Читать книгу Пригоди Клима Кошового - Андрей Кокотюха - Страница 11

До околиці, де розкинувся Личаківський цвинтар, можна було під’їхати на трамваї.

Але Клим вирішив прогулятися пішки. Тим більше, що дорогу вже вивчив і знав, як дістатися Личаківською до вулиці Святого Петра, де велична арка з гострими готичними шпилями відкривала шлях до некрополя. За ті кілька днів, що жив у Львові, Кошовий переконався: його новий приятель Йозеф Шацький – таки всюдисущий. Тож не здивувався, коли той напередодні з’явився на квартирі покійного Сойки особисто з повідомленням, де і коли ховають адвоката.

Провести адвоката Сойку в останню путь прийшло не так багато людей, як думав побачити Клим.

Та заскочило його навіть не це. Ніколи не міг подумати, що доведеться колись зважати на віросповідання новопреставленого й зважати на церкву. Звик до того, що в Києві та інших малоросійських губерніях покійників відспівують у православних церквах. Виняток – євреї, котрі обмежувалися смугами осілості, у них ховали за юдейськими традиціями. Вихрещених Кошовий до уваги не брав, вважаючи їх такими ж православними, як і сам.

Але службу над Сойкою відправили в костелі.

З чого Клим зробив єдиний вірний висновок: колишній київський адвокат навернувся до католицької віри. Інакше б Сойку не відспівали в костелі Петра й Павла, що належав, як пояснив Йозеф, до римо-католицької конфесії. А так – поховали, ще й на престижному полі. Утім, Кошовий дізнався – інакше бути не могло. Вигідні місця для останнього спочинку належали всім, хто жив на Нижньому Личакові.

Саму процедуру прощання не затягували. Навпаки, тримаючись на віддаленні, намагаючись ні з ким не контактувати, Кошовий запідозрив: Сойку ховали трошки швидше, ніж належить у таких випадках. Коли наблизився, аби й собі провести того, хто його не дочекався, в останню путь, боковим зором зловив на собі кілька цікавих поглядів. Не подав виду, кинув грудку землі, поклав квіти й пішов до виходу з почуттям виконаного обов’язку. Але Магда Богданович, уся в чорному, з прикритим павутинкою жалобної вуалі лицем, усе одно залишила скорботне місце раніше. Перед тим устигла перемовитися кількома словами з панами, що теж проводжали Сойку, одного ще й легенько торкнула за руку.

На чужому шаховому полі серед незнайомих королів, королев, офіцерів та слонів Кошовому не лишалося нічого іншого, крім тренувати мозок гімнастикою й робити подумки різні припущення. Розумів: адвоката Сойку знали у Львові, й репутацію тут він мав неоднозначну. Що ж, київський період життя Євгена Павловича так само не всіяний трояндами, були на ньому свої тернисті кущі й непролазні чагарі.

Тим більше непокоїла й насторожувала Клима невелика кількість тих, хто знайшов час прийти на поховання. Сюди додавалася інша суперечлива обставина: кримінальна поліція наполегливо намагалася подати смерть Сойки як самогубство, що означало, серед іншого, неможливість відспівати грішника за церковним обрядом і, само собою, впокоїти на дальніх полях Личаківського чи якогось іншого кладовища. Не забував: саме його свідчення підштовхнули загадкову й впливову Магду Богданович змусити слідчого дати справі хід. Отже, ця молода жінка мала якесь особисте зацікавлення в належному розслідуванні.

Між ними щось було? Ще до ближчого знайомства з Шацьким подібна версія мала право на життя. Хоч коли Клим працював у Сойки помічником, не помічав за адвокатом надмірного потягу до жінок. Звісно, протилежна стать його цікавила. Кошовий знав про регулярні візити Євгена Павловича як у дешеві борделі на Ямській, так і до приватних салонів, де дами класом вище приймали постійних клієнтів індивідуально. Проте тісних, особистих, справді любовних стосунків адвокат ні з ким не підтримував. Навіть уникав їх, принаймні такі висновки робив його молодий помічник. Нема підстав вважати, що, перебравшись шість років тому до Європи, пан Сойка свої звички, пристрасті й погляди кардинально поміняв.

Хіба перейшов у іншу віру – але й тут усе не слава Богу. Бо Клим, згадуючи весь свій час, проведений поруч із Євгеном Павловичем, не міг покласти руку на серце й щиро визнати: Сойка дійсно був за життя віруючою людиною. Навпаки, віросповідання для нього значило надзвичайно мало, а церковні свята він не відзначав, а відбував, немов важку, непотрібну, нецікаву, та все ж обов’язкову повинність. Тож якщо Сойці – підданому Його Величності Миколи Другого – було все одно, якому Богу молитися і чи молитися взагалі, то помінявши імператора на цісаря, байдуже ставлення до церковних конфесій він не змінив.

Міркуючи так, Кошовий неквапом вийшов крізь арку на вулицю. Шацький бовванів на протилежному боці, терпляче чекаючи його повернення. Так само не спішила їхати звідси й Магда. Її екіпаж стояв трохи нижче, молода жінка походжала хідником, на когось чекаючи. Зупинившись, Клим підніс капелюха, зображаючи легкий уклін. Безглуздо робити вигляд, що вони не знайомі. У відповідь Магда гойднула знайомим уже віялом, не виявивши більше жодної зацікавленості. Ні, вирішив Кошовий, тут не кохання, навіть не грішна таємна пристрасть. У цієї аристократки, котра тримає в кігтиках ледь не весь впливовий Львів, не може бути нічого такого з чоловіком, котрий сприймав жінок винятково як повій, дорожчих чи дешевших. Пані Богданович навряд чи продає себе, нехай за великі гроші – ця вдова зовсім не бідує й може мати все, на що кине оком. Схоже, й становищем своїм зловживає не так часто.

Але…

Сойка, з усією повагою, надто дрібний для її величі, запитів та масштабів.

Авжеж, між ними вочевидь мали місце стосунки. Точно не близькі – та чи ділові? До послуг вдови начальника департаменту кримінальної поліції напевне надаються кращі львівські правники. З породи тих, із ким ліпше не мати справу, здаючись одразу, бо все одно роги обламають, раніше чи пізніше. Адвокат Сойка, при всій Климовій до нього повазі, навряд чи належав до людей одного з Магдою кола.

І все ж молода вдова взяла на себе клопіт, турбуючись про похорон пана Геника…

Погода цього дня стояла зовсім не жалобна. Спека, якою відзначилися кілька попередніх днів, зараз спала. Доброзичливе сонечко, легенький вітерець, липень у самому розпалі. Не знаючи, чим зайняти себе тепер, але й не бачачи потреби далі стояти тут, Клим дочекався, поки мимо проїде коляска, поправив капелюха, ступив на бруківку, намірившись перетнути вулицю й приєднатися до Шацького.

– Пане Кошовий!

Гукнули не аж так голосно, та досить для того, аби Клим почув та озирнувся. Позад нього, біля цвинтарної брами, стояв невеличкий чоловічий гурт. Цих трьохвін уже помітив на кладовищі, біля розритої могили, вони теж трималися окремо від інших. До Клима говорив ставний пан у темному костюмі, круглому капелюсі з трохи загнутими вгору крисами, елегантно постриженою борідкою та смужечкою вусів. На рукаві – жалобна пов’язка, та вигляд чоловік мав зовсім не скорботний.

– Ви мені? – про всяк випадок перепитав Клим, хоч і розумів, як безглуздо це прозвучить.

– Не дивуйтеся, ми знаємо ваше прізвище і хто ви.

Незнайомець відділився від своїх, наблизився, простягнув руку, яку Кошовий машинально потис, відчувши – а правиця в того, що твій камінь.

– Адам Вишневський, інженер, – чоловік торкнувся країв капелюха. – Дозвольте запросити вас на жалобний обід. Ми знали покійного. Ви теж його давній знайомий. Пом’янемо за християнським звичаєм.

– Але я…

Віко знову зрадницьки моргнуло.

– Не переймайтеся, – тонкі губи Вишневського позначили посмішку. – І не журіться. Вас рекомендувала пані Богданович, що для мене та моїх колег дуже багато значить. З вами варто мати справу, бо пані Магда ніколи нічого не говорить даремно.

– А яку справу, дозвольте запитати, панство хоче мати зі мною?

На протилежному боці вулиці Шацький робив зовсім незрозумілі знаки, навіть не зважаючи на те, що напевне привертає до себе увагу.

– Найперше, ми познайомимося ближче. – Вишневський прибрав посмішку. – А взагалі, нам є про що поговорити. Точніше, нам є що сказати вам. І ви повинні це вислухати, якщо хочете затриматися тут, у Львові, та починати якісь справи. Та й обідати час, ви так не вважаєте?

Тим часом один із товаришів Вишневського вже допомагав Магді сісти в екіпаж – молода жінка спиралася на його руку. Інший жестом підкликав до себе відкритий фаетон, котрий давненько вже стояв віддалік.

– Ми поїдемо ним. Пані Богданович – за нами. Прошу, пане Кошовий. Здається, Климентій, я правильно назвав ім’я?

– Краще Клим, так коротше.

– У такому разі – прошу, прошу сідати, Климентію.

Назву ресторанчика на вулиці Вірменській він не затримав у пам’яті.

Це зараз не важливо. З такими статками, які мав Кошовий, ходити по ресторанах доведеться не скоро. Хоч сюди, хоч деінде. По всьому було видно, його нові знайомі ходять сюди часто – розпорядник вийшов особисто. Привітався шанобливо, та без лакейства, звичного в подібних випадках у рестораціях не лише Києва, а й всюди в Російській імперії. Відразу провів до окремого кабінету, де вже накрили, хоч з вигляду скромно, але – пристойно. Машинально порахувавши прибори, Клим налічив п’ять, і простий висновок прийшов тут же: обід замовлено наперед, за стіл сідає точно п’ятеро, а отже, його присутність компанія погодила між собою від самого початку.

Навряд чи мав бути хтось інший, натомість не прийшов – і вирішили принагідно запросити Кошового, котрий у Львові всього-то лише третій день.

Це могло означати лише одне: скромна Климова персона солідних і, поза сумнівом, впливових містян зацікавила. Й точно не обійшлося без рекомендації Магди Богданович: крім неї, з київським адвокатом ніхто ще не знайомий. Лишилося зрозуміти, дякувати молодій, суворій та загадковій пані за таку честь чи, навпаки, вона зараз створює гостеві ще більше проблем, ніж він має тепер.

Вона зайшла останньою. Легким порухом підняла вуаль, тоді скинула капелюшка, примостивши його на спеціальній поличці. Чоловіки дочекалися її, і тільки потому, як Магда зробила ніби невинний, а насправді – значущий жест віялом, почали розсідатися. Інженер Вишневський, котрий стояв до неї найближче, завбачливо посунув стілець із невисокою вигнутою спинкою, аби жінка сіла, умостився поруч. Місце, яке лишилося для Клима, чи випадково, чи – що певніше – за спільним задумом, дозволяло йому сидіти нібито в голові столу, очолюючи його, і в той же час Кошовий опинився під прицілом чотирьох пар уважних очей.

– Шановне панство дозволить мені почати? – рівним голосом спитала Магда і, отримавши у відповідь мовчазну згоду, повела далі: – Пане Адасю, прошу потурбуватися про товариство.

Вишневський підвівся, підхопив карафу з коньяком, наповнив келишки. Його полюбляли не всі: молода вдова і тлустий лисий пан із закрученими напомадженими вусами пили горобинову наливку. Крім напоїв, на столі стояли два тарелі, на яких були канапки зі шпондером та печінковим паштетом, дрібно перетертий тушкований буряк, від якого ледь віддавало хріном, картопляні пляцки. Смачно, зовсім не належно до невеселого моменту, пахла свіжа, ще паруюча, порізана акуратними скибочками кишка. Назви цих страв Кошовий уже встиг вивчити, вештаючись учора Львовом та переглядаючи різні меню – шукав, де можна ощадливо перекусити.

– За християнською традицією, пом’янемо того, хто постав перед Всевишнім, – мовив Адам.

Усі підвелися, випили – повз Климову увагу не проскочило, що Магда не пригубила, а спорожнила свій келишок до денця, – після того трохи помовчали, сіли, якийсь час віддавали належне стравам. Причому Вишневський піклувався про Магду на правах чоловіка, котрий сидів по праву руку. Кошовий нарешті дістав змогу втамувати голод, бо цими днями недоїдав, але намагався, аби це не кидалося в очі. Здається, його хороший апетит нікого з присутніх не цікавив. Ножі й виделки досить скоро перестали брязкати, Адам промокнув серветкою губи, кахикнув:

– Панове, маю честь тепер уже в спокійній обстановці й тіснішому товаристві рекомендувати Климентія Кошового, нашого гостя з Наддніпрянської України. Він знав покійного… гм… загиблого давніше за нас і випадково став свідком трагічних подій.

– Учасником, пане Вишневський, – зауважив тлустий.

– Дякую, пане Попеляк, – кивнув інженер. – Отже, мене ви вже знаєте, пане Кошовий, пані Магду – так само. Пан Януш Попеляк – редактор нашої муніципальної газети. Можна сміливо сказати, він є голосом президента міста. А пан президент, своєю чергою, дослухається до думки пана Попеляка. Бо видання, яке він має честь очолювати, все ж збирає та показує міській владі думку того самого народу, котрий цю владу обирає. Нарешті, пан Казимеж Моравський, радний міської ради, й можете вірити мені на слово – зовсім не остання людина, котра приймає важливі рішення тут, у Львові. Всі ми так чи інакше знали не лише вашого колегу пана Сойку. Діяльність, у якій він був помічений останнім часом, нам так само відома.

– Для того ми і запросили вас! – випалив пан Моравський, високий брюнет у круглих окулярах, трохи затинаючись. – Ви повинні знати все! Ви маєте розуміти, шановний, з ким ледь не зв’язали своє життя тут!

Магда легенько постукала ножем по боку келишка.

– Пане Казику, дуже прошу вас. Ми запросили пана Кошового пом’янути пана Геника. А не влаштовувати тут і зараз судилище над загиблим. І ваш різкий тон, пане Моравський, виглядає з огляду на все, що відбувається, неприпустимим.

– Перепрошую, пані Магдо, – швидко погодився радний, кивнувши. – Тим не менше, я маю бажання застерегти нашого гостя від продовження справи, в яку досить міцно втягнувся Сойка. Що, до речі, й могло коштувати йому життя.

– Могло, – погодився Вишневський. – Тільки слідство веде поліція. Наскільки я знаю, Ольшанский – слідчий з досвідом. Справа під особистим наглядом комісара Новака. А значить, є надія на досить скоре встановлення істини. До речі, шановне панство, пан Моравський непрямо, але все ж таки правий, коли припустив – адвоката Сойку згубило кінець кінцем те, чим він займався.

Тепер кахикати, аби в такий спосіб попросити слова, довелося вже Климові.

– Вибачте, але ви тут говорите між собою. Принаймні мені так здається. – Його ніхто не перервав, чотири пари очей дивилися з цікавістю. І він повів далі, кожним словом додаючи собі впевненості: – Судячи з почутого, до Євгена Сойки жоден із вас добре не ставиться. Тим не менше, ви були на похороні. Провели його в останню путь. Поминаєте й запросили зовсім незнайому людину у свою поважну компанію. Не думаю, що наша зустріч тут і за таких обставин – лише формальність.

– Ви маєте рацію, – погодився інженер. – Завдяки вам смерть пана Геника не вдалося списати на самогубство. Що, між іншим, влаштувало б і кримінальну поліцію, і читачів газети пана Попеляка. Хочете ясності та відвертості? Прошу дуже, у нас вільна країна, маєте на те право. Згодні, що своїм швидким звільненням із поліції завдячуєте втручанню всіма нами шанованої пані Магди?

Клим перехопив її погляд. Цікавості вже не бачив, вона стежила за розмовою з легким азартом, який виказував блиск очей.

– Я ще погано знаю місцеві закони, пане Вишневський. Проте я знаю закони. Очевидно, що моєї провини в загибелі адвоката Сойки нема. Отже, на волю я б вийшов рано чи пізно, це лише питання часу.

– Не тільки, – знову втрутився Моравський. – Кримінальна поліція могла передати вас колегам із таємної. Далі за вас могла взятися навіть військова контррозвідка. Адже ви – іноземець, приїхали з невідомою метою до Сойки з Росії…

– Я з України, – нагадав Кошовий. – Або, якщо вам так зручніше, можете вживати термін «Малоросія», офіційно прийнятий у мене на батьківщині. Тільки Росією місто Київ ніколи не було.

– Годі вам, – відмахнувся Моравський. – Ми тут говоримо не про геополітику, грім її бий! Ваша провінція є у складі Російської імперії. Тож ви, опинившись не в той час і не в тому місці, могли розглядатися нашими колегами з контррозвідки як російський шпигун. Приїхали встановити таємний контакт з особою, котру підозрюють у співпраці з російською агентурою. Втручання пані Магди від такої прикрої пригоди вас уберегло. Чи ясно я висловився, чи досить чітко? Чи вам уже зовсім розжувати?

Климові перехопило подих.

Ураз відчув себе не просто беззбройним перед ворожою навалою – принизливо голим, цілковито беззахисним. Захотілося прикрити соромні місця, зіщулитися, розвернутися бочком і незграбно бігти геть, подалі звідси. Хай вважають яким завгодно боягузом, до подібної навали Кошовий не був готовий.

Адвокат Євген Сойка – російський агент.

Не знаючи, як на це реагувати і чи потрібна реакція взагалі, Клим замовк, не маючи жодного бажання говорити про що б там не було. Це не пройшло повз увагу зібрання. Компанія перезирнулася. Магда гойднула віялом у бік редактора Попеляка, а інженер Вишневський наповнив келишки, але не припрошував, лиш пригубив свій. Радний узяв із нього приклад, інші своїх не рухали. Промокнувши губи, інженер прокашлявся:

– Пане Кошовий, усі присутні знають та розуміють те, що навряд чи аж так цікавить візника, двірника, офіціанта, крамаря, шевця, кравця, перукаря. Так само не переймаються цим личаківський батяр, злодій з Клепарова чи торговець із Краківського базару. Можливо, певні настрої всі ці та інші не згадані мною громадяни, аж до останнього волоцюги, таки відчувають. Проте не повною мірою розуміють небезпеку, котра вже давно не жевріє, не є в зародку, і яку слід сприймати досить серйозно. Пан Моравський має чимало добрих знайомих серед депутатів Галицького сейму. Тож чудово знає, які сили зараз, після російської революції, гуртуються там та впевнено піднімають голову. А пан Попеляк ледь не в кожному номері своєї газети пише колонку, де б’є на сполох. Проте щось затуляє людям очі та закладає вуха. Нехай би не чули пробі пана Януша – але ж не чують і пострілів!

– Пострілів? – перепитав Клим.

Але не тому, що не розчув. Аби не мовчати, бо далі почувся голим, безпорадним, вразливим і чужим, як ніколи. Віко смикалося сильніше, ніж звичайно.

– Саме так! – вступив Попеляк, подавшись уперед. – У Львові стріляють! Сьогодні тиждень, як оголосили вирок Січинському, засудили до страти. Адвокат подав апеляцію, і щось мені підказує: вивернутися їм удасться. Між іншим, захищати вбивцю, за деякими даними, мав ваш колега, Сойка…

– Стоп! – Кошовий перервав його, хай би як неввічливо це виглядало. – Чекайте. Про кого ми говоримо? Я справді не знаю, що відбувається тут. І до яких таких сумнівних справ виявився причетним убитий Сойка. Розкажіть, може, краще розумітиму. От хто він такий, цей Січинський?

– Вірно, панове, – слова Магди прозвучали, як зауваження. – Ми запросили нашого гостя на розмову, аби він розумів, що відбувається, від чого слід триматися якнайдалі і як варто поводитися. Тому, будь ласка, починайте від самого початку, пане Попеляк.

– Вас ніхто не залякує, – поспіхом утрутився Вишневський. – Слово честі, тільки прошу пана не ображатися, сама по собі ваша персона не є аж такою цікавою для жодного з нас. Лиш добра воля пані Магди, котрій ви після короткої зустрічі у поліції стали чимось симпатичні, звела нас усіх тут разом. Аби, коли вийде, вберегти від більшої халепи, ніж ви вже маєте.

– Ви зараз про що?

– Ви в чужому місті. Єдина людина, яку ви тут знали, вбита за загадкових обставин. Вона мала не найкращу репутацію, бо захищала бомбістів, терористів та грабіжників, котрі видають свої злочини за боротьбу за ідеї рівності та братерства й діють в ім’я об’єднання руського народу. Пан Геник останні роки обслуговував як правник переважно так званих москвофілів. Саме їхнє нинішнє представництво в Галицькому сеймі особисто я, небайдужа до політики людина, вважаю досить критичним.

– Не лише ви, – зазначив зі свого місця Моравський. – Пане Кошовий, особисто я нічого про вас не знаю. Та, повірте мені, досить добре орієнтуюся в ситуації, що склалася там, у вас, у російській провінції. Київська губернія, не гнівайтеся, така сама провінція у володіннях царя Миколи Другого, як наше Королівство Галіція і Лодомерія – східна околиця володінь цісаря Франца-Йосифа. Австрійська влада, тобто Відень, давно прагне, аби національні заворушення, котрі мають місце тут, перекинулися ближче до Києва. Нехай русини[34] колотяться краще під носом у царя Миколи. Я чудово знаю погляди цієї громади. Київ, як пишуть, має стати центром гравітації українського національного руху. Нагадую, це цитата, пане Кошовий. Тож ліпше би боролися за свої права десь-інде, у тому ж Києві. То вже не цитата, винятково моя думка. Щоб ви знали, – радний подався вперед, стишив голос, немов розкриваючи страшну таємницю, – оцей самий політичний рух на вашій Великій Україні підтримують фінансово різні організації звідси.

– Які?

– Австрійські. Та навіть польські. Не сильно афішуючи це, звісно. Здається, уряд пана Столипіна не так давно почав закручувати гайки різним національним рухам та об’єднанням, і українським перепадає чимало, вірно?

Не бажаючи входити в пояснення, тим більше що тим самим міг мимоволі виказати небажані в цій компанії власні таємниці, Клим обмежився кивком. І все ж не стримався:

– Даруйте, панове, далі не розумію, про що йдеться. Ви, ще раз вибачте, стрибаєте з п’ятого на десяте.

– Так, панове, – знову вставила Магда. – Ви ще більше плутаєте нашого гостя. Пане Моравський, у Ратуші на засіданнях ви виступаєте значно краще.

– Я хочу сказати, пане Кошовий, що російська влада явно, але частіше – негласно, підтримує тут, у Львові, і загалом на значній території Галичини дуже схожі процеси. Австрійській владі, Галицькому сейму та раді міста Львова вигідно, аби активність русинської свідомої громади ширилася на ваших землях. Влада ж російська збурює тут тотальне московство. Знаєте їхнє гасло – не нове, проте актуальне? Ліпше втопитися в російському морі, ніж у польській калюжі!

– Навіть так? І ці ідеї вільно висловлюються?

– Вільна країна! – картинно розвів руками Моравський. – У них є свої газети, клуби, партії. Вони гуртуються довкола православної церкви, і заборонити це невільно. Пана Сойку ховали не на православному цвинтарі, бо він перехрестився в римо-католика. Кажуть, незабаром після того, як перебрався сюди. Проте, хочу вам сказати, для нього й таких, як він, церква мала в житті найменше значення. Виглядає, він просто збирався асимілюватися тут, у Львові, так глибоко, як сам зможе. Тим більше що належність до іншої, ніж його друзі-москвофіли,[35] парафії формально вказувала на дистанцію, котра була між паном Геником та прихильниками російського царя-визволителя.

– Й підкреслювала незалежність та неангажованість самого адвоката, – додав Вишневський. – Мовляв, він не має стосунку до партій та рухів, замішаних на російському православ’ї.

– Насправді оці панове з верхівкою в Руській Раді останніми роками помітно затихли, – зазначив Моравський. – Діяльність не згорнули. Далі говорять про те, що росіяни, українці та галицькі русини – один єдиний братній народ. Різниці між ними нема, й об’єднає їх усіх царь-батюшка, – це радний сказав ламаною російською, що прозвучало, як на Климів слух, досить незвично та кумедно. – Усе було б нічого, пане Кошовий, аби москвофіли не почали частіше, ніж треба, говорити про Галіцію як про землю, яка історично належить Росії.

– Чому?

– Дозвольте, панове, я поясню, бо сам часто пишу про це.

Зараз ініціативу перехопив Попеляк. Ніхто не заперечував, і далі повів уже він:

– Ви вже чули, пане Кошовий, що москвофіли говорять про російські моря та польські калюжі. Якщо всіх, хто поділяє ці ідеї, визначати, як вони хочуть, русскими, – редактор теж ужив калічену російську, – то критична їхня маса одного разу означатиме: вони на своїй землі. Не так важливо, що лише частина з них дійсно росіяни, інші – згадані вже галицькі русини. Вони вважатимуть себе вправі вимагати від російського царя допомоги, і не лише фінансової. Захочуть, аби їх звільнили з-під влади Франца-Йосифа. Це можливо лише разом із територіями!

Попеляк витримав театральну паузу, потому продовжив:

– Пане Кошовий! Тут для притомних громадян уже давно не секрет, що москвофіли хочуть війни нашої держави з Росією! Аби негайно здатися в полон, винісши визволителям ключі від Львова та всієї Галіції! Ось чому ми говоримо про агентів, згадуючи пана Сойку, хай би спочивав собі з миром.

Сказавши так, редактор спорожнив свій келишок, поклав до рота канапку. Тоді підвівся, розстебнув піджак, заклав пальці за краї жилетки й почав походжати, через брак місця проходячись довкола столу. Інші мовчали. Кошовий потер пальцем перенісся, пожував губами, збираючись із думками.

– Давайте, я підсумую, – мовив обережно, ніби ступав болотом, боячись стати на грузьке. – Євген Сойка як адвокат надавав послуги місцевим громадянам, котрі зараховують себе до так званих москвофілів. Ставлення до них, м’яко кажучи, не дуже добре. Їх терплять, але не люблять. Ви маєте рацію: у Києві, Полтаві чи Харкові тих, хто створює національні рухи, зокрема – русинські, влада не сприймає. За це переслідують, штрафують, арештовують та засуджують. Тут не так, і, мабуть, це добре. Чому ж тоді Сойка – російський агент?

Моравський клацнув пальцями.

– Перепрошую, ніхто прямо не назвав його агентом. Проте в мене досить зв’язків, аби знати: політична поліція з деяких пір наклала на пана Геника оком. На те були всі підстави.

– Наприклад? Я для чого питаю, – тут же пояснив Клим, – ви натякнули, що через близьке колись знайомство із Сойкою могли приписати шпигунство й мені. Дуже б не хотілося. Мушу знати, з чим можу мати справу.

– Все вірно, – кивнув радний, поправивши окуляри. – Пан Геник захищав у судах не лише осіб, так чи інакше пов’язаних із москвофілами. Проте він, і ви напевне це знаєте, взагалі був досить вправним адвокатом. Домагався виправдувального вироку для таких підсудних, котрих, здавалось, неможливо було вберегти від справедливого покарання. Захочете – вам пан Вишневський якось розкаже.

– Бог із ним, – буркнув Адам. – Не в мені справа.

– Звісно, не у вас, – легко погодився Моравський. – Ідеться загалом про неймовірну верткість пана Геника. Відому, без перебільшення, в місті та навіть за його межами. І ця його здатність братися за будь-яку сумнівну справу й отримувати для свого клієнта виправдання чи бодай суттєвє зменшення покарання привернула до нього москвофілів. Бо саме за ними стояли бомбісти та інші нігілісти, котрих поліція ловила, суди судили, а Сойка віртуозно й успішно захищав. Уся ця наволоч тікала сюди, рятуючись від переслідувань царського режиму. Особливо це стало помітно років зо два тому, коли в Росії вибухнула революція. Показово, що австрійська влада воліє підтримувати їх чи намагається здебільшого не помічати. Адже вважається, що бомбісти – революціонери, чия активна діяльність послаблює російську владу. Значить, їх треба якось прихистити. Але, пане Кошовий, російська агентура теж це розуміє! Тому під виглядом борців із царатом сюди, в Галіцію, переправляються таємні агенти. Ви ж писали і про це, пане Попеляк?

– Їхні дії послаблюють монархію ізсередини, – буркнув редактор, якому вже набридло кружляти, і він вмостився на свій стілець. – Крім того, не обов’язково треба зараз триматися москвофілів, аби перейнятися радикалізмом, роздобути зброю та почати стріляти у високих посадових осіб серед білого для. Ось чому я згадав тут студента Січинського. У квітні не лише весь Львів – уся Галіція гула від того, як він зухвало застрелив у власному кабінеті графа Потоцького. І до москвофілів та їхньої діяльності той убивця не належав. Навпаки, стріляв у намісника, протестуючи проти утисків українського населення. Пошесть прийшла з Росії, пане Кошовий, мусите то визнати.

– Не збираюся сперечатись. Ви сказали, цього студента вже засудили?

– Одноголосно, всі дванадцять присяжних сказали: «Винуватий». Він мав своїх адвокатів, та якимось чином там затесався Сойка. Спершу серйозно брався за справу, потім відійшов. Чому – Бог його знає. Та мої приятелі в суді обмовилися: ніби перед тим пан Геник намовив колег оскаржувати вирок, вимагаючи психічного освідчення. Коли Січинського зловили, ще тоді намовляли грати вар’ята. Не схотів, але після вироку ніби погодився.

– Ви справді багато знаєте.

– На те я редактор. І зведемо все докупи, пане Кошовий. Замах на намісника – лише маленька часточка. Хоч застрелили, як по мені, видатну людину показово: терор радикалів став великою проблемою. Дістали губернатора, що вже казати про інших?

Моравський знову поправив окуляри, зітхнув:

– Та небезпека в тому, пане Кошовий, що за москвофілами – значно більша підтримка, ніж за спиною русинського студента. Вони, як уже говорилося тут, ніби охляли. Та знову оживають – у вигляді радикальніших рухів. Різниця між колись і тепер проходить повз увагу сторонніх, не втаємничених. Але ми, небайдужі громадяни, котрі усвідомлюють дійсний стан справ, розуміємо одне. Ще років десять тому москвофіли, апологети російського царя, армії не мали. Нині ж їхнє таємне військо – оті самі бомбісти. Які шпигують на користь держави російської. Та, судячи з настроїв, котрі мало хто з пересічних містян відчуває, до чогось активно готуються. Утім, виявляти конфідентів – прямий обов’язок контррозвідки. Ваш пан Сойка навряд чи не розумів, з ким має справу та кого так справно захищає. Отже, його взяли на замітку. І ось раптом до нього приїхав гість, підданий російського царя та, по суті, ворожої нам держави. Хто дасть гарантію, що ви, пане Кошовий, не агент?

Клим торкнувся правого віка.

– Панове, я не агент, – йому здалося, це прозвучало трохи наївно, ніби підліткові виправдання. – Усе, що ви розказали мені зараз, для мене новина й дивина. Я їхав сюди за спокоєм. Потрапив у бурхливе море. Нема на те ради.

– Ось і живіть собі спокійно, Климентію, – мовив Моравський. – Вважайте, від сьогодні у вас у Львові є колеги. Котрі бажають вам лише добра. Тому й запросили, аби познайомитися, пояснити все, що можна пояснити, – радний замовк, та лиш на мить. – І тримайтеся від цієї історії, від усього, що якось пов’язано з Євгеном Сойкою, якнайдалі. Власне, це все, що хотілося вам сказати.

Висловився він делікатно, красиво.

Іншого б надурив.

Тільки не Клима Кошового, якого поліцейський у тюрмі люто бив головою об стіну.

Зараз його попередили, аби не пхав носа не в свою справу.

На вулицю він вийшов останнім.

Поминальний обід, коли вже якось називати це зібрання, тривав ще майже годину. Після інженерових слів присутні за столом досить швидко втратили до чужинця інтерес, заходившись обговорювати спільні теми, спільних знайомих, причому, не змовляючись, забули не лише про вбитого адвоката Сойку, а й про живого Кошового. Теж адвоката, проте на даний момент – людину без певних занять, виду на проживання й особливо – майже без копійки в кишені. Клим чудово розумів, що його нинішнє становище цим впливовим містянам відоме. Проте навіть не сподівався на пропозицію чогось суттєвішого, ніж запрошення попоїсти. Підводитися та йти геть із гордо піднесеною головою не вважав за доцільне. Тож поводився так, як у даній ситуації було найрозумніше: мовчки сидів на своєму місці, слухав розмови, котрі зовсім його не стосувалися, і їв, натоптуючись до кінця дня. Маючи у портмоне скромний капітал, намагався витрачати двадцять благодійницьких корон дуже економно, лише на каву та харчування.

Тож коли Моравський, узявши цей клопіт на себе, нарешті підвівся, подякував присутнім та почав збиратися, Клим вирішив дочекатися, поки окремий кабінет залишать усі. Знайшов для себе причину – став біля дверей та прощався з кожним за руку. Магді хотів поцілувати, та жінка, вгадавши намір та випереджаючи події, сухо кивнула, накинула вуаль і дозволила Вишневському легко, без натяку на інтимність, узяти себе за лікоть. Лишившись нарешті сам, Кошовий – чи випите заграло, чи власна гордість викинула білий прапор, – гукнув офіціанта й попросив, кивнувши на залишене на столі, загорнути йому це з собою. Думав – нарветься зараз на грубість або кпини, за ресторанними служками часом водиться зверхність. Проте цей зовсім не здивувався, бровою не повів, і, трохи почекавши, Клим отримав акуратний пакунок. Підхопивши його під руку й, аби залишити хоч якесь враження, віддавши офіціантові всі знайдені в кишені крейцари, він нарешті пішов.

Екіпаж Магди Богданович стояв трохи вище по Вірменській.

Кінь тупцяв по бруківці. Візник грався уквітчаним яскравою стрічкою канчуком. Молода вдова сиділа так, аби бачити вихід, і щоб той, хто ступив назовні, відразу помітив її. Клим відчув, як сильно смикнулося віко, а лице запашіло червоним – збоку, у капелюсі, погано випрасуваному костюмі та ще із запакованими залишками обіду він виглядав вочевидь дуже кумедно. Це ще м’яко сказано. Та разом із тим дійшло: Магда чекає на нього, ясно даючи зрозуміти це. Нічого не лишалося: зручніше примостивши пакунок під ліву руку, Клим правою обсмикнув нижній край піджака й рішуче наблизився до екіпажа. Пані Богданович дивилася на нього крізь сітку вуалі.

– Ви ж на Личаківську? Скористайтесь моєю коляскою. Я підвезу.

– Дякую, пані Магдо, – пальці торкнулися крисів капелюха. – Звик гуляти, вивчати місто. Всякий раз ходжу різним шляхом, запам’ятовую вулиці. Плутаюся тут у вас, незвично.

– Ще нагуляєтесь. Прошу.

Магда посунулася, і Клим, уже не комизячись, примостився поруч.

Кінь рушив.

– Мені не відмовляють.

По тому, як це було сказано, Кошовий укотре переконався: вдова начальника кримінальної поліції справді звикла до особливого, трепетного до себе ставлення. Навіть якщо розмовляла з людиною, котра явно нижча за неї статусом тут, у Львові.

– Перепрошую, але навпаки.

– Що – навпаки?

– Жодних відмов. Навпаки, ваше запрошення для мене – честь. Проте не хотів, не відчував за собою права забирати час у…

– Матка Бозка, хоч ви припиніть щебетати! – Тепер Магда не приховувала роздратування. – Мені здавалося, ви простіший, ніж ті, хто мене оточує.

– Простіший?

– Інший. Так точніше буде. Навпаки, не такий простий, яким хочете виглядати. Мабуть, ви вже знаєте, що я вдова досвідченого поліцейського. Тож мене складно обдурити. Особливо після того, як ви розклали все по поличках тому дурневі Ольшанському.

– Чого це він дурень?

– Я знаю, що кажу. – Фраза прозвучала різко, мов ляпас. – Називаючи вас простішим за інших, маю на увазі те, що ви не схожі на того, хто дотримується непотрібних умовностей і так званих пристойностей, коли це недоречно й не потрібно. Ви, пане Кошовий, навряд чи великий шанувальник субординацій, дистанцій та інших умовностей, світських і офіційних. Вас не так просто приборкати, і не треба зараз сперечатися з жінкою.

– Не буду. Вам краще знати. – Клим, удаючи цілковиту покору, схилив голову. – Дякую, що попередили про намір приборкати мене. Так собі розумію, ви бачите в мені дикого звіра.

– Чому – звіра?

– А кого ще треба приборкувати?

– Не будемо гратися в слова, пане Кошовий.

– Та Боже збав, які там ігри! Менше години тому ваш пан інженер чітко вказав мені на моє місце. Інші мовчки погодилися з ним. Тепер же ви покликали мене до себе в коляску, немов дресироване цуценя. Могли б іще сказати: «Алє – гоп!»

Він починав заводитися і відчував це. Та стримуватися набридло – досить було самих лише прямих звинувачень у шпигунстві. Магда помітила в нього зуби. Що ж, треба їх показати хоч трошки, аби не розчаровувати жінку.

Але вона промовчала. Якийсь час вони дослухалися до гамору міських вуличок та цокоту копит по бруківці. Магда поправила вуаль, покрутила віяло в затягнутій тонкою рукавичкою правиці, зітхнула.

– Ви не надто вірно сприйняли та оцінили все, що відбулося сьогодні. Та я не маю наміру переконувати вас у помилковості висновків. Хоча б тому, що навряд чи збираюся підтримувати з вами якісь контакти надалі. Щодо Адася… – вона осіклася, виправилася, – пана інженера Вишневського, то він особа значно більшого масштабу, ніж ви можете собі уявити. Промисловці його цінують, а значить, він може собі дозволити постукати в двері дуже важливих персон. Йому відчинять, радо приймуть і до думки дослухаються. Ще він спортсмен, надихає своїм прикладом громадян, у своїй газеті той же пан Попеляк не раз описував його спортивні ініціативи.

– До чого ви мені це говорите зараз? Я вже зрозумів, що пан Адам Вишневський – не остання людина у Львові.

– Кажу так тому, пане Кошовий, аби ви зробили все ж таки вірні висновки. Чоловік такого статусу, який має Вишневський, ніколи не опуститься до того, аби вказувати, як ви кажете, місце. Звісно, бували випадки, коли пан інженер ставив на місце окремих осіб, котрі не зовсім вірно поводилися – в його товаристві, у товаристві дам чи за інших обставин, де варто стримуватися. Проте нині він узяв на себе невдячний труд: запросив вас та підсумував розрізнені думки колег.

– Значить, саме так слід розцінювати його попередження триматися подалі від усього, що стосується вбивства Сойки? Пані Магдо, ви везете мене на Личаківську вулицю – не просто до будинку, де він мешкав, а навіть у його квартиру. Я там оселився, ви напевне це знаєте. Тож я ніяк не можу триматися подалі.

Вона знову повела віялом.

– Пане Кошовий, ви все одно хибно зрозуміли суть розмови. Та це не важливо. Важливо, що ви дізналися про вашого давнього товариша те, що, сподіваюся, утримає від непотрібних вам знайомств та справ. Жити в квартирі, яка звільнилася, хай у такий трагічний спосіб, міг би хто завгодно. Домовласник, думаю, тільки радий, за інших обставин довелося б терпіти збитки, скоро туди навряд чи вселився б хтось пристойний та достойний.

– Дякую пані за високу оцінку.

– Не блазнюйте. Знаю, це така захисна реакція. Захищатися якщо й треба, то не від мене. Навпаки, я дуже вам вдячна за те, як ви вмили Ольшанського. Адже він, як уже говорилося, ідійот. Цілком серйозно намірявся видати смерть пана Геника за банальне самогубство, аби швиденько згорнути справу, забути про Сойку та вмити руки. Тепер, після ваших слів, усе інакше. Справу завели, поліція працює, вбивцю шукають. Чи знайдуть – питання інше.

– Тобто для вас особисто було важливим, аби слідчий не спустив убивство Євгена Сойки на гальмах?

– Саме так, пане Кошовий.

– Чому? Він був дорогий вам?

– Смієтеся? Навпаки, ви ж чули, якої думки про нього, його товариство та діяльність поважні й шановані панове. Почавши розшук, поліція будуватиме різні версії. Одну ви чули краєм вуха – підозрілі зв’язки з групами, орієнтованими на московство, російського царя. Так чи інакше, копаючи в тому напрямку, поліція матиме всі підстави ворушити їхні гнізда. Хоч це могло бути й банальне пограбування.

– Ви мислите, як поліцейський, пані Магдо.

– Це мій покійний чоловік мислив, як поліцейський. Любив думати вголос. З якогось моменту почав не лише міркувати у моїй присутності, шукаючи підтримки, а й радитись. Бачите, все просто. Жодної сенсації, жодної конспірології. Тож ви, пане Кошовий, легкий на руку.

– Навіть так?

– З вашої подачі справу зрушили в потрібному напрямку. За що я особисто вам дуже вдячна. Є на те свої причини. Дозвольте не називати їх. І, – вона ледь подалася вперед, – здається, ми приїхали. Ваша Личаківська.

Виходячи з коляски, Кошовий ледь не впустив свій пакунок.