Читать книгу Геніальне кохання - Александр Гаврош - Страница 7

Колегія Павла Галагана була приватним навчальним закладом, який утримував своїм коштом відомий меценат Григорій Галаган. Це був багатий землевласник, який походив з давнього козацького роду, а тому мав певні сентименти до українства. Його єдиний син Павло помер підлітком. На честь нього згорьований батько і заснував чоловічу гімназію (старші класи), в якій могли вчитися і проживати близько сімдесяти учнів. Колегією також опікувався і Київський університет, а що Григорій Галаган не скупився, то тут працювали кращі київські викладачі. Назвали навчальний заклад давнім словом «колегія», аби підкреслити українські освітні традиції.

Оскільки Галаган тяжів до українофільства, то й колегія вирізнялася українським духом, бо керівництво підбирало кадри за своєю подобою. Навчальний заклад містився у центрі Києва – у кількох фундаментальних будовах, реконструйованих у 1870 році. Окрім вихованців, тут проживали і деякі викладачі, зокрема, родина Євгена Трегубова, що відіграла визначальну роль в одруженні Івана Франка. Адже Ольга Хоружинська була молодшою сестрою Антоніни Трегубової, дружини вчителя.

Колегія славилася своєю бібліотекою, для якої у великому залі спорудили величезні інкрустовані шафи та стелажі, що заповнили простір аж до стелі. Саме тут і працював Іван Франко по обіді 3 травня, переглядаючи книжки та дочікуючись Гната Житецького, який мав повести його на Поділ до антикварів, що торгували старими виданнями.

Студент чомусь запізнювався, і це трохи сердило галицького гостя, який вирізнявся пунктуальністю. Мабуть, в ньому говорила німецька кров його предків, що асимілювалися з українцями в останніх поколіннях. І лише рудий чуб і стійкий до невдач характер свідчили, що прізвище Фра́нко з наголосом на першому складі було не випадковістю.

Галичанин озирнувся на скрип паркету і з цікавістю глянув на дівчину у сірій приталеній сукні, яка, зайшовши до бібліотеки, роздивлялася навсібіч. Він був трохи здивований, адже тут навчалися самі хлопці. Але, мабуть, вона когось розшукувала, бо, завваживши його на антресолі, зупинилась поміж столами в нерішучості. Він відчував її погляд на собі, хоча стояв упівоборота, гортаючи затертий томик. Під пахвою тримав уже дві відібрані книжки, які мав намір переглянути перед сном.

Яке щастя, що Яні вистачило клепки перебратись у театральний костюм! Щойно завваживши Франка на самоті, завідувачка фондів зрозуміла, що це – доля, але в джинсах із модними дірочками на колінах та в червоних кедах така доля могла хіба пореготати з неї. Довелося знову повертатися в Національний музей літератури, навпочіпки підходити до Ігоря, забирати в нього торбу, перевдягатися тишком біля стендів 1920-1930-х.

На щастя, доглядачки із замилуванням слухали декламацію сімдесятирічного дитячого поета, який частенько відвідував музейні акції і був тут своїм. Він любив частувати музейних працівниць, а вони за це його палко шанували. Бо ж усе нині вимірюється правилом: «А що я з цього буду мати?» А тут людина від щирого серця цікавилася ними, приділяла увагу, розповідала письменницькі плітки.

Дівчина не рухалася і продовжувала мовчати, мов заціпеніла. Франко повернувся до неї і приязно кивнув з висоти.

– Бібліотекар дозволив мені поритися на самоті, поки учні відпочивають, – гукнув він зі свого піддашшя.

Раніше він її тут не бачив. Може, вона прийшла до Трегубових, які славилися гостинністю і жили в цьому ж корпусі?

– Ви когось шукаєте? – продовжив він знайомство, бо дівчина й далі мовчала, нахабно його розглядаючи.

– Я шукала… вас, – упівголоса видихнула вона, так що Франко не був певен, чи це вона мовила, чи йому почулося.

– Мене?

– Так. Вас.

Це його заінтригувало, бо він, тридцятирічний чоловік, лише вдруге перебував у Києві, та й то з короткочасними візитами. Тож коло його тутешніх знайомих обмежувалося десятком-другим осіб з підозрою на «мазепинський душок», як вважала київська поліція. Але дівчина поводилася так дивно, що він покинув копирсання на полицях і поквапився униз.

– Я вже спускаюсь! – гукнув він, гримотячи дерев’яними сходами з антресолі.

Ще більше він спантеличився, коли побачив зблизька її симпатичну парсуну, якусь цілковиту небуденність і неповторність, що проявлялася не тільки в дивній зачісці, яка їй пасувала, але й в усій тендітній постаті.

– Іван Франко, літератор зі Львова! – простягнув він їй поцятковану рудими плямами руку. Він був у чорному довгому сюртуку, але без претензій і зовсім не прилизаний.

– Е-е-е… Яніна Приймак, – вирішила музейниця змінити рідкісне для ХІХ століття ім’я Яна на популярніше польське.

– Виходить, що Ясь і Яся, – заусміхався Франко. – А мого батька люди кликали Яцьом. Він Яковом писався.

– Знаю, – вирвалося в Яни. – Ковалем був.

– Справді! – щиро здивувався поет. – Але мусите мені зізнатися, де я вам про це розповів. Бо я хоч убий не згадаю. Мабуть, так гіпнотично діє на мене ваша янгольська зовнішність.

Яна все ще не могла прийти до тями, що розмовляє із самим Франком. Він поводився навдивовижу просто. Говорив м’яким лагідним голосом. Був невисокого зросту, але кремезний в плечах. Вуса й волосся мав руді, мов вогонь. А високе чоло та уважні блакитні очі дивилися прямо й спокійно. В них не було того зухвалого блиску, до якого звикла Яна в поглядах ровесників.

– А де… Ольга? – згадала вона про наречену Франка.

– А-а, то ви до неї! Як же я одразу не розчовпав! – заусміхався рудань. – Вона із сестрою Антоніною пішла на примірку до модистки. Завтра у нас, знаєте, особлива подія…

– Знаю, тому й хотіла побачитися з вами, – випалила Яна, озирнувшись на двері. Але в бібліотеці вони були самі.

– Ви мене весь час інтригуєте! – з посмішкою дивився на неї Франко. – Ви ж не шпик? Хоча навряд чи там би служили такі милі агенти.

– Іване Яковичу, я не можу вам сказати, звідки я, бо це не тільки моя таємниця. Але настійливо раджу вам подумати про завтрашнє вінчання.

– Що маєте на увазі? – насупився поет.

– Зірки твердять, що ваш шлюб буде невдалий.

– Он як!.. – задумано глянув він на неї. – Знаєте, колись мені в дитинстві погадала циганка. То напророчила, що буду мучитися лише сім років. А далі… А далі вже звикну!

– Це не жарт, Іване Яковичу! Я говорю цілком серйозно.

– Не знаю, які причини штовхають вас висловлювати такі неприємні речі нареченому перед весіллям, але сподіваюся, що умисли ваші не такі кепські, як пророцтва.

– У мене дар провидіння, – знайшла нарешті аргумент Яна. – Я можу багато що передбачати. Хочете скажу, скільки у вас буде діточок? Четверо – три хлопчики і дівчинка.

– Для того щоб мати дітей, треба бодай одружитися. А ви мене підбиваєте на безшлюбність.

– Ні в якому разі! Я просто знаю, що вам значно краще оженитися з галичанкою. Адже ви плануєте жити у Львові, а росіянці там буде важко прижитися.

– Ми це з Ольгою розуміємо… Але що поробиш, коли галичанки мене не хочуть? – сумно посміхнувся Франко. – Думаєте, я там не сватався? Наші панянки бояться таких рудих та неблагонадійних. А я вже втомився жити сам. Роки минають, і мені теж хочеться погрітися біля родинного вогнища. От ви згадали про чотирьох діток. Коли ж я їх буду ставити на ноги?