Читать книгу Темні уми - Александра Бракен - Страница 9

Ми доїхали до окраїни Мерлінґтона о сьомій ранку, саме тоді, коли сонце вирішило знову визирнути з-за густого хмаровиння. Воно забарвило найближчі дерева у ніжний фіолет, протявши стіну туману, що здіймалася над асфальтом. На той час ми вже проминули кілька виїздів з автобану, які були перекриті сміттям, рейками чи покинутими автівками – перекривала або Національна гвардія, щоб обложити бунтівні міста та містечка, або ж самі мешканці, аби втримати небажаних мародерів та відвідувачів якомога далі від місцин, які вже дуже постраждали. Проте на дорозі було спокійно впродовж багатьох годин, а це означало, що рано чи пізно щось має трапитися.

І трапилось воно раніше у вигляді червоної фури. Я блискавично пригнулась на сидінні, коли вона пролітала повз нас, ревучи двигунами та скрегочучи колесами. Вона прямувала у зворотному напрямку, але я добре розгледіла на її боці золотавого лебедя.

– Вони повсюдно, – мовила Кейт, перестрівши мій погляд. – Мабуть, це рейс у Термонд.

То були перші ознаки життя, які ми побачили за всю подорож, – найімовірніше, тому, що ми їхали по Дорозі Мерців у Конечне Довбане Ніщо, – але й однієї фури вистачило, щоби Кейт злякалась.

– Сідай назад, – наказала вона, – і не підводься.

Я послухалась. Відстебнувши пасок, я скрутилась між передніми сидіннями, просунувши через них ноги.

Мартін дивився на мене осклілими очима. Якоїсь миті я відчула, як його рука ковзнула по моїй, так наче він намагався мені допомогти. Я відсахнулась, опустившись униз між заднім та пасажирським сидіннями. І хоча я ледь не приклеїлася спиною до дверей, а коліньми вперлась у груди, ми все одно сиділи надто близько. А коли він усміхнувся, цього вистачило, аби в мене пішов мороз поза шкірою.

У Термонді були хлопці. Власне, було чимало. Але будь-які дії, які передбачали змішування статей, хай то спільний обід, співмешкання у боксі чи навіть випадкова зустріч по дорозі в душову, були суворо заборонені. Солдати та наглядачі табору контролювали виконання цього правила так само суворо, як і те, що стосувалось – умисного чи випадкового – використання своїх здібностей. Через що, певна річ, вже сп’янілі від гормонів мізки дітей остаточно злітали з котушок, перетворюючи декого з мого боксу на елітну породу таємних сталкерів.

Може, я не знала «правильного» способу взаємодії з протилежною статтю, але я цілком певна, що і Мартін теж цього не знав.

– Правда, прикольно? – спитав він.

Я гадала, що він жартує, допоки не помітила його надто уважний погляд. Знову почався свербіж, потім – пощипування від чергової спроби залізти мені у голову, жах, що повзе уздовж хребта, так ніби хтось проводив по ньому крижаним пальцем. Притулившись до дверей, я не зводила очей з Кейт, але це не рятувало.

Ми геть різні, – усвідомила я. – Хоча нас запроторили в одне і те саме місце і жили ми в однаковому страху, але він… він такий…

Треба було змінити тему, відвернувши його увагу від хай-там-що він збирався зробити. Кондиціонер працював, але про це годі було здогадатись.

– Гадаєш, у Термонді помітили наше зникнення? – спитала я, порушуючи тишу.

Кейт вимкнула передні фари.

– Гадаю, так. У солдатів бракує людей, щоб організувати повноцінне полювання на нас, але я цілком упевнена, що вони, додавши два і два, здогадались, хто ви.

– Що ти маєш на увазі? – спитала я. – Що ми – Помаранчеві? Ти ж наче казала, що вони вже знають. Тому ми мали так швидко тікати.

– Вони майже здогадались, – пояснила Кейт. – Вони тестували частоти Помаранчевих та Червоних у Спокій-контролі. Гадаю, вони самі не сподівались, що все так швидко спрацює, ось чому ми мали хутко звідти забиратись.

– Частоти, – повторив Мартін. – Тобто вони щось до них додавали?

– Саме так, – усміхнулась йому Кейт у люстерко заднього огляду. – У Лігу дійшла чутка про їхні нові методи визначення дітей, яких хибно класифікували, коли привезли до табору. Я упевнена, що дорослі не чують частот Спокій-контролю.

Ми обидвоє кивнули.

– Вчені працювали над створенням частот, які здатні чути й опрацьовувати лише деякі діти з паранормальними здібностями. Є довжини хвиль, які здатні чути всі, а є такі, які чують тільки Зелені, чи Сині, чи – як у вашому випадку – лише Помаранчеві.

У цьому був сенс, але від того було не менш страшно.

– Знаєш, мені цікаво, – повела Кейт, – як у вас це вийшло? Надто в тебе, Рубі. Ти потрапила в той табір такою малою. Як ти змогла викрутитися під час сортування?

– Я… це якось само собою вийшло, – мовила я. – Я сказала чоловікові, котрий мав перевіряти, що я – Зелена. І він повірив.

– Слабачка, – встряв Мартін, дивлячись просто на мене. – Мабуть, навіть сил своїх застосовувати не довелося.

– Мені не подобалось вважати це силою… бо це ніби означає, що їм треба радіти. А радіти тут, безперечно, нічому.

– Я попросив декого помінятися зі мною місцями під час сортування П та Ч. Не хотів йти з ними, розумієш? – Мартін нахилився вперед. – Тому відвів убік одного новачка із Зелених, приблизно мого однолітка, і змусив його зробити так, щоб охоронець гадав, що він – то я. І так робив я із кожним, хто запитував. Один за одним. Круто, га?

Від огиди у мене всередині аж запекло. Він, цілком зрозуміло, не жалкував про вчинене. Може, я й збрехала, хто я, але я не змушувала інших дітей іти проти власної волі. Невже вміння керувати здібностями, як у Помаранчевих, призводить до такого? Перетворює на якогось монстра, здатного на будь-які вчинки, бо ніхто не може його спинити?

Чи свідчить це про силу?

– Отже, ти змушуєш людей повірити, що вони ті, ким не є? – запитала Кейт. – Я гадала, що Помаранчеві можуть тільки наказувати будь-що іншим, що це такий собі гіпноз?

– Та ні, – мовив Мартін. – Я вмію набагато більше. Я змушую людей робити те, що мені треба, змушую їх відчувати те, що я хочу. Як ото з малим, з яким я помінявся ролями. Я теж змусив його почуватись наляканим, щоби він боявся виходити з боксу, щоби він гадав, що прикидатися мною – то непогана думка. Той, хто мене допитував, здається, з моєю допомогою збожеволів. Так, я можу наказати людям чинити так чи інакше, але коли хочу комусь нашкодити, то радше змушую його сердитися по-справжньому на людину, на яку я його цькую.

– Он як, – мовила Кейт. – І у тебе так, Рубі?

Ні, власне, зовсім не так. Я глянула на мої руки, на яких під нігтями досі був засохлий бруд. Я гадала, що якщо розповім, на що саме я здатна, то приголомшу їх понад свої сподівання.

– Я не навіюю людям думки, я просто бачу різні речі.

Принаймні наскільки мені відомо.

– Ого… оце так… ого. Знаю, що повторююся, але ви обидва надзвичайні. Тільки й думаю про те, що ви могли би зробити, щоб допомогти нам. Неймовірно!

Розвернувшись, я повернула голову так, щоби побачити дорогу. Я відчула, як за спиною Мартін схопив кілька пасем мого волосся і почав накручувати на палець. Я бачила відображення свого кругловидого обличчя у дзеркалі заднього огляду: великі очі, що здавались заспаними, густі, темні брови, повні губи – і огиду, що ковзнула по них.

Я не повинна була цього робити, але я ковтнула наживку. Мартін ледве встиг відсахнутись, коли я, різко розвернувшись, збила його липку руку йому на коліна. Від чергового вдиху у мене перехопило горло. Не чіпай руками, – хотілося крикнути мені, – чи ти гадаєш, що я не зможу попереламувати всі пальці на цій руці. Але він тільки сміявся з мене, облизуючи свою болячку і знову здіймаючи руку. Цього разу він, дражнячись, тільки поворушив своїми пальцями в мій бік. Нахилившись уперед, я готова була схопити його за цей самий зап’ясток, щоби вгамувати підсвинка – спокійно і непохитно.

Але такої реакції він і чекав. Усвідомлення цього повільно і важко сповнювало моє єство. Він прагнув, аби я показала йому свої можливості, щоби я вдосконалювала їх, підживлюючи їх тією ж збоченістю, що й він.

Я знову від нього відвернулась, стиснувши кулаки, коли він переможно хихотів.

Цікаво, це моя злість чи він мені її навіяв?

– Агов, усе гаразд там? – гукнула Кейт через плече. – Тримайтесь, ми майже приїхали.

Який би вигляд Мерлінґтон не мав раніше, тепер він, притиснутий сірим хмаровинням і густою мрякою, виглядав значно гірше. Дивно і страхітно настільки, що навіть Мартін облишив забавки з моєю головою.

Занедбані торговельні центри з розтрощеними вітринами тривожили ще до того, як ми дістались до першого кварталу з маленьких коричневих, сірих і білих будиночків. Проминули чимало покинутих уздовж вулиць і на дорогах автівок, на деяких на задньому вікні виднівся жовтогарячий напис «ПРОДАМ», але всі вони були вкриті товстим шаром із коричневого зотлілого листя.

Навколо автівок – купи манаття, ящики від меблів, килимки, комп’ютери. Цілі приміщення, напхом напхані електронним непотребом, що поволі іржавів.

– Що тут трапилось? – спитала я.

– Важко пояснити, але пригадуєш, що я розповідала тобі про економіку? Після нападу у Вашинґтоні уряд впав у прострацію, тож одне спричинило інше. Ми не могли сплачувати національний борг, бракувало грошей на штати, не виплачували пільги та грошові допомоги, нічим було платити держслужбовцям. Навіть такі маленькі містечка, як це, не врятувались. Коли банкрутували фірми, люди позбувалися роботи, потім вони втратили свої домівки, оскільки були неспроможні за них платити. Все вкрай кепсько.

– Але куди поділися люди?

– У наметових містечках, за межами великих міст на подобу Річмонда чи Вашинґтона, де і намагаються знайти роботу. Я знаю, що багато хто прагне податися на Захід, сподіваючись, що там більше роботи та харчів, але… ну, я припускаю, так буде безпечніше. Тут блукають мародери та лінчувальники, що вершать самосуд.

Я хоч і боялася, та все ж запитала:

– А як же поліція? Чому вони не зупиняють їх?

Кейт прикусила нижню губу.

– Я ж щойно казала, що держава не здатна платити зарплату, тому їх розпустили. Здебільшого роботу поліції зараз виконують волонтери чи Національна гвардія. Тому ти маєш бути поруч зі мною, збагнула?

Картина тільки погіршилась, коли ми проминали початкову школу.

Блідо-зелений спортзал – чи радше те, що від нього залишилось, – був зафарбований чорним та накренився до землі. На понівеченому каркасі гніздилися птахи, спостерігаючи, як ми пролетіли повз знак «Стоп» і завернули за ріг.

Ми проминули те, що колись, мабуть, було кав’ярнею: правий бік будівлі зовсім обвалився. За заплутаною жовтою поліцейською стрічкою, що загороджувала розвалену будівлю, а саме на її протилежному боці виднівся намальований мурал, що зображав веселку, складену з облич та сонечок.

– Хтось підклав бомбу в кав’ярню, просто перед першими Зборами, – мовила Кейт. – Вибухнула в обідню перерву.

– Уряд? – наполягав Мартін, але Кейт лише знизала плечима. Знову повертаючи праворуч, вона увімкнула сигнал повороту, хоча сигналізувати про нього було нікому.

Місто без людей.

Ми виїхали з кварталу, помчавши до невеличкого торговельного ряду, що виходив на дорогу. Вікно від мого дихання запотіло. Перш ніж Кейт заїхала на автозаправку, ми проминули супермаркет «Старбакс» та «Макдональдс», а також манікюрний салон.

Машину я побачила відразу – позашляховик бронзового кольору, такого я ще ніколи не бачила. Чоловік, що зіперся на нього, не заливав бензин у бак. Бо звідки тут було взятися бензину?! Всі заправки були розгромлені, пістолети та шланги валялися на бетоні.

Кейт бібікнула, але чоловік вже й так нас помітив і помахав рукою. Як і Кейт, він виглядав молодо, був невисокої статури, темно-коричневе волосся спадало йому на чоло. Коли ми наблизились, його усмішка просто засяяла, я впізнала у ньому чоловіка з думок Кейт. Той, котрого я бачила у сліпучих кольорах та сяйві, коли ми покидали Термонд.

Щойно заглушивши двигун, вона розчинила дверцята автомобіля навстіж і поспішила до нього. Я почула її різкий сміх, коли вона так рвучко кинулася йому на шию, що з нього злетіли сонцезахисні окуляри.

Пітною долонею Мартін торкнувся місця, де мою шкіру прикривав комірець, а тоді ледь-ледь стиснув її, і мені урвався терпець. Розчинивши двері, я вийшла надвір, і мені було байдуже, сердитиметься Кейт чи ні.

Повітря було сирим від дощу, що завис тонкою поволокою, забарвлюючи дерева і траву у дивовижно зелений колір. Та поволока огорнула мої щоки та волосся, принісши жадане полегшення після багатогодинного перебування поряд із Мартіном-імбецилом, котрий, здавалося, був одвічно вкритий чимось липким.

– …Вони знайшли Нору десь за півгодини по тому, як ти поїхала, – мовив чоловік, підходячи до нас. – Вони послали за тобою два загони. Мала якісь проблеми?

– Жодних, – Кейт обійняла рукою його за талію. – Але я не дивуюся. Їх же дуже скоротили. Але де твої…

Роб різко захитав головою, по обличчю промайнула тінь.

– Я не зміг їх витягнути.

Усе тіло Кейт ніби обм’якло.

– О, співчуваю…

– Усе гаразд. Здається, ти досягла більшого успіху, ніж я. З нею все гаразд?

Вони обоє повернулись й глянули на мене.

– А, Робе, це Рубі, – мовила вона. – Рубі, це мій… це Роб.

– Таке нудне знайомство. – Роб прицмокнув язиком. – Бачу, що в Термонді красунечок переховували.

Він простягнув мені руку. Велика долоня, п’ять пальців, зарослі фаланги. Звичайний. Але з того, як я витріщалася на нього, могло би здатись, що він вкритий риб’ячою лускою. Я міцно притулила руку до стегна, не подавши її йому. Підійшла на крок ближче до Кейт.

У його руці не було зброї чи ножа, чи приладу білого шуму, але я бачила: затилля його долоні вкрите синцями та хрестоподібними порізами, декотрі з-поміж яких були свіжими, аж до самих зап’ястків, де запалені подряпини ховались під рукавами білої сорочки.

І тільки коли він забрав руку, я помітила на правій манжеті у нього маленькі червоні округлі бризки.

Обличчя у Роба напружилось, коли він помітив, куди спрямовано мій погляд. Ця ж таки рука зникла за спиною Кейт, міцно обійнявши її за стан.

– Невиправна серцеїдка, га? – Кейт підвела на нього очі. – Вона чудово годиться для внутрішніх завдань. Хто відмовить цьому личку? Помаранчева.

Роб присвиснув.

– От дідько!

Вони оцінюють Помаранчевих. Тільки уявити собі!..

– Із Сарою все добре? – поцікавилася я.

Роба питання спантеличило.

– Вона про Нору Дженкінз, – пояснила Кейт. – Сара – то ім’я для прикриття.

– З нею все гаразд, – мовив Роб, кладучи мені на плече руку. – Наскільки я знаю, вони досі її допитують. Я упевнений, що наші люди в Термонді сповістять нас, коли щось зміниться.

У мене раптом заніміли руки.

– А тебе справді звати Кейт?

Вона засміялась.

– Так, але прізвище у мене Конор, не Беґбі.

Я кивнула, певна річ, не розуміючи, що далі питати чи робити.

– Ти ж наче казала, що їх двоє?

Роб пильно дивився через моє плече. Нараз я відчула, як двері за спиною відчинились і з якимось хлипом захряснулися.

– Ось він, – мовила Кейт на подобу гордої мами-квочки. – Мартіне, ходи сюди, познайомся з твоїм новим товаришем. Він повезе нас у Джорджію.

Мартін підійшов і потиснув чоловікові руку, навіть швидше, ніж Роб встиг її подати.

– А тепер, – промовила Кейт, плескаючи в долоні, – хоч у нас обмаль часу, але ми мусимо помитися та перевдягтися у щось менш примітне.

Позашляховик протягло заскрипів, коли Роб розчинив одні із задніх дверей. Коли він повернувся, сонячні промені освітили руків’я зброї, засунутої за пояс його джинсів. Коли він потягнувся за чимось, чого я не могла розгледіти, я позадкувала.

Я була не настільки дурною, щоби не знати, що один з них чи обоє озброєні, але все одно у мене всередині все стиснулося. Я відвернулась, опустивши очі на брудні плями, що пов’їдалися у асфальт, і чекала, поки двері машини знову зачиняться.

– Ось, тримайте, – мовив Роб, простягаючи кожному з нас по чорному заплічнику. Мій товариш-фрік одразу ж перевірив його вміст, так ніби то були гостьові подаруночки.

– Здається, у душовій на заправці досі є проточна вода, але не для пиття, – продовжував Роб. – Там змінний одяг і деякі речі першої необхідності. Сто років там не сидіть, але й надто не поспішайте, змийте з себе той табір.

Змити з мене Термонд? Витерти гумкою, наче брудну пляму? Може, я й здатна стирати чужі спогади, але своїх позбуватися не вмію.

Я мовчки схопила заплічник, у голові вже почало гудіти. Я знала цей симптом, тому зробила крок назад. Зачепившись підбором за нерівне бетонне покриття, я розкинула руки в марній спробі відновити рівновагу, проте єдина тверда річ, що трапилася, була рука Роба.

Може, він вирішив, що повівся як лицар, підтримавши мене, але краще б він дав мені впасти. Мій мозок з полегшею закрався у думки Роба. Нараз тиск, що до того часу наростав у потилиці, впав, змусивши мій хребет затремтіти. Я зціпила зуби, відчуваючи, як поринаю в злість, що, попри мій спротив, закипає в мені.

На відміну від спогадів Кейт, прихід і відхід яких чимось нагадував покліпування, думки Роба здавались літаргійними… густими та понурими. Вони не виникали окремими картинами, а радше просочувались одна в одну, як чорнило, яке скрапнуло у склянку з водою: темна рідина розтягується, розповзається, допоки не зачорнить усе, що колись було чистим.

Я була Робом, а Роб дивився на дві темні тіні. На головах темні мішки, але було зрозуміло, що одна із них – чоловік, а інша – жінка. Уздрівши останню, я почула несамовите биття власного серця. Все тіло жінки аж здригалося від ридань, але вона ні на мить не припиняла спроб виплутати руки і ноги із пластикових пут.

Дощ заскочив нас, наче запізніла думка, а відтак захлюскотів по ринвах сусідніх будинків. Крізь фільтр Робових думок дощ видавався статичним шумом. Краєчком ока я помітила два величезні сміттєві контейнери і тільки тоді усвідомила, що ми у провулку самі.

Рука Роба – моя рука – здійнялась і зняла каптур з жінки, від чого її темне волосся спало їй на обличчя.

Але то була ніяка не жінка. Це була дівчина, не старша за мене, вдягнена у темно-зелений костюм. Табірна уніформа.

Сльози змішувалися з дощем на обличчі, стікаючи по щоках у рот. Її поблідлі губи благали: «будь ласка», а очі немовби кричали: «ні», але в моїй руці був сріблястий пістолет, що виблискував навіть у тьмяному світлі. Той самий пістолет, що ось у цю мить був засунутий за пояс джинсів Роба. Той самий, яким зараз він націлився дівчині у лоба.

Пістолет підстрибнув у моїй руці, коли куля вилетіла, і в цю мить спалах освітив перелякане обличчя дівчинки, а перерваний крик потонув у звукові пострілу. По моїй руці потекли цівки крові, а її обличчя тим часом ніби западало, кривавлячи піджак, що на мені… і край білого обшлага під ним.

Хлопчик загинув так само, тільки цього разу, перш ніж убити його, він навіть не завдавав собі клопоту зняти з нього каптур. Тіла було кинуто в сміттєві баки. Я відвернулась і відійшла від того місця, яке все меншало, меншало, меншало, допоки темне хмаровиння Робінових спогадів не поглинуло все.

Я рвучко звільнилася і, задихана, вирвалась із чорнильних мочарів.

Роб інстинктивно відпустив мою руку, але Кейт смикнулася вперед і з нею трапилося би те саме, якби я не випростала обидві руки, зупиняючи її.

– З тобою все гаразд? – запитала вона. – Ти вся зблідла.

– Усе гаразд, – насилу відповіла я спокійним і рівним тоном. – Досі трохи паморочиться у голові від ліків.

Мартін, стоячи за моєю спиною, роздратовано зітхнув. Переминаюсь і нетерпляче буркочу. Він із підозрою зиркнув у мій бік, і на одну мить, не тривалішу за одне биття серця, я злякалася, що він зрозумів, що я щойно побачила. Але ж ні, контакт тривав недовго, лише кілька секунд, байдуже, якими тривалими вони видавались мені.

Я не підводила очей, ретельно уникаючи облич обох дорослих. Я не могла примусити себе поглянути на Роба – не після побаченого його злочинства, – і я знала, що, поглянувши на Кейт, я вмить видам себе. Вона би одразу спитала, що не так, а я б не могла переконливо збрехати. Я би зізналася, що її хлопець чи партнер – чи хай там хто він для неї – розбризкав мізки двох підлітків по всьому провулку.

Роб спробував запропонувати мені пластикову пляшку з водою з переднього сидіння, стиснувши губи так, що вони перетворились на тонку смужку. Мій погляд знов завмер на крихітних червоних цятках, що розбризкались по його обшлагу.

Він повбивав їх. Відлунювало у моїй голові. Може, кілька днів чи навіть тижнів тому, але то малоймовірно. Хіба би він не перевдягнувся в іншу сорочку чи не спробував відіпрати її? А потім він прийшов сюди, щоби нас теж убити?

Роб мені всміхнувся, показуючи всі свої зуби. Усміхнувся. Так ніби він щойно не задув два життя, стріляючи впритул і спостерігаючи за тим, як дощ змиває їхню кров у канаву.

У мене так сильно затрусилися руки, що довелося міцно вхопити заплічник, аби він нічого не помітив. Я гадала, що втекла від монстрів, що вони залишились під замком по той бік електричної загорожі. Але привиддя безсмертне, і воно наздогнало мене тут.

Я – наступна.

Я проковтнула крик, що рвався з горла назовні, і всміхнулася йому у відповідь, хоча все моє єство протестувало. У мене не було навіть краплі сумніву, навіть крихти вагання, що якби він знав, що я щойно побачила, то наступні кілька днів Кейт би відпирала з його сорочки і мою кров.

Вона знає, – міркувала я, йдучи вслід за Мартіном у приміщення заправки. Кейт, яка пахне розмарином, яка несла мене коридором, яка врятувала мені життя. Вона мусить знати.

І вона все одно його цілувала.

Заправка мала такий вигляд, ніби її знищили дикі звірі, утім, ймовірність того, що це правда, була досить високою. Найрізноманітніші брудні відбитки лап утворювали на підлозі приголомшливі візерунки із вкрапленнями липких червоно-коричневих латок, що вели туди, де стояли харчі.

У крамниці тхнуло чимось кислим, хоча відділ напоїв досі підсвічувався завдяки безперебійному струмові. Здебільшого бракувало содової та пива, але й чимало всього зосталось – і то не дивина. У крамниці продавали молоко по десять доларів за картонний пакунок. Та сама ситуація була і з харчами. На деяких полицях досі лежали собі упаковки з чипсами та солодкі батончики, біля яких висіли цінники, так наче то були дефіцитні товари, які мали ось-ось закінчитися. Решта полиць була геть чисто спустошена чи всіяна порозсипуваним поп-корном і печивом.

План у мене виник несамохіть.

Поки Мартін розважався, вовтузячись з автоматом із содовою, я схопила кілька упаковок чипсів і шоколадних батончиків. І хоча коли я запихала взяте у заплічник, мене пройняв сором, але відтак я замислилася: в кого, власне, я краду? Хто викликатиме копів?

– Там тільки одна душова, – повідомив Мартін. – Я йду перший. Якщо тобі пощастить, то, може, залишу тобі трохи водички.

Може, якщо мені пощастить, ти у ній втопишся.

Він захряснув за собою двері, і надумане почуття провини, що я збираюся залишити його самого, нараз звіялося, наче дим. Може, це жорстоко з мого боку, може, решту життя мене і мучитиме совість через те, що покинула його, навіть не застерігши, але мені ніяк не вдалося би попередити його про те, що я збираюсь вчинити, не стривоживши Кейт та Роба. Я не надто вірила у те, що він не пристане на їхній бік чи не спробує мене стримати.

Отже, не гайнуючи часу, я зняла халат, що колись належав Сарі, чи то пак Норі, залишивши його лежати на підлозі. Роба, яка була на мені під халатом, з головою викривала те, ким я була, але халат був надто широким, щоби в ньому втікати. А втікати потрібно було стрімголов.

Води Мартін у душовій, мабуть, не економив, бо, ступаючи з розбитої вітрини на скло, я чула, як вона тече.

Я саме вчасно сховалась за полицю, коли Роб перестав цілуватися з Кейт. Помацавши кишені на своєму піджаку, він добув мобільний. Хай хто там телефонував, розмовляв він з ними не радо. За хвилину він жбурнув телефон у Кейт і пішов до водійського місця. Вона повернулась до мене спиною, розклавши на капоті позашляховика щось схоже на карту. Роб з’явився знову вже із довгим чорним предметом, який він тримав однією рукою за руків’я, а другою – за цівку. Кейт, навіть не глянувши на Роба, вихопила з його рук рушницю і закинула на плече. Так ніби їй і належало там бути.

Я їх вирахувала – ще б пак не вирахувати! У кожного ССПівця, котрий обходив периметр електричної загорожі, була гвинтівка М16, і я цілком переконана, що кожен наглядач, котрий спостерігав за нами з Вежі, мав таку ж напохваті. Це з її допомогою вони нас позбавлятимуться? Цікаво. А чи сподіваються вони, що я теж можу взяти щось подібне у руки?

Нарешті прокинулася раціональна частина моїх мізків, притлумивши панічне сум’яття і страх, що запанували наді мною. Можливо, була якась причина, з якої Роб убив тих дітей. Може, вони, навіть зв’язані, намагались нашкодити йому чи, може…

…може, вони просто відмовились долучитися до Ліги.

Усвідомлення цього ширилось у моїх грудях, як пожежа, випалюючи все на своєму шляху. Сама лише думка, картинка перед очима, як я торкаюсь тієї зброї, а потім стріляю в одного з них… невже це те, що потрібно зробити, щоби вважатися членом їхнього братства?

Чи я повинна взяти приклад з Мартіна і самій стати смертельною зброєю?

Тато прослужив у поліції вже понад сім років, коли вперше застрелив людину. Він ніколи не розповідав мені цієї історії до кінця. Мені переповідали її однокласники, котрі дізналися про це із газет. Щось, здається, про заручників.

І ця подія зламала його. Батько не виходив зі своєї кімнати, допоки бабуся не приїздила з Вірджинії Біч, аби забрати мене. Коли я повернулась за кілька тижнів додому, він поводився так, ніби нічого взагалі не трапилось.

Гадки не маю, щоби могло змусити мене просто отак узяти в руки зброю, але точно не купка незнайомців.

Мені треба забратися звідси. Втекти. Наразі байдуже куди саме. У мені було багато талантів. Страшних талантів. Але я не хотіла, щоби їхній перелік доповнився ще й талантом вбивці.

Тишу порушив звук, схожий на хрускіт скла, достатньо гучний, аби його розчути крізь дзюрчання води і гудіння холодильників з напоями. Ось воду закрутили, і лише тоді я знову почула шурхіт. Я розвернулась саме вчасно, щоби помітити, як двері із написом «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ» розчинились навстіж, а потім знову зачинились, сховавши від моїх очей низькі полиці для харчів.

Вихід.

Я востаннє глянула крізь вікно, переконавшись, що Кейт і Роб досі стоять до мене спинами, відтак, пробігши повз вітрину із бастурмою, попростувала просто до тих дверей.

«Це просто єнот, – міркувала я. – Або щури. Це не вперше за моє коротке життя щури – значно кращий варіант у порівнянні з людьми».

Аж ось знов почувся шурхіт, цього разу голосніший, а за мить, коли я розчинила двері навстіж, переді мною був не гурт щурів, що спустошують якусь упаковку з їжею.

Переді мною стояла ще одна дитина.