Читать книгу Сніданок на снігу (збірник) - Анатолій Дністровий - Страница 18

Зарецький дивився в бездонні теплі очі Людмили, узявши її обличчя в руки; вона розтулила свої повні губи й обережно кусала його, мов заморська птаха; потім Людмила злегка кусала його обличчя, шию, груди, кусала під пахвою, потім живіт, пестячи його язиком. Зарецький застогнав, виструнчився, його груди від глибокого дихання підіймалися й опускалися.

– Ніби до тебе нічого не існувало, – сказав він із лагідною усмішкою, цілуючи її в голову.

– Нічого-нічого?

– Ні-чо-го, – по складах мовив замислений Зарецький, – тільки порожнеча, як кажуть фізики – абсолютне чорне тіло і я в ньому незримий атом.

– Так, не існувало, – прошепотіла вона.

Зарецький заплющив очі.

– Де ти блукала?

– У темряві.

– У темряві, – ніби розжовуючи це слово, промовив Зарецький, – там, де і я.

– Але ж це добре? Правда?

– Не розумію, – усміхнувся він.

– А що тут розуміти? Інакше – ми би ніколи не зустрілися.

– Справді. Значить, наша темрява була недаремною.

Під ранок вони заснули. Зарецького підняв будильник, який він виставив на мобілці. Людмила подивилася у вікно й аж присвиснула – сніг далі спокійно падав, густими клаптями неспішно летів додолу, товстим шаром укрив усе подвір’я, помітно замів ворота й хвіртку на вулицю.

– Добре, що машина в гаражі. Інакше б на готельному майданчику мені довелося зараз працювати з лопатою – розчищати навколо неї сніг.

– Це була б непогана зарядка, – всміхнулася вона.

Богдан вирішив вийти надвір і розтерти голе тіло снігом. Він гукнув Людмилі, щоб дала лопату для снігу. За лопатою треба йти в гараж. Зарецький узяв ключі від гаража. Коли він насилу відкрив двері гаража, бо їх присипало снігом, Людмила сказала, щоб не стовбичив голим, бо так можна застудитися. Зарецький одягнувся і взявся розчищати від снігу доріжку від будинку до воріт, а також до гаража. Він виглянув за ворота – у провулок: зі слідів на снігу були лише людські, а машиною ніхто не виїздив. Богдан розчистив невелику ділянку перед воротами і повернувся.

– Ось і маєш зарядку, – сміялася Людмила.

– Якщо кожного дня так вправлятися, то можна себе непогано тримати у формі, – сказав він і подивився на небо: спокійно, рівномірно, впевнено і ніби трохи вповільнено падав лапатий сніг; Зарецький подумав: якщо сніг ітиме ще один день, то все буде паралізовано – машини не зможуть їздити.

Вони поставили у дворі, відразу під небом, пластикові стільці й столика. Людмила принесла на великій таці тарілки з омлетом, білий хліб, квашену капусту, чашки з кавою. За сніданком Богдан сказав Людмилі, що його трохи непокоїть цей густий і неспішний сніг, непокоїть те, що нема вітру, адже вітер міг би віднести опади на інші території. Він ще додав, що можуть виникнути проблеми з транспортом.

Вона розсміялася.

– Ти чого?

– Ти все надто серйозно сприймаєш.

Зарецький усміхнувся:

– Це, мабуть, водійська звичка. Мені декілька разів доводилося відкопувати від снігу свою машину – заняття не для слабодухих.

– Тобі нема чого переживати – ти ж у гостях, відпочиваєш. Хочеш, після твоєї лекції підемо в готель і заберемо речі?

– А ти не пошкодуєш?

– Я? Ха.

– Тоді можна, – поцілував він Людмилу і подякував за сніданок.

Він курив і дивився на сліпучий сніг, від якого щоразу примружував очі.

– Гарно, – сказав Зарецький.

– Майже як у Кавабати.

– Хто це?

– Ти не читав «Країну снігу»?

– Ні.

– Ну ти і валянок!

Зарецький засміявся.

До конференц-залу довелося йти пішки – машинам було важко їздити. Вулицями переміщалися переважно тільки джипи. У різних місцях стояли покинуті або забуті господарями легкові машини. Біля супермаркету купчилися люди, вони виходили і заходили. Богдан і Людмила помітили двох поляків, у білому та червоному пуховиках, вони пили пляшкове пиво й дружньо махали їм рукою. Зарецький також із ними привітався. Неподалік група чоловіків штовхала червону «міцубіші» – «акулу», яка газувала й газувала, однак рушити так і не могла. Богдан сказав, що цей уже, мабуть, не виїде, сів конкретно, хіба якщо все навколо розчистять. Ліворуч, у далині, на центральній вулиці з’явився трактор-грейдер, який повільно розчищав сніг із дороги і під невеликим кутом згрібав його праворуч від себе. Машини, що стояли там припарковані, опинилися в сніговій пастці. Спрацювало декілька сигналок. Чимало людей, чиї будинки виходили на центральну вулицю, також взялися розчищати тротуари та місця виїзду машин. Вони дружньо працювали широкими фанерними та пластиковими лопатами, перегукувалися й жартували.

– Треба затаритися: взяти хавчик, бухло, цигарки, м’ясо. М’ясо! Багато м’яса! – сказав Зарецький, якого велика кількість людей біля супермаркету почала трохи непокоїти.

– От мужичара, – усміхнулася Людмила.

– Так!

– Не бійся – не пропадемо.

Поки вони дійшли до конференц-залу, від поту були мокрими, мов хлющі. Ноги постійно провалювалися в снігових заметах і пересуватися таким шляхом було важко. Перед лекцією Зарецький перевів подих, у холі випив із Людмилою гарячого чаю з тістечками. Цього разу послухати його прийшло лише до десяти чоловік, переважно рядові учасники семінару, всі решта – через сніг, певно, залишилися в готелі або в центрі містечка. Зарецький поглянув у вікно, і йому здалося, що сніг посилився й став настільки густим, що дерева й будинки вдалині розчинилися в білому мареві.

Коли вони з Людмилою вийшли після лекції на вулицю, сніг іноді досягав колін. Богдан тримав її за руку, і вони йшли слід у слід, економлячи сили. На проїжджій частині, де перед тим пройшовся трактор-грейдер, іти стало трохи легше, машин майже не було, і люди вийшли на дорогу, ніби на широкий бульвар. Позаду них почулося форкання коней. Людмила обернулася, радісно вигукнула і підняла вгору руку. Біля них зупинилися великі сани, запряжені двома чорними кіньми. Людмила познайомила Зарецького зі своїм кумом Миколою, який тримав повід і щиро до них усміхався. Той був невеликий на зріст, однак збитий, широкоплечий, ніби борець, мужчина, його повне, почервоніле від морозу обличчя було привітним, а очі – світлими й відкритими. Микола випускав із широких ніздрів пару, і цим був трохи схожий на своїх коней. Зарецький від цього порівняння мало не розсміявся. З-під шапки в Миколи випиналося світле кудлате волосся, на ньому був добротний баранячий кожух. Микола запропонував їм під’їхати до центру. Вони їхали повз покинуті, заметені машини, які сніг поступово перетворював на білі засипані горбики.

– Ну що, нанотехнології, курите бамбук? – обернувся до них Микола і голосно розсміявся.

– Куримо, – жартома відповів Зарецький, дивлячись на вщент заметені дороги та безпорадні машини.

– Тут вам не цивілізація, а все – як колись! Вйо!

– Ваше таксі – надійне!

– Ха! – радісно вигукнув він і знову смикнув поводом.

Богданові здалося, що Микола на сьомому небі від снігу. Він дивився, як той збуджено зривався на ноги, шмагав своїх коней і смикав повід, аби вони їхали швидше.

– Ну, і де ваші ноутбуки і гаджети? Ха-ха! Ех, мої Середні віки! – обернулася його радісна і почервоніла від морозу мармиза.

Зарецький нахилився до Людмили й пошепки запитав:

– А що це він – про Середні віки?

– Микола – учитель історії, – усміхнулася вона, – дуже любить свій предмет. Він зі своїми учнями заснував військо-історичний клуб – лазять по горах із луками, вистежують одне одного, вчаться шукати сліди ворога, полювати невогнепальною зброєю, словом, облазили все кілометрів на тридцять навколо. Тут навіть були бойові дії – їхня група проти іншої. Оце стара баба йде лісом, а з кущів як вискочить чи то опришок, чи то індіанець розмальований – і баба в крик, тікає, падає, кошик губить, словом, прибігає до людей і давай їм перелякано показувати на гори, що бачила дику людину. Хлопчики щасливі й дивляться на нього, немов на Бога.

– Цікаво, – сказав Зарецький.

– Що вона там знову про мене бреше? – обернувся до них Микола.

– Розповідає, що ви новий Довбуш! – пожартував Зарецький.

– Та ні – я домашній, – усміхнувся він.

– Ми домашні – до пори, до часу, – сказав Богдан.

На санях вони доїхали до готелю, Людмила залишилася чекати в холі. Богдан піднявся до себе. Набрав Віолетту, вона взяла слухавку – як завжди, трохи незадоволена. Він розпитав про погоду. Вона сказала, що їх добряче засипає снігом. Зарецький сказав, що тут те саме, порадив піти в маркет і купити все необхідне, бо невідомо, якими будуть обставини.

– Який маркет? Які обставини? Ти про що? – почув він у відповідь.

– Мабуть, прийшов циклон. Усе може бути паралізованим. Якщо ти зараз не подумаєш про наступні дні, то буде пізно.

– Господи, ну коли ти вже перестанеш мені читати нотації! Який маркет? Чого я маю кудись іти? Я зробила манікюр і не хочу поламати собі нігті через якісь ідіотські сумки з продуктами, – обурилася Віолетта.

– Дивись, щоб завтра від голоду не гризла свій манікюр, – саркастично відповів Зарецький.

– Я краще поїду до мами, поки це все не втрясеться. Візьму таксі – і поїду до мами, – дружина ніби відмовлялася чути його аргументи.

– Таксі вже можуть не їздити, і до мами доведеться йти пішки. Але, звісно ж, тобі все вирішувати, ти ж доросла людина, – вже значно спокійніше сказав Богдан.

– Коли ти починаєш так говорити, то в мене відразу пропадає настрій, – в її голосі вчувалася образа.

– Добре, не буду набридати, – на цьому розмова між ними закінчилася. Віолетта не поцікавилася, як справи у чоловіка чи як проходить семінар.

Він поспіхом зібрав свої речі в дві спортивні сумки і невдовзі здав номер. Людмила підвелася зі шкіряного дивана в холі, відклавши журнал на столик, підійшла до нього.

– У тебе все добре?

– Здається, так.

– Втомлено виглядаєш, ніби тебе щось гризе.

– Усе нормально.

Зарецький спершу вирішив покурити. Він дивився, як тихо падав пелехатий, густий сніг, як затягнув собою місцеві краєвиди – будинки, дерева, вулиці, гори, небо; йому здалося, ніби він опинився на іншій планеті, де все відбувається геть по-іншому, де в людей інші уявлення про час і простір, інші звички, інші бажання, інші тривоги і сни. Богдан замислено курив, а Людмила уважно дивилася на його зосереджене лице і не могла збагнути, про що він думає. Зарецький здавався далеким-далеким, ніби чужинець, який випадково з’явився і про якого нічого не було відомо.

– Ти думаєш про нанотехнології? – підколола його, натякнувши на жарт свого кума Миколи.

– Ні, зараз думками я ближчий до Середніх віків.

– Тут і справді є щось від Середніх віків, – сказала вона і подивилася на засніжені, ледве зримі від снігу, гори.

– Нам треба знову йти – дорога буде нелегка. Боюся, щоб снігу вже не було по пояс.

– Не страшно, – усміхнулася Людмила, – головне, що нема куди спішити. Коли нема куди спішити – дорога приємна.

– Це правда, – сказав він, але не зовсім зрозумів, що вона мала на увазі.

Коли вони добралися до будинку Людмили, то після важкого засніженого шляху були знову втомленими і мокрими. Зарецький жахнувся: провулок геть засипало, люди розчищали ділянки біля своїх подвір’їв, але не було жодної нормально вичищеної стежки. Хвіртку вони ледве відчинили – повно снігу. Подвір’я знову було вкрите рівномірним шаром свіжого снігу, а новий усе падав і падав. Богдан подумав, що битва зі снігом лише починається. Перш ніж розчищати подвір’я, він вирішив піти в супермаркет, скупитися і зняти в банкоматі гроші. Людмила поривалася йти з ним, але Зарецький казав, що це буде занадто важко, і запропонував їй готувати вечерю.

Він дійшов до супермаркету і побачив у ньому купи людей, які гасали туди-сюди з кошиками для продуктів і торбами. Люди були заклопотані, посірілі, з полохливими, недовірливими очима. Їхні хаотичні, безглузді, поспішні рухи перетворили супермаркет на гамірливий мурашник. З полиць розмели хліб, батони, булочки, пиріжки, кекси і лаваші, із морозильних боксів люди розібрали морожену рибу, м’ясні напівфабрикати, вареники, пельмені, сосиски, сардельки, ковбаси, шинки, балики, а також сири. Люди пачками набирали також крупи, цукор, сіль, консервовані овочі, салати, лечо. Зарецький ошелешено дивився на велетенські черги до кас і зайняв в одній із них місце. Він узяв два блоки цигарок, кілька пляшок вина й горілки, також набрав кілька пачок різних каш, макарони, замість хліба взяв декілька пакетів сухариків, а ще оливки та мариновані оселедці в пластикових баночках. Потім розсміявся сам із себе – через те, що піддався масовому психозу. Він стояв у черзі понад годину і вже думав, що це ніколи не скінчиться, що поняття часу для цього місця, цього селища, для цих заклопотаних і наляканих стихією людей – незрозуміле й відсутнє. Він ліниво слухав їхні теревені і думав, коли нарешті повернеться до Людмили. Зарецький одягнув важкий наплічник, узяв два набиті пакети в обидві руки і пішов у сніг. У білому-білому мареві він наткнувся на двох веселих поляків: червоний і білий пуховики виринули на його шляху буквально нізвідки. Вони трохи порозмовляли, Зарецький розповів про те, який дурдом діється у супермаркеті, що люди розмітають усе, до чого лише доторкнуться. Поляки занепокоїлися, запитали, чи є пиво, і поспішили за покупками. Ногам ступати ставало все важче і важче, декілька разів Богдан провалювався в снігових заметілях аж по пояс, двічі втрачав рівновагу й падав, знову важко підводився і йшов далі. Під курткою чув, як спрацьовує вібродзвінок мобілки, але взяти її не мав можливості. Коли ледве дійшов до провулку Людмили, помітив кількох дядьків, які працювали лопатами. Вони розгортали сніг, розчищаючи невелику траншею, що тягнулася через провулок. Зарецькому ця ідея сподобалася і він вирішив зробити таку ж стежку-траншею на подвір’ї в Людмили.