Читать книгу Пригоди Клима Кошового - Андрей Кокотюха - Страница 9

Жодних розкошів у помешканні зубного лікаря Кошовий побачити не сподівався.

Тож зовсім не здивувався, пройшовши у квартиру на першому поверсі доволі занедбаного прибуткового будинку. Тут було б доволі просторо, адже розмір кімнат був більшим, ніж зазвичай у забудовах бідних кварталів. Вочевидь, зубний лікар Шацький таки мав пристойну практику, аби дозволити собі вибрати кращу з гірших осель, бо тут власник усе ж обладнав ватерклозет. Проте простір було страшенно захаращено.

Більш-менш у порядку Шацький тримав хіба свій кабінет, чи не найменшу тут кімнату, куди Клим устиг зазирнути краєм ока: двері господар причинив не до кінця. Та Йозеф трошки підштовхнув гостя в спину, і той вирішив – Шацький не квапить його до столу, а не бажає, аби стороння людина пхала носа в його свята святих.

У залі, куди Клим вступив, найперше кидався в очі важкий стіл на прямих, звужених донизу ніжках. Овальний та досить широкий, розрахований на велику кількість гостей, що явно вказувало на хлібосольність хазяїна. З дверей, котрі вели до сусідньої кімнати, спершу виткнула цікаве личко, а потім вийшла сама дівчинка років десяти, дуже схожа на Естер Шацьку, особливо – круглими чорними очима. Мимоволі Клим спіймав себе на думці: якщо зараз у цих очиськах можна втопитися, що буде, як років за вісім вони справді почнуть зводити з розуму молодих людей. Чорне волосся заплетене в дві кіски, тонкі й тугі, кожну вінчала простенька біла стрічка. Кліпнувши, дівчинка мовчки кивнула, вітаючи гостя.

– Рива, – господар представив доньку, зробивши рукою жест, котрий сам напевне вважав елегантним, театральним, але збоку це виглядало не надто зграбно. – То моя гордість, моя принцеса. Бог не може бути одночасно всюди, пане Кошовий. Тому він і створив мою Естер.

– Вашу Естер?

– Разом із іншими жінками, котрі стають матерями, – у тоні Шацького звучали поблажливі нотки. – Колись хтось скаже так про мою Риву.

Він поцмокав губами, ніби добираючи ще слів. Донька при цьому скромно опустила очі. Та раптом із тих же дверей виткнулася ще одна дівоча голівка – і ось уже біля Риви стояла інша, ще менша копія Естер. Сестричка мала років шість, волосся вільно лежало на плечах.

– Іда. Найдавніше на світі юдейське ім’я, – гордо мовив Йозеф, тут же запитавши з удаваною суворістю: – Дівчата, ви вже помагаєте мамі?

– Мама не сказала, що треба робити, – пискнула Іда, взявши при цьому Риву за руку.

– От вона більше схожа на її матір! – На дівчинку націлився вказівний палець батька. – Скільки разів тобі нагадувати: чоловіки чимало б досягнули, аби жінки менше говорили.

– Навіть якщо я ніколи не скажу в цьому домі нічого вголос, ти не робитимеш більше, ніж схочеш! – зухвало труснула кісками Рива.

Тепер Шацький перенацілив пальця на неї.

– Прошу бачити, пане Кошовий! Я сам плутаюся, хто із цих двох подібніший до їхньої матері, дав би їй Бог здоров’я! Ще не думають про те, де татко братиме їм посаг! А вже повторюють за Естер усе, що вона звикла говорити!

– Раз у нас рейвах, значить, тато вдома.

Це сказав хлопчик років дванадцяти, худий, горбоносий, коротко стрижений, схожий на Йозефа. Вийшов із інших дверей, тримаючи під пахвою грубеньку пошарпану книгу. Лице видавало справжній вік, та жилетка, вдягнена поверх сірої полотняної сорочки, все ж робила його трошки старшим.

– Шмулю, ти знову сидиш у батьківській спальні?! – Тепер обурення Шацького було справжнім. – Я тебе просив, я тебе заклинав, я водив тебе до ребе Якова, аби він дав настанову: хлопчики у твоєму віці не повинні сидіти на батьківському ліжку!

– Я сидів на підлозі! – парирував Шмуль, із чого Клим зрозумів: батько із сином так гарикаються вже досить давно. – Де мені почитати книжку, коли оці дві герутене[33] влаштували в тій кімнаті рейвах? Мені нема де спокійно вчитися!

– Поц! – проспівав у відповідь дружний дівчачий хор.

– І як ви мені накажете жити в цьому домі? – Шацький накреслив над головами дітей якесь ритуальне коло. – Шмулю, ти не читав на підлозі! Ти взяв книжку і спав на батьківському ліжку! Таких лінивих, як ти, я не бачив, скільки живу! Ти будеш мені говорити, що це не так?

Звідкілясь із дверей почувся дитячий плач. Дівчатка озирнулися, Шмуль випнув груди з переможним виглядом, копіюючи батьків жест, а в залі з’явилася Естер. Не зважаючи на сина, спрямувала стріли праведного гніву на доньок:

– Це вас так можна залишити на вашого брата? Це ви так дивитесь за Даніелем, поки я чекаю на вашого батька?

– А вона не хоче! – Пустивши руку сестри, Іда тицьнула на неї пальцем.

Рива, відступивши на півкроку, легенько вдарила меншу по правиці.

– Це вона не хоче! Каже – Дені постійно плаче!

– Ви теж постійно плакали! – суворо цикнула Естер, відмахнулася, даючи зрозуміти – розмову завершено, і діловито роззирнулася: – Риво, вертайся до Дені, ти старша. Ідо, ти мені потрібна. Все одно вас із Ідою зараз не можна лишати в одній кімнаті. Шмулю, якщо ти хочеш читати або тобі просто ніде себе діти, йди в батьків кабінет. Усе одно йому, як я бачу, він не скоро знадобиться. Шацький, ще мій покійний тато говорив про тебе – будеш великою людиною, якщо захочеш працювати хоча б із цікавості, а цікавитися тим, що не стосується людських зубів. Запрошуй пана до столу.

Розставивши все та всіх по своїх місцях і лишившись вельми задоволена собою, Естер знову зникла в напрямку, де, як розумів Клим, знаходилася кухня. Понуривши голову, за матір’ю подріботіла Іда. Скривившись, повернулася до кімнати Рива, а Шмуль з виглядом, ніби справді здобув щойно серйозну перемогу, посунув до батьківського робочого кабінету. Поки він ішов, стишився дитячий плач.

Тепер чоловіки лишилися в залі самі.

Йозеф полегшено зітхнув.

А Кошовий зрозумів, чому Шацькому потрібен стіл саме такої форми та розмірів.

Вони всілися, аби бути один навпроти одного.

Лікар витягнув і склав перед собою довгі руки, переплівши пальці. Клим же, мостячись на стілець, відчув, як той зрадницьки рипнув під ним. Не сильно, не було підозри, що зараз розламається. Та все ж меблі розсохлися, й служити їм, поки господар не втрутиться, лишилося недовго. Принаймні Кошовому напрошувався саме такий висновок. Зате стіл стояв міцно, здавалось – назавжди.

– Так ми про щось почали з вами говорити, – нагадав Йозеф.

– Хотілося кинути щось на зубок. – Клим справді зголоднів, тож було не до зайвих церемоній.

– Ми ж сіли за стіл, – мовив Шацький так, ніби одного цього факту вже досить для насичення.

Приймаючи й таку гру, Клим знизав плечима, демонструючи сумирність, кашлянув:

– Ну, і ще мене цікавить Магда Богданович.

– Якби ви знали, молодий чоловіче, скількох добродіїв різного віку і в статусі, набагато вищому за наш із вами, цікавить ця особа.

– У мене не той інтерес, – поквапився пояснити Клим, бо майнуло – Шацький ще подумає, не дай Боже, про пристрасть або, чого доброго, кохання з першого погляду. – Молода, вродлива й, поза сумнівів, шляхетна пані поводиться з поліцаями, як зі своєю челяддю. Чисто тобі цариця з придворними, як не слугами.

– Крулевна, – сказав Йозеф, смачно поцмокавши губами. – Королева, тут ви вірно вгадали.

– Королева, цариця, нема жодної різниці! Мене дивує, що перед нею во фрунт витягуються високі поліцейські чини!

– І не лише поліцейські! – Шацький розплів пальці, відбив ними по поверхні столу легкий дріб, гукнув: – Естер! Ми вже сидимо тут із гостем непристойно довго!

Ніби живою відповіддю в залі з’явилася Іда, несучи на круглій тарілці складені в стосик жовтувато-сірі пласкі хлібці. Кошовий готувався, що йому в єврейському домі запропонують мацу і, чесно кажучи, зараз готовий був нею й обмежитись. Подумки лаючи себе за нестриманість, Клим підхопив один твердий прямокутний шмат, не встигла дівчинка поставити тарілку на стіл. Жадібно відкусив, захрустів позбавленим смаку й запаху прісним хлібцем. Шацький дивився на нього без краплі осуду, лише промовив:

– З тим, що зараз приготує Естер, смакуватиме краще.

Жуючи, Клим мовчки кивнув. А хазяйка тим часом унесла в руках широкий та видовжений, схожий на човник, таріль. Різко запахло оселедцем і ще чимось, не зовсім звичним у такій композиції. Коли Естер поставила страву перед ними, Клим утратив остаточне почуття міри: підтягнув таріль ближче, роздивився.

Справді, то був подрібнений пряний оселедець, присипаний цибулькою. Сіру субстанцію, на яку вправні хазяйчині руки перетворили солону рибу, рівномірно та охайно розклали поверх чогось зеленуватого, подібного до перетертих овочів. Одні запахи сильно перебивали інші. Поки Клим гадав, Естер пояснила:

– Маєте оселедець на яблучній підкладці.

– Риба з яблуком? – перепитав Кошовий, хоча почув усе дуже добре.

– Ми не їмо таке щодня, – вставив Шацький. – Це просто робиться досить скоро. Перекуска, аби недовго чекати. Ніколи не куштували? Дуже рекомендую.

– Гм… Звідки зараз яблука? Липень, до врожаїв ще далеко…

– Жінки з довколишніх сіл зберігають певні сорти в льохах, – пояснила Естер. – Їх не так багато. Але досить, щоб привезти сюди, на Краківський базар. Цілими ті яблучка вже не зужити. Зате можна дрібненько натерти, додати чорного перцю, перемішати й розкласти так, аби шар підкладки не виглядав тонким. Можна змішати з перетертою морквою, тоді красивіше виглядатиме.

– І зверху – оселедець?

– Оселедець нагору, – кивнула Естер, дістаючи очевидне задоволення від подібних пояснень. – Не треба перемішувати. Прошу брати, смачного.

– А… – Клим зробив жест у бік вільного стільця.

Хазяйка похитала головою.

– Мені ще треба думати, чим повечеряють діти. Бо пан Шацький через зусилля пана Лапідуса має відмову від кількох хворих, спроможних заплатити за візит. – І вже йдучи, кинула через плече: – Хоча для цього нашому Шацькому не завжди потрібен Лапідус. Його Бог послав.

– Чому? – не зрозумів Кошовий.

– Хто б іще давав йому привід бити байдики, – ці слова пролунали вже з кухні.

Йозеф красномовно розвів руками.

– Живемо душа в душу. Більше дванадцяти років. Шмуль наш другий. Перша дитина померла на третій день, ми не встигли дати їй ім’я. Естер з того часу боялася вагітніти, навіть плакала. Мусили не раз удвох ходити до рабина. І хоч далі діти пішли нам у радість, відбиток є. Часом дає нервам волю.

– Я не обговорюю чуже подружнє життя. Тим більше – у домі цього подружжя, – стримано відповів Клим, далі не зовсім розуміючи, як варто себе тут тримати.

– Я у вигіднішому становищі. Бо маю право згадувати власну дружину у власному помешканні. Ви їжте, пане Кошовий. Найкраще робити ось так.

Узявши виделку, Шацький підчепив шматочок оселедця разом із яблучною підкладкою, поклав на мацу, відкусив чимало, захрумтів. Беручи з нього приклад, Клим і собі пригостився. Перець додавав кислоті яблука пікантності, так само як прянощі оселедцевого засолу.

Деякий час чоловіки втамовували перший голод.

Першим заговорив Йозеф, перед тим витерши губи серветкою:

– Так-от про пані Богданович. Хочу вам сказати, молодий чоловіче, що особа ця дуже втаємничена. Або, інакше кажучи, коли бачиш її вперше, відразу виникає бажання розгадати ту саму романтичну таємницю. Тільки ви помиляєтесь.

– Я? Чому я?

– Гаразд, не ви. Не лише ви, пане Кошовий. Усякий, хто бачить пані Магду вперше, – й не знає того, що не дає спокійно спати багатьом мешканцям Львова. Ох, як багатьом! Навіть президента міста це стосується.

– Магда така небезпечна?

– Не для всіх. І потім, загрозу становить не сама пані Богданович. Вона молода вдова. Ті сильні міста нашого, котрі рахуються з Магдою та не заперечують їй, коли ця особа щось скаже чи чогось забажає, бояться спадку, залишеного її покійним чоловіком. То, прошу дуже, правдива бомба. Варто лиш запалити ґніт. Усі тремтять від думки, що молода вдова дійсно колись зможе його запалити.

– Усі – це хто?

– Перелік людей величезний. Двісті з гаком осіб, починаючи від згаданого мною шановного пана президента міста.

Климове віко сильно смикнулося.

– Слухайте, пане Шацький…

– Ми домовилися – не панькатися.

– Гаразд. Слухайте, Шацький, я приїхав зранку, а таке враження, ніби прожив тут половину життя. Забагато вражень для першого дня у незнайомому місці. Й ці враження вже перемішалися. Я втомився, правда.

– Охоче вірю.

– Тому дуже вас прошу – не ходіть колами. Прямо скажіть, чому Магда Богданович має право ось так, запросто, говорити з поліцейськими. Та впливати на їхні думки та рішення.

– Не лише на поліцейських…

– Господи, Шацький!

Терпець урвався – Кошовий грюкнув кулаком по столу.

Дзенькнула тарілка. Йозеф хитнув головою, цокнув язиком. З кухні до зали зазирнула Естер.

– Шацький, ти зараз у всій своїй красі! Ти доводиш своїми розмовами до сказу не лише мене! Не забувай, що людина не сидить у тебе в кабінеті із роззявленим ротом, тому не може тобі нічого відповісти! Цей молодий чоловік таки має гострий язик та характер!

– Жінко! – Долоня Йозефа лягла зліва, де серце. – Прошу тебе, жінко, – йди! Заберися, не тріпай мої нерви! Ми про все домовимося самі!

Естер гордо піднесла голову й знову залишила чоловіків самих. За цей короткий час Кошовий устиг засоромитися й відіграти назад. Віко смикнулося ще сильніше.

– Пробачте. Я не повинен був…

– Пусте, – легко подарував йому Шацький. – Нові часи, стрімке життя. Нерви. Хочете коротко? Поясню вам так коротко, як можу. У крісло, про яке згадала моя Естер, часом сідають такі люди, котрі хочуть виговоритися. Але не знають кому. Тож скромний зубний лікар у них на зразок сповідальника. Естер не права. Коли треба, Шацький уміє слухати, не лише говорити. І ось мої вуха чують таке, чого вуха небагатого скромного жида не мали б чути ніколи…

– Ви знову за своє.

– Навпаки, я випереджаю вашу цікавість. Бо ви ж неодмінно захочете знати, звідки я знаю про все це й навіть більше.

– Я зрозумів. Не тягніть уже.

Шацький знову сплів пальці.

– Магда була одружена з начальником кримінальної поліції паном Густавом Богдановичем. Густав Богданович був старшим за дружину на тридцять років. Коли одружився вдруге, за рік після того як сам овдовів, містом ходили різні чутки. Не стільки пояснювали рішення Богдановича, скільки розбирали наміри Магди. Але відставки начальник кримінальної поліції не дочекався, помер через апоплексичний удар. Вдова лила за ним щирі сльози. Про її причетність до смерті не дозволяв собі говорити ніхто. Тим більше, великих статків по собі Богданович не залишив. Жив у казенному помешканні. Лишити його за вдовою не могли. Але вона мала покровителів, тож досить люксусово влаштувалася й досі живе на третьому поверсі «Жоржа». Щоправда, саме зараз там почали будівельні роботи, пані знайшла тимчасовий прихисток деінде. Проте помешкання в готелі лишаються за нею. Щойно все скінчиться, пані вдова повернеться назад.

– Ближче до суті справи, Шацький.

– Перепрошую, тут усе важливо. Та гаразд, повернемося до сумної дати. Отже, невдовзі після поховання, – він, витримавши театральну паузу, повторив, – незабаром, пане Кошовий, підтвердилися чутки про картотеку пана Богдановича.

– Картотеку?

– Збирав компрометуючу інформацію практично на всіх. Від президента міста, депутатів, банкірів і промисловців до прокурорів та суддів. Сам-один робити це не міг. Задіяв штат агентів, котрі збирали небажані відомості за особистим розпорядженням Богдановича й отримували за те додаткову платню. Вони ж, до речі, потім і розбовкали.

– Шукати не пробували?

– Спершу агентам не повірили. Думали – ціну собі набивають при новому начальстві. Але Магда незабаром після смерті чоловіка, десь за півроку, дала зрозуміти: усе в неї. Пан Густав заповів зберігати. Де він ховає усі ці теки, що в них такого – не знає ніхто. Вірніше, всі, хто фігурує, знають, бо рила, як кажуть, у пуху. Ще б хто не знав про власні гріхи! Вона, як ви бачили, молода, здорова та вродлива. Житиме, слава Богу, довго. Тож триматиме в кулачку всіх сильних міста цього.

Кошовий пошкріб потилицю.

– Он воно що виходить… Її яка користь?

– Усякий, кому Магда скаже, готовий виконати будь-яку її забаганку. – Йозеф знову розвів руки. – Хіба не це – втілення заповітних мрій кожної жінки? Хіба не в цьому суть жіночого щастя? Запитайте в моєї Естер, вона підтвердить. А за своє життя пані Богданович спокійна: її охороняє весь поліцейський департамент. У її смерті, тим більше – наглій, взагалі ніхто не зацікавлений.

– Чому?

– Бо всі будуть підозрювати всіх. Як після того жити в одному місті? Ні, поки Магда Богданович живе добре й щасливо, всі кругом спокійні. Ну, а вона не зловживає. Хіба часом може сказати своє слово в магістраті. Вплинути на депутатів. Особливо ж любить цікавитися справами поліції… – Йозеф нахилився, стишив голос: – Ходять чутки, пане Кошовий, що вона за життя навіть давала начальникові кримінальної поліції поради. Більшість із яких були цінними й допомагали розкривати злочини, – він знову випростався. – Так що, прошу пана бачити, жінка дуже-дуже непроста. Маєте до неї інтерес, послухайте мудрого жида: тримайтеся подалі. Їжте ще оселедець. Смакує ж, вірно?