Читать книгу Справа майстра-червонодеревника - Александр Красовицкий - Страница 9

Яків Менчиць говорив швидко, уникав питального погляду Віри, лише інколи позирав у бік старшої сестри. Він коротко розповів про арешт двох нападників, які пробралися крізь вікно другого поверху будинку на Прорізній до кімнати, в якій стояла таємнича шафа з ніжками у формі копит. Тарас Адамович слухав, щось занотовуючи, кілька разів поставив уточнювальне запитання. Врешті звів погляд від нотатника на молодого слідчого і запитав:

– Їх уже допитали?

– Ні, Репойто-Дуб’яго вирішив, що ви захочете бути присутнім на допиті. Візник чекає на вулиці.

Тарас Адамович кивнув і подивився на Міру:

– Поїдете з нами?

Дівчина звела брови й перепитала, по-дитячому не вірячи у пропозицію:

– У поліцію?

– Так. Отримаємо відповіді разом.

Вона справді хоче їхати? Того разу напросилася сама, щоб слухати свідків, зважувати їхні відповіді та зважуватися на висновки. Чому ж зараз вагається? Чи то просто розчарування від появи Менчиця на порозі будинку старого слідчого заважає їй зараз мислити тверезо. Але ж Віра…

– Віро, ви теж поїдете? – перервав Мірині думки Тарас Адамович.

– У поліції нудно, – стенула плечима балерина. – Але, – раптом мовила далі вона, – я не відмовилася б від кави зі славетним бренді Репойто-як-його-там-звуть, – вона з усмішкою поглянула на старого слідчого. – Але… краще забіжу в театр, маю кілька справ. Однак знайте, що мені цікаво було б потім послухати історію про тих невдах, які дерлися аж на другий поверх, щоб врешті потрапити за ґрати.

Невдахи сиділи в одному з кабінетів із сірими непривітними стінами на третьому поверсі будинку Київської міської поліції. Тут не було окремого кабінету для допитів, хоч слідчі найчастіше обирали напівпорожню кімнату у кінці коридору. От і зараз Тарас Адамович разом із Менчицем та Мірою розмістилися тут. Присутність Мирослави звільняла від необхідності залучати до процедури секретаря, тож вона сіла за столик біля вікна і підсунула до себе ближче друкарську машинку. Ця машинка була легша за Естер і, певно, молодша. Клавіатура не така стерта, але і тихої ледь відчутної магії затишку, що огортає її, коли вона прокручувала барабан Естер, заправляючи папір, тут немає. За цією машинкою, мабуть, сиділи десятки різних людей, не надто дбаючи про те, щоб торкати її обережно, майже лагідно.

Тарас Адамович сів у кутку в протилежному боці кабінету, Яків Менчиць – за стіл, навпроти грабіжників-невдах. У кабінеті – двоє жандармів, які відверто нудьгують, однак стежать за рухами арештованих. Але ж у них точно немає зброї, а отже, цей допит – безпечніший, ніж той, що його вів Тарас Адамович в ангарі Куренівського аеродрому, коли хотів вивести на чисту воду вбивцю князя Курдашова та його дружини. Що як і зараз – як тоді – старий слідчий узяв секретарку на допит не просто так? І знову не попередив її?

Міра відігнала неприємні думки, намагаючись зосередитися на роботі. Менчиць уже почав допит – зі стандартних запитань, однак Мирослава помітила, що молодий слідчий чомусь нервує. Тарас Адамович мовчав у кутку і, здавалося, мав намір мовчати до кінця розмови. Грабіжники, спочатку обережно, потім дедалі впевненіше розповіли їм історію, яка могла б стати однією з тих, що їх оповідають ворожки у закутках Андріївського.

– То не ми забили його, пане, – говорив високий чорнявий хлопець зі шрамом біля скроні, у темній одежині фабричного робітника.

Другий – старший, з грубими рисами обличчя полисілий вусань, ствердно на це кивнув і додав:

– І шафу не ми ламали, просто хотіли вивезти її. Нам сказали, що у будинку нікого не буде вночі – і справді не було.

– Що ви шукали у шафі? – запитав Менчиць.

Грабіжники мовчали.

Молодий слідчий продовжив допит далі:

– Тепер доведеться відповідати за два пограбування і вбивство, – спокійно сказав Менчиць і схилився над паперами.

Арештовані, перебиваючи один одного, знову вигукували, що нікого не вбивали.

– Ті шафи тепер шукають усі, – сказав один.

– По всьому місту! – додав другий.

– Навіщо? Що в тих шафах?

Знову тиша. Вони, звичайно, все одно розкажуть – їхні очі бігають, слова плутаються, вузлуваті пальці одного злегка тремтять, його товариш – стискає і розтискає кулаки, ніби розминає закляклі кінцівки. Навряд чи вони й самі вірили в успіх, якщо шафи шукають злодії усього міста, бо хто вони такі? Дрібнота. Але й випустити фарт із рук, відмовившись від справи, не гоже.

– То що у шафах? – запитує Яків Менчиць так само спокійно, – чи ви не хочете говорити, бо дещо знайшли? – Він перегортає кілька паперів і завважує: – Певно, варто зафіксувати це, – молодий слідчий киває погляд у бік Міри, – що у другій шафі все ж таки було знайдено сховок, бо її не розламали. Сподіваюсь, знахідка була варта Лук’янівки. Місто чекає, щоб ми врешті вказали на вбивць майстра з Олегівської, і я не бачу підстав відкладати наш висновок.

– Ваше високоблагородіє! – вигукує молодший. – Хіба ж то наша спеціальність? Замок збити – то так. А в тій шафі ми й не зламали нічого…

– І нічого не знайшли, – нервовіше додав старший, – жодних смарагдів!

– Смарагдів? – вражено шепоче Міра і застигає під поглядами кількох пар очей, що втуплюються у неї.

Історії про казкові скарби й справді люблять ворожки з Андріївського. Вони називають це місто лігвом Змія, кажуть, що тут варто шукати дорогоцінні камені – десь на Лисій горі, проте Лисих гір у Києві чимало.

Грабіжники розповідають усе, що знають, однак знають вони небагато. Тарас Адамович лише зрідка щось перепитує чи уточнює. Історія звучить надто фантастично, щоб повірити в неї. Але ці два чоловіки, здається, вірять, але ж вони й не видаються аж надто метикуватими. Вони говорять про чутки, що ширяться сутінковим Києвом, про смарагдовий скарб, який привіз з Індії напівбожевільний колишній цукровий мільйонер Тарнавський, який любив подорожі та врешті спустив на них усі свої статки. Подейкують, що то була його остання подорож, бо про нього відтоді ніхто не чув. Зате розповіді про величезні смарагди, які він сховав десь у місті, обростали найнеймовірнішими подробицями.

– До чого тут Семен Нечипорук? – запитав Тарас Адамович.

– Хто? – не зрозумів лисуватий, втупивши вузькі чорні очі в сутулу постать слідчого, який сидів у кутку.

– Семен Нечипорук, – терпляче повторив колишній слідчий Галушко, – майстер-червонодеревник, який мешкав на Олегівській і якого нещодавно там убили.

Молодший примружив очі, проказав ледь чутно:

– Знаєте старого Гавру з Андріївського?

– Знаю, – відповів Менчиць, – скупник краденого.

– То він розпустив плітки. Мабуть, щоб усі кинулися шукати. Складно знайти щось у такому великому місті. А так до кожного торбохвата на базарі дійшло…

Сутінковий Київ – як глибока печера чи замулене озеро. Щоб знайти у ньому – марно пірнати чи сходити вниз, намагаючись навпомацки дістати потрібне. Краще збурити каламутну воду чутками про скарб – тоді з дна може підійнятися дещо справді цінне. Марвіхери та ридикюльники, грабіжники й навіть хипезники розбіжаться тарганами вузькими вуличками з надією вихопити собі хоч крихту здобичі. Ось такі тугодуми з грубезними руками, наприклад, знайшли шафу з ніжками у формі копит. Меблі з останнього замовлення Семена Нечипорука можуть бути розкидані всім містом – і їх уже почала шукати кримінальна верхівка Києва. Це безперечно, інакше б старий лисячий хвіст Гавра не розпускав би чуток.

– То як ви дізналися про шафу на Прорізній?

– Кудлатого той пан найняв вантажником. Ми перевезли шафу з Олегівської на Прорізну й ледь животи не надірвали, підіймаючи її сходами на другий поверх, – буркнув молодший.

– Кудлатого? – перепитав Менчиць.

– Це він про мене, – сказав лисий.

– Коли почули від Гаври, що у шафі з копитами можуть бути смарагди – спершу подумали, що то брехня, – сказав чорнявий.

Той, кого він називав Кудлатим, додав:

– Але потім зрозуміли, що шафи у місті шукають… не останні шніфери…

– Шніфери? – запитала Міра у Тараса Адамовича, коли заарештованих вивели.

– Нічні злодії, зломники. Гер Дітмар Боє наполягає, що назва походить від німецького schniffen — красти.

– Смарагди? – питально глянув на колишнього слідчого Менчиць.

– Не знаю, що сказати, пане Менчиць, – відповів Тарас Адамович. – Хіба що смарагди пояснюють смерть Семена Нечипорука і спосіб убивства. І, звичайно, додають купу нових питань.

Міра дістала віддрукований аркуш із машинки, поклала його на стіл і, перевівши погляд із Менчиця на колишнього слідчого, запитала:

– Яких саме?

Колишній слідчий відповів не відразу, погладив вус, замислився і почав перелічувати, час від часу зупиняючись та обмірковуючи сказане.

– Чи справді Тарнавський привіз якийсь скарб – нехай і смарагди – до Києва? Чому він передав їх Нечипорукові? Чому меблі не були доставлені замовникові, а розпорошилося містом? Де сам Тарнавський? Що про скарб міг знати покійний Нечипорук? І ще з пів дюжини таких запитань. Однак… – колишній слідчий майже радісно подивився на молодих помічників, – одне можемо сказати напевно: знайдемо скарб – якщо він справді існує – знайдемо й убивць.

Міра думала про слова слідчого по обіді в госпіталі, коли обережно загортала у шурхотливий папір звичний набір – два апельсини, плитку шоколаду, невеликий згорток із тютюном і ще кілька дрібничок – жителі міста зібрали кошти на новорічні подарунки для поранених. У цих стінах – як і у всьому місті – настрій передчуття свята. Він протримається до останньої декади січня, доки лунатиме музика на прикрашених гірляндами міських ковзанках, доки благочинні бали збиратимуть найщедріші врожаї пожертв на потреби поранених. А потім – зібгається, як вітальна листівка, що її малювали для солдатів гімназистки чи вихованці одного з дитячих будинків Києва, затреться у круговерті однакових днів у цих стінах, зблякне, як святкова ялинка, з якої обірвали більшу частину смачних прикрас.

Міра йде коридором, тримає у руках кошик із подарунками. Обличчя тих, до кого вона приходить майже щодня, змінюються. Чиїсь рожевіють і щоразу частіше сяють усмішками, чиїсь – бліднішають і ніби стираються, є й такі, що зникають, змінюються новими. Міра запам’ятовує багатьох, хоч намагається цього не робити. Пам’ять курсистки, яка звикла слухати довгі лекції професорів, вловлювати суть і закарбовувати найважливіше – підступна. Їй нескладно запам’ятати вираз очей, лінію брів, шрам на щоці чи дивний, по-дитячому наївний усміх. І голоси. І крики. Ледь чутні стогони.

Глибоко вдихнула перед тим, як відчинити двері до палати, торкнула рукою дверну ручку.

– Панно Томашевич! – почула з-за спини. Голос знайомий, але нетутешній. Вона чула його раніше, хоч і не в стінах госпіталю – ні, на зимовому аеродромі, у його прозорій безмежності. А ще – у будинку старого слідчого, у кімнаті, яку зігрівав камін та аромат особливих настоянок.

Озирнулася, без усмішки привіталася з колишнім пілотом Олександром Горенком, що хтозна-чому стояв зараз перед нею посеред коридору київського госпіталю.

– Не думав, що зустріну вас тут.

– Я теж, – мовила дівчина і порожевіла – безтактно натякати на те, що він більше не на війні, а отже, й до військового госпіталю не потрапить. Слова завжди вимовляються раніше, ніж усвідомлюється їхній справжній сенс. Слова підступні – таять у собі приховані сенси.

Він усміхнувся і миролюбно сказав:

– Радий буду більше ніколи не бачити цих стін.

– Але зараз ви тут.

– Домовився про зустріч із… сестрою.

– Тією, що троюрідною тіткою зветься? – запитала Міра.

– Так, щось на кшталт. Але з іншою, – він знову всміхнувся, – це складно пояснити… Я ж обіцяв знайти вірша про крааль. Здається, знайшов, – він простягнув їй прим’ятий сірий зошит.

Міра звела на нього очі, запитала:

– То це таки вірш вашої сестри?

– Ні, її чоловіка. Аня надіслала телеграму, сказала, що збірка може бути в її сестри з Києва. Я читав цей вірш рік чи два тому в її зошиті, Аня любить роздавати знайомим рукописні збірки поезій. Називає це гутенбержанням, – він завагався і додав, – це…

– Так, натяк на друкарський станок, я зрозуміла.

Кутик його рота смикнувся вгору, ніби він хотів усміхнутися, але чомусь стримався. Він розгорнув зошит і запропонував.

– Прочитайте.

Угорі вона зауважила назву – «П’ять биків», а потім швидко пробіглася очима рядками вірша.