Читать книгу Сніданок на снігу (збірник) - Анатолій Дністровий - Страница 21

Зарецький знову розчищав сніг, але Людмила силоміць забрала в нього лопату, щоб він не перевтомився. Богдан пожвавився, збуджений, ні хвилини не міг всидіти на місці. Людмила розставляла тарілки на стіл і спостерігала за ним. Вони так смачно повечеряли, випили пляшку червоного вина, що їх одразу розморило. Зарецький вже не мав сил воювати зі снігом – розчищати його на подвір’ї чи рити траншеї. Вони лежали з Людмилою біля каміна на розстелених матрацах, укритих ковдрами, і гладили одне одного.

– Цікаво, що у світі за ніч сталося, – сказала вона під ранок.

– Те саме, що й тут: когось засипало, хтось пропав, когось так і не відкопали.

– Ми ніби на дикому острові – нікого не бачимо, ні з ким не говоримо. Це так незвично в наш час, особливо коли на кожному кроці гавкають про глобалізацію.

– Ти хочеш глобалізацію?

– Я хочу тебе, – усміхнулася вона.

– Знову?

– Так, але спершу хочу знати, що діється у світі.

– Ми і є світ. Люди зараз, мабуть, усі кохаються. Сніг – це кохання, – поцілував її Зарецький.

– Я знаю. Ти – мій світ.

– Зараз поглянемо, що там діється, – Зарецький потягнувся за ноутбуком, увімкнув його, але Інтернету не було.

– Інтернет вирубило.

– Надовго?

– Надовго. У непогоду це часто буває.

– Значить, це на краще.

Богдан узяв пульт й увімкнув телевізор, скакав по каналах, але не міг знайти новини. На «5 каналі» йшла якась передача про Францію, Людмила сказала, що скоро мають бути новини. Вони їх дочекалися. Показували репортажі з різних регіонів. Україна була в полоні снігу. Державні установи не працювали, крім медичних закладів, школи та університети відмінили навчання, магазини закрилися, транспорт зупинився. У Києві на вулицях каталися лижники та сноубордисти, журналісти відзняли сюжет про голих сноубордисток, як вони з’їжджали вниз по Андріївському узвозу. Невеликі продовольчі магазинчики перетворилися в барлоги, до яких вели лише вузькі тунелі, прорубані лопатами. Малеча гралася в снігу, центральними порожніми вулицями спокійно прогулювалися люди, гралися сніжками, будували сніжні фортеці та ліпили сніговиків. Те саме відбувалося в Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Львові, Луцьку та інших містах. Комунальні служби були паралізовані, місцеві влади капітулювали перед стихією. На трасах у різних куточках країни понад добу, відрізані снігом від світу, у своїх машинах потерпали люди, які не мали ні харчів, ні води. Їм на допомогу намагалися прийти волонтери, служби порятунку, а також добровольчі дружини та підрозділи міністерства оборони.

– Це надовго, – задумано сказав Богдан.

Людмила запитально на нього поглянула.

– Цікаво – скільки це триватиме?

– Це має для тебе значення? – усміхнулася вона.

– Мабуть, ні.

– І це прекрасно, – радісно промовила Людмила, – таке буває лише раз у житті. Ти ж ніколи про таке навіть і не здогадувався? Правда ж? А тут – маєш.

– Точно, – поцілував її в голову. – Як твоя мала? У неї все гаразд?

– Усе чудово. Я недавно з нею говорила. Я би більше переживала, якби вона зараз була тут.

– Чому? – здивувався він.

– Тому що не знати, чим усе це скінчиться.

Людмила враз стала ніби чужою, вона напружено думала й дивилася в стелю. Зарецький, поклавши голову на праве вухо, спостерігав за виразом її обличчя.

– Ти маєш на увазі… нас?

– Ні. Не нас.

– А що з нами станеться? Я вже казав – рано чи пізно нас відкопають у якомусь двадцять другому столітті, – однак на його жарт Людмила не відреагувала.

Зарецький підвівся і сів біля неї.

– Ти зараз десь далеко-далеко, – сказав Богдан і пальцем провів по рельєфу її носика, опустився до повних розтулених губ, які поцілував.

– Не переживай, я вже повертаюся, – усміхнулася вона й розвернулася до нього.

У її оченятах не було й сліду печалі, а лише товклися веселі бісики.

– Але що ти мала на увазі?

– Ну який же ти зануда!

– Чого? – здивувався Зарецький.

– Тут все триває довше, повільніше і зі складнішими наслідками, – усміхнулася вона.

– Сподіваюся, все минеться.

– Я також сподіваюся, – усміхнулася вона, пригорнувшись до нього, – давай про це не думати.

– Давай.

– Але ж думається, – після хвилин мовчанки сказала вона.

– Це правда – думається, навіть мимоволі.

Людмила обійняла його, міцно пригорнулася, ніби боялася втратити. Зарецький дивився в її очі-безодні, бачив, як вони поблискували – чи то від сліз, чи то від вогню. Шкіра її лиця пашіла, ніби вона мала температуру. Попри шалену втому, вони кохалися, непорушно лежали, повільно блукаючи руками по тілу одне одного, потім кохалися знову.