Читать книгу Темні уми - Александра Бракен - Страница 7

Я не пам’ятаю, як заснула, а тільки, як прокинулась. Певна річ, що прокинулась – мене трясло так, що я скотилася з ліжка і вдарилась обличчям об сусідню «двояруску».

Від удару і двигтіння її ліжка Ванесса, мабуть, ледь зі шкіри не вискочила, бо я почула, як вона вигукнула:

– Якого дідька? Рубі, це ти?

Підвестися я не могла. Я відчула її руки на своєму обличчі й зауважила, що тепер вона вже не шепоче, а викрикує моє ім’я.

– Боже мій! – скрикнув хтось. Здається, то був голос Сем, але я не могла очей розплющити.

– …тривожну кнопку! – Я відчула на ногах вагу Ешлі; я знала, що то вона, навіть коли приходила до тями чи непритомніла, а під повіки наче хтось жару насипав. Хтось щось засунув мені в рот – гумове й тверде. Я відчувала смак крові, але не могла збагнути, чи то з язика, чи з губ, чи…

Пара рук підняла мене з підлоги і кудись поклала. Я досі не могла розплющити очей, у грудях усе палало. Мене продовжувало трясти, відчуття було таке, наче я западаюся в себе саму.

А потім запахло розмарином. Відчуття м’яких, прохолодних рук, що тиснуть мені на груди, а потім – нічогісінько.

Життя повернулось до мене у вигляді різкого ляпаса по обличчю.

– Рубі, – сказав хтось, – повертайся. Я знаю, що ти мене чуєш. Мусиш прокинутись.

Я повільно розплющила очі, намагаючись не мружитись, коли у них ринуло світло. Неподалік зі скрипом розчинились і зачинились двері.

– Це вона? – запитав голос. – Ти приспиш її?

– Ні, не її, – знову озвався перший голос. Знайомий. Такий же приємний, як і раніше, лише зараз трохи зарізкий. Лікарка Беґбі обхопила мене попід руки, допомагаючи підвестися. – Вона сильна. Вона витримає.

Чимось страшенно засмерділо. Кислотою і гниллю водночас. Я розплющила очі.

Навпроти стояла навколішки лікарка Беґбі й чимось водила перед моїм носом.

– Що?

Інший голос належав молодій жінці. Темно-каштанове волосся, бліда шкіра – оце й усе, що було в ній прикметного. Не здогадуючись, що я на неї дивлюсь, вона зняла халат і кинула його лікарці Беґбі.

Я гадки не мала, де ми. Кімнатка була тісною, захаращеною полицями з посудинами та коробками, але жодних інших запахів я не вловила, окрім того, який використала лікарка Беґбі, щоби мене розбудити.

– Вдягни, – мовила лікарка Беґбі, допомагаючи мені звестися на ноги, байдуже, здатні вони стояти чи ні. – Давай, Рубі, треба поспішати.

Моє тіло було наче налите свинцем, кожен суглобик потріскував. Але я вчинила так, як мені сказали: вдягнула на одяг халат. Поки я вдягалась, друга жінка заклала мої руки за спину, вичікуючи, поки лікарка Беґбі замотає їх цупкою клейкою стрічкою кольору срібла. Коли це було зроблено, лікарка взялася за мої ноги.

– Збір у Гарві. Переконайся, що це маршрут 215.

– Знаю, знаю, – відповіла лікарка Беґбі, відкусуючи інший шмат стрічки і заклеюючи ним рота іншій жінці. – Щасти.

– Що ви робите? – запитала я. У горлі дерло, і поки я це промовила, здавалось, що шкіра навколо рота ось-ось розтріскається. Лікарка абияк зібрала моє волосся у незугарний жмут і зав’язала гумкою. Інша жінка спостерігала, як її власний бейджик повісили мені на шию, а на обличчя вдягли хірургічну маску.

– Я поясню все, коли опинимось на волі. Ми мусимо спішити. За двадцять хвилин обхід, – пояснила вона. – Тобі не можна розмовляти. Підігруй.

Я кивнула, дозволивши випхати мене з темної кімнати в понурий коридор ізолятора. І знову мої ноги мене підводили, але лікарка була тут як тут. Закинувши мою руку собі на плече, вона утримувала на собі більшість моєї ваги.

– Ми рушаємо, – пробурмотіла вона, – поверніть у камери нормальне живлення.

Я глянула на неї, але вона розмовляла не зі мною. Вона шепотіла у свою золоту шпильку у вигляді лебедя.

– Анічичирк, – нагадала вона мені, коли ми повернули в черговий довгий коридор. Ми йшли так стрімко, що в оглядових боксах, коли ми їх проминали, шелестіли білі завіски. Офіцери, що трапились нам по дорозі, здалися мені розмитими чорними плямами.

– Перепрошую, перепрошую! – Лікарка Беґбі кивнула на мене. – Мені треба відвести цю додому.

Я не зводила очей з рівних рядків плиток під ногами. У голові досі так паморочилось, що я не усвідомлювала, що ми йдемо на вулицю, аж поки до моїх вух не донеслося пищання її електронного пропуску в замку і я не відчула на голові перших дощових краплин.

Цей величезний, схожий на стадіон табір освітлювався цілу ніч; вогні велетенських прожекторів протинали все вздовж і впоперек, але мені вони навіювали інші спогади – вечірні футбольні матчі, запах свіжоскошеної трави та спину мого тата, вдягнутого у червоний спартанський светр, коли він, набравши повні груди повітря, обзиває свою стару університетську команду за погану гру.

Незважаючи на часті спотикання, дорога від задніх дверей ізолятора до кам’янистого місця паркування була недовгою. Я, власне, не могла збагнути, чи, бува, у мене не галюцинації, тим паче перед очима все пливло, але хрускіт гравію під ногами та вигук «Все гаразд там?» був реальним, і не розчути його було неможливо.

Я радше відчула, ніж побачила, як напружилася лікарка Беґбі. Опираючись на її плече, я намагалась не зупинятись, але мої ноги відмовлялись іти.

Коли я знов отямилась, то зауважила, що сиджу, втупившись на стандартні солдатські черевики. Наді мною стояв, нахилившись, ССПівець. Лікарка Беґбі щось йому сплітала, і то таким самим спокійним голосом, як тоді, коли я почула її вперше.

– …така хвора, що я запропонувала відвезти її додому. Я мусила надіти на неї маску, щоби вона не заразила нікого.

Відтак заговорив ССПівець.

– Мені вже в печінках сидять оті заразні байстрюки.

– Допоможеш мені довести її до джипа? – запитала лікарка Беґбі.

– Якщо вона хвора…

– Це займе хвилину, – обірвала його лікарка. – І обіцяю, що якщо завтра ти хоч би чхнеш, я особисто поставлю тебе на ноги.

Цей голос я упізнала – такий ласкавий, немов дзеленчання дзвіночків. Солдат усміхнувся, але я відчула, що він мене таки піднімає. Я намагалась не спиратись на нього і, зціпивши зуби, йти самостійно, але понад мої сили було навіть втримати голову, що хилилася то туди, то сюди.

– На переднє сидіння? – запитав він.

Лікар Беґбі саме збиралась відповісти, коли в ССПівця зашипіла рація.

– Контрольний пункт бачить вас у кадрі. Потрібна допомога?

Перш ніж відповісти, він почекав, поки лікарка Беґбі відчинить передні пасажирські двері, щоби всадовити мене.

– Усе нормально. Лікарка… – Взявши бейджик у руку, він стягнув його з моїх грудей. – Лікарка Роджерс підхопила отой вірус, що шириться навколо. Лікарка…

– Беґбі, – швидко пролунала відповідь. Опустившись на водійське сидіння, вона рвучко зачинила за собою двері. Я дивилася, як вона вовтузиться, встромляючи ключі у запалення. Це вперше я помітила, що в неї тремтять руки.

– Лікарка Беґбі відвезе її додому ночувати. Машина лікарки Роджерс стоятиме на ніч на нашій стоянці. Прошу передати денній охороні, коли заступлять на чергування.

– Прийнято. Скажіть, щоби рушали просто до брами, я повідомлю патруль, щоби пропустили.

Хоч і з натужним підвиванням і скреготом, але джип таки завівся. Крізь вітрове скло я бачила електричну загорожу та знайомий ліс, що стіною темнів за нею. Лікарка Беґбі перегнулась, щоб пристебнути мене.

– От дідько, та вона в ауті, – солдат повернувся, нахилившись над віконцем з боку лікарки Беґбі.

– Ще б пак, я їй дала доволі-таки сильне заспокійливе, – розсміялася лікарка Беґбі.

Я відчула, як у грудях все стиснулось.

– У такому разі до завтра…

– Проходитимеш мимо, не забудь зайти привітатися, гаразд? – сказала лікарка Беґбі. – У мене перерва близько третьої.

Вона не дала йому можливості відповісти. З-під коліс бризнув гравій, двірники ожили. Піднявши скло і махнувши йому на прощання рукою, лікарка Беґбі ввімкнула задній хід і виїхала з паркувального місця. На панелі висвітилися зелені цифри: 2:45 ранку.

– Прикрий повністю обличчя, – пробубоніла вона, а тоді ввімкнула радіо. Пісні я не впізнала, але впізнала голос Девіда Ґілмора, а потім підйоми та спади від синтезаторів «Пінк Флойд».

Вона прикрутила звук і, глибоко зітхнувши, виїхала з парковки. Її пальці нервово вибивали ритм по керму.

– Ну ж бо, ну ж… – прошепотіла вона, знову поглянувши на годинник. Перед нами стояли дві автівки, і обидві вони повзли зі швидкістю черепахи. Я гадала, що вона зі шкіри виповзе, поки остання машина виїде і загубиться в нічній пітьмі.

Лікарка Беґбі занадто сильно натиснула на газ і джип смикнувся уперед. А через мить, коли вона різко загальмувала, ремінь безпеки ледве не витиснув повітря мені з грудей.

Вона опустила скло, але я була занадто втомленою, щоби злякатись. Затуливши долонею очі, я глибоко вдихнула. Хірургічна маска терлась об мої губи, немов наждачний папір.

– Я забираю лікарку Роджерс додому. Зараз покажу її пропуск…

– Та пусте. У мене ви завтра за розкладом о третій, правильно?

– Так. Дякую. Але, будь ласка, не забудьте відмітити, що лікарки Роджерс завтра не буде.

– Зрозуміло.

Я була надто втомлена, щоб контролювати новоявлені здібності мого мозку. Коли лікарка Беґбі знову торкнулась мене, забираючи волосся з мого обличчя, перед моїми очима вималювалася картина. Усміхнений темноволосий чоловік обіймає лікарку Беґбі, і крутиться з нею, крутиться з нею, крутиться з нею, поки в моїх вухах не задзеленчав її щасливий сміх.

Лікарка приспустила вікна, і в салон увірвалося повітря, принісши запах дощу і водночас відносячи мене в царство сну.