Читать книгу Сніданок на снігу (збірник) - Анатолій Дністровий - Страница 19

– Тебе аж трусить! Що там на вулиці? – занепокоєно скидала з нього верхній одяг Людмила.

– Ху-у-у! Там справжня Арктика! Бракує тільки білих ведмедів! Снігу стільки, що неможливо передати словами! Люди всі з лопатами! Мабуть, так починався Великий потоп. Таке враження, що насувається великий льодовик. Скоро всі ми опинимося під снігом. Якщо ми не візьмемося за лопати, то звідси можемо не вийти.

– Ти так кажеш, ніби вже почався кінець світу.

– Початок нового життя, маленька! Початок нового життя! Навіть коли наші замерзлі трупи колись відкопають із цього снігу майбутні археологи – це буде прекрасно!

– Що ти мелеш?

– Вони побачать, які ми з тобою були красиві!

Боти Зарецького намокли, і він здивувався, бо такого ще ніколи не траплялося. Він миттю напхав у них сухих газет і поставив сушити біля каміна.

– Новини дивилася? – запитав він.

– Усюди – те саме. Київ паралізовано. Львів паралізовано. Харків так само. Всюди дикий і безперервний сніг. Сказали, що вже випало дві місячні норми опадів. Сказали, що це сенсація і що такого ще не було. Правда, згадували якийсь один рік, але я добре не розчула, коли було подібне також. У Києві на вулицях стоять порожні трамваї, тролейбуси, завмерли фури, дикі пробки. Кияни носять бутерброди і чай людям, які сидять у своїх машинах другу добу і не можуть через сніг ніде вирватися.

– Мабуть, усі рейси скасовано. Усе буде закрито. Державні установи, пошти, школи – всі зачиняться, – сказав Зарецький і задумався.

– Значить, ми будемо у сніговій тюрмі, – усміхнулася Людмила, пригорнулася до нього й поцілувала. Тільки ти і я. Ти і я. Одні в цілому світі. Це так здорово!

– У біло-білому світі. Повний Кавабата, – усміхнувся Богдан.

Вона ластилася до нього, цілувала його, але зголоднілий Зарецький демонстративно повів носом на смачні запахи, що линули з кухні.

– Я поставила курку в духовку, – усміхнулася вона, її очі радісно блищали.

– Повечеряємо, і я піду рити траншеї.

– Які траншеї?

– Щоб ходити. Твої сусіди вже стали кротами – риють у провулку траншеї, бо снігу стає все більше і більше. Це схоже на якусь війну у північних широтах. Бляха, фінсько-радянський фронт. Шанці вже по коліна, а сніг усе падає й падає. Завтра буде по пояс.

– Клас! Я хочу на це подивитися! Ура! Моя Настя з сестрами у Львові біля під’їзду зараз собі зробили барліг і фотографуються коло нього.

– Ця зима – особлива, – усміхнувся Зарецький, дістаючи цигарку.

– У мене також, – подивилася на нього Людмила вже серйозним поглядом.

Він пішов курити надвір, а Людмила тим часом накривала на стіл. Зарецький дивився на сніжний шар, який усе ріс і ріс. Сніг ні на мить не припинявся – такий же густий, такий же повільний, такий же лапатий. Богданові стало страшно від завтрашнього дня, від того, що на них чекає. Про лекції, певно, вже доведеться забути. Він подивився на мобільний – декілька пропущених від Людмили і жодного від Віолетти. Чому вона себе так по-дурному поводить, чого їй не вистачає? Він курив і дивився на засніжену порожнечу, яка стала навколишнім краєвидом, йому хотілося в ній розчинитися, забути все, що він пам’ятав і знав, звільнитися від найменших тривог. Зарецький набрав Віолетту, але вона була за межами зв’язку, набрав знову – те саме. Поволі вечоріло, сніг наливався темними кольорами з відтінками сірого, синього, іноді жовтуватого, він і далі виблискував на світлі ліхтарів і неквапно лягав на землю. Людмила гукнула Зарецького, він погасив недопалок і зайшов у будинок.