вигляд став дорослішим. І жодної есемески їй не надіслав під час спільної наради. Невже і він її розлюбив?

– А вас, Яночко, я попрошу залишитися! – не випустив директор її прохолодні пальчики зі своєї широкої долоні.

Усі засміялися від цієї затяганої фрази Мюллера із чорно-білого радянського шпигунського серіалу про оточення Гітлера.

– Може хтось заварити мені чаю на робочому місці, коли у секретарки – вихідний?

– Слухаюсь і повинуюсь, мій повелителю, – зробила вдячний кніксен завідувачка фондів, чомусь радіючи, що директор не бажає залишитися на самоті з гостею, і окинула зацікавленим поглядом свого начальника. Ех, чому я така молоденька? Я би показала цій мідноволосці, де раки зимують! А так – жодних шансів…