Читать книгу Справа майстра-червонодеревника - Александр Красовицкий - Страница 8

Віра поставила келих на стіл, і він зблиснув гранями у теплому світлі розтопленого каміна. Її сестра сиділа за столом, перечитуючи надруковане. Старий слідчий поворушив кочергою дрова і запитав:

– Достатньо пишна?

Віра скептично звела брову, мовила:

– Як можна було й досі не прибрати ялинку до свят?

У кутку кімнати стояла пухнаста ялинка, по-зимовому святкова, зелена і запашна, але ще не прикрашена. Така гарна, що Мірі хотілося вимовити вголос «То, може, лишимо, як є?», однак несподівано рішучий вираз Віриного обличчя чомусь замкнув їй уста. Сестра останні кілька днів була несхожа на себе – дивна меланхолія робила її очі темнішими, а усмішку – загадковішою. Це була, певно, її чергова витівка, яку вона, як і інші, звела до рангу ідеї фікс. Балерина любила прикрашені на Різдво ялинки, таємничі вогники свічок, що спалахували на колючих гілках, убрані до свят вулиці гомінливих міст. Вона здивувалася, коли старий слідчий сказав:

– Та я не вбирав ялинку до свят уже хтозна-скільки років.

– Це ж скільки? – підозріло перепитала Віра.

– Щонайменше десять…

Віра насупила брови. Міра сховала усмішку, поглянувши на зосереджений вираз обличчя сестри. Десять років для Віри – забагато, половина життя. Осягнути, що хтось не вбирав ялинку до свята половину життя – непросто.

– Мабуть, відтоді, як син поїхав до тоді ще Петербурга, – мовив Тарас Адамович.

– У вас є син? – округлила очі балерина. Мірині очі, певно, стали такі само круглі, але питання, що турбують їх обох, зазвичай озвучує молодша сестра – так уже у них повелося, принаймні останні років десять. Половину життя.

Старий слідчий вийшов із кімнати зі словами, що принесе дівчатам зимових яблук, що їх зберігає у льоху. Врешті, Віра сама якось говорила, що без яблук ялинка – не ялинка. Балерина хитає головою і береться до роботи. Коли за господарем рипнули сінешні двері, вона повільно проказала до сестри:

– Він постійно дивує.

– Так, – погоджується Мирослава, – повсякчас.

Цікаво, син Тараса Адамовича – теж слідчий? Чому він поїхав? Чи листується з батьком? Міра обережно перебрала у думках спогади про кореспонденцію, що її отримував господар будинку на Олегівській, не згадала жодного листа, що міг бути від сина. Торкнувши пальцями клавіші старої друкарської машинки, якій Тарас Адамович дав ім’я, подумки додала: «А він знає?».

Естер – як, зізнався нещодавно власник машинки, – ім’я, що колись належало не дружині старого слідчого.

Віра прикрашала ялинку, як звикла це робити у тітчиному будинку у Варшаві. Колись вони так само убирали різдвяне дерево до свят із матір’ю – спочатку розвішували рум’яні яблука, потім – апельсини та мандарини на червоних гарусних нитках. По яблука Тарас Адамович уже пішов, тож зараз Віра обережно розвішує яскраві оранжеві плоди і їхній запах змішується із запахом хвої та вина. Балерина пурхає навколо ялинки, ніби танцює – лишає на гілках горіхи у сріблі та золоті. Ось повернувся господар – тепер дівчина зможе додати на гілки важкі червонобокі яблука. Вона відходить кілька кроків назад, до каміна, підхоплює зі столу келих та оцінює своє творіння. Зробивши ковток, Віра завважує:

– Не вистачає хлопавок. Але добре, що є цукерки.

Тарас Адамович накупив цукерок у кращих кондитерських Києва – був і в «Семадені», і в кондитерській «Жорж». Віра узяла до рук шоколадного сажотруса, усміхнулася, повісила його між яблуком і мандарином. Господар будинку простягнув їй кошик із пряниками на ягодах та меду.

– Є ж ще іграшки, – мовила старша сестра.

– Я пам’ятаю, – безтурботно відповіла молодша, прив’язуючи стрічку до чергового пряника.

Після пряників і цукерок урешті настала черга для керамічних янголят і крихких скляних куль. Їх Віра розвішувала з особливою обережністю. Наостанок – час свічок, чий золотий віск повільно стікає, як мед. Ялинка сяє. Віра, здається, щаслива. Чи ні?

– Як справи з вашим новим розслідуванням? – запитала балерина, піднісши тріпотливий вогник до ґнота останньої свічки. Відблиски вогню торкнули обличчя дівчини, заграли іскорками на споді очей.

Чому вона запитує? Що хоче дізнатися? Зазвичай Віра запитувала про чергове розслідування, аби лише підтримати розмову. Однак зараз тем для пустопорожньої балаканини вдосталь. На носі новорічні бали, балерина може говорити про них годинами, роблячи павзи хіба лиш на те, щоб набрати в легені повітря. Віра шиє якусь особливу сукню для балу в будинку Дворянського зібрання, здається, кольору оливи. Мірі навряд чи личитиме такий колір, але молодша сестра, безперечно, виглядатиме у ній дивовижно. Олива відтіняє бліду шкіру темнокосої Віри, робить очі глибшими, вуста виразнішими. Для такої сукні дівчина обере особливу пудру – білосніжну. Останнім часом вона узагалі не відкриває коробочку з лавандовою. Здається, навіть сховала її десь на споді однієї із шухляд туалетного столика. Туалетний столик у їхній квартирі виготовив не майстер-червонодеревник Семен Нечипорук, у ньому зовсім немає таємних шухляд чи панелей, на які потрібно натиснути, щоб відкрити сховок. Хоч інколи здається, що таки є – у метушливі дні, коли Віра перериває всі шухляди, шукаючи якусь шпильку чи рум’яна. Балерина вміє губити речі будь-де. Якби вона поклала записку до шафи Тараса Адамовича, навряд чи хтось зумів би її відшукати, навіть, якби знав таємницю шухляд тої шафи.

– Ми отримали кілька цікавих відповідей, – усміхнувся старий слідчий, відповідаючи на запитання балерини, про яке Міра вже встигла забути.

Секретарка здивовано подивилася на колишнього слідчого. Про що він говорить? Які відповіді? Усе, що вони знають – принаймні те, що встигла сьогодні віддрукувати Міра до того, як у будинок із міхом гірлянд і прикрас для ялинки увірвалася її сестра – кілька слів, що їм напередодні встиг сказати Олександр Горенко. Здавалося, колишній пілот хвилювався тоді, коли увійшов до будинку Тараса Адамовича та завважив їх із Менчицем у кімнаті. А коли промовив дивне слово «крааль», Міра відчула, що починає хвилюватися сама, бо чомусь здавалося, що воно таїть у собі найголовнішу загадку. Розгадають її – знайдуть убивцю.

Слова Горенка, певно, відбилися розчаруванням на її обличчі, бо ж він, ніби вибачаючись, додав:

– Звичайно, це нічого не пояснює…

Загадковим краалем він назвав тип поселень африканських народів, коли всі будиночки розташовувалися по колу, а у центрі поселення містився загін для худоби.

– Що ж, це, принаймні, пов’язано з биками, – стенув плечима Тарас Адамович, – а звідки ви дізналися, що означає те дивне слово?

Горенко відповів не відразу, хтозна, чого вагався. Зрештою, обвівши поглядом присутніх, сказав:

– Я не можу точно згадати, але мені здається, я… Я майже певен, що колись читав вірш про п’ять биків і крааль. Можливо, то був вірш моєї сестри.

– Тієї, яка літала на кулі? – запитав Менчиць.

Колишній пілот уже розповідав їм із Мірою про те, як підіймав у небо над Києвом повітряну кулю, аби покатати на ній родичку, яку він називав сестрою, хоч сам зізнавався, що насправді вона доводиться йому кимось на кшталт троюрідної тітки.

– То вона пише вірші? – запитав Тарас Адамович, потираючи пальцями скроню. – І ви вважаєте, що «п’ять биків» і «крааль» – слова з її вірша?

– Припускаю, – кивнув Горенко. – Я надіслав їй листа, вона зараз має бути в Слепневому – це родинна садиба під Твер’ю, але хтозна, коли ми отримаємо відповідь.

Старий слідчий нахмурив кошлаті брови, мовив:

– Якби ж тут можна було погортати котрусь з її книжок.

– Але ж у тому вірші може не виявитися нічого корисного для нас, – холодно проказав Яків Менчиць, і ніхто так і не зумів заперечити йому.

Упевненості у тому, що вірш невідомої їм жінки може якось допомогти – не було. Гірше – була підозра, що передсмертні слова майстра-червонодеревника були маренням закатованої людини й не мали жодного значення для розслідування. Що ж їм лишалося? Спостерігати за прибутковим будинком на Прорізній та сподіватися, що вдасться арештувати тих, хто вночі за кілька днів до Різдва вдерся до будинку майстра.

Міра дивилася на тріпотливий вогник свічки біля шоколадного сажотруса на ялинці та згадувала дивний погляд Якова Менчиця у дворі будинку, в який увірвалися грабіжники, щоб розламати шафу. Молодий слідчий був мовчазний та похмурий і хтозна-чому – певно, дивним блиском очей – нагадував йому таку само похмуру Віру, яку огортала меланхолія останні два дні. А ще – був незвично різким у словах, хоч звертався не до неї, а до фотографа, який працював на місці злочину. Цю різкість Міра завважила майже випадково, коли вони вже виходили з двору, і Тарас Адамович зачиняв хвіртку будинку майстра. Чи то їй лише здалося – врешті, люди можуть бути нервовими на місці злочину. А Менчиць із фотографом бачили не лише розламану шафу, а й убитого червонодеревника.

Перевівши погляд на Тараса Адамовича, Міра запитала:

– А чому цю справу передали Менчицеві?

Колишній слідчий, який саме взявся за перечитування протоколів, що їх Міра тільки-но віддрукувала, відклав папери та мовив:

– Я запропонував таке рішення Репойто-Дуб’яго. Бо… – він завагався і мовив, – хотів втрутитися у розслідування. А з Менчицем ми вже працювали раніше – нам доволі зручно координувати свої дії.

Міра наморщила чоло, згадуючи холодний тон молодого слідчого, відказала:

– Здається, він не вважає, що слова Горенка вагомі. І що це правильний шлях у розслідуванні.

– На початку правильний шлях узагалі визначити складно, – стенув плечима Тарас Адамович. – Я узагалі не певен, що ми рухаємося. Однак іноді важливіше почекати й отримати інформацію, ніж будувати логічний ланцюжок на основі домислів. Домисли – небезпечні, саме вони й можуть завести у глухий кут.

– Це ж як? – запитала Віра.

Тарас Адамович погладив вус, знов у каміні поворушив дрова кочергою та підкинув ще одне полінце – полум’я огорнуло його відразу, весело затанцювало жовтогарячими язиками, ніби на мигах перегукуючись із вогниками свічок на ялинці. Дівчата мовчали – чекали пояснень. Навіть зазвичай нетерпляча Віра лише загадково усміхалася, позираючи у бік господаря будинку.

– Якщо слідчий починає довіряти власному враженню від людей і подій, зважати на всі підозрілі погляди чи різко кинуті слова, досить легко почати підозрювати зовсім непричетну до справи людину.

– Але ж ви самі колись говорили, що інтуїції довіряти варто, – мовила Міра.

– Так. Потрібно балансувати, – слідчий у відставці усміхнувся балерині, яка колись розповідала йому, як тримає рівновагу, – зважати на факти, довіряти внутрішнім відчуттям, однак не переоцінювати ні те, ні інше. Інколи ось такі павзи – на чашечку кави чи вечір, коли в будинку палає камін і хтось прикрашає ялинку до свята – допомагають більш зважено оцінити ситуацію. І, звичайно, дочекатися необхідної порції інформації.

– На яку інформацію ви чекаєте? – прямо запитала Віра.

Він усміхнувся та сказав:

– Пам’ятаєте нашу останню партію? Коли ви дійшли пішаком до краю шахівниці. Мій друг – Сильвестр Григорович – цінує такі речі. Ексельсіор – перехід пішака у ферзя – певно чи не найулюбленіший його етюд. Ви змогли дійти пішаком до мети, однак я не міг спланувати наступні ходи, аж поки ви не обрали фігуру, на яку зміните пішака. Ферзь не міг урятувати вас від поразки, однак я чекав. Бо був варіант, який міг сплутати мені карти, і врешті, ви таки обрали його.

Міра здивовано подивилася спочатку на сестру, потім на Тараса Адамовича. Слідчий пояснив:

– Ваша сестра обміняла пішака на коня, і мій король опинився під шахом. Я не міг планувати гру далі, поки не отримав цю інформацію.

– Отже, зараз… – прошепотіла Віра.

– Так, ми чекаємо інформації про хід наших суперників. І, здається, вже дочекалися, – усміхнувся він і підвівся, почувши, як у дворі рипнула хвіртка.

Міра відчула дивну суміш радості та занепокоєння, легкий рум’янець вкрив її щоки, коли дівчина збагнула причину своєї радості. Вона ковзнула поглядом у бік сестри, яка сиділа у кріслі, сперши тендітну руку на спинку. Навіть у розслабленій, відверто лінивій позі, Віра має вигляд граційно-невагомий. Міра обережно поклала руки на стіл, намагаючись побороти дивну закляклість у тілі, яка зазвичай з’являлася через хвилювання. Вона знала, хто зараз має з’явитися на порозі. Здогадувалася, на звістку від кого чекав Тарас Адамович. Хвилювалася, бо раділа появі пізнього гостя, і червоніла, придушуючи у собі майже непристойну радість.

– Невже Менчиць дізнався щось нове? – байдуже запитала Віра, підносячи келих до яскравих губ.

– Чому Менчиць? – усміхнулась її сестра, дивуючись тому, що цього разу несхибна інтуїція Віри підвела її.

Які новини може принести Яків Менчиць, якщо Тарас Адамович чекає на розгадку таємничих слів, що їх залишив по собі закатований майстер? Підказати правильний напрям у розслідуванні може тільки колишній пілот, який, певно, отримав відповідь телеграмою.

– Думаю, Менчиць. Він же мав стежити за будинком із тією шафою. Мабуть, поліція щось дізналася, – так само байдуже пробурмотіла балерина, і Міра відчула, що ледь стримується, щоб не кинути їй в обличчя: «Пропоную парі!».

Вона б поставила зараз будь-що на те, що Віра помиляється – пляшку білого токайського, записку, що сховала у шафу, половину життя. Майже переможною усмішкою вона сяйнула у бік дверей, що вели до кімнати. На порозі завмерла знайома постать – то був Яків Менчиць.