Читать книгу Темні уми - Александра Бракен - Страница 8

Коли я розплющила очі, все ще було темно.

Система клімат-контролю нагнітала кондиційоване повітря, змушуючи хилитатися деревце із жовтого картону, що висіло на дзеркалі заднього огляду. Його ванільний аромат був таким нудотно-солодким і таким насиченим, що мій порожній шлунок перевертався. Побіля вуха крутився Мік Джаґер, співаючи про війну, мир і домашній прихисток – одним словом, брехав як шовком шив. Я спробувала якнайдалі відхилитися головою від того місця, звідки долинала пісня, проте тільки вдарилась носом об скло і потягнула шию.

Випростовуючись, я майже зависла на ремені безпеки.

Ми вже не були в джипі.

Ніч прибрала колишню форму, ставши такою всеохопною і водночас глибокою, наче вдих на повні груди. Зелене сяйво панелі кидало відсвіти на мій халат і цього було достатньо, щоби мій розум затопила реальність того, що трапилося.

Розмиті дерева та кущі вишикувались уздовж безпросвітно темної дороги, на якій хіба коли-не-коли тьмяно жовтіли фари інших машин. Уперше за багато років я мала змогу розгледіти зорі, які через монструозні термондські прожектори ніколи не виринали із нічної безвісті. Ті зорі були такі яскраві, такі іскрометні, що просто не могли бути справжніми. Не знаю, що мене більше приголомшило – безкрай дороги чи безмір неба.

У кутиках моїх очей забриніли сльози.

– Не забудь дихати, Рубі, – почулося зблизька.

Я стягнула з обличчя хірургічну маску і роззирнулася. Біляве волосся лікарки Беґбі обрамляло її обличчя і ледь торкалося плечей. За час, поки ми добирались з Термонда до… та байдуже, до чого, вона встигла зняти свій халат і перевдягнутись у чорну футболку та джинси. Ніч заплямувала їй шкіру під очима, немов синці. Я раніше не помічала, які загострені в неї ніс і підборіддя.

– Давненько в машині не каталась, га? – розсміялася вона, але мала рацію. Мене більше турбувало те, як мчить уперед автівка, ніж власне серцебиття.

– Лікарко Беґбі?..

– Клич мене Кейт, – відповіла вона різкіше, ніж зазвичай. Не знаю, чи то відреагувала якось на таку різку зміну тону, але вона негайно додала: – Вибач, ніч була вкрай довгою, і мені б не завадила чашка кави.

Якщо вірити годинникові, то за вікном була 4:30 ранку. Я проспала всього дві години. Але почувалась бадьорішою, ніж упродовж цілого дня. Цілого тижня. Всього життя.

Кейт зачекала, поки доспівають пісню «Роллінґ Стоунз», а потім вимкнула радіо.

– Вони зараз тільки старовину крутять. Спочатку я гадала, що то якийсь жарт чи політика Вашинґтона, але, мабуть, у наші часи – це все, що люди хочуть слухати. – Вона скоса глянула на мене. – І хтозна-чому.

– Лікарко… Кейт, – мовила я. Тепер навіть мій голос лунав бадьоріше. – Де ми? Що коїться?

Перш ніж вона відповіла, я почула, як на задньому сидінні хтось кахикнув. Попри біль у шиї та грудях я озирнулась. Там, скрутившись калачиком, лежала ще одна дитина – мабуть, мій одноліток чи десь на рік молодша. Це був хлопчик. Той інший хлопчик. Макс… Метью чи як там його, отой з ізолятора, і виглядав він значно краще, ніж почувалась я, поки він спав.

– Ми щойно проїхали Гарві, що у Західній Вірджинії, – мовила Кейт. – Там ми зустрілися з друзями, які допомогли нам змінити машину й перенести Мартіна сюди із санітарної вантажівки, у якій нам його довелося потай вивозити.

– Почекай…

– О, не переймайся, – скоромовкою промовила Кейт. – Ми подбали, щоби там були отвори для свіжого повітря. Це тебе хвилювало?

– Тобі так просто дозволили його вивезти? – здивувалася я. – Навіть не перевіривши?

Вона глянула на мене, і я побачила гордість в її очах.

– Лікарі в Термонді вивозять на таких вантажівках медичний непотріб. Коли скоротили бюджет, наглядачі в таборі змусили лікарів вивозити медичне сміття самотужки. Ми із Сарою цього тижня відповідали за це.

– Сара? – перебила я. – Лікарка Роджерс?

На якусь мить вона завагалася, потім кивнула.

– Чому ти її зв’язала… чому вона… чому ти нам допомагаєш?

– Чи ти колись чула про Дитячу Лігу? – відповіла вона питанням на питання.

– То те, то се, уривки фраз, – мовила я. – І тільки пошепки. Якщо вірити чуткам, то це антиурядове об’єднання. Вони – так нам розповідали молодші діти, котрі останніми прибули в табір, – намагались зруйнувати табірну систему. Кажуть, що члени Ліги переховували дітей, щоби тих не забирали. Я завжди вважала, що це казочка, вигадана нашим поколінням. У таке важко повірити.

– Ми… – сказала Кейт, зробивши після цього промовисту паузу, – ми є організацією, що присвятила себе допомозі дітям, котрі постраждали від нових урядових законів. Джон Елбен – чула про такого? Колись він був радником із розвідки в Ґрея.

– Він заснував Дитячу Лігу?

Вона кивнула.

– Коли померла його донька, він усвідомив, що трапиться з дітьми, котрі вижили, відтак покинув Вашинґтон і спробував дати розголос тим неподобствам, що витворяли з дітьми в таборах, прикриваючись словом «тестування». Але на той час усе вже зайшло настільки далеко, що ні «Нью-Йорк Таймс», ні «Пост», ні будь-яке інше видання не зважилося би розповісти правду, позаяк усіх їх Ґрей узяв в шори, мотивуючи це «питанням національної безпеки», а маленькі видання з фінансових причин взагалі змушені були закритися.

– Отже… – Я намагалася осмислити все сказане, дивуючись, чи це, бува, мені не почулося. – Він створив Дитячу Лігу… щоби нам допомагати?

Обличчя Кейт осяяла усмішка.

– Абсолютно правильно.

То чому ти тільки мені допомогла?

Питання вигулькнуло, як чортополох – колючий і коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в голові, але на це не було ради. А потім виникло дивне відчуття, ніби в грудях щось здіймається – так наче десь із мого єства рветься вгору щось важке. Можливо, мій крик.

– А що з рештою? – не впізнала я власного голосу. – Що з іншими? Тобто іншими дітьми?

Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.

– Вони можуть почекати. У них ситуація не настільки критична, як твоя. У слушний час, і я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразі я за них не хвилююся. Вони житимуть.

Раптом у її тоні вловила щось більше, ніж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподівалася побачити, як вона відмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрільбі їм у спини. Боже, мені блювати хотілось!

Я всіх їх покинула, всіх. Я Сем покинула, хоча й обіцяла, що ми вийдемо разом. Після всього того, що вона зробила, щоби мене захистити, я просто залишила її там…

– О, ні, Рубі! Пробач. Я навіть не замислювалася, як ці слова ти можеш сприйняти. – Вона говорила, поглядаючи то на мене, то на дорогу. – Я мала на увазі… навіть не збагну, що саме. Я була там багато тижнів, але досі й гадки не маю, як воно там жити. Я не мала поводитись так, знаючи, через що ти пройшла.

– Просто я там їх залишила… – мовила я, байдуже, що в мене тремтів голос й довелось обхопити руками лікті, щоб не вчепитися в неї. – Чому ти тільки мене забрала? Чому інших не врятувала? Чому?

– Я вже казала тобі, – тихо промовила вона. – Я мала врятувати тебе. Інакше вони б убили тебе. Решта – у безпеці.

– Вони завжди у небезпеці, – заперечила я, замислившись, чи вона хоч раз ступала ногою за межі ізолятора.

Як вона могла не помітити? Як вона могла не почути, не відчути, не вдихнути? Повітря у Термонді було наскільки пройняте страхом, що його можна було смакувати, як блювотиння у горлі.

У тому місці я вже через добу знала, що там навіть повітря пройняте ненавистю та жахом, які по колу живлять одне одного. ССПівці нас ненавиділи, тому змушували нас їх боятися. А ми, боячись, ненавиділи їх ще більше. Панувало мовчазне усвідомлення, що ми у Термонді з вини одні одних. Без солдатів не було би табору, але якби не було Псі-виродків, то й солдати були б не потрібні.

То хто ж винний? Усі? Ніхто? Чи ми?

– Тобі слід було мене залишити, а забрати когось іншого, когось кращого, бо ж їх через це покарають; я знаю, що вони скривдять їх, і це я винна, що пішла, що залишила їх там.

Я знала, що плету нісенітниці, але не могла узгодити думки з язиком. Те відчуття серцепоглинаючої провини, смутку, що охопив мене всю і від якого тепер ніколи не вибавитись, – як комусь про це розповісти? Як дібрати для цього потрібні слова?

Кейт розкрила було рот, але попервах так і не спромоглася сказати хоч слово. Міцно обхопивши кермо, вона з’їхала на узбіччя. Прибравши ногу з педалі газу, вона дозволила автівці ще трохи проїхати, аж поки та не зупинилася сама. Після цього я потягнулася рукою до дверної ручки, відчуваючи, як мене пронизує шпичаками безмежне горе.

– Що ти робиш? – запитала Кейт.

Вона ж зупинила автівку, бо хотіла, щоб я вийшла, хіба ні? Я б так само вчинила, якби ми помінялися з нею місцями. Чи я щось не так зрозуміла?

Я ухилилася від її руки, коли вона потяглася в мій бік, але замість відчинити двері, вона, хлипаючи, закрила їх, після чого повільно провела долонею мені по плечі. Я зігнулась, втискаючись у спинку крісла якомога дужче, силкуючись уникнути її дотику. Мені ще ніколи не було так зле: у голові гуділо, а це означало, що я зараз перебуваю на небезпечній межі втрати контролю. Якщо їй спаде на думку мене обійняти, чи погладити по руці, чи щось подібне, як ото вчинила б моя мама, то вже з моєї реакції вона зрозуміє, що цього в жодному разі не слід робити.

– Послухай мене дуже уважно, – сказала вона, при цьому жодним чином не хвилюючись, що будь-якої миті може нагодитися машина чи ССПівець з дорожного патруля. Вона дочекалась, поки я погляну їй просто у вічі. – Найголовніше – це те, що ти навчилась виживати. Не дозволяй нікому змушувати тебе почуватися в чомусь винною чи вважати, що ти заслуговуєш бути в тому таборі. Ти – важлива, і ти потрібна. Ти важлива для мене, для Ліги, для майбуття. – Вона затнулась. – Я ніколи не кричатиму на тебе, не скривджу, не дам тобі голодувати. Я захищатиму тебе решту свого життя. Я ніколи до кінця не збагну, через що ти пройшла, але я завжди вислухаю, якщо ти захочеш про щось розповісти. Зрозуміла?

Хоча до мого горла підступив клубок, зате десь у грудях зробилося невимовно тепло. Я хотіла щось відповісти, подякувати, попросити повторити знову, щоби переконатись, що мені не почулось, що я все збагнула правильно, але не зробила цього.

– Я не зможу удавати, наче цього ніколи не було, – сказала я їй, досі відчуваючи шкірою вібрування електричної загорожі.

– Ти і не повинна. Ніколи не повинна забувати. Але виживання до певної міри полягає у здатності рухатися далі. Є одне слово… – повернувшись і пильно вдивляючись на свої пальці на кермі, промовила вона. – У англійській мові нічого подібного не існує. Це португальське слово. Saudade. Знаєш таке?

Я похитала головою, бо навіть у рідній мові половини слів не знала.

– Це радше… чіткого визначення не існує. Це радше вираження почуттів – страшного суму. Це те відчуття, коли усвідомлюєш, що те, що ти втратила, втрачено навіки і ти вже ніколи його не повернеш. – Кейт глибоко вдихнула. – Мені це слово часто спадало на думку в Термонді. Бо життя, яке у тебе було раніше – яке у всіх нас було колись, – ніколи вже до нас не повернеться. Але знаєш, кожен кінець має свій початок. Дійсно, ти не можеш повернути втрачене, але ти можеш залишити його у своєму минулому. Почати із чистого аркуша.

Я й справді розуміла, до чого вона веде, усвідомлюючи, що ці слова линуть із тих місцин, де по-справжньому добре і затишно, але коли тебе стільки часу колошматило в страшній круговерті, сама думка про такий поділ свого життя була нестерпною.

– Ось, – мовила вона, опускаючи руку за комір своєї сорочки, а тоді витягнула довгий срібний ланцюжок із округлим, трохи більшим за пучку великого пальця дармовисиком. Коли я простягнула руку, вона опустила ланцюжок мені на долоню. Від тепла її тіла він досі був теплим, але я здивувалась, зрозумівши, що дармовисик – пластиковий.

– Ми називаємо його тривожною кнопкою, – пояснила вона, – якщо тиснутимеш його секунд із двадцять, він активується, і тоді будь-який агент, котрий перебуває поблизу, тобі відповість. Не думаю, що тобі колись доведеться ним скористатися, але я хочу, щоби ти мала його. Якщо колись злякаєшся або якщо нас розлучать, ти натиснеш його.

– Він мене відстежуватиме? – Чомусь від цієї думки мені стало трохи незатишно, але я все одно вдягнула ланцюжок.

– Хіба що ти активуєш його, – пообіцяла Кейт. – Ми зробили їх саме такими, щоби ССПівці випадково не вистежили подаваний ними сигнал. Я обіцяю, Рубі, що тут тебе ніхто не контролює.

Узявши дармовисик, я тримала його великим та вказівним пальцями. Усвідомивши, які в мене брудні руки і скільки бруду позабивалося під нігті, я скинула його. Я і гарні речі поки що не надто гармоніюємо.

– Можна я ще дещо спитаю? – Я почекала, поки вона нарешті знову виїде на дорогу, але навіть тоді мені довелось докласти зусиль, щоб вичавити із себе ці слова. – Якщо Дитячу Лігу створили, щоби покінчити з таборами, чому ти взагалі завдала собі клопоту витягати звідти нас із Мартіном? Чому ти просто не підірвала Контроль-вежу, поки перебувала всередині?

Кейт на мить затулила рот рукою.

– Мене не цікавлять такі операції, – мовила вона. – Мене цікавить те, що справді дає результат, – допомагати вам, діти. Можна зруйнувати фабрику, а вони лише натомість збудують нову. Але якщо зруйнуєш життя – то по всьому. Людину вже ніколи не повернеш.

– А взагалі люди в курсі? – витиснула я з себе. – Чи люди знають, що вони взагалі нас не переробляють?

– Поняття не маю, – мовила Кейт. – Дехто все своє життя заперечуватиме їхнє існування, віритиме у те, у що хочуть вірити щодо таборів. Мабуть, більшість людей здогадується, що тут щось не так, але вони занадто поринули у свої проблеми, аби допитуватися, що робить уряд у таборах. Гадаю, їм хочеться вірити, що з вами добре поводяться. Відверто кажучи… вас вже й залишилася жменька.

Я знов випросталась.

– Що?

Цього разу Кейт не мала сил на мене глянути.

– Я не хотіла стати тією, хто розповість тобі про це, але зараз все набагато гірше, ніж було раніше. За останніми даними Ліги, два відсотки населення країни віком від десяти до сімнадцяти перебувають у виправних таборах.

– А решта? – запитала я, вже знаючи відповідь. – Дев’яносто вісім відсотків.

– Переважна більшість стала жертвами ГПІНу.

– Померли, – виправила я. – Всі діти? Усюди?

– Ні, не всюди. Кілька епідемій, як повідомляли, спалахнули і в інших країнах, але тут, в Америці… – Кейт глибоко вдихнула. – Не знаю, скільки тобі зараз слід розповідати, бо не хочу перевантажувати тебе, але, як мені видається, Псі-сили чи ГПІН запускаються в підлітковому віці…

– Скільки? Хіба вони справді так нічого не винайшли за всі ті роки, поки я перебувала у Термонді? Скільки ж нас лишилося?

– За урядовими даними, приблизно чверть мільйона дітей до вісімнадцяти років, але за нашими оцінками – це десята частина від цієї чисельності.

Мені до горла підступила нудота. Відстібнувши ремінь, я нагнулась уперед, схиливши голову між колінами. Кутиком ока помітивши, що Кейт опустила руку, так наче збиралась покласти її мені на спину, я знову вивернулась. Ще довго єдиним звуком поміж нами був шерхіт гуми по старому асфальті.

Я досить довго сиділа, заплющившись й нахилившись, тож Кейт захвилювалась.

– Тебе досі нудить? Нам довелось дати тобі велику дозу пеніциліну, щоби запобігти судомам. Повір, якби ми мали змогу вчинити інакше, ми б так і вчинили, але нам були потрібні якісь серйозні симптоми, щоби солдати знову забрали тебе в ізолятор.

Мартін сопів на задньому сидінні, поки його дихання не вирівнялось у такт із шерхотом гуми по старій дорозі. У мене стиснулось у шлунку, коли я подумала про те, щоби спитати, скільки саме кілометрів ми від’їхали від Термонда, наскільки насправді далеким від нас тепер є минуле.

– Знаю, – мовила я згодом. – Справді, дякую.

Кейт нахилилась до мене і, перш ніж мені спало на думку її спинити, лагідно погладила мене по руці – від плеча вниз. Я відчула, як десь глибоко в голові затріпотіло щось тепле, я впізнала це зігріваюче тремтіння. Перший гарячий спалах з її думок стрімко з’явився і зник, відбившись у моїх очах, немов на фотонегативі. Маленька дівчинка з ясно-білявим волоссям у високому кріслі, рот розплився у беззубій усмішці. Наступна сцена затрималася достатньо довго, аби я збагнула, що бачу пожежу. Всюди – вогонь: він здіймається по стінах, він такий пекучий, неначе сонце. Це спогад? Я вся так тремтіла, що мені довелось зціпити зуби, щоби не виблювати. У спогадах Кейт прослизнули сріблясті двері, до яких прикріплений аркуш паперу із видрукованим чорним «456В». Блискавкою мигнула рука, що тяглась до дверної ручки, – тоненькі худі пальчики Кейт, які, торкнувшись розжареної ручки, вмить сахнулися назад.

Рука стукнула по дереву, потім нога. Образи колихалися, кучерявлячись на краях, коли двері зникли за чорним димом, що просочувався крізь тріщини і шви.

Ті ж таки чорні двері зачинились, і я відскочила назад, висмикнувши руку з-під неї.

Що за дідько? – міркувала я, поки стукіт серця відлунював аж у вухах. Я міцно заплющила очі.

– Нудить досі? – спитала Кейт. – Мені так прикро. Коли змінюватимемо автівку, я обов’язково попрошу щось від шлунка.

Вона, як і решта, нічого не підозрювала.

– А знаєш, – мовила Кейт, помовчавши і відводячи очі від темної дороги, що вела назустріч світанку. – Ти хоробро вчинила, не побоявшись випити таблетки і довіритися мені. Я знала, що ти щось значно більше, ніж просто тиха дівчинка, яку я зустріла в ізоляторі.

Я не хоробра. Якби я була хороброю, то прийняла би те, що мені судилося, і байдуже, який би жах на мене чекав. Я би їла, працювала та спала з рештою Помаранчевих, чи принаймні вийшла б із тіні Жовтих і Червоних.

Ті діти так пишались своїми талантами. Вони хизувались тим, як лякали за кожним рогом наглядачів, як кривдили солдат, підпалюючи бокси та пральні, прориваючись до брами чи зводячи з розуму дорослих, прокручуючи у їхніх же головах картини вбивства цілих родин чи зради дружин.

Не помітити їх було неможливо, як було неможливо відійти чи відвернутись, коли вони проходили повз. Я ховалась, наче остання боягузка, у безликому, нескінченному потоці сірих і зелених, ніколи не привертаючи уваги, навіть разу не подумавши, що я можу чи повинна втекти. Гадаю, вони лише прагнули знайти вихід звідти – і знайти його самотужки. Вони так яскраво палали й так несамовито боролися, щоби звільнитись!

Але ніхто з них не дожив до шістнадцяти.

Є тисяча способів побачити, коли вам хтось бреше. Вам не треба зазирати в їхні думки, щоби підгледіти найменші прояви невпевненості чи зніяковіння. Зазвичай усе, що вам потрібно зробити, – це глянути, чи вони, розмовляючи з вами, не дивляться кудись убік, чи не надто прикрашають деталями свої історії, чи не відповідають на питання питанням. Мій тато, коп, навчив цього мене і ще двадцять чотири дитини в третьому класі, коли розповідав, як виявити Небезпечного Чужинця.

Але Кейт не вигадувала. Вона розповіла мені про світ таке, у що годі було повірити, аж допоки ми не увімкнули радіо й не почули, як усе сказане підтвердив урочистий голос, що лунав із динаміків:

– Так! – вигукнула вона, б’ючи долонею об кермо. – Нарешті!

«Як повідомляють, Президент відмовився від запрошення британського Прем’єр-міністра обговорити заходи, що могли би зарадити світовій економічній кризі та вдихнути життя у світові фондові біржі, стан яких плачевний. Коли його попросили пояснити своє рішення, він послався на роль Великої Британії в економічних санкціях Євросоюзу проти США».

Кейт знову почала налаштовувати радіо. Голос диктора то затихав, то знову гучнішав. Почувши перші статичні перешкоди, я підскочила.

«…сорок п’ять жінок було заарештовано в Остіні, що в штаті Техас, коли ті намагались ухилитись від реєстрації дітей. Жінок триматимуть у виправному закладі до народження дітей, відтак немовлят заберуть від матерів та віддадуть штатові Техас. Генеральний прокурор прокоментував це так… – Інший голос, глибокий і хрипкий: – Відповідно до нового Указу № 15, Президент Ґрей наказав заарештовувати всіх, хто має стосунок до цієї небезпечної діяльності…»

– Ґрей? – мовила я, дивлячись на Кейт. – І він досі президент?

Його обрали, коли з’явились перші випадки хвороби, тож я нічого про нього не пригадувала, окрім того, що він чорноволосий і темноокий. І те я знала лише завдяки тому, що наглядачі розклеїли фото його сина, Кленсі, по всьому табору, як доказ нам усім, що нас можна переробити. У голові промайнув раптовий та різкий спогад про моє останнє перебування в ізоляторі, коли мені здавалось, що ця фотографія за мною стежить.

Вона захитала головою, не приховуючи огиди.

– Він продовжив свої повноваження, поки ситуація з Псі, цитата: «не вирішена так, щоби США убезпечились від телекінетичних дій, що спричиняють страх і насилля». Він навіть призупинив повноваження Конгресу.

– Як йому таке вдалося? – спитала я.

– Завдяки так званим повноваженням воєнного часу, – відповіла Кейт. – Рік чи два по тому, як тебе забрали, дітям Псі майже вдалося підірвати Капітолій.

– Майже? Тобто?

Кейт знову пильно глянула на мене.

– Тобто вони зірвали у повітря тільки Сенат. Контроль з боку президента мав тривати доти, поки з’явиться можливість проводити вибори у Конгрес, але коли ССПівці почали забирати без батьківського дозволу дітей зі шкіл, почалися повстання. Звісно, економіка накрилася, а в країні стався дефолт. Ти здивуєшся, наскільки нікчемним стає твій голос, коли ти втрачаєш все.

– І йому просто ніхто не завадив?

Від цієї думки у мене всередині все наче перевернулося.

– Ні, йому ніхто цього не дозволяв. Рубі, навколо панує безлад. Ґрей намагається посилити контроль, але люди з кожним днем чимраз більше порушують ту жменьку законів, що ще лишились, щоби тільки роздобути собі хоч щось на прожиття.

– Мого тата вбили під час повстання.

Кейт обернулась на заднє сидіння так рвучко, що машина сіпнулася на зустрічну смугу. Я знала, що Мартін уже хвилин з десять як не спить: він став дихати неглибоко і більше не облизував так дивно губи й не посапував. Я просто не хотіла починати з ним розмову, щоби не переривати Кейт.

– Мешканці нашого кварталу обікрали його крамницю, бо були голодні, а він навіть не мав змоги захищатися.

– Як почуваєшся? – солодкаві слова Кейт були не менш нудотними, ніж ванільний освіжувач повітря, що гойдався перед нашими очима.

– Добре, мабуть.

Він всівся зручніше і намагався пригладити руками своє скуйовджене волосся. Попри запалі щоки, Мартін був повнявим, і він так остаточно і не виріс зі своєї на розмір меншої сорочки, як повиростали інші діти в боксі. Я сантиметрів на два чи п’ять вища за нього, низенька, середньої статури. Він молодший не більше як на рік.

– Добре, – мовила Кейт. – Там на задньому сидінні є вода, якщо тебе мучить спрага. Приблизно за годину ми знову зупинимось, щоб поміняти автівку.

– Куди ми прямуємо?

– У Мерлінґтон, у Західній Вірджинії, зустрінемось з другом. Він дасть для вас обох змінний одяг та ідентифікаційні документи. Ми майже на місці.

Я гадала, що Мартін знову задрімав, допоки він не спитав:

– А куди поїдемо потім?

Знову ожило радіо, вихоплюючи уривки пісні «Лед Зеппелін», перш ніж вони остаточно загубилися в статичних шумах і тиші. Я відчувала, як Мартін поглядом просвердлює дірки в моїй потилиці. Я намагалась не обертатись, тож дивилася тільки уперед, хоча сьогодні вперше від часу розподілу поряд зі мною сидів хлопчик, мій ровесник. Проживши багато років на протилежних сторонах головної дороги в Термонді, я до такого не звикла, і тому це мене трохи нервувало. На його обличчі я не помітила веснянок, хоча зауважила, наприклад, що брови в нього майже сходяться в одну лінію.

Та й що я мала йому сказати? Я так тішуся, що зустріла тебе? Ми останні з наших? Одне було правдою, а інше – крутилося десь поблизу неї.

– Ми долучимось до Ліги в їхній штаб-квартирі на Півдні. Коли доберемось, тобі вирішувати, чи залишатимешся, – мовила вона. – Я знаю, що ти пройшла через пекло, тому зараз тобі не треба робити вибір. Просто знай, що, залишившись зі мною, ти будеш у безпеці.

Відчуття свободи наростало в мені так стрімко, що я змушена була стримувати його, щоби воно не вихлюпнулося назовні разом із моїм розхвильованим серцем. Потрібно було ще остерігатися. Існувала небезпека, що ССПівці гнатимуться за нами. Що мене повернуть у табір чи вб’ють раніше, ніж ми доберемось до Вірджинії.

Мартін спостерігав за мною своїми чорними звуженими очима. Зіниці в нього ніби стиснулись, і я відчувала, як десь на потилиці мене щось наче лоскоче. Таке ж відчуття було, коли хтось прагнув вивільнити мої здібності.

Що за дідько? Мої пальці вп’ялись у підлокітники, але я не озирнулась, щоби глянути на нього. Лише раз глипнула у дзеркало заднього огляду і побачила, як він, відкинувшись на спинку сидіння, роздратовано схрестив руки на грудях. Болячка в кутику його губ запалилася і червоніла, немовби він її щойно роздряпав.

– Я хочу поїхати туди, де можу робити те, чого не міг у Термонді, – нарешті промовив Мартін.

Мені не хотілося знати, що він мав на увазі.

– Я набагато сильніший, ніж ви гадаєте, – вів далі він. – Вам ніхто більше не знадобиться, коли ви побачите, що я вмію.

Кейт всміхнулась.

– Саме на це я й сподіваюся. Я знала, що ти зрозумієш.

– А що ти, Рубі? – спитала вона, обертаючись до мене. – Чи ти хочеш зробити щось важливе?

Якщо я відмовлюся, чи відпустять вони мене? Якщо попрошуся поїхати у батьківську хату в Салемі, то чи відвезуть вони мене без зайвих питань? Або до Вірджинії-Біч, якщо захочу бабусю побачити? Чи за межі країни, якщо я забажаю саме цього?

Обоє дивились на мене однаковісінькими очікувальними поглядами. Якби я могла відчути те саме! Як би я хотіла, роблячи свій вибір, почуватися так само безпечно, як і вони, але я не знала точно, чого саме прагну. Знала тільки, чого не хочу.

– Везіть хоч куди, – мовила я. – Хоч куди, тільки не додому.

Мартін поліз брудними руками до болячки біля губи і дер її доти, поки не потекла кров, яку він злизав язиком. При цьому він поглядав на мене, немов чекав, що я спитаю, яка вона на смак.

Я обернулась до Кейт, і питання згасло на моїх губах. Бо на мить, на однісіньку мить, єдине, про що я могла думати, – це про пожежу та дим, що здіймаються від різких обрисів її плечей, та ще про двері, які вона не могла відчинити.