Читать книгу Пригоди Клима Кошового - Андрей Кокотюха - Страница 8

Клим вийшов із поліцейської управи на вулицю з відчуттям, ніби його виправдали й випустили на волю.

Тільки настрій все одно погіршився порівняно з уранішнім. Уже зник ефект від новизни. Розвіялася ейфорія від приїзду не лише в нове місто чи на нове місце, а й у справді інакший світ. Зараз почувався переможеним. Уявив себе у кам’яному мішку, з якого нема виходу. Незнайоме, але цікаве за кілька годин стало чужим, ворожим. Місто перемогло його, зануривши у свої звичаї, мовне розмаїття, запропонувавши інакші, проте не менш суворі закони буття.

Адже справа навіть не в наглій смерті Євгена Сойки – єдиної знайомої Климові людини, на чиї поради він збирався спиратися попервах. У листі адвокат писав, що по приїзді молодший колега може пожити в нього, поки не стане на ноги. Обіцяв підтримку. Натякнув: помічник потрібен і у Львові. Тож Кошовий зможе освоїтися на новому місці й у новій країні, згодом – ще й почати, як планувалося, власну практику.

Проте знайомства й досвід – наживне. Вбивство Сойки – трагічний збіг обставин, та внаслідок цього Клим лишився без даху на головою. І, що найголовніше, без грошей, а значить – без жодних можливостей орендувати куток.

Про повернення назад до Києва не могло бути й мови. Не арештують відразу. Та проблеми все одно матиме, й не лише він. «Вовчий квиток» виписаний, тож у кращому випадку доведеться найматися двірником чи вантажником, у гіршому – виїжджати далеко в Сибір, на заслання, під поліцейський нагляд. Чомусь Кошовому здавалося, що його таки відправлять у холодні краї: так можна гордо відзвітувати про успішну боротьбу з неблагонадійними елементами.

Ні, повернення виключене. Принаймні – найближчими роками.

До того ж коштів навіть на дешевий квиток не було. Закласти в ломбарді теж нічого не вийде, несесер – чи не єдина його цінність. Тому Клим не поспішав іти геть від поліцейської будівлі, походжав мурованим хідником та погойдував спакованим саквояжем. Йому просто не було куди йти. І жодних думок із цього приводу в голову не йшло.

– Молодий чоловіче! – почулося ззаду.

Гукав Шацький. На відміну від Клима, він світився від задоволення й водночас виглядав заклопотаним, зосередженим та метушливим. Коли наблизився, Кошовий помітив те, чого не розгледів у погано освітленій камері: з вух та ніздрів Йозефа стирчали неакуратними пуками кущики волосся. А брови були густими, що вкупі робило нового знайомого схожим на лісове створіння з казок, котре очистилося від листя й моху, вдягнуло пошарпаний міський костюм і капелюха.

– Вас відпустили, пане Шацький?

– Ще краще, пане Кошовий, – мене виправдали!

– Але ж, наскільки я розумію, вас ні в чому офіційно не звинувачували, аби ці звинувачення зняти.

– Шацького перепросили! – урочисто заявив той, розправивши плечі й випнувши колесом худі груди. – Я вимагав, аби вони написали на гербовому папері, що не мають доказів проведення мною підпільних абортів! Я покажу це моїй Естер. Бо вона вже знає, за що мене затримала поліція на очах у всіх Кракідалів! Нині це головна новина, і я підкину їм усім розмов іще на день!

– Як це?

– Отак! Зараз жиди Кракідалів, коли не всі жиди Львова, обговорюють ницість вашого покірного слуги. Жінки жаліють мою Естер та наших дітей, у яких, виявляється, такий безсовісний тато. Тепер же ті ж самі євреї почнуть уголос думати, хто б це міг наклепати на Шацького, змішуючи його чесне ім’я з найбруднішим у місті брудом! Де й подінеться нудьга, це я вам кажу!

– І вам видали папір?

– Спробували б не видати! – Йозеф хотів витягти рятівний документ із кишені та похвалитися, але в останній момент передумав, лиш поплескав себе долонею по тому місцю, де в піджаці була внутрішня кишеня. – Я, перепрошую, знаю свої права! Можете привітати!

Клим простягнув Шацькому руку, яку той міцно схопив, потиснув і сильно труснув. Зібрався ще щось сказати – і завмер, так і не відпускаючи правицю. Перехопивши його погляд, Кошовий побачив Магду Богданович.

Двері молодій жінці відчинив особисто дебелий грубий вусань у форменому мундирі. Високий чин, не інакше. Поліціянт при вході виструнчився, взяв під козирок, і Магда гойднула віялом у його бік, даючи зрозуміти – помітила й оцінила. Тут же наспів відкритий фаетон. Поки пані Богданович, спираючись на люб’язно простягнуту руку супутника, сідала в коляску, з приміщення вийшов слідчий Ольшанський, для чогось показавши поліцейському стиснутого кулака. Магда вже сіла, вусань приклався вустами до затягнутої рукавичкою жіночої кисті, Ольшанський розкланявся, навіть шаркнув ногою, причому вийшло в нього досить зграбно. Кучер смикнув віжками, фаетон рушив, пасажирка кивнула поліцейським чиновникам на прощання.

Дочекавшись, поки гостя зникне за найближчим рогом, грубий, з вигляду – старший над Ольшанським, зиркнув у бік Кошового. Зі свого місця Клим помітив: погляд неприязний. Що мав високий поліцейський начальник проти нього особисто, молодий адвокат не зрозумів. Тим часом вусань, буркнувши щось слідчому, повернувся до приміщення, вже не дивлячись на Клима.

– Пан Понятовський, – проговорив Шацький.

– Хто це?

– Томаш Понятовський. Начальник департаменту кримінальної поліції, – охоче пояснив Йозеф. – Але якби тут, прошу пана, було в цей момент інше поліцейське керівництво, пані Магду проводжали б так само урочисто. З нею вітається сам президент міста. А поліція рахується, незалежно від департаменту. Та що поліція, пане Кошовий! Пані Богданович цілує ручку більша половина депутатів сейму!

– У неї впливовий чоловік?

Відповісти Шацький не встиг – до них саме наближався слідчий, послаблюючи на ходу краватку. Йозеф склав докупи вказівний та середній пальці, приклав до краю капелюха, окреслив легенький уклін.

– Мої шанування, пане Ольшанський! Як ваш другий кутній знизу?

– Залиште нас на хвильку, пане Шацький, – процідив той, ігноруючи його слова.

Коли лікар слухняно відійшов далі, слідчий став перед Климом, заклавши зігнуті великі пальці обох рук у бічні кишеньки жилетки. Від того його суха фігура стала ще більше нагадувати великого цвіркуна. Дивлячись просто в очі Кошовому крізь круглі скельця окулярів, Ольшанський заговорив тоном, котрий не передбачав розмову. Так зачитують розпорядження, обов’язкове для виконання.

– Ви дуже уважна й спостережлива людина, пане Кошовий. Не чекайте лиш, що кримінальна поліція буде вам за це красно дякувати. Й навіть залучить консультантом. Пані Богданович вважає ваші висновки вартими уваги. Через те поліція шукатиме вбивць Сойки… якщо в процесі не знайдеться доказів, що він таки наклав на себе руки. Але його поховають, як належить. Хоч тут врятували репутацію свого старшого товариша. Тому раджу вам, і не лише від свого імені, а від імені керівництва департаменту: більше до справ поліції не наближайтеся. Винагорода за це та допомога – вашу особу не перевірятимуть так пильно, як на те заслуговують близькі знайомі пана Геника. Нехай ви не бачилися багато років. Для нас цей факт нічого не означає і вас не виправдовує.

Віко сильно смикнулося.

– Виправдовує? Я завинив уже тим, що знав адвоката Сойку раніше й працював із ним?

– Дозвольте більше нічого не пояснювати вам, пане Кошовий, – викарбував слідчий. – Інакше ви знову захочете влізти в справи, які вас зовсім не стосуються. І ось, – права рука вивудила з жилетної кишеньки складену в кілька разів асигнацію: – Тут двадцять корон. Вас обікрали, але ви допомогли поліції. Можете вважати це невеличкою премією від департаменту. Залишити у Львові без грошей людину, котра не має знайомих і житла, небезпечно не лише з погляду моралі, а й з точки зору закону. Раптом закортить роздобути копійку незаконним шляхом.

Вивільнивши ліву руку, Ольшанський узяв Клима за праву кисть, вклав купюру в долоню, затиснув кулак, відпустив. Аж тоді відступив, помахав рукою.

– Бажаю вам успіхів, пане Кошовий. І більше не зустрічатися за подібних сумних обставин. Мабуть, з такими розумними нам краще взагалі здибуватися нечасто.

Сказавши так, слідчий повернувся й неквапом рушив до приміщення. Він ще не встиг зайти в двері, як Шацький уже стояв поруч, сіпав Клима за лікоть:

– Що таке? Про що він говорив із вами?

– Схоже, адвоката Сойку не шанували в департаменті поліції, – замислено мовив Кошовий, розтискаючи кулак. – І, здається, державний службовець тицьнув мені подачку, аби я забрався звідси чимшвидше. Вам поліцейські давали хабарі, пане Шацький?

– Не знаю, як називаються гроші, котрі вони платять за те, аби Шацький наводив лад у їхніх ротах, – зітхнув Йозеф. – За роботу мало, як каже моя Естер. Хоча вона переконана, що я себе взагалі невисоко ціную. Інакше давно вже заволодів би усім золотом світу. Але все ж дають досить для того, аби я тримався за свою клієнтуру. Курка клює по зерняті, молодий чоловіче, і ви бачите перед собою саме таку курку… Чому ми стоїмо?

– Йдіть, – зітхнув Клим, далі стискаючи купюру в пальцях. – Я вас не затримую.

– Я піду, – погодився Шацький. – А куди подінете себе ви? Згадуючи вашу невеселу історію, ці двадцять корон можна вважати такими, що впали з неба. Тільки цього не досить, аби протриматися довго.

– Тонке спостереження, – погодився Кошовий. – Ви щось пропонуєте, пане Шацький?

– Запрошую вас до себе в гості, раз ви все одно не маєте інших ідей. – Йозеф зробив широкий жест, аристократично змахнувши кистю. – Побачите, де живу. Спробуємо вмовити мою Естер нагодувати вас. Бо буркотіння у вашому шлунку я чув, ще коли ми сиділи в одній камері. І потім, вам же кортить дізнатися, чому перед пані Магдою Богданович так тремтять сильні міста цього.

– Інтригує, – посміхнувся Клим, ховаючи гроші в кишеню. – Навіть не персона пані Магди, а можливість покласти щось на зуб. Вибору в мене нема. Ведіть, пане Шацький.

Лікар поцмокав губами.

– Знаєте, ми з вами за короткий час пережили багато несправедливого. Нас позбавили волі, що є цілком неприпустимо для невинної людини. Тому, виходить, між нами має встановитися тісніший зв’язок. Більш довірливий.

– Мабуть, – промовив Кошовий обережно. – А… ви до чого це зараз…

– До того, молодий чоловіче: пропоную віднині перестати панькатися. Можете називати мене просто Шацький. Або – просто Йозеф. Ціную вашу русинську шляхетність, але краще зі мною без церемоній. Згода?

Клим мовчки потис простягнуту руку.

Йшли пішки.

Кошовий спершу хотів говорити далі, надто багато питань набралося до несподіваного провідника й навіть рятівника. Уже зрозумів: цей єврей не такий простий чоловік, яким виглядає або хоче здаватися. Знає досить багато, і джерела таких знань, як відчував Клим, довго лишатимуться для нього загадкою. Щось підказувало: поки не визначився сам із найближчим майбуттям, доведеться триматися Шацького, хоче він того чи ні. Сам же Йозеф вочевидь тішився зі своєї місії, з чого напрошувався дивний висновок: зубному лікареві, котрий усім себе вихваляє, менш за все кортить лікувати зуби. Принаймні порпатися щодня в чужих ротах – не зовсім те, чому Шацький бажав би присвятити все своє активне життя чи бодай більшу його частину.

Та незабаром після того як рушили, всяке бажання балакати на ходу зникло. Від самого ранку Клим пережив у незнайомому, зовсім чужому місті стільки подій, що вже мимоволі вважав себе його частиною – до того моменту, поки Йозеф не повів його за собою неширокими крученими вулицями. Кошовий знову розгубився, хоч мав поводиря: зрозумів – лишившись сам, ніколи б не вибрався з місця, яке вже охрестив величезним мурованим лабіринтом. Відчуття безпорадності множилося ще й від того, що старе місто жило. Цими вулицями спокійно ходили люди. Хтось спішив у справах, хтось – просто гуляв, але всі перехожі почувалися вільно, мов у себе вдома.

Власне, вдома вони й були. Климові голова йшла обертом від того, що він тут на багато кварталів, як не на цілий Львів, один такий. Дорослий, з вищою освітою, грамотний – і все одно немов дитина, викинута з човна посеред ставка на глибокому місці. Хочеш випливти – вчися. Нема сил гребтися, є бажання тонути – Бога ради. Тутешній народ повний поваги до себе, впевнений у власних силах, ще й трошки пихатий.

Принаймні таким було перше Климове враження.

Якби не страх заблукати, опинитися в безвиході серед сірих кам’яних стін та необхідність принижено просити допомоги, подібний розпач не пройняв би Кошового. Тим більше, що навіть у казематах «Косого капоніра» він почувався спокійніше: про в’язня знають, його долю так чи інакше вирішать, а отже, сиди й покірно чекай, коли тікати нема жодного бажання. Зараз, знаходячись на волі, Клим не до кінця почувався захищеним.

Ось чому він замовк, рухаючись у фарватері Шацького, боячись загубити провідника й по ходу намагаючись зафіксувати назву кожної вулиці, кожен поворот, закріпити у пам’яті весь маршрут. Зосередившись на цьому, занурившись у пізнання міста по саму маківку, Кошовий вирішив поки не відволікати себе розмовами – потрібними, корисними й цікавими, але в цей момент – зайвими.

Зі свого боку, Йозеф теж не намагався підтримувати розмову. Удавана безпечність на короткий час зникла, він думав про своє, що не заважало йому чудово орієнтуватися у вулицях, вуличках та провулках, якими він вів свого гостя. Лише коли виринули після чергового повороту на проспект, Кошовий зрозумів: насправді йшли вони не так довго, як йому здалося. Навпаки, Шацький вивів свого супутника на центральну частину Львова шляхом коротшим, ніж зазвичай. Повз них саме продзеленчав по рейках трамвайний вагон, а коли від’їхав, Йозеф показав на широкий бульвар, який відкрився Климовим очам.

– Прошу знайомитися, ви в серці Львова. Гетьманські Вали, так тут кажуть. Я ще застав час, коли на місці бульвару текла Полтва.

– Річка?

– Колись судна по ній плавали, – кивнув Шацький. – А вже двадцять років вона як Стікс, під землею. Хіба не веде в царство мертвих, хоча хто знає, я ручатися за це не беруся. Містяни скаржилися: мухи, комашня, як вийде з берегів – багнюка з намулом, брички вгрузали, панни з панянками бруднили сукні. Тому й сховали. – Він легенько постукав себе по грудях. – Сам бачив, на моїх очах робилося. А нині мій старший син навіть не уявляє, що колись ось ці вулиці були двома берегами. Нам отуди, ми майже прийшли. Вже недовго.

Рука Шацького показала в бік величної, не стільки святкової, скільки урочистої будівлі, в якій Клим безпомильно вгадав театр.

– Опера, – ніби прочитав його думки Йозеф. – Закриває собою передмістя. Злі язики кажуть, Оперу навмисне так звели, аби гарне кидалося в очі, а те, що далі, ніхто не бачив.

– Так страшно? – спробував пожартувати Кошовий, сам не розуміючи до пуття, із чого.

– За нею передмістя. Живе переважно єврейська голота, хоч там найбільші й найдешевші місцеві базари, – пояснив Шацький без тіні посмішки. – Мали б жити заможніші люди. Бо гендлюють, усе куплять і все продадуть. Ніби при грошах. Тільки все воно чомусь – не багато корон, а багато крейцарів. Мабуть, так виглядає в Кракідалах жидівське щастя. Хоча є місця, де те щастя виглядає інакше. – Мовивши так, Йозеф тут же виставив перед собою великі руки долонями вперед, ніби захищаючись, швиденько зацокотів: – Тільки Боже збав, аби хтось та й жалівся! Маємо таку долю, на яку заслужили. І радіємо, що Бог посилає те, що маємо, і за це можна годувати родину.

Разом обірвавши тему, котра напевне була для нього не надто приємною, Шацький рушив у бік Оперного. Климові не лишилося нічого, як дибати за ним.

Обійшовши театральну будівлю та зайшовши їй у тил, вони майже відразу опинилися в місці, де життя не виглядало аж таким спокійним і розважливим, як за її фасадом. Побачивши перед собою вируючий, по-базарному галасливий людський мурашник, Кошовий на мить зупинився.

Боязнь заплутатися у лабіринті середмістя змінилася ще більшим страхом загубитися тут, у юрбі. Бо здавалося: тут усі продають усе, й зараз вир базарувальників затягне до себе, остаточно збивши з пантелику. Здебільшого – євреї, переважно чоловіки, молоді й не дуже, пейсаті, бородаті, не завжди охайні, зате всі як один меткі, наввипередки закликали покупців до свого краму. На східний базар – а Климові випало побувати в Туркестані – це торгове дійство не було схожим, бо гармидер усе ж таки був на порядок меншим. Та все одно побачене нагадувало незвичній до подібного видовища людині єдиний живий організм. Котрий, здається, ніколи не відпочиватиме.

Найбільше заскочила дика суміш мов: польська чулася так само часто, як ідиш. Климові доводилося бувати в місцях осілості євреїв, чути, як вони говорять між собою, й після того він хоча б не робив помилки, називаючи їхню мову єврейською, так її визначали в Російській імперії. Вихваляючи товар, відчайдушно торгуючись, сперечаючись і, зрештою, б’ючи по руках, домовившись про ціну, люди на цьому великому базарі чудово розуміли один одного. Навіть якщо до мовних букетів додавалася німецька, пізнавана завдяки рубаним фразам, і зовсім-зовсім трошки – українська…

Коли минули перші страхи загубитися в гамірному натовпі назавжди, Клим відчув – на зміну поволі приходить інше. Йому раптом закортіло загубитися, розчинитися в юрбі: те, заради чого він поспіхом виїхав, а коли вже називати речі своїми іменами – втік із Києва. Між тим Шацький помітно пожвавився, бо явно відчував себе у звичному середовищі, серед своїх, у безпеці. Хоч Клим не розумів, що саме могло загрожувати немолодому зубному лікареві.

Велівши Кошовому триматися поруч, він пірнув у галасливий натовп, вітаючись на ходу мало не з кожним третім, встигаючи при цьому запитати одних – про справи, інших – про здоров’я дітей, третіх – чи не болять зуби, і якщо болять, то радив не відкладати, приходити до нього в кабінет негайно. Лавіруючи між гендлярами й покупцями з управністю лоцмана, котрий ладен провести корабель найскладнішим, найпідступнішим фарватером, Йозеф перетнув площу й завернув до найближчої вулички. Тепер у натовпі Клим уже справді не встигав за ним, і довелося гукати, аби поводир зупинився. Той терпляче почекав, а коли Кошовий, трохи засапавшись, наздогнав, пояснив, кивком голови вказуючи напрям:

– Прошу пана, дивіться й запам’ятовуйте. Заблукати складно. Ось, зволите бачити, синагога. Поруч – миква, жидівська лазня. Як самі шукатимете мій дім, запитаєте вулицю Лазневу, тут усякий покаже. Далі, за нею, вулиця Ламана. Така її назва, і вона своїм розташуванням цій назві цілковито відповідає. Ходім.

За ринковим майданом було вже не так гамірно, хоч крамниці з гендлярами були й тут. Причому в кількості, яку Кошовий не спостерігав у центральній, поважнішій частині Львова, і приблизно таку бачив у Києві на Подолі, теж передмісті, котре з недавнього часу непомітно ставало важливим і невід’ємним міським продовженням. Шацький, простуючи Лазневою, далі вітався на всі боки, то ледь підносячи капелюха догори, то просто торкаючись пальцями крисів. Настрій уже помітно поліпшився.

Завернувши до себе на Ламану, враз зупинився, вклякнув стовпом. Не чекаючи такого, Клим, дріботячи позаду, налетів, штовхнувши поводиря в спину. Швидко оговтавшись, негайно вибачився. Та Йозеф раптом утратив до свого гостя інтерес, принаймні – на короткий час. І Кошовий раніше почув:

– Ага, Шацький, то ти вже таки прийшов додому? – і вже потім побачив жінку, якій належав голос.

Вона стояла перед ними серед вулиці, на бруківці, розставивши міцні сильні ноги, взуті в грубуваті черевики з тупими носами. Здавалося, жінка впирається в брук, намірившись витримати ворожу навалу й при цьому встояти. Зріст середній, практично один в один із заскоченим Шацьким, його робив трошки вищим хіба капелюх. Натомість ця не стара ще жінка трохи роздалася вшир, що вкупі з впертими в боки руками додавало їй войовничого вигляду. Нижній край не нової, проте чисто випраної білої блузки, застебнутої під горло, ховався під широкою спідницею із шотландки. Шию прикрашало простеньке намисто, волосся кольору густої смоли було закручене вузлом на голові й нагадувало велику ґулю.

Знаючи, що далі буде, й випереджаючи словесний водоспад, Йозеф виставив уперед руки, ніби затуляючись розчепіреними долонями:

– Естер! Мовчи, Естер! Мене виправдали й відпустили! Невже ти думаєш, що поліція пускає людей на волю, якщо вони у чомусь винні? Ти хіба не знаєш, що таке цісарське правосуддя?

– І що це таке? – грізно запитала Естер Шацька.

– Це – справедливість, жінко! Це закон і порядок! І потім, сама знаєш – зараз у Львові є кого й за що саджати за ґрати! Шлимазли із бомбами та револьверами зовсім утратили всякий сором! Хіба Шацький повинен займати чуже місце у буцегарні!

Лиш тепер Клим помітив – за зустріччю Шацьких з цікавістю стежить якщо не вся вулиця, то щонайменше – мешканці найближчих будинків. Відчувши частину уваги тутешніх євреїв також і на власній персоні, вчергове зніяковів, повів плечима, сильніше стиснув ручку саквояжа – так, ніби це могло допомогти або від чогось урятувати.

Тим часом Естер посунула на Йозефа.

– Можливо, я й поняття зеленого не маю, що воно є – цісарське правосуддя, – мовила суворо. – Але в такому разі, Шацький, ти розчарував мене зараз куди більше! Бо, бачу я, ти погано знаєш жінку, з якою прожив із Божою поміччю вже дванадцять років! Як мені ставитися до цього?

– Естер, ну хіба я тебе не знаю! Шацького знає половина Львова…

– …інших Шацький знає сам! – завершила Естер чуту вже сьогодні приказку. – Але дружина для тебе виняток! Ти знаєш усіх, крім власної жінки, Шацький!

– Господь із тобою, Естер! Чому, на Бога, тобі таке зайшло в голову?

– Якби ти знав мене, Шацький, так, як я знаю тебе, ти б зрозумів: не встигли тебе відпустити, а до мене вже добігли чутки про твоє звільнення. Мазл тов! Якщо тебе звільнили, значить, ти не робив того, в чому тебе звинуватили за наклепом Лапідуса!

– То це Лапідус!

– Міг би здогадатися! Відтоді, як він відкрив у передмісті власну практику, такого конкурента, як ти, позбавляється вперто. Плеще своїм липким язиком, щоб він у нього відпав, кому попало, де завгодно й що в голову вбреде! Він не знає, шлимазл, що єдиний, хто здатен загубити Шацького, – це ти сам, Йозефе!

– Знову ти за своє, Естер! Ще й при людях!

– Хіба людям нічого про тебе невідомо? Я вже дванадцять років, із того часу, як народився наш первісток, шукаю, де ти закопав свої таланти. Й сушу собі голову, чом не хочеш викопувати їх назад! І невже ти не міг здогадатися, що твоя Естер дізнається про твою невинуватість? Як погано ти думаєш про свою дружину, Шацький! Ось через що відразу з поліції не поквапився додому! Тебе ж не годували в поліції? Чи зараз у тюрмах годують краще, ніж удома? Тоді я дуже перепрошую, чоловіче, – повертайся назад, нехай тебе харчують там!

– Але чому ти подумала, Естер, що я не квапився додому? Навпаки, я дуже поспішав, аби потішити тебе і всю вулицю приємною новиною: Шацький не робить підпільних абортів! І мені ще доведеться мати серйозну розмову з пройдисвітом Лапідусом…

Естер сплеснула руками, закликаючи сусідів у свідки:

– Подивіться на нього, жиди! Послухайте його! Чи я не знаю, де тебе тримали? Чи я не відаю, скільки часу забирає піша прогулянка від управи додому? Ти мав повернутися дві години тому, Шацький! Де тебе носило? Ти боявся йти додому? Отже, не впевнений у собі? То Лапідус щось угадав, і рило в пуху, га?

Тепер уже Йозеф озирнувся до Кошового, шукаючи в його особі підтримки.

– Естер, я добре тебе знаю! Ти, як завжди, спершу підозрюєш та винуватиш, а вже потім спокійно слухаєш, як усе є насправді. Мабуть, діти за час, поки не було татка, зробили тобі нерви, моя фейгале![30] Пояснюю: я чекав, поки відпустять ось цього шикеця! Йому потрібна допомога. Його обікрали ці мішугец,[31] батяри. Йому нема, куди піти, і він напевне хоче їсти. Бо, на відміну від мене, зранку не снідав, потрапив у поліцію просто з вокзалу.

Праведний гнів Естер Шацької, мов за помахом чарівної палички, миттю змінився на милість. Лице, таке суворе, враз розпливлося в широкій посмішці, і Клим побачив – вона молодша, ніж виглядає.

– Він голодний? Вей, Йозефе, чому ти відразу з цього не почав? То ти затримався, аби запросити в гості молодого чоловіка? Ти більший шлимазл за Лапідуса, ось що я тобі скажу! Бо не попередив, що в домі будуть гості.

– Як же я міг, фейгале…

– Мовчи, Шацький. Ти сказав, я почула. У нашого гостя є ім’я? Чи ти далі зватимеш його шикецем?[32]

Йозеф кашлянув для солідності.

– Прошу знайомитися. Естер, краще з того, що є в моєму домі. Звісно, крім дітей. Молодого чоловіка звуть Климом. Він…

– Не мороч більше людям голову, Шацький. Запрошуй, бо ким би він не був – не має права лишатися голодним, раз потрапив до Кракідалів.