Читать книгу Справа майстра-червонодеревника - Александр Красовицкий - Страница 4

Тарас Адамович зустрів його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку від хвіртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У світлій легкій сорочці посеред засніженого саду господар будинку мружив очі від сонця, що зблискувало на полотні снігу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обіді сонце починає припікати. Але тут, у саду на Олегівській, сніг завжди урочисто-святковий.

– Пане Менчиць, Олександр Семенович не з вами? – запитав колишній слідчий.

Менчиць хитнув головою, потім пояснив:

– Подався до розшукової частини. Прохав переказати, що буде радий зустрітися сьогодні з вами за пуншем у «Семадені».

П’ятницю начальник розшукової частини Київської міської поліції традиційно проводив за мармуровим столиком відомої на весь Київ кондитерської. Тарас Адамович знав цю його звичку, здивувався лише запрошенню – Репойто-Дуб’яго не любив обговорювати справи за п’ятничним пуншем. Але ж запрошення означало одне – вони таки говоритимуть про справу, інакше чому б Репойто-Дуб’яго не завітав до нього після огляду місця вбивства?

Тарас Адамович жестом запросив Менчиця увійти, сам пішов попереду, хоч шлях від порогу до кімнати з каміном був звичним для молодого слідчого. Третє розслідування за неповних чотири місяці – надто швидкий темп для того, хто звик проводити вечори за шахами чи листуванням, може, й не варто…

Менчиць не видавався блідим, хіба дещо стомленим – не дивно. Особливо криваві справи після першого шоку падають на плечі тих, хто намагається їх розплутати, тягарем втоми. Мабуть, якийсь захисний механізм – людський розум уміло ховає жах чи огиду під маску виснаження або й нудьги. Якову Менчицю не завадить випити кави. Тож господар прочинив двері та запросив його до кімнати, де потріскували дрова в каміні, а за столом, торкаючи руками фаянсову чашку, рожевіла від тепла й ароматів Міра Томашевич.

Тарас Адамович відійшов убік, пропускаючи гостя до кімнати. Для такої години у його будинку незвично багато гостей, а проте – їх узагалі забагато для такого старого відлюдника, як він.

– Пане Менчиць, – пролунало бадьоре привітання, тільки-но з’явився молодий слідчий у кімнаті.

Чоловік, який сидів за одним столом із Мирославою, підвівся, простягнув йому руку. Тарас Адамович поставив на стіл ще одну чашку. Можливо, варто було попередити Менчиця ще на подвір’ї – тоді вираз його обличчя не нагадував би несправжню усмішку Фогля, але поява в його будинку колишнього пілота Олександра Горенка виявилася несподіваною і для Тараса Адамовича.

– Чув, тут когось убили, – пояснив свій ранній візит авіатор.

Місто-вулик докотило хвилі тривожних новин і до Куренівського аеродрому, де Горенко працював чи то сторожем, чи то єдиним співрозмовником «Муромців» і «Моранів», що зупинялися у Києві перед відльотом до Вінниці або у напрямку ризького аеродрому, звідки фронт поступово зсувався на захід. Навряд чи Менчиць забув, як підозрюваний у смерті Курдашових наставив револьвер до скроні Міри, а потім отримав кулю від того, хто швидше зреагував. Менчиць завагався, Горенко – ні. Старий слідчий поглянув на дівчину. Міру Томашевич теж обтяжує присутність пілота? Здається, з часу його появи у кімнаті вона не зронила ні слова. Уголос колишній слідчий промовив:

– Чомусь усі впевнені, що на цій вулиці можуть убити лише мене.

Горенко усміхнувся:

– Я не був упевнений, але вирішив усе-таки перевірити.

Менчиць втомлено опустився на стілець, подумки дякував за чашку, яку господар уже встиг наповнити гарячим і запашним напоєм. Аромат був знайомим і загадковим водночас.

– Лаванда, – підказала Міра, і він врешті спромігся звести очі від чашки на дівчину. Цікаво, Тарас Адамович уже розповів їй подробиці смерті майстра-червонодеревника?

– То що там сталося? – запитав колишній пілот.

Менчиць і сам би хотів знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконічні висновки – нападників могло бути кілька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навіщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бік, зустрівся очима з Тарасом Адамовичем. Чи старий слідчий помітив щось, що вони випустили з уваги? Що він думає про мученицьку смерть сусіда? Господар будинку сказав:

– Не обов’язково нападників було кілька…

– Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць.

Тарас Адамович звів брови на лоба, очікуючи пояснень.

– Є свідок, сліпий дід, який мешкає поряд. Він застав… майстра ще живого. Сказав, що останніми словами Семена Нечипорука було «П’ять биків».

Тарас Адамович замислився, однак уголос нічого не сказав. Міра тихо проказала:

– Я… сумніваюся…

І знітилася під поглядом трьох пар очей, що втупилися в неї.

– Я теж сумніваюся, – підбадьорив її Тарас Адамович. – Ні, – він повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смерті, в останню фразу зі своїх уст вклала б не надто потрібну слідству інформацію про кількість нападників.

Менчиць почервонів. Тарас Адамович мовив далі:

– Мусимо з’ясувати, що він мав на увазі…

Втрутився Горенко:

– А тому дідові справді можна вірити?

– Питання варте уваги. Пропоную підсумувати все, що ми знаємо, – господар прочинив двері до сусідньої кімнати, запрошуючи гостей пройти за ним.

Горенко підвівся – як подумки відзначив Менчиць – надто швидко і впевнено як для людини, яка мала протез замість правої ноги. Колишній пілот допоміг підвестися Мірі, яка сиділа поруч, і вони рушили до кімнати, що містилася в самому серці будинку, що був оточений старим яблуневим садом. Яків Менчиць замикав процесію. Врешті, він знав, куди веде їх старий, лишень не розумів – навіщо? У кімнаті, де біля вікна стояв стіл під зеленим сукном, він провів не одну годину, доки Тарас Адамович розслідував справу зникнення Віри Томашевич, Міриної сестри, а потім – і справу вбитих на борту літака князя Курдашова та його дружини. На цьому столі, ловлячи снопи косого сонячного проміння, що проникало крізь вікна, поблискувала стара друкарська машинка, якій господар будинку дав ім’я – Естер. Невже старий слідчий таки береться за нове розслідування, і Міра зараз знову друкуватиме протоколи? Чому тоді разом із ними йде Горенко? Чи на аеродромі йому так нудно, що він прийшов аж на Олегівську? Чи приїхав? Урешті, сюди зручно дістатися шістнадцятим трамваєм, хоч цей любитель аеростатів, мабуть, обрав би повітряний шлях, адже він може посадити кулю, де завгодно – принаймні минулого разу так і зробив.

У кімнаті Естер усе на своїх місцях: два стільці біля столу, герань, що її колись принесла сюди Міра, а господар пообіцяв поливати, й, здається, таки дотримав слова, бо ж листя її – свіже і зелене, як глибока зелень поверхні стола. Біля стіни – крісло, яке рідко хтось займає: у цій кімнаті слідчий та його секретарка не часто приймають гостей, а їм самим достатньо стільців. Кімната квадратна, певно, у цьому секрет її затишку – стіл біля вікна і шафа біля протилежної стіни доповнюють одне одного, крісло ховається у кутку біля шафи.

Тарас Адамович усміхається і пропонує гостям розміститися, де кому зручно, сам лишається стояти біля дверей, поки Горенко займає крісло, а Міра – звичний стілець біля Естер. Менчиць сідає поруч із дівчиною в очікуванні пояснень, намагається не зважати на те, що стільці у будинку старого слідчого – теж віденські. Навряд чи хтось надто зважав на шафу в цій кімнаті раніше. Менчиць знав хіба те, що господар будинку складає у її шухляди віддруковані Мірою протоколи й, здається, листи від давнього шахового партнера – якогось француза, який дивом пересилає листи до Києва, оминаючи дві лінії фронту. Тепер Менчиць обережно розглядав ящики, бачив, що над ними є висувні дощечки – на таких зручно писати, у картотечних шафах розшукової частини ті дощечки завжди залиті чорнилами.

– По Олегівській, за кілька будинків звідси, сталося вбивство, – проказав Тарас Адамович повільно, ніби диктував Мірі черговий протокол. Але дівчина не поворухнулася, пальці її не торкаються клавіш машинки, вона лише уважно вслухалася у слова господаря будинку, який вів далі:

– Один чи кілька нападників увірвалися в будинок Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, заздалегідь отруївши його собаку. Він чи вони завісили вікна у будинку темними ряднинами – я потім познімав їх, щоб вистачило світла для огляду кімнати, – прив’язали господаря до стільця і закатували до смерті. Загиблий устиг – хтозна, якої миті – нашкрябати на підлозі слово «Крааль».

Він зробив павзу, подивився на Міру, потім запитав:

– Усе гаразд?

Дівчина була блідою, але відповіла відразу:

– Так. Продовжуйте.

– Зі слів несподіваного свідка, – він ковзнув поглядом у бік Менчиця, однак, не перериваючись, мовив далі: – сліпого старого, який мешкає по сусідству, ми знаємо, що майстер сказав «п’ять биків» перед тим, як помер. Що скажете, пане Менчиць?

– Ми обшукали будинок, нічого не вкрадено. Навіть гроші у скрині на місці. Злочинці не обшукували будинок, здається, їх цікавив лише господар…

Він змовк, бо згадав розкидані підлогою відрубані пальці майстра. Не хотілося говорити про них при Мірі, тож коротко мовив:

– Я думаю, це щось на кшталт помсти… Можливо, майстер був якось пов’язаний зі злочинцями.

– Чому не припускаєте, що його катували, щоб отримати інформацію?

– Гроші – у скрині.

– Так, звичайно. Гроші на місці. Але хіба злочинців завжди цікавлять самі гроші?

Менчиць подивився на Тараса Адамовича, який стояв біля шафи. На що натякає слідчий? Господар сказав:

– Мені теж пощастило зі свідками – як вам зі старим, який розповів про останні слова бідолашного. Я говорив із сусідкою, город якої межує з городом майстра. Вона виявилась доволі багатослівною, звичайно, не в останню чергу, бо ж ми знайомі – минулого разу лишав для неї цибулиння після експерименту з цибулевим конфітюром – вона хотіла фарбувати льон. А ще, підозрюю, вона мріє вивідати рецепт аґрусового варення – і я майже готовий таки поділитися ним з нею, адже її свідчення проливають сяке-таке світло на мотив злочинців.

– То що вона вам сказала? – не витримав Менчиць.

– Про це – трохи згодом. А зараз хочу запропонувати вам невеликий експеримент. Міро, допоможете мені?

Дівчина здивовано усміхнулася і ледь помітно кивнула. Господар, підморгнувши їй, почав оповідати:

– Уявіть, що ви маєте скарб. Це може бути будь-що – гроші чи коштовності, а може, цінні папери. Вони теж можуть бути різними – банківські облігації чи лист від дорогої людини. А можливо – просто обіцянка випити келих вина з вказівкою місця і часу.

Міра примружилась, підсунула аркуш ближче і щось швидко написала на білій поверхні, потім склала папірець удвоє та передала Тарасу Адамовичу. Слідчий узяв послання обережно, наче воно було кришталеве і, відчинивши одну з шухляд, поклав його на дно, а потім так само обережно зачинив шухляду.

– Картотечні шафи дуже зручні для зберігання цінних паперів. Цю шафу на моє замовлення виготовив убитий майстер Семен Нечипорук.

Тишу, що запанувала у кімнаті на хвилину, першим порушив Горенко. Він поцікавився:

– Про що розповіла вам жінка, яка фарбувала льон?

Тарас Адамович потер підборіддя, провів рукою по стінці шафи й мовив:

– Майстер останнім часом працював над одним особливим замовленням. Здається, меблевим гарнітуром з якогось цінного дерева – вона не впевнена, знає лише, що Семен тішився і тільки й говорив, що про шафи з того замовлення.

Горенко торкнув рукою скроню, запитав:

– А у будинку вбитого?

– Ніяких нових шаф не знайдено.

Менчиць хитнув головою:

– Не розумію…

– Невдоволені замовники? Якщо триматимемось версії щодо помсти… – іронічно припустив Горенко.

Менчиць хитнув головою, думаючи про те, що пілот навряд чи дозволив собі цю іронію, якби бачив тіло убитого, але змовчав. Міра запитала:

– То вони шукали шафи?

– Чи щось, що майстер міг у них сховати, – кивнув Тарас Адамович, – принаймні ця версія здається мені дуже ймовірною.

– Хіба складно щось знайти у шафі? – запитав Менчиць і подивився чомусь на Міру. Дівчина відповіла на його погляд, намагаючись відігнати думки про сестру, що, здається, могла загубити у своїй шафі що завгодно – від панчіх чи сукні до крила найбільшого літака імперії.

– А ви спробуйте, – запропонував Тарас Адамович, – якщо, звісно, запам’ятали, куди я поклав послання панни Томашевич. Менчиць недовірливо подивився на старого слідчого, повільно підвівся і підійшов до шафи. Звісно, шухляди схожі одна на одну, але він точно бачив, куди Тарас Адамович поклав аркуш, який передала йому Міра. Цікаво, що вона написала? Ситуація схожа на дурний жарт, але таким же абсурдним виглядав й інший слідчий експеримент, коли вони намагались якнайшвидше спуститися з сьомого поверху готелю «Прага». А пошук цінних паперів у шухлядах шафи – теж спосіб підтвердити версію слідства чи то просто жарт слідчого, що нудиться у відставці? Хоча із сусідами, яких вбивають через меблеві гарнітури не знудишся. Менчиць простягнув руку до шухляди, на яку звернув увагу відразу – третій ряд згори, друга від початку – і потягнув за ручку. Шухляда плавно висунулася, він зазирнув усередину й остовпів.

– Що там? – спитала Міра.

– Нічого, – повернувся до неї учасник експерименту, а потім зиркнув у бік Тараса Адамовича, – невже я помилився… Чи можна відчинити іншу?

– Яку забажаєте, – ввічливо мовив господар будинку.

Молодий слідчий відкрив сусідню, потім – кілька шухляд із нижнього ряду, постукав по стінці, спробував натиснути на дно у першій шухляді, а потім – і в тій, що була сусідньою по ліву руку від першої.

– Є якийсь секрет… загадка.

Горенко уважно спостерігав за його рухами, здається, стежив за кожним. Під його поглядом Менчиць відчував, як його власні рухи стають дедалі незграбнішими. Врешті, він повернувся до присутніх і сказав:

– Боюся, заберу у вас забагато часу, простукуючи кожну щілину.

– Є кілька шляхів, які допоможуть зекономити час, – промовив Тарас Адамович.

– Наприклад? – поцікавився Менчиць.

– Ви можете запитати у того, кому відома загадка картотечної шафи.

– Тобто у вас?

– Так. Або…

– У майстра, який виготовив шафу… – прошепотіла Міра.

– Так, – підтвердив її слова Тарас Адамович, – у майстра.

Горенко відкинувся на спинку крісла – Міра бачила його профіль і руку, якою він сперся на м’яке бильце. Пілот запитав:

– То майстер не схотів їм відповісти…

– Чи просто не зміг – він же міг просто не знати, у якій з його шаф і що саме сховав замовник.

– То що саме вони могли шукати?

Тарас Адамович повільно стенув плечима:

– Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за ті кілька сотень карбованців, які поліція знайшла у скрині мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умів робити шафи зі складними механізмами сховків і секретних панелей.

– Як щодо прихованої панелі вашої шафи? – спитав Горенко.

– А що з нею?

– Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш?

Старий слідчий на мить замислився, подивився на Міру, хитнув головою:

– Деякі цінні папери з часом тільки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Двері мого будинку завжди відчинені для вас – якщо хочете дізнатися таємницю цієї шафи – можете відкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таємницю цієї шафи дізнатися не простіше, ніж розплутати загадку смерті майстра, який виготовив її. Але я таки спробую докопатися до правди. Радітиму, якщо й ви не відступите, – усміхнувся господар будинку.

– Я теж можу брати участь? – запитала Міра.

– Якщо ви про розслідування – буду вдячний, – схилив голову в її бік Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий.

– Братиму участь в обох авантюрах, – усміхнулася дівчина, подумки дивуючись власному піднесеному настрою, – тільки залишу за собою право зберегти таємницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я.

– Домовились, – широко усміхнувся їй колишній слідчий Галушко, який, здається, усе-таки охоче взявся за нове розслідування.