Читать книгу Пригоди Клима Кошового - Андрей Кокотюха - Страница 10

Того дня Климові довелося пережити ще одну невеличку пригоду.

На фоні всього складного й невеселого, що мав протягом першого дня, історія не вартувала аж такої уваги. Проте для самого Кошового та його найближчого майбутнього вона мала переломне й ледь не ключове значення.

Адже метою перемовин, до яких активно долучився Шацький, стало винайдення Климові даху над головою.

Двадцятка, виділена йому від імені поліцейської дирекції, забезпечувала одну або дві ночі у найдешевшому готелі. Далі треба було або шукати можливість повертатися назад до Києва, або писати батькові листа з проханням вислати трохи грошей, або жебрати чи розвантажувати товарні вагони на залізничній станції.

Варіант телеграфувати татові й просити матеріальної допомоги Клим залишив наостанок, коли інші засоби зазнають фіаско. Найнятися чорноробом було в цій ситуації для молодого чоловіка більш прийнятним виходом. Батько не дуже хотів, аби син тікав від проблем саме до Європи, натякав на інші можливості. Наприклад, виїхати на якийсь час із Києва та відкрити десь у глибинці приватну нотаріальну контору. На тавро неблагонадійного, закарбоване на Климові в столиці губернії, де-небудь у повітовому містечку навряд чи аж так звертали б увагу.

Тим більше, зв’язки Назара Григоровича Кошового давали можливість дізнатися: переїзд Климентія, котрий, як погодилися сторони конфлікту, наробив дурниць через власну недосвідченість та схильність до авантюр, до провінції навіть будуть вітати. Варто йому осісти десь у запорошеному повіті, прирікши себе на добровільне заслання, й про «подвиги» з часом забудуть. Років п’ять такого от вигнання – й можна сміливо повертатися до рідного Києва.

Звісно, Кошовий-молодший на подібний крок категорично не погодився. Мислячи не лише тактично, але й стратегічно, Клим прорахував запропоновану перспективу на ті самі п’ять років уперед. І зробив невтішний висновок. А саме: загрузнувши у провінційному болоті, він не зможе швидко адаптуватися в Києві знову.

Так, двадцяте століття, яке лише восьмий рік як почалося, задало стрімкий темп. Нехай із запізненням, але російські губернські міста розвиваються таки швидше, ніж повіти, де селянський спосіб життя й мислення не проб’єш навіть гарматним ядром, випущеним з максимально близької відстані. У більших містах усе йде вперед. Включно з освітою та технічними практиками. Відсидівши своє в затягнутій одвічним аграрним павутинням провінції, до активного життя Климові повертатися буде ох як складно. За великим рахунком, його матимуть за селюка, котрий з усіх сил прагне підкорити місто. Не зважаючи на те, що в цьому місті він народився, виріс, здобув фахову освіту й скочив через неї в халепу.

Обираючи між околицями Наддніпрянщини та східною околицею Європи, цілком логічно вибрав останнє. І як це виглядатиме, коли вже на другий день після переїзду посилатиме до батька перейняті прихованим розпачем телеграми: мовляв, обікрали, жити нема де, людину, на яку розраховував, убили, настрій – хоч вішайся, тому пришліть, тату, грошей блудному синові. Ні, вже ліпше справді вулиці мести або мішки на станції тягати, аніж це.

Цікаво, що Шацький немов прочитав печальні Климові думки, буквально витягнувши з нього подібні зізнання.

Особливих зусиль не докладав. Кошовому треба було виговоритися, Йозеф лиш підштовхнув його. А коли вислухав, час від часу хитаючи головою й звично цокаючи губами, рішуче підвівся, в категоричній формі сказавши гостеві слідувати за ним. З дому пішов, нічого до ладу не пояснивши своїй Естер, лише попросив не відмовляти нікому, хто проситиметься на завтра. На що дружина відповіла: постійна клієнтура вже несе свої зуби до Лапідуса. Та вона зробить усе від неї залежне, аби переконати людей у криворукості основного конкурента. Нагадавши принагідно чоловікові: клієнтуру повернути назад можливо лише за умови, що лікар буде вдома, у своєму кабінеті терпляче чекати на всіх, кому потрібна допомога. Якщо ж цього шлимазла ніколи нема вдома, таким, як Лапідус, навіть не треба розпускати злих пліток, аби переманити хворих до своїх кабінетів.

Коли Шацький привів Клима до знайомого вже будинку на Личаківській, той здивувався.

Вертатися сюди Кошовий не бачив жодної потреби. Грізний двірник цербером заступив обом незваним гостям вхід, а на Клима взагалі дивився недобрим оком. Бо ж уранці цей невідомо хто кричав на нього. І він, поважний сторож брами, якому навіть не всякий пан дозволить собі заперечити, радше дасть крону-другу, дав слабину та побіг виконувати наказ. Ставши на смерть, бульбастий намірився взяти реванш за ранкове приниження – так, принаймні, зрозумів його поведінку Клим, котрий чудово знав психологію київських двірників і зовсім не тішив себе ілюзіями, що львівські можуть бути інакшими. Тим більше, коли вони українці.

Але Шацького опір цербера не зупинив. Почавши скандалити й махати довгими руками перед насупленою двірниковою кирпою, він таки домігся, аби той покликав сюди пана Веслава Зінгера.

Кошового зовсім не здивувало, що зубний лікар із бідних Кракідалів знав не лише прізвище та ім’я місцевого домовласника, а й особисто його самого. Подив був, коли той таки вийшов до них, знервований та спітнілий, як зранку, хіба плішину вже прикривала ярмулка. З кишеньки новенької жилетки демонстративно вийняв позолочену цибулину годинника, клацнув кришечкою та показав незваним гостям циферблат – мовляв, нема для них багато часу. Клим далі не розумів, чого хоче від Зінгера його провідник. Та Шацький в той момент менше всього зважав на Кошового, тут же взяв бика за роги:

– Маю до вас серйозну та вигідну пропозицію, пане Зінгере. Давайте пройдемо до ваших апартаментів.

– Не буду я йти з вами, пане Шацький, до своїх апартаментів, – уперся домовласник, навіть спробував відтіснити Йозефа черевцем. – Серйозну та вигідну пропозицію можна вислухати й на вулиці. Я тут чую так само добре, як у помешканні.

Весь час двірник нахабно стояв поруч, відійшовши від невеличкого гурту лише на три кроки, й не приховував неабиякої зацікавленості розмовою.

– Можемо й не заходити, – легко погодився Шацький. – Але все ж таки краще зайти, пане Зінгере.

– Чим же краще, перепрошую?

– Двері зачиняються. Нема сторонніх вух. Хіба ви справді хочете, аби при нашій діловій розмові був присутній ваш двірник?

Зрозумівши натяк, Веслав Зінгер шугнув цікавого, і бульбастий, зиркнувши неприязно вже на Шацького, забрався геть у глиб двору.

– Тепер я вас уважно слухаю. Якщо недовго, пане Шацький.

– Дуже коротко, пане Зінгере. – Лікар діловито потер свої широкі долоні. – Ви вже вирішили, що робитимете з квартирою, де сталося нині страшне лихо?

– Поліція її обстежила. Там лишилися речі нещасного пана Геника. І якщо їх ніхто не затребує, закон дозволяє мені за деякий час або взяти їх собі, або – продати, але наперед усе одно забрати собі, – охоче пояснив домовласник. – Є ще різні поліцейські процедури. Та, думаю, це вже другорядне, як не третьорядне.

– Хто може претендувати на майно небіжчика, пане Зінгере? – У цьому невинному питанні Клим відчув ледь помітний підступ.

– Наскільки мені відомо – ніхто, – спокійно відповів той. – Пан адвокат квартирував у мене три останніх роки. Нічого не чув про його родину й тих, хто міг би стати прямими спадкоємцями. Знаєте, цінних речей у нещасного не аж так багато. Одягався добре, обшивався у кращих кравців, стежив за модою. Публічна особа, мусив мати пристойний поважний вигляд. Та, крім одягу та кількох пар взуття, не знаю, що йому належало. Друкарська машинка хіба… Бачив ще в нього прекрасний золотий годинник, справжній швейцарський брегет. Раніше хвалився «адріатикою», теж непогана швейцарська майстерня. Але менше року тому пан Геник змінив марку. І, перепрошую шановне панство, таки мав справжню річ! Жаль, що зникла…

Клима ніби щось підштовхнуло зсередини.

– Золотий годинник зник? З квартири?

– Чому вас це так схвилювало, шановний? – підозріло прищурився домовласник.

– Пан Сойка цінував дорогі й точні годинники, – пояснив Кошовий. – За той час, що ми не бачились, він звичок не поміняв. Але коли всі бігали за поліцією, я оглянув квартиру. Був присутній при обшуку, та ви теж були там, пане Зінгере. Годинника, про який ви згадуєте, не знайшли ані в кишені покійного, ані в шухляді, ані на столику біля ліжка в спальні.

– Пана адвоката вбили й пограбували. Поліція вже поставила мене до відома. І я найближчим часом пожертвую грошей «Леві Ізраель», благо, синагога на нашій вулиці. Не хотілося б мати сумнівну репутацію домовласника, в якого пожильці накладають на себе руки, чинячи гріх самогубства.

– Ось ви самі й підійшли до головного! – Шацький знову потер долоні. – Забудьте про «брегет», його все одно нема. Костюми та інші дрібниці разом із валізами вам справді вдасться зіпхнути комусь із вигодою для себе. Пане Веславе, ми ж із вами давно знайомі: без вигоди для себе ви не робите нічого, і то дуже мудро, інакше це проти заповідей Божих. Жидам Господь наш заповів дбати насамперед про власну вигоду. Лише так усі довкола нас житимуть добре й не зазіхатимуть на наш спокій. Маємо вигоди – можемо ними щедро ділитися. Поки так є, ніхто з розумних людей наш народ не скубтиме, бо чужі ми на світі цьому, всюди гості, пане Веславе…

– Годі вже квоктати, пане Шацький! – Домовласник почав дратуватися, і Клим його чудово розумів: сам не далі як кілька годин тому дозволив собі зірватися, коли Йозефове базікання почало ятрити самий мозок. – Що за манера у вас починати справи здалеку! Натякали на вигідну пропозицію, так кажіть уже, я готовий слухати!

Шацький виставив перед собою руки, широко розчепіривши долоні:

– Но-но, пане Веславе! Я лише підводжу вас до прийняття вірного рішення! Ви справедливо радієте з того, що пан Сойка загинув насильницькою смертю. За інших обставин ви не могли в найближчій перспективі вигідно здати апартаменти, котрі звільнилися через прикрі обставини. Хто захоче жити в помешканні самогубця? Я вірно міркую, пане Зінгере?

– Абсолютно правильно, пане Шацький. Так, наче все життя адміністрували прибуткові будинки.

– А хто захоче жити в квартирі, де сталося вбивство? – випалив Йозеф, лукаво глипнувши на домовласника. – Вулиця Личаківська доволі престижна для проживання. Тут селяться, женучись за статусом, і пан Геник певну вагу мав. Тільки оця кривава пригода негативно вплине на вартість апартаментів, пане Зінгере, хіба не так? Заразом це позначиться на репутації вашого будинку в цілому. Вам доведеться знижувати орендну плату, аби заохотити пожильців. Це не сподобається вашим шановним колегам – вони негайно нагадають, пане Веславе: ви конкуренти, якщо станете збивати ціну. Ясно? Ви її опускаєте – а вони ж думатимуть, що збиваєте! Своїми діями ви створите ефект карткового будиночка, маєте розуміти це.

Шацький говорив, а Зінгер похмурнів після кожного його слова. Коли лікар тріумфально завершив невеличку промову, лице домовласника стало зовсім сірим. А крапельки поту, які він час від часу витирав, зарясніли. Кошовий відчув – наближається кульмінація.

– Чого ви хочете від мене, пане Шацький? – голос домовласника звучав глухо.

– Рятую вашу прибуткову справу та репутацію, – скромно мовив Йозеф, ступив трохи вбік, киваючи на Клима. – Привів вам достойну людину, котра, так би мовити, збалансує ситуацію.

– Яким чином?

– Ви поселите пана Кошового в колишніх апартаментах пана Сойки. І поки він тут обживатиметься й ставатиме на ноги, ви з розумінням ставитиметеся до затримок квартирної плати. Та й взагалі, з огляду на обговорені нами обставини плату ви могли б для пана адвоката Кошового знизити. Звісно, не назавжди, а на узгоджений наперед термін. Погоджуйтесь, пане Зінгере. Кращої пропозиції щодо цих апартаментів вам не зробить нині ніхто.

Домовласник помовчав, посопів. Піт витер уже не хусточкою, а рукавом сорочки. Для чогось зиркнув на свій годинник. Нарешті буркнув:

– Ми з вами не на Краківському базарі, пане Шацький. Нічого торгуватися.

– Хіба я торгуюся, пане Веславе? – щиро здивувався Йозеф. – Аби я вмів робити гешефт, рвав би людям зуби?

– Ви займаєтесь не своєю справою, – процідив Зінгер.

– Отож, не своєю. Бо з вашої домовленості із новим квартирантом, паном Кошовим, не матиму-таки жодної маржі. Ви ж знаєте, Шацький дає поради цінні, доречні й безкоштовні. За що дістає часто від своєї дорогої Естер. То як? По руках? Погоджуйтесь, пане Зінгере…

Вони ще якийсь час гарикалися, та швидше для порядку. Результат – Клим отримав від домовласника ключ від квартири на другому поверсі, яку ще вранці займав Євген Сойка. З обіцянкою нічого з речей покійного не чіпати. І якщо десь раптом знайдеться золотий «брегет» із гравіюванням усередині кришки чи інші цінні речі – передати знахідки Зінгеру як відшкодування збитків. Усі формальності, котрі узаконюють проживання Кошового в квартирі вбитого Сойки, вирішили залагодити пізніше.

Домовласник навіть люб’язно взяв цей клопіт на себе. Клим не місцевий, йому складно розібратися в тутешніх звичаях із першого разу. Ще й Шацький ледь не силою примусив пана Зінгера гарно подякувати обом – допомогли розв’язати досить складну проблему. Климові ж пояснив його нове становище коротко й змістовно, одним реченням:

– Мешане мокім, мешане мазл, – тут же розтлумачивши: – У нас так кажуть: міняєш місце – міняєш щастя. Вірно, пане Зінгере?…

…І ось тепер, коли Кошовий почав поволі обживатися на новому місці, Йозеф взяв собі за труд навідатися до нього ввечері напередодні поховання Сойки, аби повідомити час та місце.

Звичайно, якщо Клим збирається провести товариша в останню путь. Та якби в Кошового були інші справи, він все одно вибрався б на похорон.

Хоча, чесно кажучи, цвинтарів не любив – некрополі смуток навівали.