Читать книгу Справа майстра-червонодеревника - Александр Красовицкий - Страница 7

Олегівська сповнена незвичної тривоги. Паркани найближчих будинків ховають неспокій, що просочується з подвір’їв. Назву вулиці змінили не так давно. Дід Тарас Адамовича пам’ятав зовсім іншу, ту, що була, певно, з часів перших київських князів. Дорога, яку обступали акуратні будиночки, підіймалася до Щекавицького кладовища і з давніх-давен звалася Погребальною. Олегівською – на честь князя, який, за легендою, похований на горі Щекавиця – вона стала не більш як пів століття тому. Може, й малий Тарас застав цю вулицю під первісним іменем, лише не пам’ятав про це.

Він звик до її ранкової урочистої тиші, яку зрідка порушував собачий гавкіт чи рипіння барабанів криниці, вітання сусідів через паркан чи мекання із сусіднього двору, куди він звик приходити по козячий сир, молоко і свіжі вершки. То що ж відбувається на цій вулиці, що останніми днями мало не щодня вітає поліцію?

Яків Менчиць, зосереджений і мовчазний, зараз стояв поруч, і так само, як Тарас Адамович, дивився туди, де за невеличким вигином ховалися далекі будиночки й паркани. Міра сказала:

– Тут усе тихо. Мабуть, потрібно пройти трохи далі.

І вони пішли, не перемовляючись між собою і не висловлюючи припущень. Складно щось припускати після того, як бачив тіло закатованого мешканця вулиці кілька днів тому. Що могло статися тут, у самому серці давнього міста, де акуратні будиночки вишикувалися рівними рядами за парканами? Будь-що.

Ось вони проминули паркан, що ховав за собою яблуневий сад Тараса Адамовича, рушили далі, повз будинок сусідки, якій він віддавав цибулиння після приготування варення. Вона привіталася зі слідчим у відставці через огорожу. Далі озивалися собаки за парканом старого буркотуна, який вирощував на городі найгарніші у Києві соняхи й нерідко сварився на хлопчаків, яких спокушали круглі, мов тарілки, жовтогарячі голови, повні насіння. Ось акуратний будиночок шевця, далі – кілька вибілених хатинок, що по-святковому притрушені снігом. Олегівська гарна під час різдвяних свят, хоч фотографів клич.

Фотографа вони зустріли у дворі одного з будиночків, що був схожий і несхожий на решту по цій вулиці. Невисокий паркан, розчищені доріжки від снігу, дзявкотливе собача біля буди й поліція, присутність якої вони завважили ще звіддаля.

Менчиць привітався з фотографом, запитав:

– То що тут сталося?

– Пограбування. Але, здається, нічого цінного не поцупили.

– То чому ж тут поліція?

– Налякали господиню, розламали велику шафу. Господарів не було вдома – гостювали у родичів. Зранку жінка повернулася – побачила скоєне, – він нервово усміхнувся, додав: – Шафу розтрощили, наче хотіли позбутися її.

– Як вас звуть? – спитав Тарас Адамович.

Фотограф ніяково усміхнувся і пробурмотів:

– Аристарх Любодюченко. До… ваших послуг, пане.

Тарас Адамович не застав часів, коли в поліції був постійний фотограф. Фотоапарат застав, а от справжнього фотографа у розшуковій частині, який би виїжджав разом зі слідчими на місце злочину – ні. Хоч фотографів нерідко запрошували до співпраці, зокрема на цьому наполягав Георгій Рудий.

Худорлявий чоловік зі світлою борідкою і тихим сумом на споді запалих очей уважно вдивлявся в обличчя старого слідчого, але далі мовчав. Тарас Адамович запитав:

– Ви сфотографували?

– Уламки? Звичайно. Це було нескладно. Не так, як минулого разу, коли…

І не договорив. Певно, згадував кімнату, в якій знайшли скривавленого майстра. Уламки людського тіла фотографувати складніше, ніж розламані частини шафи, нехай і з цінного дерева.

Менчиць, привітавшись із колегами й перемовившись кількома словами, лишився з Мірою на подвір’ї, Тарас Адамович пройшов усередину. Він знав господиню – світловолосу, зазвичай, усміхнену жінку, яка зараз злякано зазирала йому в очі біля розламаної шафи. Може, якби вона лишила шафу десь у кухні, де рівні ряди глечиків визирали з буфету, а піч пломеніла маками та півнями, її це не так шокувало б, як розтрощена шафа біля ліжка. Господар будинку – якийсь дрібний думський службовець – ось-ось мав би повернутися додому – по нього вже послали. Тарас Адамович оглянув рештки шафи, торкнув рукою відламану ніжку, мовив:

– Цікава форма…

Жінка звела на нього вологі темні очі, проказала, мов у трансі:

– Так… У формі копит. Ми здивувалися, але ж Семен був вигадником. Любив вирізати всілякі цікавинки.

Кімната світла і простора, вибілена і виметена. На стінах – килимки та рушники. Фотограф увійшов до кімнати тихо. Стомлена і налякана жінка вийшла кілька хвилин тому – здається, чоловік урешті повернувся з роботи. Тарас Адамович не запам’ятав прізвище худорлявого з фотоапаратом, схожих на який колишній слідчий ніколи не бачив.

– Тут подвійний об’єктив, – пояснив фотограф, який, вислухавши прохання про кілька додаткових фото, взявся до роботи. Тарас Адамович оглянув іще кілька уламків, сподіваючись, що грабіжники не забрали із собою найцінніші. Здавалося, щось важливе випустили з уваги і фотограф, і поліція.

– Хіба не в усіх фотоапаратів такий?

– Ні, – енергійно захитав головою Аристарх, – колись фотоапарати були досить громіздкими, складалися з двох ящиків. Зараз такі використовують хіба у фотоательє.

– А ви не любите фотоательє?

– Ненавиджу. Хоч і набивав руку саме там. Не люблю зрежисовані фото, вони несправжні.

Тарас Адамович здивовано гмикнув, підсунув ближче до фотографа частину ніжки розтрощеної шафи.

– А які ж справжні?

– Складно пояснити. Ви… читали «Фауста», пане слідчий?

Тарас Адамович примружився, але не відповів.

Фотограф висунув об’єктив, клацнув затвором фотоапарата.

– «Спинися, мить!», – урочисто проказав він і додав: – Найпрекрасніші – зупинені миті на фото. Людина не бачить, що її фотографують, вона рухається так, як звикла. Сміх, сльози, вигуки, усмішка – все на таких фото видається справжнім. Ось тільки громіздкий апарат не дозволить вам вихопити таку мить. Навіть більш легкі моделі – з об’єктивом-міхом – вимагають багато уваги, – він знову клацнув затвором фотоапарата.

Тарас Адамович поклав поряд на підлозі дві, зірвані з петель, половинки дверцят шафи й відійшов. Аристарх байдуже сфотографував і продовжив свою оповідь:

– Установити апарат на штатив, навести на різкість по матовому склу, потім – замінити матове скло касетою з пластинкою, зробити фото. Потім – знов замінити касету матовим склом, скласти триногу. Досить просто проґавити ідеальну мить для фото.

– А ваш пристрій дає змогу не проґавити? – запитав Тарас Адамович.

– Двооб’єктивний фотоапарат, – мовив Аристарх, – так, дає змогу. Не найкращий, але в наш час я радію й такому.

– У наш час? – не зрозумів слідчий у відставці.

– Війна. Заводи з виробництва оптики працюють із перебоями – з Германії вже давно ніхто не постачає скло. Запас скла – то ще не така проблема, як крокус, – він звів очі на зацікавленого співрозмовника й пояснив, – сам колись працював на заводі – розумію деякі нюанси. Німецькі майстри не хотіли відкривати секрет виготовлення крокусу.

– А що це? – запитав слідчий, перекладаючи уламки й занотовуючи щось у нотатник.

– Полірувальний порошок для скла і лінз. Секрет його знали лише кілька майстрів. Хоча, врешті, секрет німецького крокусу вдалося вивідати, чи то лиш плітки…

– І як саме? – запитав Тарас Адамович.

– Банально. За допомогою ключа, якого дібрали до шухляди письмового столу одного з майстрів.

Тарас Адамович востаннє окинув оком кімнату з розтрощеною шафою і вийшов. Секрет майстра-червонодеревника виявилося вивідати складніше, ніж таємницю майстра німецьких оптиків. На подвір’ї він упіймав Мірин занепокоєний погляд, наспіх попрощався з фотографом і запросив дівчину та молодого слідчого на чай.

– Що скажете про шафу? – запитав Яків Менчиць уже за столом, на якому господар будинку розставив чашки з теплим напоєм, що розбурхував апетит ароматами.

– Її розтрощили. А отже…

– Вони щось шукали у ній. Думаєте, знайшли?

– Хтозна. Думаю лише, що майстер нічого не розповів їм про таємні шухляди, бо інакше вони не повелися б з шафою так…

– По-варварськи, – тихо сказала Міра.

Отже, це все, про що їм відомо – тіло убитого майстра, розтрощена шафа; мають невиразний здогад про п’ять предметів меблів з останнього замовлення майстра і ще одну шафу у прибутковому будинку на розі Прорізної. І, звичайно, про незрозуміле слово «крааль», яке Семен Нечипорук вважав настільки важливим, що вишкрябав на дерев’яній підлозі у кімнаті свого будинку. Як це все можна звести в один стрункий ланцюжок? Де шукати решту меблів? Що саме шукали грабіжники і чому?

– Свідків, які б бачили злочинців, знов немає.

– Може, й на краще, – стенув плечима Тарас Адамович, – наші грабіжники не надто сентиментальні.

Він підсунув фаянсову тарілочку зі шматком пирога до Міри, яка майже не втручалася у їхній діалог і, здавалося, думала про щось своє. Вона не видавалася зажуреною чи наляканою – лише стомленою, і та втома невагомим серпанком увиразнювала риси її обличчя, додавала легких, зворушливих тіней. Певно, цей серпанок завважив фотограф розшукової частини Київської міської поліції, який намагався зупиняти миті на фотокартках. Тарас Адамович згадав, як він направив свій подвійний об’єктив із вікна, клацнув затвором фотоапарата, фіксуючи образ його тендітної секретарки. І чого той худий чоловік з амбіціями художника працює у поліції? Хтозна. Може, так простіше ловити миті – на місці злочину люди виявляють найрізноманітніші емоції. Треба буде попрохати Аристарха відзняти ще й шафу з будинку на Прорізній – можливо, це теж допоможе.

Убивство на Олегівській надто різко увірвалося в життя зимового міста, що убралося в гірлянди. Невже це і є той хаос, про який йому говорив аферист Міхал Досковський за столиком у кав’ярні «Біля чеської корони»? Маячня. Убивства і пограбування трапляються в Києві постійно, можливо, його вивело з рівноваги те, що він знав майстра-червонодеревника. Ковтнув чаю, скосив погляд у бік дверей, що вели до кімнати Естер. У тій кімнаті вони з Мірою провели чимало годин за друкуванням свідчень і протоколів. Мабуть, і зараз потрібно попросити дівчину надрукувати нові відомості, спробувати систематизувати думки. Естер – стара друкарська машинка, вже встигла відпочити від попередньої справи.

У кімнаті Естер біля стіни навпроти вікна стоїть картотечна шафа з червоного дерева, яку колись зробив для нього Семен Нечипорук. Однак грабіжники, які були цієї ночі на Олегівській, оминули її увагою, хоч у тій шафі старий слідчий теж ховав давні таємниці. Що, якби…

І обірвав думку, бо почув, як рипнула хвіртка. Тарас Адамович підвівся, тепло усміхнувся дівчині, яка глянула на нього, й рушив до дверей, що вели на веранду.

Дивно, але він чомусь не сподівався знову зустріти на порозі власного будинку цього гостя, ще дивніше – відчув, як зрадів його появі. Колишній пілот Олександр Горенко замість привітання, мовив несподіване:

– Я знаю, що таке «крааль»!

І рушив у будинок, коли господар, без зайвих слів відійшов, пропускаючи його усередину.

Мабуть, це теж була ідеальна мить, яку міг би впіймати фотограф Аристарх. Тарас Адамович хотів би бачити вираз свого обличчя, коли сторож Куренівського аеродрому ошелешив його реплікою. Певно, варто було б запросити Аристарха на чай. І чому він одразу про це не подумав?