Читать книгу Темні уми - Александра Бракен - Страница 10

Він… Ні, вона відкритим ротом тихо хапала повітря. Хоча з першого погляду важко було визначити, але це, безсумнівно, була дівчинка, і то маленька. Вісім чи щонайбільше дев’ять років, зважаючи на її статуру. Дитина, котра потонула у завеликій сорочці «Інді 500» з картатими прапорами та зеленою гоночною машиною. Але що видалося найдивнішим, її руки та долоні закривали яскраво-жовті гумові рукавиці – такі одягала моя мама, миючи ванну кімнату чи перемиваючи посуд.

Темне волосся цієї дівчинки з азійською зовнішністю було коротко пострижено, вона була вдягнена у мішкуваті хлопчачі джинси, але мала таке гарненьке обличчя, як у ляльки. Її повні, схожі на серця губки утворювали досконалу здивовану «О», а шкіра була настільки шокуюче блідою, що ластовиння на її щоках і носі проступало ще дужче.

– Ти звідки взялася? – витисла я із себе.

Здивування в її оченятах вмить змінилося переляком. Однією рукою вона вчепилася в упаковку з фруктовими льодяниками, а іншою зі стуком зачинила двері, з яких жовтіла смуга світла.

– Агов! – Я знову розчинила двері, але побачила лише, як вона стрімголов метнулася до дверей в іншому кінці приміщення і вибігла у дощ. Я бігла просто за нею, закинувши заплічник на спину й оминаючи якісь полиці. Двері підпирала чималенька каменюка, проте коли я їх копнула ногою, вони розчинилися навстіж, і в результаті я із криком «Агов!» вибігла на вулицю.

Пакетики з печивом і чипсами повипадали з її кишень і з-за пазухи.

Зрештою, а як їй було не злякатися, коли за нею погналася якась напівбожевільна дівуля. Згодом я переживатиму через це, але наразі я надіялася її на парковці наздогнати. Звідкись же вона прийшла, тож якщо вона знає входи-виходи з цього місця, то повинна мати і якусь схованку, і поки Кейт і решта не припинять мене шукати, я прагнула про це дізнатися.

Автозаправка мала лише чотири паркувальних місця, одне з яких було зайняте перекинутим сміттєвим баком. Я чула, як під ним вовтузяться якісь тварини, проте пробігла повз, оскільки не хотіла згубити з поля зору сіру футболку дівчини. Вона так швидко перебирала ногами, що спіткнулась у тому місці, де асфальт переходив у клаптик зеленого газону. Я розкрила руки, щоби впіймати її, але дівчатко вчасно підвелося.

Я вже була за два кроки від неї й ось-ось вхопила би її ззаду за сорочку, коли вона раптом додала ходу й прошмигнула за невисокі порості, що відмежовували парковку від чогось схожого на дорогу.

– Я… я просто хочу поговорити з тобою! – гукнула я. – Будь ласка!

Мабуть, слід було сказати: «я не скривджу тебе», чи «я не ССПівець», чи щось подібне, що підказало би їй, що ми обоє одного поля ягоди. Але мені в грудях аж пекло, легені, здавалося, от-от розірвуться, ребра боліли. Тривожна кнопка підскочила угору, вдаривши мене по підборіддю і плечах. Я так рвучко її смикнула, що замок на ланцюжкові розірвався.

Дівчинка перескочила через стовбур впалого дерева, а тоді її кросівки зачмакотіли по падалиці. Мої чавкнули не набагато тихіше, але голос Мартіна перекрив нас обох.

– Рубі!

У мене настільки захолола кров, що здавалося, що вона ось-ось перестане бігти в жилах. Я ніколи не любила озиратись, але тут озирнулась – радше інстинктивно, аніж з переляку. Я не помітила, що мої ноги вже не біжать, аж поки за деревами не замаячіла округла постать Мартіна. Він був достатньо близько, аби я роздивилась його розпашіле обличчя, але мене він не помітив. Поки що.

– Рубі!

Кинувшись знову бігти, я не сподівалась нічого побачити перед собою, окрім дерев та повітря, але вона була там, недалеко від мене. Дівчинка стояла за деревом, не ховаючись, але й не виходячи до мене вперед. Вона міцно стиснула губи, що перетворились у тоненьку лінію, а очі металися поміж мною та місцем, звідки долинав голос Мартіна. Коли я рушила в її бік, вона так стрімко кинулась навтьоки, що, здалося, обома ногами підстрибнула з падалиці. Злякалась, як кроленя.

– Та годі! – мовила я, важко дихаючи і розмахуючи руками. – Я тільки хотіла…

Проминувши дерева, ми опинилися на безлюдній ділянці дороги. На одному з її глухих завулків виднівся рядочок занедбаних будиночків – із забитими дошками вікнами, що темніли, немов порожні очниці. Я була переконана, що вона біжить до одного з найближчих будиночків, біля якого сіріла якась загорожа і зеленіли двері, але вона, різко повернувши праворуч, помчала до припаркованого на узбіччі дороги мінівена.

Машина ремонту не підлягала, і то йшлося не лише про бампер, а й про бічні двері і верх. А про прострелені та розтріскані фари, та чорну фарбу, що клаптями звисала звідусюди, годі й казати. Найприємнішим у цьому авто здавався логотип, що його хтось вималював прописними, витіюватими літерами на розсувних дверях: «ПРИБИРАННЯ БЕТТІ ДЖЕЙН».

Утім, це таки була машина. Чим не вихід?! Я не думала зараз про логістику – себто про принаймні дві речі, чи є в ньому пальне і чи взагалі заведеться двигун. Мабуть, щойно я побачила цю машину, у мого серця виросло двоє білих пухнастих крильцят, і ніщо ті крильцята не підстрелить.

Дівчинка бігла настільки стрімко, що коли врізалась у бічні двері машини, її аж відкинуло вбік. Вона тяжко вдарилась об землю, але попри це отямилася значно швидше, ніж я могла сподіватися. Схопивши обома руками у жовтих рукавицях дверну ручку, вона з такою силою розсунула двері, що з довколишніх дахів в небо зірвалося птаство.

Я прибігла саме тієї миті, коли вона, засунувши двері, замикала їх. Я бачила дівчинку крізь власне відображення у затемненому склі – як, мабуть, бачила і мене вона. З широко розплющеними дикими очима, кучмою темного волосся, в одежині, з якої я би вже давно виросла, якби у таборі не схудла настільки, що на грудях проступали кістки, про існування яких я до того навіть гадки не мала. Я оббігла машину, зупинившись з її протилежного боку, і тепер поміж мною і тим, хто б там не вибіг з-за дерев, стояв мінівен.

– Будь ласка! – прохрипіла я. Чи то голос Мартіна перейшов у рев, чи то він справді підійшов так близько, але у мене від цього аж у вухаха дзвеніло. Вікна машини достатньо просвічувались, аби я могла помітити за деревами будь-який спалах його блідої шкіри. Якщо він наближається, то і Кейт з Робом мали би бути неподалік. Мабуть, вони вже почули його крики.

Маєш два варіанти, Рубі, – міркувала я. – Повернутися або втікати.

Мої розум і серце дійшли думки, що слід тікати, але решта тіла – ті його частини, що були уражені білим шумом, отруєні, скалічені тими доброзичливцями із благими намірами – уперто не могла рушити з місця. Я у знемозі осіла біля мінівена. Здавалося, що мої груди стискають якісь обручі і що стискатимуться вони доти, доки з мене не витиснеться остання унція повітря і не вичавиться остання крапля відваги.

Роки в Термонді змусили мене облишити віру у те, що коли-небудь можна буде вирятуватися від життя, яке так прагнули нав’язати мені інші люди. Гадки не маю, чому я повірила, що на волі все буде інакше.

Я почула кроки, що пробивались крізь дерева та підлісок, і вони щосекунди гучнішали. Коли я знов підвела очі, приголомшливо біляве волосся Кейт розвівалось з-за дерев, виблискуючи на тлі мряки та хмаровиння, немов світлячок.

– Рубі! – почувся її оклик. – Рубі, де ти?

А потім біля неї вигулькнув Роб із пістолетом у руках. Я поглянула на будиночки в глухому завулку. Далі, на протилежному кінці вулиці, виднілися якісь вказівники, але, мабуть, краще оця незнаність, аніж повернення до Кейт.

Маленька дівчинка в машині поглянула на мене, а потім – знову на дерева. Міцно стуливши губи, що додало їй насупленого вигляду, вона однією рукою схопилася за ручку дверей, а іншою – за підголів’я сидіння, на якому сиділа. Відтак почала було підводитись, але потім знову сіла і вкотре глянула в мій бік. Витерши чоло затиллям долоні, я відступила крок назад. На щастя, дівча здогадалося заховатися, коли Кейт та Роб побігли за мною. Я би відвела їх якомога далі від авто – це найменше, що я могла зробити для неї, після того як, налякавши дівчинку, відібрала в неї кілька років життя.

Я навіть не встигла повернутись, щоби нарешті забратися звідси, як почула, що двері машини відсуваються. Пара рук вхопила мене за уніформу на спині, викрутивши її для кращого хвату, а через мить я вже впала на найближче сидіння. Вдарившись шиєю об підлокітник, я скотилась на цупке килимове покриття за пасажирським сидінням. Двері за мною з гуркотом зачинилися.

Я закліпала, намагаючись прогнати темні плями, що плавали перед очима, але дівчинка не збиралась чекати, поки я всядуся. Перелізши через мої підібгані ноги, вона дісталась заднього сидіння і, схопивши мене за комірець сорочки, рвучко смикнула.

– Гаразд, гаразд, – промовила я, підповзаючи до неї. Мої пальці ковзнули по сірому килимовому покриттю мінівена. Якщо не зважати на кілька складених газет та розв’язаних поліетиленових пакетів з бакалійної крамниці, запханих під заднє сидіння, в машині було доволі чистенько.

Вона махнула мені, щоб я присіла навшпиньки за одним із сидінь у середньому ряду.

Притискаючи коліна до грудей, я збагнула, що, хоч я і виконувала її вказівки буквально, вона досі не зронила навіть словечка.

– Як тебе звати? – запитала я.

Усівшись на спинку сидіння, вона метляла ногами у повітрі, шукаючи щось у багажнику. Якщо дівчинка мене почула, то вдала, що це не так.

– Усе добре, можеш говорити зі мною…

Коли вона повернулась, тримаючи у руках заплямоване фарбою простирадло, обличчя її було почервоніле. Вона приклала пальця до моїх губ, і я мудро закрила рот. Струснувши складену тканину, вона накинула мені її на голову. Коли простирадло на мені розправили, ніздрі прошив запах штучного лимонного ароматизатора та відбілювача. Я розтулила рота, щоби якось запротестувати, принаймні стягнути його з обличчя, але щось зупинило мене.

Хтось наближався – ні, не одна людина, а більше. Я чула, як вони нервово снували туди-сюди, чула ляскіт їхніх підошов об тротуар. А коли до вух донісся звук дверей, що їх хтось розсував, моє серце завмерло у грудях.

– Богом присягаюся, то була вона, Лаяме! – глибокий голос, але на голос дорослого не схожий. – Послухай-но, вона нас підманула. Сюзуме, у тебе були проблеми?

Відчинились двері іншого авто. Хтось інший – Лаям? – полегшено зітхнув.

– Дякувати Богові, – розтягуючи слова на південний манір, промовив той хтось. – Ну ж бо, ходи, залазь. Гадки не маю, що коїться, але не хочу затримуватись, щоби дізнатися. Розшуковці хоч і шукали втікачів за винагороду, але спрацювали поганенько…

– Чому ти не визнаєш, що це вона? – втрутився інший голос.

– …бо ми скинули її у канаву в Огайо, ось чому…

Незважаючи на перекрикування Лаяма та шум крові у моїх жилах, я розчула ще один голос:

– Рубі! Рубі!

Це була Кейт.

Затуливши руками рота, я міцно заплющила очі.

– Що там до дідька? – знову почувся перший голос. – Це те, про що я думаю?

Перший постріл пролунав, наче хлопавка. Десь іздалеку, чи то, може, дерева і підлісок приглушили його, але він не здався небезпечним. Попереджувальний. А наступний був точнішим.

– Припиніть! – почула я голос Кейт. – Не стріляйте!..

– ЛІ!

– Та знаю, знаю! – двигун ожив, десь неподалік заскрипіла гума. – Зу, пристібнись!

Я також намагалася пристебнутися, проте через те, що машина рухалась, я перекочувалась туди-сюди між сидіннями, якось навіть ударившись головою об бічну пластмасову панель і тримач для води; втім, коли навколо гриміли постріли, ніхто навіть уваги не звернув на дивний стукіт на задньому сидінні.

Цікаво, чи Роб віддав іншу гвинтівку Мартінові.

– Зу, щось сталось на заправці? – озвався той, котрого звали Лаямом. У його голосі вчувалося нетерпіння, але не паніка. Вони вже проїхали більше десяти хвилин і зараз перебували далеченько від місця стрільби. Але другий його напарник – то був геть інший фрукт.

– Боже, знову розшуковці? У них тут що – довбане збіговисько? Ти ж розумієш, що було би, якби нас спіймали, га? І вони у нас стріляли! Стріляли! З гвинтівок!

Десь праворуч від мене маленька дівчинка хіхікнула.

– Ну я радий, що це тебе розвеселило! – мовив інший. – Ти ж знаєш, як воно, коли тебе підстрелять, Сюзуме? Куля прошиває…

– Чабсе!1 – голос іншого хлопчика пролунав досить різко, аби обірвати будь-яку кровожерливу історію, яку він хотів розповісти. – Заспокійся, добре? Все гаразд. Це було ближче, ніж би хотілося, але нехай. Завтра ми маємо наробити ще дурніших помилок, правильно, Зу?

Перший голос придушено простогнав.

– Даруй за те, що раніше трапилось, – мовив Лаям. Він говорив лагідно, тому я враз збагнула, що розмовляє він з дівчиною, а не з чоловіком, котрий продовжував перелякано скиглити. – Наступного разу я піду з тобою за харчами. Тебе ж не поранено, чи не так?

Шум з дороги приглушував їхні голоси. У тримачі для напоїв кимось забутий цент подзеленькував так голосно, що я заледве не витягнула руку з-під простирадла, щоби позбутися його. Тож коли хлопець знову заговорив, мені довелося добряче нашорошити вуха.

– А тобі не здалося, що вони когось шукають?

– Ні, мені здалося, що вони у нас стріляють!

Чуття покидали мене, витікаючи крізь пучки пальців.

Ти в безпеці, – переконувала я себе. Вони теж діти.

Діти, котрі мимохіть стали на шляху куль, націлених у мене.

Я мала би передбачити, що так трапиться. Саме це, а не мій страх пуститися самій у безлюдне місто, мало б стати моєю головною турботою. Але я запанікувала, і мій мозок ніби витік у басейн, в якому закипав жах.

– …кілька речей. – промовляв Лаям. – Але зосередьмося на тому, як знайти Іст-Рівер….

Мені потрібно було вискочити. Просто зараз. Це була лячна ідея, може, навіть найгірша з тих, що спадали мені на думку. Якщо я піду зараз, то у них, можливо, з’явиться шанс втекти від Кейт і Роба. Та й у мене він ще досі є.

Одягши на плечі ремені від заплічника, я відкинула простирадло. Глибоко вдихнувши затхле, прохолодне кондиційоване повітря, я скористалася заднім сидінням як підпорою.

Спереду, обличчям до дороги, сиділо двоє хлопчаків-підлітків. Дощ посилився; важкі краплі падали надто швидко, щоби двірники на лобовому склі могли встигати за ними, тому здавалось, ніби їдемо просто в написаний імпресіоністами ландшафт Західної Вірджинії. Над нами нависало сріблясте небо, внизу чорніла дорога, а десь посередині люмінесцентно світилися дерева у весняних обновках.

Лаям, наш водій, був одягнутий у зношену, потемнілу на плечах від дощу шкірянку. У нього було русяве волосся, яке їжилося, коли він проводив по ньому рукою. Час від часу він поглядав на сухореброго підлітка на пасажирському сидінні, але тільки після його позирку у дзеркало заднього огляду я зауважила, що в нього блакитні очі.

– Я нічого не бачу крізь заднє вікно, коли ти… – Він захлинувся словами, коли знову поглянув у дзеркало.

Мінівен сіпнувся праворуч, бо він, розвернувшись, повернув і кермо. Інший хлопець приглушено зойкнув, коли машина смикнулась праворуч, до узбіччя. Дівчинка озирнулась через плече на мене, і на її обличчі застиг вираз чи то подиву, чи роздратування.

Лаям різко вдарив по гальмах. Двоє його супутників лише хапнули ротом повітря, коли паски безпеки вп’ялися їм у груди, а оскільки мене ніщо не тримало, то я просто полетіла вперед поміж двох середніх сидінь. Після миті, яка інколи видається маленькою вічністю, мінівен, протяжно і болісно стогнучи, зупинився як вкопаний.

Обидва хлопці витріщились на мене, прибравши на обличчя абсолютно різні вирази. Засмагле обличчя Лаяма із смішно роззявленим ротом зблідло, як порцеляна. Інший хлопець лише глипнув на мене крізь окуляри в тонкій сріблястій оправі, осудливо стиснувши губи, достоту як колись моя мати, коли я приходила додому запізно. Його відстовбурчені вуха видавалися трохи завеликими для його голови, а все, що розташовувалося поміж ними, – від широчезного чола, повз тонке перенісся аж до повних губ, – немов потемніло від люті. За мить я злякалась, що він – Червоний, бо висновуючи з виразу його очей, єдине, чого він прагнув, – спопелити мене.

Хлопці. Чому саме хлопці?

Обтріпавшись, я потягнулася до бічних дверей. Пальці стиснули ручку, але як я не тужилася, двері не зрушили з місця.

– Зу, – закричав Лаям, зиркаючи то на неї, то на мене. Дівчинка тільки склала руки на колінах, рукавиці на її руках заскрипіли, і вона невинно закліпала очима, дивлячись на нього. Так наче вона знати не знала і відати не відала, що то за «заєць» валяється у неї під ногами.

– Ми ж домовились – жодних приблудьків. – Інший хлопець захитав головою. – Ось чому ми не підібрали кошенят!

– Ох, ця любов до… – Лаям сповз на своєму сидінні, затуливши обличчя долонями. – Що б ми робили з тими кошенятами, що їх залишили в коробці?

– Може, якби твоє чорне серце не захотіло покинути їх на голодну смерть, ми би знайшли їм якийсь прихисток, де їх би любили.

Лаям у щирому подивуванні глянув на іншого хлопця.

– Ти колись збираєшся забути про тих котів, чи як?

– То були невинні, беззахисні кошенята, а ти залишив їх біля чиєїсь поштової скриньки. Поштової скриньки!

– Чабсе, – простогнав Лаям, – я тебе благаю!

Чабс? Мабуть, то жарт такий. Малий був самі шкура та кості і карпа аж ніяк не нагадував. Все у ньому, від носа до пальців, було довге та вузьке.

Він здивовано глянув на Лаяма. Не знаю, що вразило мене більше: те, що вони сперечалися через кошенят, чи те, що геть забули про мою присутність.

– Даруйте! – озвалась я, ляснувши долонею по вікні. – Чи не могли би ви відімкнути двері?

Вони на якийсь час припнули язики.

А коли Лаям нарешті повернувся до мене, вираз у нього разюче різнився від попереднього. Серйозний, але невдоволення чи підозріливості в ньому не було. Мабуть, на відміну від мого, якби ми помінялись місцями.

– Це тебе вони шукали? – запитав він. – Рут?

– Рубі, – виправив Чабс.

Лаям махнув рукою.

– Гаразд. Рубі.

– Просто відчиніть двері, прошу! – Я знову смикнула за ручку. – Я помилилася. Це була помилка! Я поводилась егоїстично, я це розумію, тому випустіть мене, поки вони нас не наздогнали.

– Поки нас не наздогнали? Розшуковці? – спитав Лаям. Він пильніше глянув на моє охляле обличчя, на зелену, наче ліс, уніформу та заболочені черевики. Не оминув навіть Псі-номерка, написаного маркером на парусиновому передку моїх черевиків. – У його очах зблиснув жах. – То ти щойно з табору?

Я відчула на собі погляд темних очей Сюзуме – Зу, – але продовжувала дивитися на Лаяма, а відтак кивнула.

– Мене витягнула Дитяча Ліга.

– І ти від них втекла? – наполегливо розпитував Лаям. Він озирнувся на Зу, щоби та підтвердила. Зу кивнула.

– При чому тут це? – встряв Чабс. – Ти ж чув її, тому відчини дідькові двері! Нам і без неї вистачає ССПівців і розшуковців за нашими головами, а тут замішана ще й Ліга. Вони, мабуть, вважають, що це ми її підібрали, а якщо оголосять, що десь по дорогах у побитому чорному мінівені валандаються фріки… – Договорити він не зміг.

– Агов, – мовив Лаям, піднімаючи палець, – не кажи такого про Чорну Бетті.

– О, даруйте, що образив ваші почуття до двадцятирічного мінівена.

– Він має рацію, – мовила я. – Пробачте, будь ласка… Я не хочу, щоби ви мали ще якісь проблеми.

– Ти хочеш до них повернутися? – Лаям знову дивився просто на мене, і його витягнуті в одну лінію губи виглядали похмуро. – Послухай-но, Зелена, це, звісно, не моя справа, але маєш знати, що хай якими брехнями тебе би годували, все це, найпевніше, є неправдою. Це не товариство ангелів. У них свої цілі, тож якщо вони витягли тебе з табору, отже, мають щодо тебе план.

Я похитала головою.

– Ти гадаєш, що я цього не знаю?

– Добре, – відповів він спокійно. – То чому ти так поспішаєш повернутися?

У його питанні не вчувалося ні докору, ні осуду, то чому ж я досі почуваюся ідіоткою? Щось запекло і задряпало у мене в горлі, поки не подалося догори, сховавшись за очима. О Боже, хлопець дивився на мене з таким співчуттям і жалем, як дивляться на вуличне цуценя, яке збираються приспати. Я не знала, чим були емоції, що переповнювали мене, – злістю чи зніяковінням, бо мені бракувало часу, щоби визначитися із цим.

– Ні, але я не можу… я не хотіла втягувати вас у… власне, я втягнула вас, але..

Краєм ока я помітила, як Зу, пересунувшись з насидженого місця, потягнулася до мене. Я відсахнулась, зробивши глибокий вдих. На її обличчі промайнула образа, затримавшись достатньо довго, аби мене охопило відчуття провини. Вона ж намагалась мені допомогти – бути до мене доброю. Вона гадки не мала, якого монстра врятувала.

Якби знала, то ніколи би не розблокувала двері.

– Ти хочеш повернутися до них?

Чабс дивився на Лаяма, а Лаям – на мене. Він знову перехопив мій погляд, а я навіть цього не усвідомила.

– Ні, – відповіла я, і то була правда. – Не хочу.

Він нічого не відповів, тільки мінівен виїхав на дорогу і покотився вперед.

Що ти коїш, Рубі? – Я хотіла, щоби моя рука дотяглась до дверей, але вони були так далеко, а моя рука – такою важкою. – Вимітайся звідси. Вимітайся негайно.

– Лі, тільки посмій! – застеріг Чабс. – Якщо по нас прийде Ліга…

– Не пропадемо. – мовив Лаям. – Ми просто довеземо її до найближчої автобусної зупинки.

Я закліпала очима. Це більше, ніж я сподівалась.

– Ви не повинні.

Лаям відмахнувся.

– Усе гаразд. Даруй, більше нічим не зарадимо. Не можемо так ризикувати.

– Так, звісно, маєш рацію, – мовив Чабс. – Але поясни мені, чому би нам не відвезти її на одну із найближчих залізничних станцій?

Коли я озирнулась, Лаям мене вивчав, його світлі брови майже зійшлися докупи від якоїсь невисловленої думки. Я намагалась не відводити очей.

– Нагадай мені знову… Рубі, чи не так? Я переконаний, що ти вже зрозуміла, що мене звати Лаям, а милу панночку за тобою – Сюзуме.

Сюзуме сором’язливо усміхнулась. Я повернулася і спрямувала погляд на іншого хлопчика.

– Гадаю, що насправді тебе зовуть не Чабсом?

– Ні, – шморгнув він носом, – це Лаям так прозвав мене в таборі.

– Він тоді на вигляд був як добряче відгодований підсвинок. – На обличчі Лаяма промайнула усмішка. – Але виявляється, що робота у полі і строга дієта краща за свинотабір. Зу зі мною в цьому згодна.

Але Зу не звертала уваги на жодного з нас. Насунувши каптур на самі очі, розвернувшись на сидінні так, щоби мати змогу щось бачити, вона дивилася у заднє вікно. Її губи були розтулені, але спромогтися хоча б на слово вона не могла. Її округле личко зблідло.

– Зу? – спитав Лаям. – Щось не так?

Їй нічого не було потрібно показувати. Навіть якби ми не помітили темно-коричневий позашляховик, що наздоганяв нас, неможливо було не зауважити кулю, яка, вціливши у заднє вікно, пробила його.