Читать книгу Темні уми - Александра Бракен - Страница 4

2

Оглавление

Коли нас привезли в Термонд, надворі дощило, і дощило цілий тиждень, а потім ще й наступний. Це був крижаний дощ, такий дощ, що якби було на п’ять градусів холодніше, він перетворився би на сніг. Пригадую, як краплі торували хаотичні стежки уздовж шибок у шкільному автобусі. Якби я знову опинилась у батьківській машині, прямуючи додому, то проводила би пальцем по отих звивистих путівцях на холодному склі. Проте зараз мої руки туго зв’язані за спиною, а чоловіки в чорних уніформах посадовили нас по чотири на сидіння. Місця заледве вистачало на вдих і видих.

Від тепла сотні з гаком тіл вікна в автобусі взялися туманом, створюючи таку собі запону від світу ззовні. Згодом вікна тих жовтих автобусів, у яких колись возили дітей до школи, зашмарують чорною фарбою. Просто наразі їм це ще не спало на гадку.

Упродовж п’ятигодинної поїздки я сиділа біля вікна, тому коли дощ на якийсь час втишувався, мала змогу роздивитись тонкі смужки краєвиду, що миготів за вікном. Для мене все виглядало на один штиб: зелені ферми, густі хащі дерев. Може, ми ще досі у Вірджинії. Дівчинка, котра сиділа поруч мене і яку згодом класифікують як Синю, начебто впізнала один із дорожніх знаків, бо якоїсь миті нахилилася ближче до вікна, щоби розгледіти напис. Щось у ній мені здалося знайомим, можливо, я колись зустрічала її в моєму місті чи, можливо, вона жила в сусідньому. Гадаю, всі діти навколо мене були з Вірджинії, але перевірити те не було жодної змоги. Позаяк існувало одне правило правил – мовчання.

Коли напередодні мене забрали з дому, нас, спільно з іншими дітьми, цілу ніч протримали в якійсь подобі складу. Приміщення наче купалося в неприродно яскравому освітленні. Нас розсадили купками на брудну цементну підлогу, а тоді спрямували в обличчя три прожектори. Спати було заборонено. У мене від пилюки так сильно сльозилися очі, що я заледве могла розгледіти холодні й бліді обличчя навколо, а про лиця солдат, котрі, пильнуючи нас, стояли просто за прожекторами, навіть не йшлося. Якимось дивним чином вони втратили свою цілісність, перестали бути для мене звичайними чоловіками та жінками. У сірому тумані напівсну вони уявлялися мені зібраними із дрібненьких, страхітних шматочків: бензиновий запашок крему для взуття, порипування грубої шкіри, гидливо скривлені губи. Удар у бік носаком черевика вирвав мене зі сну.

Наступного дня ми їхали в цілковитій тиші, якщо не зважати на солдатські рації та плач кількох дітлахів на задніх сидіннях. Хлопчик, котрий сидів на іншому кінці нашого сидіння, обпісяв штани, але не хотів зізнаватись у цьому рудій жінці-солдату із Псі-відділу, котра стояла поруч. Минулого разу, коли він поскаржився, що цілий день нічого не їв, вона просто надавала йому ляпасів.

Я опустила голі стопи на підлогу, сподіваючись, що коліна не надто тремтітимуть. У голові паморочилось з голоду, а періодичні приступи нудоти притлумлювали навіть пароксизми страху, що пронизував мене. Було важко зосередитися, але ще важче було сидіти; мені здавалося, що я стискаюсь, намагаючись якомога сильніше втиснутися в крісло, а ще краще – цілковито зникнути. Я вже не відчувала рук, які занадто довго були зв’язані. Я намагалась розтягнути пластиковий поясок, що стягував їх, але все намарно: поясок лише глибше увіп’явся у м’яку шкіру зап’ястків.

Сили спеціального Псі-підрозділу (ССП) – приблизно так говорив водій про себе та решту солдатів, коли вони забирали нас зі складу. Ви поїдете з нами за наказом командувача силами спеціального Псі-підрозділу, Джозефа Трейлора. Він підняв угору руку з документом, тому, гадаю, це було правдою. Хай там як, а мене вчили не сперечатися з дорослими.

Автобус втрапив у глибоку вибоїну, звертаючи з вузької дороги на ще вужчу і бруднішу. Нові вибоїни розбудили всіх, хто почувався не надто зле чи був достатньо виснаженим, щоби заснути. Водночас заворушились і люди в чорному. Чоловіки та жінки випросталися, прикипівши поглядами до вітрового скла.

Височенну загорожу першою побачила я. Темно-сіре небо надавало всьому довкола якоїсь похмурої, густої синяви, але загорожі це не стосувалося. Вона сяяла чистим сріблом, у той час як вітер свистів крізь відчинену браму. Трохи нижче мого вікна хтозна-скільки чоловіків і жінок у повній уніформі жвавою ходою супроводжували автобус. Охорона із ССП, що стояла на пропускному пункті, віддала честь водієві, коли той проминав браму.

Нарешті автобус, гойднувшись, зупинився, але поки брама табору не зачинилась, ми змушені були стояти непорушно. Посеред безгоміння брязкіт її засувів здався гуркотом грому. Наш автобус не був першим, що проминув цю браму, – перший прибув рік тому. І останнім він також не був. Останній прибуде за три роки, коли табір буде заповнений вщерть.

Коли у дверях з’явився солдат у чорному плащі-дощовику, всі в автобусі затамували подих. Водій нагнувся і потягнув ручне гальмо – і цим розвіяв останні надії на те, що це лише тимчасова зупинка.

Це був чоловік неймовірних розмірів, якого зазвичай сподіваєшся побачити в кіно у ролі велетня, чи негідника – у мультиках. Солдат CCП не відкидав каптура, приховуючи своє обличчя, волосся і все, за чим його можна було би впізнати згодом. Хоча, здається мені, все це дурня. Він же говорив не від свого імені. Він говорив від імені всього табору.

– Зараз ви підведетесь і організовано вийдете з автобуса, – прокричав він. Водій спробував передати йому мікрофон, але солдат вибив його рукою. – Вас поділять на групи з десяти осіб і відведуть на тестування. Не намагайтеся втекти. Не розмовляйте. Не робіть нічого, про що вас не просять. За недотримання цих інструкцій ви будете покарані.

У свої десять я була однією з наймолодших в автобусі, хоча, звісно, було й кілька ще молодших дітей. Решта здебільшого мала років дванадцять, ба навіть тринадцять. І якщо ненависть і підозра, якими палали солдатські очі, змусили мене примружитись, то в старших дітей вони лише розпалили бунтівні настрої.

– Та пішов ти нáфіг! – крикнув хтось із заднього сидіння автобуса. Ми вмить озирнулися, саме в той момент, коли рудоволоса жінка-солдат зацідила прикладом гвинтівки просто в рот підлітка. Він пронизливо скрикнув від болю та подиву, коли вона повторила це ще раз, відтак я побачила, як з його рота бризнула кров, коли він, охоплений люттю, спробував вдихнути. Із зв’язаними за спиною руками він ніяк не міг оборонитися. Мусив лише стерпіти.

Вони почали висаджувати дітей з автобуса, по четверо нараз. А я все ще спостерігала за тим хлопцем, який ніби оточив себе хмарою мовчазної, токсичної люті. Не знаю, чи хлопчина відчув, що я на нього дивлюся, абощо, але він розвернувся й перехопив мій погляд. Він підбадьорливо кивнув мені. А коли всміхнувся, то оголив ряд закривавлених зубів. Відтак я відчула, як мене піднімають із мого сидіння, а тоді, перш ніж усвідомила, що відбувається, я вже ковзала слизькими сходинками з автобуса, а за мить гепнулася під зливу. Інший ССПівець підняв мене з колін і провів за двома дівчатками, майже моїми однолітками. Одяг обліпив їхні тіла, наче стара, зношена на дрантя шкіра.

На землі було майже двадцять солдат, котрі вишиковували дітей в акуратні рядочки. Мої ноги цілковито загрузли в багнюці, я вся тремтіла у своїй піжамі, але ніхто не це не зважав, ніхто не підійшов до мене, щоби розітнути пластиковий поясок, яким були зв’язані руки. Зціпивши зуби, ми мовчки чекали.

Я звела очі на хмари, підставивши обличчя під потоки дощу. Здавалось, на мене обвалюється мокрими шматками саме небо.

Останню четвірку підняли з автобуса і жбурнули на землю – поміж них був і хлопчик із розбитим обличчям. Він був останнім, одразу ж за високою білявкою з відсутнім поглядом. Я ледве могла їх розгледіти крізь дощову заслону і запотілі вікна автобуса, але була переконана, що хлопець, нахилившись, щось прошепотів дівчині на вухо, саме коли вона зробила перший крок, щоби зійти з автобуса. Дівчина кивнула, швидко сіпнувши підборіддям. Щойно її нога торкнулась землі, вона, метнувшись праворуч, вирвалася з рук найближчого охоронця. Хтось із ССПівців рявкнув страхітливе «Стій!», але дівчина, не зупиняючись, мчала до воріт. Уся увага присутніх була прикута до її втечі, і нікому навіть на гадку не спало поглянути на хлопчика, котрий усе ще перебував у автобусі, – нікому, крім мене. Він скрадливо зійшов з автобуса, біле худі спереду було замащене його ж кров’ю. Як і всім іншим, та сама жінка-солдат, котра нещодавно вдарила його, тепер допомагала зійти з автобуса. Побачивши, що вона схопила його під лікоть, я одразу ж відчула, як у тому місці занила моя рука – там уже встиг утворитися синець; я бачила, як він, повернувшись, щось їй сказав, сказав із виразом абсолютного спокою на обличчі.

І бачила, як ССПівка, відпустивши його руку, витягнула з кобури пістолет і, не прохопившись ні словом, – навіть оком не зморгнувши, – встромила дуло собі в рот і натиснула курок.

Не знаю, чи це закричала я, чи цей притлумлений крик долинув від жінки, яка раптом усвідомила, що коїть, але якій забракло якихось дві секунди, щоби зупинитись. Її обличчя побіля автобуса – млявий порух щелеп, вирячені очі, обвисла шкіра – світилось у повітрі, немов негатив, значно довше від вибуху рудої крові впереміж зі жмутиками волосся.

Дитина, що стояла поряд зі мною, знепритомніла, а тоді вже не зосталось нікого навколо, хто б не кричав. ССПівка впала на землю тієї ж миті, коли скрутили дівчину, котра втікала. Дощ змивав солдатську кров із вікон і жовтих панелей автобуса, розмиваючи вздовж і впоперек темні патьоки, поки вони геть не зникли. Все відбулося вмить.

Хлопець дивився тільки на нас.

– Біжіть! – закричав він, незважаючи на вибиті зуби. – Чого ви стоїте? Біжіть, біжіть!

Але перша думка, яка промайнула в моїй голові, була не «Хто ти?» і навіть не «Навіщо?»

Я подумала: «Але ж мені більше нікуди йти».

Хлопець міг із таким самим успіхом розігнати весь автобус, оскільки паніка була неймовірна. Деякі діти послухалися його і побігли до загорожі, проте дорогу їм вже перегородила шеренга солдатів у чорному, котрі, здавалося, вигулькнули нізвідкіля. Більшість дітей просто стояли на місці і кричали, кричали, кричали, а дощ періщив, і ноги їхні наче вросли у багнюку. Дівчина збила мене з ніг плечем, коли один із солдатів кинувся до хлопчика, котрий досі стояв у дверях автобуса. Решта солдатів кричали нам, щоб ми сідали на землю і не ворушились. Я вчинила так, як мені було наказано.

– Помаранчевий! – прокричав один із ССПівців у портативну рацію. – У нас надзвичайна ситуація біля центральної брами. Мені потрібні гамівні засоби для Помаранчевого…

Усе це відбувалось одразу ж після того, як хлопця з розбитим обличчям кинули на землю. В цю мить я зважилася глянути в той бік. Цікаво, міркувала я, відчуваючи, як усю мене аж морозом проймає, чи він тільки один тут такий. Чи всі решта також можуть нашкодити одне одному?

Тільки не я, – промайнуло в голові, – не я, це якась помилка, помилка…

З відчуттям порожнечі десь посеред грудей я спостерігала, як якийсь солдат, взявши балончик із фарбою, намалював величезну помаранчеву літеру Х на спині хлопця. Наступної миті хлопець припинив кричати, бо ССПівці нап’яли йому на нижню частину обличчя якусь химерну чорну маску, схожу на собачий намордник.

Моє тіло вкрилося бісеринками поту. Відтак нас стрункими рядами повели в ізолятор для сортування. По дорозі ми бачили інших дітей, які крокували від ряду жалюгідних дерев’яних кабінок у протилежному від нас напрямку. Всі вони були вдягнуті у білі роби з різного кольору іксами на спинах та написаними чорним номерами. Загалом я зауважила п’ять кольорів: зелений, синій, жовтий, помаранчевий і червоний.

Дітям із зеленими та синіми іксами дозволяли йти вільно, їхні руки не були зв’язані. А ті, що мали блідо-жовті, помаранчеві чи червоні ікси, продиралися крізь багно з руками та ногами, закутими в металеві кайданки; крім того, знизу одні кайданки з іншими з’єднував довгий ланцюг, через що діти змушені були йти один за одним. Помаранчеві мали на обличчях подібні до намордників маски.

Ми квапилися потрапити туди, де світло й тепло, а натомість нас привели в приміщення, на вході до якого висів рваний аркуш паперу з написом «ІЗОЛЯТОР». Лікарі та медсестри вишикувалися вздовж довгого коридору і, кривлячись і похитуючи головами, спостерігали за нами. Картата кахлева підлога стала слизькою через дощ і бруд, тож мені довелося докласти чимало зусиль, щоби не послизнутись. У ніздрі вдарили запахи медичного спирту та якоїсь подоби лимона.

Один за одним ми зійшли по темних бетонних сходах на перший поверх, де стояли лише порожні ліжка та м’яко погойдувалися білі завіски. Тільки не помаранчевий. І тільки не червоний.

Я чула, як десь у моєму животі кишки виграють марші. Перед очима все ще стояло обличчя тієї жінки в мить, коли вона натиснула курок, а наступної миті жмут закривавленого волосся падає біля моїх ніг. Мені постійно ввижалося мамине обличчя, коли вона замикала мене в гаражі. І постійно перед моїми очима було бабусине обличчя. Вона прийде, – запевняла я себе. – Вона переконає маму і тата й прийде за мною. Вона прийде, прийде, прийде…

Нагорі вони нарешті розрізали пластикові пояски, якими були стягнуті наші руки, а тоді нас знову розділили, відправивши половину праворуч у холоднющий коридор, а другу половину – ліворуч. Обидва краї коридору мали однаковісінький вигляд: кілька зачинених дверей і маленьке віконце у самому кінці.

Якусь мить я просто дивилася, як у ту крихітну каламутну шибку вистукує дощ. Потім двері ліворуч розкрилися навстіж і в просвіті вигулькнуло щокате обличчя доволі підтоптаного чоловіка. Він спершу мигцем глянув у наш бік, а відтак шепнув щось солдату, котрий стояв на чолі групи ССПівців. Одні за одними розчинилися й решта дверей, і дорослих побільшало. Єдине, що об’єднувало цих людей, окрім білих халатів, – вираз підозри на обличчях.

Без жодного пояснення ССПівці почали витягувати дітей з гурту і заштовхувати в кабінети просто в обійми лікарів. Вибух у наших лавах спантеличеного та розпачливого ремствування притлумило пронизливе голосіння сирени. Я відсахнулася, спостерігаючи, як одні за одними зачиняються двері, – цікаво, чи побачу я ще колись цих дітей?

Що з нами не те? Хоча здавалося, що в мою голову хтось напхав мокрого піску, я все ж зиркнула через плече. Хлопчика з побитим обличчям ніде не було видно, але спогад про нього переслідував мене впродовж усього мого перебування у таборі. Невже вони привезли нас сюди через те, що у нас «хвороба Евергарта»? Чи вони вважали, що ми всі помремо?

Як той хлопчик змусив оту ССПівку вчинити те, що вона вчинила? Що він їй сказав?

Поки я стояла, тремтячи так, що аж нили кістки, чиясь рука вхопила мою. Дівчинка, та сама, що збила мене з ніг біля автобуса, шалено зиркнула на мене. Її русяве волосся прилипло до обличчя, обрамляючи почервонілий шрам, що вигинався між верхньою губою та носом. Її темні очі зблиснули, і коли вона заговорила, я побачила, що солдати хоч і зняли їй брекети, проте на передніх зубах залишили металеві тримачі.

– Не бійся, – прошепотіла вона. – Не треба, щоби вони помітили твій страх.

На ярличкові її жакета було написано «САМАНТА ДАЛ». Ярличок стирчав з-під коміра на її шиї, як нагадування про минуле.

Ми стояли пліч-о-пліч так близько, що сплетені пальці наших рук ховалися за моїми мішкуватими піжамними штанами і її багряним пуховиком. Вони перехопили її по дорозі в школу того ж ранку, коли прийшли за мною. Минув лише день, але я пригадую, якою ненавистю палали її очі, коли її всадовили на заднє сидіння автобуса, а відтак усіх нас замкнули… Вона не кричала, як усі решта.

Діти, котрі нещодавно зникли за дверима, тепер з’явилися знову, тримаючи в руках сірі светри і шорти. Замість того щоби повернути назад у наш стрій, їх повели вниз, не давши нам можливості хоч про щось від них дізнатися чи бодай запитливо глянути.

Вигляд у них наче не скривджений. Я відчувала запах маркера і чогось, схожого на спирт, але ніхто не кровоточив і не плакав.

Коли нарешті прийшла черга дівчинки, ССПівець, котрий стояв на чолі шеренги, різким рухом роз’єднав наші руки. Я хотіла піти разом із нею, а там хай буде, що буде. Все ж таки це краще, ніж знову опинитись на самоті, не маючи нікого й нічого, що могло би мене підтримати.

Мене проймала така дріж, що я змушена була обхопити себе руками, і тільки тоді тремтіння припинилося. Тепер я була першою в ряду й отупіло дивилася на картаті плитки, що виблискували між чорними черевиками ССПівця та моїми брудними ногами. Від утоми я вже й на ногах не стояла, тому що минула ніч була безсонною, а тепер від смороду вакси на солдатських черевиках у моїй голові ще дужче туманилося.

А тоді вони покликали мене.

Я опинилась у тьмяно освітленому кабінеті, наполовину меншому за мою тісну кімнатчину-спальню вдома, і я геть не пам’ятала, як увійшла туди.

– Ім’я?

Я дивилась на кушетку і дивний сірий пристрій, що, весь сяючи, нависав над нею.

З-за ноутбука на столі з’явилося обличчя лікаря. Вигляд у чоловіка був хворобливий, відтак здавалось, що його окуляри в тонкій срібній оправі ось-ось злетять з носа від будь-якого різкого поруху. У нього був неприродно високий голос, через що виникало враження, що він не говорить, а пищить. Я притулилася спиною до найближчих дверей, намагаючись збільшити відстань поміж мною та незнайомцем з його пристроєм.

Лікар прослідкував за моїм поглядом, спрямованим на кушетку.

– Це сканер, у ньому нема нічого страшного.

Мабуть, виглядала я не надто заспокоєно, бо він повів далі:

– Тобі ніколи не доводилось ламати руки-ноги чи вдарятися головою? Знаєш, що таке комп’ютерна томографія?

Почувши в його голосі натяк на доброзичливість, я, заперечливо хитнувши головою, мимоволі ступила вперед.

– Зараз тобі доведеться прилягти на кушетку, щоби я перевірив цим пристроєм, чи все гаразд з твоєю голівкою. Але спочатку скажи, як тебе звати.

Переконатись, чи все гаразд із головою. Та як він взнає?..

– Твоє ім’я, – раптом різко наполіг він.

– Рубі, – відповіла я, а відтак поспіхом додала прізвище.

Замислившись на мить, він почав швидко друкувати на клавіатурі.

Мій погляд знову привернув прилад: цікаво, це дуже боляче, коли зсередини досліджують твою голову? І чи зможе він якимось чином побачити, що я зробила?

– От дідько, як вони розлінилися! – пробурмотів він радше до себе. – Чому не була зроблена попередня класифікація?

Я зеленого поняття не мала, про що він плете.

– Коли тебе забирали, то про щось розпитували? – запитав він, підводячись. Кімната зненацька зробилася вкрай тісною. Він опинився біля мене, зробивши лише два кроки, а через два биття мого серця я вже встигла піддатися паніці. – Твої батьки повідомили солдатам твої симптоми?

– Симптоми? – вичавила я з себе. – У мене нема симптомів, у мене нема…

Він захитав головою, поволі дратуючись.

– Заспокойся. Ти тут у безпеці. Я не скривджу тебе. – Лікар продовжував говорити безбарвним тоном, у той час коли в його очах щось проглядалося. Речення звучали завчено.

– Буває чимало різних симптомів, – взявся пояснювати він, нахиляючись і зазираючи мені просто у вічі. Все, що я бачила, – це його криві передні зуби і темні круги навколо очей. Від нього пахло кавою та м’ятою. – Багато різних видів… дітей. Я зроблю знімок твого мозку, і це допоможе нам зрозуміти, до якої групи дітей тебе відправити.

Я похитала головою.

– У мене нема симптомів! Бабуся прийде, я присягаюсь, вона прийде і все вам пояснить. Ну будь ласка!

– А скажи-но мені, серденько, ти щось тямиш у математиці та ребусах? Зелені – неабиякі розумники, та ще й мають надзвичайну пам’ять.

Мої думки вмить повернулись до дітей на вулиці, до кольорових Х на спинах їхніх сорочок. Зелений, – згадала я. А решта які кольори? Червоний, синій, жовтий і…

І помаранчевий. Як у хлопчика зі скривавленим ротом.

– Гаразд, – мовив він, глибоко вдихнувши. – Просто приляж на кушетку, і ми почнемо. Ну ж бо, прошу.

Я не ворухнулась. У моїй голові надто стрімко проносилися різні думки. Поглянути на лікаря мені вартувало неймовірних зусиль.

– Негайно, – повторив він, прямуючи до пристрою. – Не змушуй мене викликати солдатів. Повір мені, що вони не будуть із тобою церемонитися, як ото я. – Екран на бічній панелі засвітився від одного дотику, а відтак ожив і весь пристрій. Посеред сірого кола спалахнуло яскраве біле світло, і, поки прилад налаштовувався на черговий тест, воно то з’являлося, то зникало. Від пристрою йшли хвилі гарячого повітря, що, здавалось, поколює кожну пору мого тіла.

Усе, що я могла думати: він дізнається, дізнається, що я зробила.

Я знову притулилась спиною до дверей, намацуючи ручку. Все, що колись мені розповідав батько про незнайомців, здається, справджується. Це небезпечне місце. Цей чоловік лихий.

Я так трусилась, що, мабуть, він вирішив, що я знепритомнію. А можливо, він збирався силоміць мене вкласти на кушетку і тримати, поки сканер не опуститься і не зімкнеться наді мною.

Раніше я не була готова тікати, але тепер усе змінилося. Коли мої пальці стиснули дверну ручку, я відчула, як його рука ковзає по моїй непокірній кучмі темного волосся і міцно схоплює мене ззаду за шию. Шокована від доторку його холодних рук до моєї розпаленої шкіри, я спершу було сіпнулась, а через мить, коли потилична кістка вибухнула болем, я закричала.

Він незмигно дивився на мене, раптом його погляд затуманився. Проте я бачила все, навіть те, що не повинна була. Руки, що вистукують по керму автомобіля; жінка у чорній сукні, котра нахилилася, щоби поцілувати мене; бейсбольний м’яч, що летить просто мені в обличчя, вилискуючи, наче смарагд; безкраї зелені луки; руку, що гладить дівчинку по волоссі… Хоча мої очі були заплющені, ці образи проносилися перед моїм внутрішнім зором, неначе кадри старого домашнього відео. Обриси людей та предметів спалахували на моїй сітківці, і не зникали, кружляючи довкола зіниць, ніби голодні примари.

Це не моє! – кричало моє серце. – Вони мені не належать.

Але невже всі ці картинки його? Що це – спогади? Думки?

А потім я побачила більше. Хлопчик, над яким точнісінько такий самий сканер, що мерехтить і димить. Жовтий. Я відчула, як це слово злітає з моїх губ, так наче я була там і сама його вимовила. Я побачила маленьку руду дівчинку на тому боці кімнати, дуже подібної на цю: вона здійняла палець – і стіл разом із ноутбуком піднялися перед нею на декілька дюймів вгору. Синій, – знову пролунав чоловічий голос у моїй голові. Хлопчик тримає олівець у руках, вдивляючись у нього так пильно, що аж страшно, – й олівець спалахує. Червоний. Картки з картинками та числами піднялися в повітря перед обличчям дитини. Зелений.

Я примружила очі, але не змогла відігнати образи, що спалахнули ще яскравіше, – шеренги монстрів, що йдуть маршем у намордниках.

Я наче спостерігала все це збоку, дивлячись на дітей крізь залите дощем віконце, що було десь на даху, але я бачила кайданки та ланцюги. Я все бачила.

Я не така, як вони. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…

Я впала на коліна і, зіпершись руками об підлогу, силкувалася не зблювати. Рука лікаря досі тримала мене за потилицю.

– Я Зелена, – шморгнула я, і ці слова майже загубилися в гудінні приладу. Раніше світло теж було яскравіше, але зараз перед моїми очима лише рябіло. Я дивилась у його порожні очі, прагнучи лише одного – щоби він мені повірив. – Я Зелена… будь ласка, будь ласка…

Але мені ніколи не забути мамине обличчя і посмішку того хлопчика з розбитим ротом, котрий наче побачив у мені щось рідне. Я знала, хто я насправді.

– Зелена…

Від звучання цього голосу я звела очі вгору. Я дивилася на нього, а він своєю чергою на мене, але погляд його був каламутний. Зараз він щось бурмотів, але бурмотів так, наче його рот був набитий кашею і слова йому доводилося пережовувати.

– Я…

– Зелена, – мовив він, труснувши головою. Зараз наче впевненіше. Я так і сиділа на підлозі, коли він пішов, щоби вимкнути пристрій, і була настільки приголомшена, коли він повернувся і знову всівся за стіл, що навіть забула заплакати. І лише тоді, коли він, узявши зелену фарбу й намалювавши величезний зелений ікс на сорочці, передав ту сорочку мені, я згадала, що можна дихати.

Усе буде гаразд, – переконувала я себе, йдучи назад по холодному коридору, спускаючись униз сходами, де на мене чекали такі ж дівчата і чоловіки у формі. І лише пізно вночі, лежачи на своєму ліжку, я усвідомила, що в мене був єдиний шанс утекти – і я ним не скористалася.

Темні уми

Подняться наверх